Відновлення влади УНР

Перший період радянської влади в Україні пов’язаний з масовим терором. Лише в Києві війська під ко­мандуванням колишнього полковника царської М. Муравйова знищили до 5 тис. жителів. Внаслідок неефективного управління знизи­лася продуктивність сотень націоналізованих заводів і шахт, зросло безробіття. Взимку 1918 р. зазнала розгрому вели­ка сільськогосподарська власність. Відповідно до декрету про землю, селяни порозбирали по окремих дворах худобу, реманент, насіння. Країна по­чала розпадатися на окремі частини. Зокрема були проголошені Одеська та Донецько-Криво­різь­ка радянські республіки.

На початку лютого на тери­торію України вступили німецькі й австро-угорські війська загальною чисельністю 450 тис. Вони поступово просувалися на схід і південь країни, не зустрічаючи значного опору радянських військ. В авангардах чужоземних підрозділів ішли нечисленні українські військові частини, за німецьким даними, вони налічували лише «дві тисячі колишніх солдатів і офіцерів, безробітних і авантюристів».

Радянський уряд перебував у Києві три тижні, оскільки не спромігся ор­га­ні­зу­ва­ти оборону. Пе­ред 25 тис. червоних бійців стояло завда­н­ня не стільки воювати, скільки забезпечити вивіз ма­теріальних цінностей. До кінця квітня вся територія Ук­раїни опинилася під контролем німецької та австро-угорської армій. Рада народних міністрів й Центральна Рада повернулися до Києва. Зустрічали їх досить стримано. На­селення, переживши страхіття більшовицької оку­пації, не знало, чого чекати від німців і австрійців – вчорашніх ворогів.

Заможні селяни, землевласники вимагали від влади визнання приватної власності на землю. Але Центральна Рада, в якій досить сильними були соціалістичні та навіть пробільшовицькі позиції, не бажала задовольнити ці вимоги. Голова Генерального секретаріату В. Винниченко взагалі пропонував заарештувати деяких членів уряду, проголосити Раду робітничих та селянських депутатів і провести нові вибори до Центральної Ради.

В січні Центральна Рада прийняла земельний закон, в основу якого поклала принцип соціалізації землі. Він не стабілізував ситуацію, бо, з одного боку, підживлював ілюзії біднішої частини селянства, розбурхуючи революційні пристрасті, а з іншого – настроював проти влади як великих землевласників-поміщиків, так і заможних селян. Село потонуло в анархії перерозподілу. Невдоволені були й німці, адже за­безпечення їх ук­раїнським хлібом ставало проблематичним.

Гетьманат П. Скоропадського. Наприкінці березня в Лубнах з ініціативи Української демократично-хлі­бо­роб­сь­кої партії відбувся з’їзд хлібо­робів. Висунувши вимогу віднови­ти приватну власність на землю, встановити гаран­тований її мінімум для господарства й надати решту землі в оренду малоземельним, з’їзд зажадав по­повнити Центральну Раду представниками хліборобів-демократів. До Києва виїхали 200 учасників з’їзду для консультацій з керівництвом УЦР. Але їхня зустріч не привела до порозуміння.

З конфлікту скористався П. Скоропадський (1873–1945) – нащадок давнього гетьманського ро­ду, в минулому генерал-лейтенант царської армії, а з 1917 р. активний провідник ук­ра­їнізації армії та керівник вільного козацтва. Навесні він розгорнув бурхливу діяльність, зокрема створив політичну організацію «Ук­раїнська народна громада», уві­й­шов в контакт з демократично-хліборобською партією і «Союзом земельних власників».

Окупаційне командування, не отримуючи від УНР обіця­ної підтримки в постачанні центральних держав хлібом і сировиною, почало втручатися у її внутрішні справи. Так, го­ловнокомандуючий німецькими військами в Ук­раїні Айхгорн видав наказ про повний засів земельних площ. Селяни не мали права брати більше поміщицької землі, ніж могли засіяти. Мала рада відповіла ре­золюцією, в якій зазначалося, що втручання в соціально-політичне та економічне життя України є неприпустимим.

Німці, як і П. Скоропадський, хотіли мати в Україні тверду владу. Сторони поро­зумілися, й імператор Вільгельм ІІ дав на те згоду. Фельдмаршал Айхгорн подбав, щоб переворот не викликав ускладнень. Його наказом було запроваджено німецькі військово-польові суди, обеззброєно синьожупанну дивізію, заареш­товано кількох членів уряду УНР. День 29 квітня 1918 р. став останнім для Центральної Ради, яка без бою здала владу в руки проголошеного на з’їзді зе­мельних власників гетьмана. При цьому ЦР встигла ухвалити Конституцію УНР, якою гарантувала широкі громадянські свободи й особ­ливі права національним меншинам. Ук­раїна проголошувалась суверенною, демократич­ною, парламентською державою, з поділом влади на законодавчу, виконавчу й судову.

30 квітня під контроль гетьманців перейшли всі найважливіші урядові інституції. П. Скоропадський оприлюднив два програмних документи – «Грамоту до всього українського народу» і «Закони про тимчасовий державний устрій України». Центральна Рада й усі земельні комітети розпускалися, міністри та їхні заступники звільнялися з роботи. Україна перейменовувалася на «Українську державу», її державно-політичний устрій найближчим часом мав вирішити Сейм. А доти законодавчу і виконавчу владу брав у свої руки гетьман. У сфері соціальної політики ставилося за мету поновити приватну власність на землю і передати її колишнім володарям.

Характерною рисою кадрової політики П. Скоропадського було те, що на відміну від попереднього періоду вона була майже позбавлена ідеологізації, вузькопартійного впливу. Основний акцент робився на професійній підготовці, фаховому рівні, принциповості та патріотизмі працівників.

Енергійними діями нової влади були зміцнені державний бюджет, українська валюта. Відновилося міське й земське самоуправління. Одним з найвизначніших досягнень гетьманату стало наполегливе національно-культурне будівництво. За дуже короткий час і в дуже складних умовах було відкрито майже 150 україномовних гімназій. У Києві та Кам’янці-Поділь­сь­кому постали національні університети. Почали працювати Українська Академія Наук (перший президент – В. Вернадський, 1863–1945), національний архів, національна бібліотека.

Жодна інша влада всього періоду українських визвольних змагань не зробила в царині зовнішніх зносин стільки, скільки зробив гетьманський уряд. Контакти з державами Центрального блоку залишилися головним пріоритетом зовнішньої політики. Разом із тим на відміну від Центральної Ради Українська Держава прагнула до розбудови взаємин з радянською Росією, іншими новими державами, що виникли на теренах імперії Романових. Здійснювалися кроки, спрямовані на встановлення дружніх відносин із державами Антанти та нейтральними європейськими країнами. Був прийнятий закон «Про посольства і місії Української Держави». Дислокація українських консульських установ поширилася на 22 країни та окремі регіони. Дипломатичні зносини встановилися з 12 країнами Європи.

Однак сподівання П. Ско­ро­пад­сь­ко­го, що йому вдасться забезпечити участь всіх суспільних класів у політичному житті, виявилися марними. До влади на місцях прийшли консервативні сили, значною мірою зрусифіковані: поміщики, старі земські діячі, військові. Тож режим гетьмана мав порівняно вузьку соціальну базу.

Демократичні сили об’єдналися в опозицію: з травня почав діяти Український національно-державний союз, перейменований у серпні на Український національний союз. У відповідь владою були заборо­не­ні з’їзди кількох партій, зупинено випуск низки революційно-демократичних видань, решта підлягала цензурі. Хвиля арештів і репресій зачепила міські думи, повітові та губернські земства. Обме­жувались політичні свободи та функції профспілок. В Харкові робітникам не дали відсвяткувати 1 Травня. Посилились пе­ре­с­лі­ду­ван­ня за страйки робітників, незадоволених збільшенням тривалості робочого дня до 12 годин. Покарання за страйк передбачало великі штрафи, ув’язнення до 2 років. Проти робітників використовувались окупаційні війська.

На селі розпочався ма­совий рух за відшкодування завданих поміщицьким гос­по­дарствам збитків. Поміщики створювали власні каральні загони, або діяли за до­по­могою окупаційних військ. Спеціальний циркуляр зобов’язував населення негайно по­вернути власникам усе відібра­не у них рухоме майно. Захищав права власників і за­тверджений геть­маном закон про право на врожай 1918 р.

У червні в двох повітах Київщини ліві есери підняли пов­стання. В ньому взяли участь 30 тис. селян. У сере­дині червня селянські збройні виступи прокотилися північчю Чернігівщини. Велике повстання влітку охопило землі Волинської губернії. У липні–серпні піднялася антигетьманська хвиля страйкового руху, зокрема припинили роботу майже 200 тис. залізничників.

Під тиском німців та австрійців П. Скоропадський оголосив, що найважливішими державними про­блемами є аграрна реформа й розвиток промисловості. 24 жовтня був сфор­мований новий склад уряду, до якого увійшли представники українських політичних партій. Здавалося, відкрито шлях до реальної консолідації суспільних сил, здійснення ефективних реформ.

Та не полишив своїх претензій щодо України Петроград. У липні в Росії було створено Комуністичну партію (більшовиків) Ук­раїни, на яку покладалося завдання відновлення ра­дянської влади. Першу невдалу спробу підняти на повстання селян Чернігівщини більшо­вики зробили в серпні.

Тим часом ситуація на фронтах світової війни остаточно склалася на користь Антанти. Поразка країн Четверного союзу, революції в Австро-Угорщині та Німеччині позбавили їх можливості й надалі відігравати роль стабілізуючого фактора в Україні. Німці й австрійці були змушені вивести половину експедиційних військ.

14 листопада П. Скоропадський несподівано оголосив зміну урядового курсу, заявивши, що Україні «першій належить виступити у справі утво­рення Всеросійської федерації. Її конечною метою буде відновлення Великої Росії».