Перша згадка про «Україну»

Назва «Україна» походить від давньоруських слів «Ѹкранnа», «Въкранna». На сьогодні існує 2 варіанти тлумачення цього слова:

1. Історики П. Толочко, О. Потебня, М. Грушевський, В. Никонов, Ю. Карпенко, В. Смолій схильні вважати, що назва означала пограничну територію – «у края» або «біля краю». Цей варіант тлумачення слова був популярний у радянській, російській та українській історіографіях;
2. За більш сучасною версією назва «Україна» або «Вкраїна» означала «рідний край, країна, земля». Цієї думки дотримуються такі вчені як М. Андрусяк, Г. Півторак, В. Русанівський, В. Скляренко, Ф.Шевченко.

Першу письмову згадку про Україну вчені виявили в «Іпатіївському літописі», відомому також під назвою «Іпатіївський список». Це видання 1420-х років являє собою збірку давньоруських історичних творів. Так, слова «Україна», «Вкраїна», «Вкраїниця», «україняни»зустрічаються у «Повісті временних літ», складеній у період кінця XI – початку XII сторіччя. «Повість временних літ» називає «Україною» територію, до якої частково входили сучасні Київщина, Черкащина, Галичина, Тернопільщина, Хмельниччина, Вінничина та декілька районів сучасної Польші.

У тому ж «Іпатіївському літописі» міститься «Київський літопис», який оповідаючи про смерть у 1187 році переяславського князя Володимира Глібовича, повідомляє: «ѡ нем же Ѹкраина много постона» – «за ним же Україна багато потужила». Оскільки Володимир Глібович загинув під час походу на половців, що своїми набігами загрожували у основному Переяславщині, Київщині та Чернігівщині, дослідники припускають, що назва «Україна» була застосована літописцем саме щодо цих регіонів Київської Русі. Письмова згадка 1187 року вважається першим зафіксованим вживанням слова «Ѹкраина».

Також в «Іпатіївському літописі» є письмові згадки про «Україну Галичську» від 1189 року. Назва Галицьких територій «Україною» зустрічається і у відомому «Галицько-Волинському літописі». У записах від 1213 року сказано, що місцевий князь Данило Романович приєднав до своєї держави «Брестій, Угровеськ, Верещин, Столпе, Комів і усю Україну». Під «Україною» середньовічний історик-літописець мав на увазі північно-західні землі Галичини і Волині.

Отже, «Україна» вперше з’являється у письмових документах Київської Русі XI-XII століть. Щодо усного вживання – український дослідник С. Шелухін (який вважає слово похідним від старослов’янського «кра», що означає «відрізок», «шматок», «відрізаний шматок землі») наголошує, що таємниця виникнення цієї назви втрачається у пітьмі античних століть.