Битва под берестечком

Какими же были намерения командования польской армии, основные силы которой сосредоточены под Сокалем? 16 мая сюда из 6 тыс. солдат прибыл сам король. Тут же остановился с 7 тыс. солдат Н. Потоцкий. К ним присоединился с 10-12 тыс. солдат М. Калиновский. Подходили со своими отрядами солдат другие магнаты, а также подразделения движенья. Общее количество только опытных в военном деле шляхтичей и солдат достигало 30 тыс. («без свиты»), а при них еще были десятки тысяч готовых к бою слуг, кроме извозчиков и поваров. Большой удельный вес в армии составляли немецкие наемники. По данным венецианского офицера, в лагере находилось 10 тыс. немецких пехотинцев, по 3 тыс. драгун и всадников. 14 июня король разделил войско на 10 полков. Под его непосредственным руководством находилось 8 тыс. иностранцев, 400 гусар, несколько хоругвей и 3 тыс. вооруженных слуг. С и 5 июня был сделан обзор пехоты (кроме венгров, 14 тыс. человек). Боевой дух солдат подносили 400 ксендзов. Прибыли сюда также униатские священники, которых возглавлял игумен Холмского Базиль - нского монастыря Суша.

Долгое время король не мог добиться более-менее точных сведений о местонахождении Хмельницкого. 21 мая появились данные, что Хмельницкий отправится в направлении Владимира, и около 25 ~ 26 мая следует ожидать появление его авангарда под Сокалем. Эти предсказания не подтвердились, однако тревога, вызванная возможностью внезапного появления украинского гетмана с войском, оставалась. Ян Казимир решил послать во главе с Лянцкоронским несколько тысяч солдат в тыл украинской армии с задачей вырезать жителей городов и сел, чтобы таким образом спровоцировать побега из лагеря Хмельницкого крестьян и мещан. Одновременно он очень опасался появления в тылу у себя украинский отрядов, а также возможных их нападений ночью или на переправах. Тем более, поступивших вести о разгроме казаками хоругви Н. Потоцкого под Дубно, а также о занятии Богуном Корец.

В первых числах июня с особой остротой встал вопрос обеспечения польской армии. От голода росла смертность, усиливалось дезертирство. Чтобы улучшить ситуацию, сенаторы и магнаты собрали более 10 тыс. злотых, но эта сумма была мизерной, и солдаты М. Калиновского заявили, что без жалованья не примут участия в королевском походе. Тогда сенаторы пошли на крайнюю меру: 5 июня решили взять взаймы для государственных нужд золото и серебро, свезенное в Сокальского монастыря окружающей шляхтой.

В королевском окружении не утихали споры относительно плана военных действий против украинского казачества. Большинство склонялось к мысли послать с сильным корпусом навстречу Хмельницкому И. Вишневецкого или С. Лянцкоронского, а тем временем Ян Казимир находиться в обозе, ожидая подход движенья. Против этого плана выступили М. Потоцкий и Вишневецкий, указывая на опасность такого шага и напоминая о печальных последствиях подобных действий под Желтыми Водами. Все же Ян Казимир, который никому не доверял и пытался лично вникать во все дела, после длительных сомнений решил покинуть Сокаль и отправиться в направлении Берестечко. Чем он руководствовался, принимая такое решение? Анализ источников показывает: король и сенаторы опасались возможного прорыва Хмельницкого на Подгорье и объединения его с силами Дьердя II Ракоци. Поэтому на тайных советах высказывалось предложение, чтобы коронная армия выступила в район Берестечко или Глинян, перекрыв таким образом путь гетману. Наконец Ян Казимир 7 июня сообщил, что войско 10 июня отправится во Глиняны.

Однако после появления в польском лагере агентов украинского гетмана, которые сообщили о захвате Хмельницким всех важнейших переправ, было решено, не теряя времени, отправить С. Лянцкоронского с 5-6 тыс. солдат под Берестечко, чтобы овладеть переправами через Стырь и занять выгодную позицию. Туда также намеревался отправиться 10 июня король. Выполняя волю Яна Казимира, С. Лянцкоронский полдень занял переправы, а впоследствии разведал возможные броды через реку, которыми могла воспользоваться армия. В самом Берестечке он разместил гарнизон под руководством полковника Г. Денгофа, послал разъезды под Кременец и Дубно. Итак, брацлавский блестяще выполнил свою задачу.

Ян Казимир не решился в назначенный день начать поход. А на следующий день получил новость из Хотина о приближении хана с 40-тысячной ордой в лагерь Хмельницкого. Снова возникло Сумит в целесообразности марша под Берестечко. Собранная совет решил остаться на месте и ждать подход противника. Не исключено, гцо С. Лянцкоронский получил распоряжение прибыть в лагерь. Жолнерам предписывалось запастись продовольствием и разрешалось «свободно отправлять кругом съедобное». По данным С. Освенцима, это привело к разорению всей Волыни. 13 июня вечером вернулся Лянцкоронский. После длительных размышлений о дальнейшем плана действий предпочтение все же было предоставлено Берестечко.

Сначала Ян Казимир согласился с планом С. Чарнецкого, который предусматривал, что конница пойдет отдельной дорогой, а обоз с пехотой - тремя другими. Однако коронный писарь вечером 14 июня убедил короля не дробить армию на части, а шествовать к цели вместе с обозом (конная шляхта опасалась оставлять телеги на слуг, которым не доверяла. Послав вперед в Берестечко с несколькими тысячами солдат Лянцкоронского, король утром 15 июня на главе армии покинул Сокаль. Заметим, что через полный беспорядок в армии в течение первого дня удалось преодолеть лишь одну милю. Но как медленно продвигалась армия, она все же разорвалась на две части, ее руководство, а также офицеры и опытные солдаты очень опасались возможной атаки украинского войска. В этот же день из украинского лагеря вернулся драгоман коронного маршалка Марко с сообщением, что при Хмельницком находилось 90 тыс. пехоты, 20 тыс. конницы и 7 тыс. татар. Хан с ордой еще находился в районе Паволочи.

На следующий день были приняты меры, чтобы собрать в одном месте все повозки и подразделения. Медленно продвигаясь, войско остановилось на ночлег возле с. Фусов. Учитывая все недостатки в организации движения армии, Ян Казимир распорядился, чтобы каждый гиолк сопровождал свои телеги. Однако эта мера мало улучшил жажде. Когда 17 июня войско остановилось на берегу реки, королю пришлось потратить шесть часов, чтобы подготовить его к переправе. Во второй половине дня остановились между селами Бранное и Долгое, и здесь пришло известие (впоследствии она не подтвердилась) о приближении противника, которая вызвала смятение. 18 июня до польского обоза появился казак-перебежчик, который сообщил о прибытии в Хмельницкий тридцатитысячный орды и о намерении гетмана нанести удар ночью или во время переправы. Относительно украинского войска он подтвердил, ицо является «достаточно хорошего, упорядоченного и обученного» более 40 тыс. казаков. Ян Казимир приказал укрепить охрану обоза и усилить бдительность.

Однако, несмотря на все меры короля и польских гетманов, надлежащего порядка установить не удалось. Огромное количество повозок (свыше 150 тыс.), лошадей, скота очень замедляло движение армии, через что она практически потеряла маневренность. Вне всякого сомнения, Хмельницкий, если бы не был связан договоренности с ордой, неизбежно воспользовался бы этой выгодной ситуацией и атаковал коронное войско на марше, и оно оказалось бы в катастрофическом положении. Однако задержка хана позволила королю 19 июня беспрепятственно привести армию в районе Берестечко.

Между тем Хмельницкий внимательно следил за действиями польского командования. Ситуация складывалась неблагоприятно для наступательных операций: опаздывал хан, не было определенных сведений от правителей Трансильвании и Валахии. Более того, около 29 - 30 мая польский разъезд недалеко от Проскурова захватил украинское посольство, которое возвращалось из Трансильвании и Молдавии. Потерпели неудачу украинский разъезды под Кременцем и Пидгирцями. Зато И. Богун овладел Корцем, было разгромлено несколько польских хоругвей в пригороде Дубна. В первой декаде июня Б. Хмельницкий сосредоточивает основные силы своей армии между Збаражем и Вишневцом на Колодинських полях. Вместе всякий случай он овладел всеми переправами, которые вели в лагерь. С целью дезинформации противника распространялись слухи, что прибыл хан, а гетман собирается через Полесье вернуться «на Украину». Наконец 23 июня до украинского лагеря появился Ислам-Гирей с 40 тыс. татар.

Немало хлопот Хмельницком наносила проблема обеспечения армии продовольствием, а также поддержание боевого духа войска в условиях вынужденного выжидания. Все более ощутимее донимал голод, распространялись болезни. В настроениях части казаков, крестьян и мещан усиливалось разочарование политикой гетмана. Бывали случаи дезертирства. Беспокоила также обстановка на литовской границе. Оттуда поступали весьма тревожные известия, полковники просили прислать помощь. Примерно в конце мая Б. Хмельницкий направил к Я. Радзивилла посольство. В отправленном с ним письме литовского гетмана он подчеркивал свое желание сохранить мир и предлагал взаимно отвести полки от границы. Не исключено, что тогда же гетман распорядился полковникам прекратить военные действия. Тем временем произошли бои между литовскими и украинскими подразделениями в Павловича, Марцинович, возле г. Зубань, под Гомелем и Овручем. Получив указание Хмельницкого, Небаба письмом обратился к Я. Радзивилла с предложением прекратить с обеих сторон наступательные операции. Однако, приняв 14 июня украинские послов, литовский гетман отклонил эти предложения и заявил, что Литва - составная часть Речи Посполитой, а он выполняет приказы короля. Поэтому было понятно, гцо надо срочно готовиться к отражению наступления четырнадцатитысячное литовского войска. Действительно, уже за несколько дней литовские полки вступили в Овруччини, после ожесточенных боев заняли Народичи, Норинск и отправились в Чернобыль, в окрестностях которого находился обоз полковников Ждановича и Ф. Гаркуши. Чтобы прорваться в Левобережную Украину, основной удар Радзивилл решил нанести управляемом Небабой соединению, которое в районе Лоева прикрывало переправы через Днепр.

Наверное, Хмельницкий вовремя получил информацию об оставлении польским войском стан Сокалем, но, имея известия о приближении хана, вынужден был подождать своего союзника. Поэтому было потеряно благоприятный момент для атаки вражеского войска во время марша.

Тем временем король готовил свою армию к переходу на правый берег Стыри, для чего ремонтировалось и сводилось четыре моста. 20 июня он лично осмотрел вблизи них место будущего расположения лагеря. Чтобы получить сведения о намерениях и действиях Хмельницкого, Ян Казимир разослал несколько разъездов во главе с опытными офицерами Чарнецким, Стемпковский, Шмелинг, Обухович, Тишкевичем и Шумовский. Отдельные источники проливают свет на планы Яна Казимира, оставив обоз, во главе конницы выступить против украинского войска. 22 июня началась четырехдневная переправа польской армии. Лагерь расположился в четверти мили за рекой с достаточно выгодном месте. Перед ним фронтом на восток раскинулось широкое ровное поле, с правой стороны выбрал-Илена большим лесом, который тянулся к Лешнева и Шуровичив. Левая сторона спускалась к р Пляшевки, которая впадала в Стир и создавала, начиная от с. Пляшевой, большие разливы и непролазные болота с обоих берегов. Таким образом, находясь здесь, польская армия могла не бояться внезапного удара ни с флангов, ни с тыла, а ровное поле перед лагеря в случае необходимости позволяло использовать всю могучую силу удара огромной массы конницы.

Польское командование всего тревожила отсутствие точных сведений о замыслах Хмельницкого. Поэтому, несмотря на принятое еще 23 июня решение продолжить поход с легкими подводами,

Ян Казимир не решался отрываться от лагеря. Все с нетерпением ожидали возвращения из разъезда Чарнсцького, который должен привезти точные данные о расположении и планах противника. 26 июня военный совет принял продолжить поход в Дубно. На рассвете следующего дня по распоряжению короля из лагеря начали уезжать телеги в направлении Дубно. Ян Казимир строил войско, которое должно следовать за обозом.

Чем занимался с эти дни Хмельницкий? Мероприятия гетмана свидетельствуют: он знал о планах короля и решил атаковать его в пути. С этой целью, вероятно, 25 или 26 июня, союзническое войско оставило свой лагерь. В авангарде шло несколько десятков тысяч украинском и татарской конницы, а сзади - обоз с пехотой. Они миновали Вишневец, а дальше Хмельницкий послал с 15-тысячным корпусом конницы Богуна в с. Горинка, чтобы взять под свой контроль путь, а сам поспешно двигался в направлении Козина. Несколько казацких и татарских полков было отправлено спереди до Перенятин, а хан с основными силами шел за ними до Лешнива. Утром 27 июня казаки и татары начали занимать исходные позиции для наступления. Поскольку в это же время польское войско готовилось покинуть лагерь под Берестечком, казалось, что планы гетмана близки к реализации.

Однако судьба явно отвернулась от украинского правителя. Когда выстроенное польское войско с обозом отправилось в Дубно, Ян Казимир получил сведения о приближении казаков и татар. Наученный горьким опытом Зборова, король решил не рисковать, а обсудить дальнейший план действий на совете. Как впоследствии выяснилось, вовремя полученная информация и правильно принятое решение о возвращении в лагерь спасли армию от катастрофы. Между тем поступили новые данные, подтвердившие факт приближения украинских-татарского войска. Опасаясь нападения Хмельницкого, Ян Казимир продержал всю ночь армию наготове и под угрозой наказания смертью запретил солдатам утром выезжать из обоза.

Мы не обнаружили источников, которые проливали свет на реакцию украинского гетмана, когда он узнал, что король остался под Берестечком. Можем лишь констатировать, что таким образом поле для решающей битвы было выбрано не им, а польским командованием. Его рельеф был значительно выгодней для коронной армии. На что же тогда рассчитывал Хмельницкий, согласившись на битву в этой местности? Ведь он не имел склонности к непродуманным, авантюристических действий, а, наоборот, виризнязся прагматичным подходом. На наш взгляд, гетман надеялся, что опытная казацкая пехота сможет сковать действия основных сил противника, а более-менее ровное поле даст простор для использования татарской конницей своего боевого потенциала, в конечном итоге и должно обеспечить успех. Гетман ночью через две переправы в районе Козина перевел часть конницы на левый берег Пляшевки и начал медленно приближаться к польскому лагерю, ожидая подход хана.

В восемь часов утра 28 июня короля сообщили, что украинские полки переправились и продвигаются к его лагерю. Поэтому вместе с М. Потоцким он начал готовить войско к бою. Оно заняло «польским шиком» позиции вдоль р Стыр. Лес и долина на правом фланге были хорошо укреплены пехотой и драгунами. Через два часа появились подразделения казаков и татар, которым удалось захватить часть благородных слуг и лошадей. Возникли первые схватки, что ознаменовало начало Берестецкой битвы. К обеду казакам и татарам удалось овладеть значительной частью окружающей местности, отрезая таким образом польское войско от пастбищ. Они нанесли также удар по левому флангу, во главе которого стоял посполитое рушение Сандомирского воеводства. Во второй половине дня А. Конецпольский обратился с просьбой к коронному гетьмяня позволить ему отбросить противника. Получив в подкрепление полк краковского старосты Е. Лю - Любомирского и хоругви добровольцев, коронный хорунжий около семнадцати часов начал атаку. Разгорелся ожесточенный бой, в ходе которого польские хоругви попали в трудное положение. им на выручку бросились с левого фланга И. Вишневецкий и Лянцкоронский со своими полками. Татары и казаки со значительными потерями поспешно отступили к переправе. Преследуя их, Конецпольский захватил нескольких татар в плен, от которых узнал о местонахождении хана и его отношения с Хмельницким. Таким образом, первый день боев завершился преимуществом польских подразделений, что обусловило неадекватную переоценку руководством коронной армии своих возможностей. Созванная тайное совещание сенаторов решила «выйти в поле» и дать врагу сражение.

Хмельницкий, не сосредоточив основные силы конницы, 28 июня воздержался от активных действий. Возникли серьезные недоразумения с ханом. Существуют данные, что Ислам-Гирей планировал начать переговоры с Яном Казимиром, а также предложил Б. Хмельницкому прекратить решительные наступательные действия, а взамен послать во Львов и Замостье татарские отряды, имевшие уничтожать все на своем пути, чтобы таким образом выманить Яна Казимира « в поле »и дать там ему бой. Однако гетман решительно отклонил этот план. На утро следующего дня, очевидно, гетман и хан все же договорились об осуществлении наступательных операций значительными силами. Правда, украинские и татарские полки находились в разных лагерях, расположенных в полутора милях от королевского.

Перебуваючи під враженням учорашнього успіху, король і коронний гетьман відверто недооцінили можливостей українсько-татарськоі кінноти, тому вирішили використати день 29 червня, щоб завдати противникові вирішального удару. Ян Казимир вивів у поле лише кінноту (понад 50 тис.), без підтримки піхоти й гарматного вогню. Не встигли кавалеристи зайняти бойові позиції класичним польським шиком («хрестом»), як помітили в багатьох місцях дим від запалених шляхетських маєтків, — це свідчило про наближення основних сил орди. Невдовзі жовніри побачили колони української й татарської кінноти (також близько 50 тис. вояків), що вкривали всю рівнину й пагорби. Не чекаючи наступу поляків, гетьман і хан вирішили випередити їх і першими завдати удару. Його було спрямовано на лівий фланг противника, де стояв полк С. Лянцкоронського. Брацлавський воєвода швидко опинився в критичному становищі, тричі потрапляв у повне оточення, вирватися з якого допоміг подільський воєвода С. Потоцький, що прибув на виручку зі своїм полком.

Однак ситуація на лівому фланзі залишалася вкрай складною, бо в катастрофічне становище потрапила шляхта Сандомирського воєводства. Тоді сюди були перекинуті полки М. Потоцького та Є. Лю - бомирського, а трохи пізніше — полк підканцлера литовського Л. К. Са - піги. Битва спалахнула з новою силою й набрала такого затятого характеру, що, за словами її учасника, «не можна було відрізнити поляка від татарина». Вона закінчилася поразкою польських полків, котрі залишили поле бою. Розвиваючи успіх, Хмельницький та Іслам-Гірей почали оточувати вцілілі підрозділи, відрізаючи їх від пасовищ. До вечора лещата навколо польського табору щільно зімкнулися. Увечері кіль - катисячний татарський загін переправився через Стир, вийшов у тил польської армії й захопив чимало шляхтичів і слуг. Загалом бої цього дня завершилися повною перемогою українсько-татарської кінноти. До рук українців потрапила корогва великого коронного гетьмана. Гадаємо, що якби під час битви підійшла козацька піхота, то доля воєнної кампанії 1651 р. вирішилась би на користь українського гетьмана.

Цього ж дня трапилася ще одна, на перший погляд, малозначуща подія — в королівському обозі опинився покойовий писар Іслам-Гірея. В ряді джерел знаходимо прямі звинувачення хана в тому, що він, одержавши певну суму грошей від короля й право забирати мешканців Правобережної України в ясир, пообіцяв Янові Казимиру порвати з козаками. Ці дані потребують подальшої перевірки. Однак безумовно одне — аналіз усіх виявлених джерел дає підстави стверджувати: Іслам - Гірей не збирався доводити справу до розгрому польської армії й напередодні вирішального дня битви увійшов у контакт із королем «задля укладення мирних трактатів».

Зрозуміло, Хмельницький не знав про підозрілі відносини Іслам - Гірея з польським урядом. Уночі підійшла українська піхота з обозом, яку гетьман до світанку встиг переправити через річку й болота. В його розпорядженні тепер було майже 60 тис. досвідчених козаків, 40 - 50 тис. селян, міщан та обозних слуг, тобто загалом 100—110 тис. осіб при 120 гарматах. Зведені сили українсько-татарського війська становили 140 - 150 тис. осіб. Ранком у густому тумані Хмельницький почав лаштувати армію до битви. Бойовий стрій (разом із підрозділами орди) простягався на 3,5—4 км. На лівому фланзі, що пролягав до лісу, розташувався хан зі своїми силами. Ставка Іслам-Гірея розміщувалася на пагорбі, звідки можна було спостерігати за розвитком подій на всьому полі битви. Центральну частину та правий фланг зайняли українські полки з основними силами ближче до центру, де на узвишші гетьман наказав побудувати табір зі з'єднаних у 10 рядів возів, який у разі необхідності міг стати «за добру фортецю». З лівого боку його прикривав один, а з правого — два менших табори. Гармати розміщалися в спеціально захованих між возами місцях. Між возами і за ними розташовувалися підрозділи піхоти, а перед табором стояла кіннота.

Загальна чисельність польської армії досягала 220—240 тис. Нагадаємо, що це була найбільша армія, яку протягом XVI—XVIII ст. вдавалося зібрати польському урядові. Увечері 29 червня Ян Казимир скликав військову нараду для вироблення плану майбутньої битви. Відповідно до задуму, на світанку Ян Казимир почав шикувати свою армію «голландським способом» (зміцнюючи кінноту підрозділами піхоти). Попереду, навпроти козацького табору, в чотирьох місцях стояли батареї, які могли обстрілювати центр, лівий і правий фланги противника. Командував артилерією досвідчений генерал Сигізмунд Пши - ємський. Позаду, в центрі, вишикувалася німецька піхота під орудою праворуч князя Богу слава Радзивілла, ліворуч генерал-майора Христофора Убальда та особиста гвардія короля. За ними, посередині, розміщувалися кінні корогви списоносців і гусар, а з боків — рейтарів. Далі тісно гуртувалися полки. З флангів центр прикривали корогви драгунів та кінноти без списів. Командував усіма полками й корогвами сам король. На правому фланзі, яким керував М. Потоцький, зосереджувалися полки С. Лянцкоронського, Є. Любомирського, А. Конецпольського, А. Сапіги, а також розташувалася значна (якщо не основна) частина посполитого рушення. В лісі, що примикав до флангу, було збудовано табір із піхотою, щоб зупинити можливий удар українського війська. На лівому фланзі, очолюваному польним гетьманом М. Калиновським, стояли добірні полки, керовані І. Вишневецьким, С. Потоцьким та іншими досвідченими воєначальниками. Поряд — підрозділи посполитого рушення. В цілому бойова лінія польського війська розтяглася на «руську милю» (близько 4,5-5 км). Для захисту табору Ян Казимир залишив частину піхоти, посполитого рушення та озброєних слуг. Біля насипаного навколо нього валу стриміли гусарські списи.

Сильний туман укривав берестецьке поле до десятої години ранку. Коли він почав розсіюватися, постала грандіозна панорама протистояння величезних (як на той час) армій. Українські й татарські підрозділи раз за разом зачіпали поляків, виманюючи їх на себе, однак король суворо заборонив їм виїжджати. Лише артилерія вела прицільний вогонь, коли кримчаки занадто близько підступали до їхніх позицій. Близько дванадцятої години хан зімітував наступ на праве крило поляків, після чого відвів більшість вояків за пагорб. Пополудні українське військо з табором поволі почало наближатися до польського лівого флангу. Король зібрав військову раду, щоб виробити план подальших дій. Дехто з присутніх почав схиляти його до того, щоб відмовитися від битви й перенести її на наступний день, інші наполягали перейти в наступ усім військом. Ян Казимир вагався, не знаючи, який варіант обрати. Близько шістнадцятої години король прийняв остаточне рішення — наступати лівим флангом. На чолі 18 корогв І. Вишневецький розпочав атаку українських позицій. Помітивши активізацію противника, Хмельницький вислав йому назустріч підрозділи правого флангу.

Зав'язалася кровопролитна січа. Всі билися з відчайдушною хоробрістю. Поряд із українцями стійко трималися татарські підрозділи. Спільно їм удалося не лише стримати жовнірів, а й потіснити корогви посполитого рушення. Здавалося, от-от козаки перехоплять ініціативу. Саме в цей час стрілися ятякя 30-тисячної орди могла відіграти вирішальну роль. Проте Іслам-Гірей сзідомо затягував момент наступу. Цим негайно скористався Ян Казимир: швидко перекинув на допомогу лівому флангові німецьку піхоту Убальда, дивізію Я. Замойського й інші підрозділи, а також наказав артилерії зосередити вогонь по козацьких позиціях. Бій спалахнув із новою силою.

Отже, ситуація на полі бою розвивалася на користь Яна Казимира, який, захопивши ініціативу, повів в атаку полки центру й наказав наступати правим флангом. Німецька піхота й рейтари за підтримки гарматного вогню прорвали лави українців і татар та почали рухатися до схилу того пагорба, де містилася ставка хана. Кілька ядер упало близько від ханського намету. І замість того, щоб контратакувати противника, Іслам-Гірей та його наближені з дивовижною швидкістю знялися з місця. Водночас з поля бою відступила вся орда.

Оголення татарами лівого флангу поставило українську армію в катастрофічне становище. В ситуації, що склалася, основне завдання В. Хмельницького полягало у виведенні армії з-під удару і збереженні її боєздатності для наступної боротьби. Щоб уникнути повного оточення, Хмельницький вирішив під захистом табору відступити з пагорба в долину, до берега Пляшівки, де болота й хащі могли прикрити тил війська. В умовах ведення бою з переважаючими силами противника гетьману вдалося до сутінок успішно завершити цей складний маневр. Зайнявши вигідне місце, Хмельницький наказав козакам негайно розпочати будівництво фортифікаційних споруд. Відчайдушні атаки польських полків розбивалися об залізну стійкість захисників табору, центр якого розташувався над р. Прісною. Уже темної ночі жовніри за наказом короля змушені були припинити штурм українських позицій і відступити. Залишення ханом поля бою поставило українське військо в надзвичайно тяжке становище, але завдяки блискуче організованому й майстерно виконаному маневрові (що зайвий раз засвідчує величезний полководницький талант гетьмана) пощастило уникнути найгіршого — повного розгрому.

Вивівши армію з-під удару й вигравши таким чином цілу ніч для зміцнення табору, Хмельницький наказав полковникові Ф. Джеджалію утримувати лінію оборони до його повернення, залишив булаву та бунчук і з кількома старшинами кинувся слідом за ханом. Між ними відбулася, як свідчать джерела, гостра розмова. В цілому хан підтвердив свою вірність союзові з Україною й пообіцяв наступного дня (2 липня) послати татар на допомогу Війську Запорозькому.

2 липня Хмельницький надіслав війську універсал із наказом підготуватися до бою на першу половину дня 4 липня. Подальші події в джерелах висвітлюються по-різному. Однак достовірно те, що Іслам - Гірей не лише не пішов назустріч проханням гетьмана і залишив українське військо в бою (це, на нашу думку, зайвий раз підтверджує, що його вчинок не був простою випадковістю), а й відмовився відпустити до козацького табору самого гетьмана (останнього було звільнено лише 12 липня).

Тим часом, сподіваючись на швидке повернення Хмельницького з татарською ордою, українці під заливним дощем рили окопи, висипали шанці, робили інші земляні укріплення. Центр табору містився над р. Пліснявою (рукавом р. Пляшівки), а зі східного боку прилягав до Пляшівки, маючи вільний перешийок на схід. До ранку він був перетворений на неприступну, оточену валами й ровами фортецю. За даними М. Ємьоловського, коли на світанку жовніри побачили «вали й окопи на половину списа», Ян Казимир скликав воєнну раду, яка зробила не досить втішний висновок: атакувати його не можна, бо це призведе до неминучих великих втрат. Тому вирішили взяти табір в облоіу.

День 1 липня минув для української сторони досить неспокійно. Затримувався Хмельницький, що породжувало нервозність. Виявилося, що без гетьмана генеральна старшина неспроможна підтримувати необхідний порядок і мишу дисципліну. До вечора їй усе ж удалося трохи стабілізувати ситуацію, не допустити поширення панічних настроїв. Наступного ранку заговорила козацька артилерія, було зірвано намагання польського командування перекинути в тил козакам нові сили. Та заразом розкрилися наміри частини старшини й козаків таємно вибратися з табору. За таких умов особливо гостро постало питання про обрання — до повернення Хмельницького — наказного гетьмана. На скликаній раді перевагу було надано популярному серед низів полковникові Ф. Джеджалію. Всі почали вимагати від нього конкретних дій: «Або виводи [з оточення], або миримся, або б'ємося, або поклонімося [королю]». Деякі джерела свідчать, що вже 2 липня частина старшини таємно звернулася до Яна Казимира з проханням виявити до них милосердя. Цього ж дня до І. Виш - невецького написав листа полковник М. Криса, пропонуючи йому поручитися за козаків перед королем та обіцяючи за два дні скласти зброю.

Одержавши листа від старшини, Ян Казимир скликав раду. Одна частина сановників і офіцерів висловлювалася за те, щоб виявити до козаків милість, стративши при цьому «найвизначніших бунтівників», інша пропонувала підступний план — пообіцяти їм пробачення, роззброїти, а потім ліквідувати, щоб «назавжди знищити саме козацьке ім'я». Дійти якогось певного рішення не вдалося. Офіцери домагалися від командування рішучіших дій, вважали за доцільне переправити через річку кінноту, щоб повністю блокувати козаків. З липня король розпорядився послати туди піхоту з гарматами. Того самого дня в українському таборі отримали гетьманський універсал із повідо. мленням, що він сам прибуде на допомогу з ханом. По його отриманні козаки почали готуватися до запланованого на наступний день наступу. В ніч на 4 липня було вчинено сміливий напад на польські підрозділи в тилу козацького табору. Раптовим ударом козаки оволоділи шанцями противника на пагорбі. Лише ціною значних утрат німецькій піхоті Убальда все ж удалося їх відбити. Одночасно за розпорядженням Джеджалія почалося планомірне зменшення розмірів табору, щоб поліпшити його обороноздатність; зводилася нова система зеліляних укріплень. Не виключено, що, не дочекавшись повернення Хмельницького, старшинська рада вирішила послати королю листа, висловлюючи згоду на укладення миру за Зборівським договором.

Зі свого боку Ян Казимир уживав заходів щодо повного оточення українців, але водночас він відхилив усі пропозиції розпочати штурм, бо це призвело б до величезних втрат. Тому вище й нижче українського табору жовніри будували мости й греблі через Пляшівку й болота, рили шанці, зводили редути. Інженерними роботами керували Убальд, Гішиємський, Геткант. Важкі гармати були привезені з Бродів, очікували їх і зі Львова. 5 липня з тил козакам було відправлено 1 тис. кінних жовнірів на чолі з Балабаном.

Джеджалій не міг не розуміти небезпеки, що крилася з цій тактиці короля, тому вирішив у ніч на 5 липня напасти на польські позиції. Однак місячне світло допомогло жовнірам помітити приготування козаків і забити тривогу. Від задуму довелося відмовитися. Зірвалася й спроба провести наскок на противника наступної ночі, тільки цього разу через сильний дощ. День розпочався гарматною перестрілкою. Козацька старшина вирядила до короля посольство для переговорів про укладення миру. Поїхали полковники Криса, Гладкий та писар Переяславець. Приблизно опівдні вони з'явилися до польського обозу. Спочатку їх прийняв М. Потоцький, обсипаючи козаків докорами та звинуваченнями. Згодом парламентарі через посередництво канцлера Лещинського передали Янові Казимиру листа й майже годину чекали на відповідь. Зрозуміло, протягом такого короткого часу польському урядові важко було прийняти якесь конкретне рішення. Тому канцлер позідомив українським послам, що умови «пробачення» будуть їм передані наступного дня, а до того часу в поляків мусить залишитися «головний посол». Бажання затриматися виявив Криса, який відразу ж перейшов на бік короля, передав важливу інформацію про становище в таборі й запропонував низку заходів, спрямованих на швидкий розгром українського війська.

Ранком 7 липня посли знову з'явилися до Яна Казимира. Ім було запропоновано видати 16 (за іншими даними — 17) полковників, частину яких передбачалося стратити, а інших залишити заручниками за Хмельницького та Виговського; повернути полонених жовнірів і шляхту; розірвати союз із татарами; віддати гармати, корогви, барабани, гетьманські бунчук і булаву; вдовольнитися умовами Куруківської угоди тощо. Як бачимо, ці вимоги являли собою своєрідний ультиматум польського уряду, який повністю ігнорував зміни, що відбулися в українських землях від початку революції, не залишаючи козацькій Україні найменших шансів на автономію в межах Речі Посполитої.

Реакція більшості козацтва була негативною. Зібрана «чорна» рада відхилила королівські вимоги й погоджувалася на мир лише на умовах Зборівського договору. Обурений позицією українців, Ян Казимир наказав артилерії розпочати обстріл їхнього табору. 9 липня, щоб закрити українцям шлях можливого відступу, Ян Казимир послав їм у тил брацлавського воєводу з трьома полками. Було навіть задумано провести штурм, однак двоє відважних козацьких розвідників, довідавшись про це, зуміли «на очах у всіх» перебігти до свого табору й попередити про небезпеку. Таким чином, план польського командування було зірвано.

Становище в українському війську з кожним днем погіршувалося. Не вірячи в можливість успішного завершення боротьби, чимало козаків, селян та міщан покидало обоз, а деякі навіть переходили на бік короля. Є дані, що серед останніх виявився також якийсь полковник Головацький. Наростало невдоволення низів війська діями Дже - джалія, а також їхня недовіра до козацької старшини. В такій напруженій ситуації більшість старшини вирішила виходити з оточення.

Не виключено, що 8 липня на місце Ф. Джеджалія було обрано М. Гладкого. Наступного дня старшина відправила своїх посланців на переговори до Яна Казимира та польських сановників. Однак після брутального прийому, влаштованого їхній делегації поляками, в української сторони вже не лишалося ніяких вагань щодо прориву з табору в найближчий час. У ніч на 10 липня старшинська рада обрала гетьманом Богуна, змістивши надміру пасивного Гладкого, й ухвалила «отойти на Украйну оборонною рукою...». Щоб приспати пильність поляків, Богун уранці вирядив до короля нових посланців із заявою: козаки готові прийняти основні його вимоги. Проте різка зміна їхніх настроїв насторожила Яна Казимира й сенаторів, які тут же скликали раду для обговорення нової ситуації.

Тим часом Богун на чолі 2-тисячного загону кінноти з кількома гарматами перебрався через Пляшівку, щоб уточнити напрям атаки на позиції брацлавського воєводи. Окремі козацькі сотні, напевно, вступали в сутички з польськими корогвами, аби з'ясувати сили противника. Основна ж частина старшини проявила, на нашу думку, велику необачливість, зосереджуючись у районі переправи перед виходом з оточення, — адже решта війська нічого не знала про вироблений радою план дій. Оскільки козацька маса вже й так була сповнена глибокої недовіри до старшини, поведінка військової верхівки одразу ж породила чутки, що готується її втеча з табору. Десь на десяту годину ранку страшна підозра вразила все військо, викликавши паніку. Командування виявилося неспроможним навести лад, заспокоїти розбурхані натовпи людей, котрі й собі почали стягуватися до берега. Як слушно зауважував Г. Граб'янка, «смято - шися вси сущіе в обозе». Почалася стихійна переправа.

Помітивши цей нелад, Богун кинузся до табору, однак було вже пізно. Затримати десятки тисяч охоплених панікою людей не вдалося. Наче ураган, вони ринули на позиції Лянцкоронського, який, вважаючи, що його атакують основні сили українського війська, поспішив звільнити їм шлях, відступивши до переправи в Козині. В такій круговерті єдине, що вдалося зробити Богуну, це зібрати 20-тисячний корпус кінноти, який прикривав відступ. Втрати українського війська виявилися досить відчутними. За даними одних джерел, вони становили приблизно 4 тис. осіб, за іншими — 8 тис., причому більшість їх загинула не від рук ворога, а внаслідок сум'яття на переправах.

Довідавшись, що українці покинули табір, Ян Казимир і коронний гетьман негайно послали туди підрозділи кварцяного війська. Вони застали лише хворих, жінок і дітей (їх було іут же вирізано), а також деякі козацькі підрозділи, що прикривали відступ. Невмирущою славою вкрили себе 300 козаків, котрі відмовилися скласти зброю й тривалий час захищалися на одному з островів. Останній із них, озброєний лише самопалом і косою, ще кілька годин відбивався від жовнірів, поки не був убитий. До рук жовнірів потрапило небагато вогнепальної зброї, гармат і пороху, 20 корогв, у тому числі й подарованих Хмельницькому Владиславом IV і Яном Казимиром, одна з його булав, документи гетьманської канцелярії та скарбниця з 30 тис. талерів. Схоплено було турецького гінця й убито корінфського митрополита Іоасафа. Основні сили українського війська таки вирвалися з оточення (за образним виразом одного зі шляхтичів — учасника битви, поляки «випустили вовка»). Відступ українських полків сплутав усі плани польського уряду. Частина шляхти розуміла, що наступ польської армії неминуче викличе опір українського населення, що призведе до нових боїв. Рішуче протестувало й посполите рушення, яке, незважаючи на вмовляння Вишневецького, Лянцкоронського та інших сенаторів, навідріз відмовилося від участі в наступі на південь України й погодилося тільки дати гроші на утримання кількох тисяч жовнірів. Імпульсивний король вирішив особисто очолити похід кварцяного війська, розраховуючи, що його порив підтримає частина шляхти. Однако этого не произошло. Змушений відмовитися від наступу, король видав інструкцію коронному гетьманові щодо умови можливого замирення з козаками. Її аналіз свідчить, що уряд Речі Посполитої не сумнівався в повній капітуляції Війська Запорозького і маз намір відновити принципи «Ординації» 1638 р.