123

Аналогія буття

Аналогія буття (від грец. analogos - відповідний, схожий) - одне з центральних методологічних понять католицької філософії, що застосовувалося уже в августіанській теології. Латеранський церковний собор (1215 р.) визнав істинність та цінність формули аналогії буття на противагу засудженому світоглядному вченню тринітаріїв (члени католицького чернечого ордену «Пресвятої Трійці», що виник під час третього хрестового походу й був затверджений папою в 1198 p.). Сутність розуміння аналогії буття зводиться до твердження, що між Богом та його творіннями існує одвічне відношення схожості у відмінностях та відмінностей у схожості. Середньовічний філософ і богослов Фома Аквінський, розкривши філософський зміст поняття аналогія буття, обгрунтував його як фундаментальний принцип схоластичної метафізики.

У XX ст. принципи аналогії буття найгрунтовніше проаналізував польський дослідник Є. Пшивара у праці «Аналогія буття» (1932). На думку неотомістів, світоглядна, пізнавальна та методологічна роль аналогії буття випливає з того, що це поняття дає змогу співвіднести різноманітні сфери, атрибути буття (такі його визначальні властивості, як схожість, позитивність, гармонія), першоджерелами яких є безконечна субстанція - Бог; надає можливість пізнання, шляхом аналогії, буття Бога з буття феноменів створеного ним світу, враховуючи схожість відмінностей між ними, і, таким чином, зобразити ієрархічну структуру буття (теологічну картину світу).

У сучасній науці аналогія буття широко застосовується в моделюванні, зокрема в розробці когнітивних (пізнавальних) моделей прийняття рішень у кібернетиці, політології та історії.