Відновлення УНР та правління Директорії

В травні 1918 р. партії просоціалістичної орієнтації утво-рили опозиційний гетьманові П. Скоропадському Український національно-державний союз (з серпня – Український національний союз; з вересня очолив В. Винниченко). 13 листопада на таємному засіданні УНС було вирішено підготувати збройний виступ проти П. Скоропадського і для керівництва повстанням було утворено тимчасовий орган – Директорію [названа за аналогією з Великою французькою буржуазною революцією, в ході якої у 1795 р. після повалення якобінської диктатури було утворено директорію в кількості 5 чоловік]. До Директорії увійшло 5 чоловік:

В. Винниченко, соціал-демократ, голова;

С. Петлюра, соціал-демократ;

Ф. Швець, соціаліст-революціонер;

П. Андрієвський, соціаліст-самостійник;

А. Макаренко, безпартійний.

Головним центром зосередження антигетьманських сил стала Біла Церква. Найбільший бій відбувся під Мотовилівкою 18 листопада 1918 р., де війська гетьмана зазнали нищівної поразки і питання про владу було практично вирішено. 14 грудня 1918 р. гетьман П. Скоропадський зрікається влади, і вона повністю переходить в руки Директорії, котра 19 грудня влаштовує тріумфальний парад переможців на Софіївській площі у Києві.

Таким чином, після перемоги антигетьманського повстання Директорія формально повинна була скласти свої повноваження. Однак, відновивши УНР, вона не відновила Центральну Раду, оскільки та втратила свою популярність у масах. 26 грудня 1918 р. Директорія проголосила дуже важливий документ, який деякі дослідники називають «Тимчасовою Конституцією України», Декларацію, в якій:

1. Вперше після свого утворення чітко заявила про основні програмні цілі та чинники їх реалізації.

2. Зроблена спроба самоідентифікації – Директорія оголосила себе «верховною владою революційного часу», правда (функції і повноваження не було чітко окреслено), зазначивши свою тимчасовість і готовність передати свої права і повноваження трудовому народові самостійної УНР.

3. Було офіційно оповіщено про скликання Конгресу Трудового Народу України, який був «революційним представництвом організованих працюючих мас» і розглядався як Тимчасовий передпарламент.

4. Проголошено ряд «стандартних» соціально-економічних гасел, зокрема:

а) робітничий контроль;

б) боротьба із спекуляцією;

в) «кращі форми соціальних реформ, яких досягла західноєвропейська трудова демократія;

г) «національна злагода і дружнє поєднання трудової демократії всіх націй, що заселяють українську землю» тощо.

5. Скасовано всі закони і постанови гетьманського уряду в сфері робітничої політики: відновлено 8-годинний робочий день, колективні договори, право коаліції і страйків.

6. Дрібні селянські землеволодіння залишалися непорушними, а решта земель повинна була перейти у користування безземельних і малоземельних селян.

7. Відновлювалась національно-персональна автономія.

8. Позбавлялися права голосу “класи нетрудові” (виникла проблема з тим, чи зараховувати до трудових класів представників інтелігенції, зокрема адвокатів, лікарів, журналістів тощо).

За соціалістичними фразами і публіцистичною формою Декларації вгадувалась постать її автора В. Винниченка.

26 грудня 1918 р. було утворено перший уряд Директорії, який очолив соціал-демократ В. Чехівський. В уряді було 6 українців соціал-демократів, по 4 українці соціал-революціонери і соціал-самостійники, 3 соціал-федералісти, один єврейський соціал-демократ і один безпартійний.

За інструкцією від 5 січня 1919 р. відбулися вибори до Конгресу Трудового Народу України (КТНУ). Було обрано: 593 делегати, в тому числі 65 від ЗУНР. Делегати обиралися на основі куріальної системи: від селян – 377, від робітників – 118, від трудової інтелігенції – 33 та ін. Слід зазначити, що, на відміну від більшовиків, які в Конституції (липень 1918 р.) закріпили принцип: один голос робітника дорівнює п'яти голосам селян, лідери Директорії вважали всі голоси рівними.

22 січня 1919 р. на Софіївській площі в Києві було урочисто проголошено Акт Соборності України (злуки УНР і ЗУНР). КТНУ ухвалив «Закон про форму влади в Україні», який був дуже недосконалий (готувався поспіхом у ході засідань Конгресу на основі фракційних резолюцій) і містив дуже багато декларативних положень. Цим законом підтверджувався статус Директорії як верховної влади (тимчасової) до скликання «слідуючої» сесії Трудового Конгресу, а також її повноваження видавати закони, що підлягали затвердженню сесією конгресу. КТНУ став державним органом молодого українського парламентаризму, останньою спробою демократичного вибору.

Перші тижні перебування Директорії при владі були водночас і періодом її найвищого тріумфу, а далі її сили невпинно занепадали. Розпочалася інтервенція більшовицьких військ в Україну (17 листопада 1918 р. в Курську було створено Українську революційну військову раду, а 20 листопада – Тимчасовий робітничо-селянський уряд України). 3 січня 1919 р. червоні війська зайняли Харків, більшовицька республіка отримала офіційну назву – Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР), головою радянського уряду 29 січня 1919 р. став болгарин Х. Раковський.

Голова українського уряду В. Чехівський надіслав три ноти (31 грудня, 3 і 4 січня) до Ради Народних Комісарів Росії із запитанням: ”З яких причин російське совітське військо робить наступ на територію УНР?”. У відповідь 6 січня 1919 р. до Києва надійшла радіотелеграма, підписана народним комісаром закордонних справ Г. Чичеріним, в якій демагогічно заявлялось: «Ніякого війська Радянської Росії на Україні немає. Військова акція на українській території проводиться між військами Директорії і військами Українського Совітського Уряду, який є цілком незалежним». До Москви виїхала для ведення переговорів українська делегація на чолі С. Мазуренком. Доки велись переговори, тривав наступ більшовицьких військ. І лише на сорок другий день неоголошеної агресії – 16 січня Директорія офіційно оголосила стан війни з РСФРР. Але сили були нерівними, і 2 лютого Директорія переїхала до Вінниці, а 5 лютого радянські війська захопили Київ (утримували до 30 серпня 1919 р.).

Продовжуються безуспішні пошуки надійної зовнішньополітичної підтримки. Державна нарада у Вінниці прийняла рішення про переговори з Антантою. На вимогу Антанти про виведення із Директорії В. Винниченка, С. Петлюри як головних провідників більшовицького курсу 9 лютого В. Винниченко виходить із Директорії, С. Петлюра – із соціал-демократичної партії, а уряд В. Чехівського подає у відставку. З цього часу розпочинається період так званих «похідних кабінетів», які очолювали по черзі С. Остапенко, Б. Мартос, І. Мазепа, В. Прокопович, а місцем осідку уряду були Вінниця, Проскурів, Кам'янець-Подільський, Рівне.

15 листопада 1919р. Директорія передала свої повноваження С. Петлюрі, який фактично став диктатором (він ще 9 травня був обраний головою Директорії). 4 грудня С. Петлюра оголосив перехід до партизанських методів ведення війни, а сам виїхав у Польщу.

Ще буде українсько-польська угода (квітень 1920 р.), яку слушно називають договором Петлюри-Пілсудського, бо ні в польському, ні в українському суспільстві договір не користувався підтримкою. Критики договору доречно запитували, як можна боротися з українцями під Львовом і водночас допомагати їм відвойовувати власну державу у Києві? Спільний польсько-український похід на Київ закінчився його взяттям 7 червня, але вже 11 червня 1920 р. більшовики знов оволоділи Києвом. 18 березня 1921 р. між Польщею і радянською Росією було підписано Ризький мирний договір. За ним кордон встановлювався по так званій лінії Керзона, яку в 1919–1920 рр. Антанта визнала як східний кордон Польщі. Суть устремлінь сторін добре передав один із керівників радянської делегації А. Йоффе, який заявив голові польської делегації Я. Домбовському: «Росія розуміє, що для Польщі конечна галицька нафта, але для Росії конечне українське збіжжя (зерно - Авт.)».

Таким чином, Ризький мир остаточно поховав самостійницькі плани Директорії і «узаконив» контроль радянської Росії над більшістю території України, а територія Західної України переходила під владу Польщі.