Економічна політика уряду й робітництво

"В економіці України значне місце належало російським, а також іноземним капіталістам, — стверджувала дослідниця того періоду О. І. Лугова,— які експлуатуючи природні багатства і людські ресурси..., одержували величезні прибутки." Наприклад, у Харкові вже в 1871 р. діяло шість чавунноливарних заводів. їх власниками були чотири росіяни: Пономарьов, Рижов, Костін, Кочеров і два іноземці — Вестберг і Пільстрем. У цей же час існувало 13 тютюнових фабрик, серед власників яких не було жодного українця.

У Києві 1900 р. було 11 машинобудівних і чавунноливарних заводів, з них шість із 1843 робітниками належали іноземним підданим, три — полякам і два обрусілим іноземцям, в яких разом працювало 455 робітників. Серед 93 інших київських підприємців, у яких працювало 5038 робітників, було лише шість українських прізвищ і на їх підприємствах був 361 робітник. У металургійній промисловості України панівне становище займав іноземний капітал, який становив 80—90%. Такий самий стан був у сільськогосподарському машинобудуванні, де майже всі великі заводи належали чужинцям. Із 68 цукрових заводів Київської губернії тільки шість належало власникам українського роду, а саме — Абаза, Козаківський, Краснокутська, Симиренко, Тульчинський і Яхненко. Подібно було й у всіх інших галузях промисловості. Так менш-більш виглядав "клас" українських капіталістів. Вони мусіли "конкурувати в своїй підприємницькій діяльності з буржуазією інших національностей, яка мала більші капітали й більший досвід гонитви за наживою". На основі цього можна безсумнівно стверджувати, що українських капіталістів — буржуазії як класу, про який залюбки пише комуністична історіографія, не було, натомість була російська буржуазія, яка експлуатувала як саму Україну з її мінеральними багатствами, так і її робітників. Тут треба ще згадати і про те, що російський уряд допомагав капіталістичним колам Росії, які були зацікавлені в ослабленні позицій української буржуазії, в проникненні російського капіталу в усі сфери економіки України.

Умови праці на фабриках, заводах і шахтах України, як і цілої Російської імперії, були жахливі. Робочий день тривав 12—14 годин, платня була незадовільна, санітарні умови як на роботі, так і в житлових приміщеннях, були нижче критики. Робітники не мали жодного забезпечення від нещасних випадків на праці, каліцтва і смерті й не мали права організуватися для оборони своїх інтересів перед несовісними працедавцями.

Згідно з совєтською історіографією, яка до перебільшення любується страйками, як виявом класової боротьби, протягом 1880—1894 pp. в Україні було 97 страйків і 13 заворушень промислових робітників, в яких брало участь 29 000 осіб, при тому було 110 убитих. Такий жалюгідний стан робітництва робив його придатним для різних революційних кличів. Почали ширитися соціалістичні ідеї у різних відтінках, творилися таємні революційні організації, які мали на мсті боротися за більш справедливий лад у державі та в цілому світі і проповідували гасла про соціальну рівність і братерство.

На підставі цього короткого огляду стає очевидним, що Україна була дорогоцінною перлиною Російської імперії, яку москалі намагалися тримати в колоніальному стані, щоб її господарство не було самодостатнім. Це найкраще видно з того, що в кінці XIX ст. Україна давала 70% усієї продукції добувної промисловості цілої імперії, тоді як в обробній промисловості її частина становила заледве 15%. У машинобудуванні частка України становила заледве 4,5%, незважаючи на велику продукцію чавуну, а в текстильній промисловості ще менше. Експорт українських виробів за кордон також не приносив користі населенню України, а лише російським та чужинецьким капіталістам. Крім того, на українські вироби уряд накладав великі податки. Наприклад, через неспівмірне оподаткування дистилярні алкогольних напитків в Україні закривалися, але відкривалися в Московщині. Це саме було з тютюном, головним виробником якого була Україна, але виробництво тютюнових виробів відбувалося в Петербурзі. Велику частину українського цукру перевозилось до рафінерій у Москві, щоб навіть і в цій ділянці зробити Україну залежною від Росії.

Галицький економіст Юліян Бачинський, за своїми політичними переконаннями — марксист, опублікував у 1895 р. працю "Ukraina irredenta", в якій, розглянувши народне господарство України, дійшов до висновку, що "процес капіталістичного розвитку Російської імперії (європеїзації її) мусить привести до політичної європеїзації, прилучення до кола буржуазно-конституційних держав, до перемоги національно-визвольних елементів і врешті до розпаду Російської імперії. У цьому процесі,— твердив Бачинський,— Україна буде головною умовою її економічного та культурного розвитку". "Україна не зможе належно розвиватися у складі Російської імперії. Для її економічного та культурного розвитку та взагалі можливостей її екзистенції самостійність політична України це conditio sine qua non", тобто необхідність.