Гетман Иван Выговский, его соратники и противники

На казацкой раде начале июня 1657 наследником гетмана с согласия полковников был определен Юрий Хмельницкий, а булава находилась в миргородского полковника Лесницкого, которого раньше старый Хмельницкий назначил наказным гетманом. После смерти отца Юрий поехал в Лесницкого в Миргород, но вернулся 2 августа до Чигирина ни с чем [1369, 182].

Последующие события разворачивались так: «Полковники собравшись, должны Были брать их у него силой» [1378, 19], но началась «соперничество между полковниками» [724, 313]. По традиции, главным совещательным органом была рада четырех опытных полковников. О ее составе летом 1657 г. данных нет, но в то время ходили слухи о том, что «4 найповноважниших зпомиж них тайно казнен по приказу гетмана» [724, 316]. Логично предположить, что в четверку принадлежали старшие по стажу полковники Иван Богун, Филон Джеджалий, Мартын Пушкарь, Антон Жданович. Каждому из них неоднократно полчане вручали жезл и каждый из них был достоин получения гетманской булавы. Напомним, что двое из них в последнее время были в гетманской опале: в корпусе Ждановича его ближайшим заместителем был Иван Богун, а Хмельницкий приказал расстрелять все руководство корпуса [724, 321].

Из кандидатур, которые среди элитарных слоев казачества рассматривались на гетманство, были Юрий Хмельницкий, Иван Выговский, Антон Жданович. Чигиринская совет избрал гетманом «неестественного запорожского казака» Ивана Выговского.

Причин того, что семья Хмельницкой, с авторитетом которого не могла сравниться ни одна другая зпомиж офицерских семей, потеряла власть, было несколько. Главные среди них: значительное укрепление в Войске Запорожском (и прежде всего в Чигирине) шляхетского группировки, использование возможностей войскового писаря в перегруппировке и расстановке своих кадров течение болезни гетмана, Выговскому удалось найти общий язык с влиятельными полковниками Иваном Богуном и Филоном Джеджалия. Единство клана Хмельницких была нарушена (браком с дочерью Хмельницкого брата Выговского, блокадой действий Сомка в Переяславе и его бегством на Дон, на сторону Выговских были привлечены гетманские родственники Золотаренко и Дорошенки).

Не случайно царский представитель Василий Кикина был приглашен на избрание гетмана после смерти Богдана именно есаулом генеральным Иваном Ковалевским, горячим сторонником семьи Хмельницких. Источники сохранили рассказ полковника киевского Павла Яненко о Чигиринскую совет: «Как где гетмана Богдана Хмельницкого похоронили, и у них где Полковников и у всех начальных людей совет Была» [707, 14]. Как видим, состоялась старшинская, а не казацкая рада с избрания гетмана, «а чернь и Все войско Запорожское в том рады и совету не имели и о то не ведал» [714, 185].

Итак, «произошло ... избрание Выговского гетманом за один день, причем стал И. Выговский полным гетманом с самого дня своего избрания »[1298, 89]. Исследователи В. Смолий и В. Степанков считают, что «с соблюдением внешних признаков законности, по сути, было осуществимо государственный переворот, политические последствия которого втянули Украинское государство в пучину Руины» [1362, 74]. Не останавливаясь подробно на легитимности избрания гетмана, которая требует специального исследования, отметим, что это были первые выборы в кардинально иных исторических условиях. Прецедентов за время существования казацкого государства еще не было, а потому и попытку передачи гетманской булавы Юрию Хмельницкому после смерти отца, как и избрание Выговского, можно рассматривать как государственный переворот. Механизм избрания гетмана как руководителя государства, а не только казачества, следует отнести к правовому неурегулированных случаев того времени.

С другой стороны, отсутствие консенсуса при избрании нового гетмана даже среди старшины не могла не привести к гражданской войне. Казачество считало, и не безосновательно, что оно вынесло на себе главную тяжесть украинськопольськои войны оно было инициатором изменений в обществе, и, соответственно, требовало «своеобразную плату за свержение польськошляхетського господства в Украине» [896, 193]. Таким жалованием могла быть только власть и, прежде всего, ее системообразующий стержень - гетманство. Уступать же власть шляхте, хотя и покозачених (тем более, что большинству представителей этой шляхты покозачення хватило лишь на одно поколение и не на всю жизнь), казачество не собиралось. Главной целью шагов Выговского в области объединения была ставка на создание союза казачества, непокозаченои и покозачених шляхты, за верховенства последней.

Можем с уверенностью утверждать, что на Чигиринской раде избрания Выговского поддерживал своим авторитетом Иван Богун. Именно в этот период Богун и возглавлял самостоятельное направление общественнополитической мнения среди старшины. Об этом свидетельствует неприятие им как польской, так и российской модели развития. Идеал казацкой городовой общности был для Богуна, Бережецкого, Дорошенко преобладающим.

Исследователи этого периода по различным критериям подают несколько классификаций политических группировок: «радикальное, национальнопатриотичне и умеренное, находившихся на диаметрально противоположных позициях в подходах к создаваемой модели социальноэкономических отношений и политической формы правления» [1374, 214]. К радикальной группировки относят, традиционно, М. Кривоноса, Д. Нечая, М. Гладкого, Л. Мозырь [1374, 216], но все эти деятели принадлежали до времен гетманства Б. Хмельницкого и погибли в течение 1649-1652 гг Существует также другая классификация согласно внешнеполитическими симпатиями. «С тех пор и до конца Гетманщины образовалось и существовало несколько традиционных« партий »: крымская, шведский, московская и польская. По Выговского лидерами этих партий были: П. Тетеря и И. Груша - польской, М. Пушкарь и И. Барабаш - московской, Г. Лесницкий - крымской, Ю. Немирич (до ноября 1657 г.) - шведской »[1485, 118 ], - подытоживает свои взгляды по этому вопросу исследовательница Т. Яковлева. Отметим, что по внешнеполитической ориентацией, кроме самостийницкой, в это время четко проявили себя в казацкой среде лишь пропольская (Выговский, И. Груша, П. Тетеря) и промосковская (М. Пушкарь, И. Беспалый, И. Силка) ориентации . Шведская ориентация, к которой более склонны были старшины полков Брацлавщины, может рассматриваться как разновидность самостийницкой. Протурецкую ориентированной части старшины в этот период обнаружить не удалось, хотя Выговский осуществлял попытку поиска вассальной зависимости от Турции [1023, 83-84]. Использование же крымской карты под протекторатом султана было традиционной казацкой политикой.

Группировка покозачених старшины, возглавляемое И. Выговским, завоевало власть. Его структурными составляющими была старшина дореволюционного периода, прежде всего, коренных полков, и покозачених шляхтичи периода революционных преобразований. Следует принять точку зрения, что в начале гетманства Выговского во главе польской партии стояли П. Тетеря, И. Груша. Тетеря, как выходец из Остерской шляхты [909, 69], будучи в начале войны во Владимире реент гродских канцелярии, попал в ряды Переяславского полка Романенко, который овладел этим волынским городом [937, 29]. Тетеря прошел казацкий выучку в этом полку не только в писарские деле, но стал и полковником (чему способствовало то, что он был крестников у гетмана Хмельницкого). Возглавляя Переяславский полк под Зборовом, уже в то время Тетеря имел личную переписку с трансильванским князем Дьюрдю II Ракоши [1254, 61]. В октябре 1654 из Каменки отправил гетманское посольство во главе с Богаченко в Крым [1254, 66]. Добился от гетмана Б. Хмельницкого универсала на освобождение его мельницы под Переяславом от уплаты арендаторской мерок [1368, 321]. Его дипломатические способности раскрылись во время посольства в Москву.

В предвыборный период Иван Выговский выступал как сторонник московской ориентации, что позволяло ему казаться рядовому казачеству и части старшины продолжателем и правопреемником политики Хмельницкого. В отличие от 1648 г., 9 лет войны с поляками в глазах все большей части казачества укрепили образ западного врага, а начиная с 1654 г., три года служения московскому царю обеспечивали материальные гарантии правящей казацкой верхушке.

В октябре 1657 г. состоялась Корсунская совет «у гетмана и у всех Полковников» [707, 35] и казаков по 20 человек с каждым сотником. На совет не были приглашены запорожцы. Позиции соблюдения верности присяге царю держались нежинский Гуляницкий, Ирклиевский Джеджалий, прилуцкий Дорошенко, полтавский Пушкарь, Тетеря, антимосковскую позицию занимали Богун, Зеленский и не назван в источниках Третий полковник [707, 44], вероятно, уманский Михаил Ханенко. Миргородский полковник Лесницкий занял наиболее радикальную антимосковскую позицию, которая оказалась в подстрекательстве полчан против московского вмешательства в украинские дела. Однако Выговский не отстранил его от правительства, но и советом не допустил [1378, 20].

После казацкого совета сохранили за собой правительства две влиятельные генеральные старшины: обозный Тимофей Носач (бывший полковник Остерский, прилуцкий, кальницкий) и судья С. БогдановичЗарудний. Относительно Носача исследовательница Т. Яковлева утверждает, что он «активно участвовать в событиях не участвовал. Такие лавирования позволили ему удержаться на почетном посту »[1485, 124]. Должность генерального обозного в 50-60рр. ХVII в. не была почетной - это был фактический распорядитель торгивельногрошовои системы государства, а также главнокомандующий артиллерии, которая также играла первостепенную роль. Не следует забывать, что под его контролем находился состояние фортификацийнофортечнои дела. Все это вместе делало правительство обозного ключевым в системе генеральной старшины. Учитывая значительный опыт Носача по этому делу, привлечение его влияния в свою пользу было значительным кадровым успехом Выговского.

Генеральным писарем на совете был избран старший подписок Иван Груша, который был выдвиженцем Выговского и находился под его опекой и раньше. Патрон спас его после неудачной миссии в Ракочи и он активно включился в подготовку к избранию Выговского на гетманское правительство [1485, 118-119].

Выговскому удалось склонить на свою сторону опального Ждановича. Хотя он на совете и не был избран одним из двух генеральных судей, но получил извинения. Вместе с ним на сторону Выговского стали и три другие опальные руководители похода на Варшаву - Богун, Иван Сулима, Сербии. Ведущую роль в принятии такого решения, конечно, сыграл новый гетман. Все дальнейшие шаги Ждановича свидетельствуют о его глубокую благодарность Выговскому. Соответственно, и значительная часть старшины Киевского полка находилась под влиянием Ждановича и Выговского, Белоцерковского - Сулимы и Выговского, стороны нового гетмана активно держались сербские и грецкие волонтеры во главе с Сербиным. Зять Антона Ждановича шляхтич и наследственный владелец с. Петран Барского староства Подольского воеводства [1159, 102] Ярема Стефанович Петрановський сначала был на королевской службе, затем покозачився. В 1659 г. пришел на службу к гетману Выговскому в Чигирин и выполнял дипломатические поручения.

7 февраля 1658 состоялась повторная совет в Переяславе (в значительно более широком составе), которая подтвердила избрание гетмана. Противники Выговского в совете не участвовали, а были там лишь «то полковники, которы съ Иваномъ Выговскимъ в одной мысли, а с ними сотников и черни у полковника человек по десяти и менее» [709, 49].

На совете Выговского активно поддерживали обозный Тимофей Носач и особенно генеральный судья Федор Лобода, пользовался непререкаемым авторитетом в Переяславе, где еще все помнили его полковничество в этом полку. Переяславским полком тогда, уже после Павла Тюри, руководил Иван Колюбака. Выговского в полку поддерживали писарь полковой Василий Войткевич, Яков и Ян Пекулицьки.

По Выговского расстановка старшин на дипломатических направлениях претерпела существенные изменения. Польский вектор внешней политики за Выговского, кроме самого гетмана и генерального писаря, контролировали П. Тетеря [1321, 67], А. Жданович [940, Т. 87, 88, 89; 942, Т. 110, 111, 112; 941, Т. 59, 60], Ю. Немирич [902, 130; 1039, Т. 31-22, 68, Т. 38, 1-20], Г. Лесницкий, С. Мазепа, Т. Носач, московский - И. Богун, Г. Лесницкий [1259, 117-139], П. Дорошенко, А. Одинец.

После похорон Б. Хмельницкого в Швецию уехал Федор Коробка, а в Крым - Федор Бут и Афанасий Процюня (Працовкина), генеральный хорунжий времен Б. Хмельницкого. С известием об избрании гетманом Выговского в Крым также поехал сотник Дементий (возможно, сотник Маньковский Дементий Бундуровський - единственный Дементий в реестре 1649 г.) [619, 100]. Позже согласно царской грамотой Выговский направил в Стамбул посольство Федора Коробки [965, 44].

Выговский направил на переговоры с шведским посланником Лилиекроною подкомория киевского, старосту овручского и кременецкого Юрия Немирича [902, 112], генерального есаула Ивана Ковалевского, полковника Ивана Федоровича.

Хотя родословная Выговских уже неоднократно становилась объектом исследования [1492, 54; 1341, 149-167], приведем некоторые данные из истории семьи, что поможет в характеристике гетмана.

Король Сигизмунд 1541 предоставил имение Выговского на р Выговского братьям Лучич. 21 сентября 1571 зем'ян киевские Фалко Давидович и Богдан Федькович Выговские получили привилегию на владения Выговского и вольности их [827, 243]. 1576 состоялась продажа Выговским с. Мартиновщизны над г. каменным Василию Богдановичу вечно с почвами [556, 260]. 15 февраля 1581 Выговские получили подтверждение на Выговщина и на службы земские Петровские [827, 302]. В то время они уже ссорились за землю и документы [1492, 54; 1341, 149-167]. в 1606 г. кто-то из Соколовский вводится во владение землей в селе Лисовца, заложенной Выговским [803, 25].

Дед гетмана Игнат Выговский 1612 предпринял попытку продать часть Выгове Василию Котичинському за внушительную сумму - 1000 злотых, но против этого активно выступают Федор и Андрей Выговские (видимо, брать Игната) и не допустили Котичинського вступить во владение [556, 271].

В 1617 г. Константин Выговский отдал в залог своему зятю Петру Кожуховская часть Выгове за 200 польских золотых [556, 333, 348]. 1619 запись от Выговских Лаврину Выговскому на залог мельницы на р Могильный в почвах Выговских [556, 231 н].

Отец гетмана Евстафий Выговский 1619 предъявил Максима Билошицкого о нападении между достатком Лисовщиною и достатком названными Белошицкий [556, 311 об.]. Евстафий и Константин Выговские были в хоругви с Адамом Киселем. Евстафий, кроме сестры, имел братьев. Богдан Игнатьевич был мужем (1600) Анны Романовны искоростенских [20, 65]. В 1633 г. видим Ивана Игнатьевича, 1644 запись Вичистий от него части в с. Вигов с островами старым и новым [556, 157 н]. Адам Выговский заявлял свои претензии, почему наследство после смерти Филона Выговского перешла к Ивану Выговскому [556, 185], в споре участвовал и Самойло Выговский [556, 187]. 1643 жалоба от Самуэля Выговского на сукейсорив Филона Выговского о части Выгове [556, 194]. 1644 видение возного о сожжении гумна подданного Адама Выговского в с. Копище [556, 167]. 1646 иск Адама Выговского в Большом Выгове к искоростенских о почвах Сталецьки [556, 98 об.]. 1646 иск от Адама Выговского в с. Жабчич к Каторжины Мержвинский о грабеже сена на собственных почвах в с. Копище [556, 89 н]. 1644 позыв от Адама Выговского на Выговских о непризнання квиты с залогом части умершего Филона Выговского данным правом умершему Ивану Выговскому [556, 186]. Самойло Выговский стал полковником бихивським и попал в плен к московских воевод 4 декабря 1659 в Старом Быхове.

Было два Федоры Выговских: Федор Кирьякович и Федор Игнатьевич. 1644 посессия от Федора Кирияновича в части Выгове [556, 167 об.]. Полагаем, что в отношении последнего из них есть свидетельства о том, что Иван Выговский 14 января 1644 сделал Вичистий запись Федору Выговскому на почвы в с. Выгове с островами Старым и Новым [620, 197], ему же Выговские отдавали в посессию владения по обе стороны г. Могильный. Весной 1648 г. польский коронный гетман Николай Потоцкий сделал запись Федору Выговскому на с. Вигов [620, 175 н]. О нем писал СенютовичБережний: «Федор Выговский, человек близкий гетману Ивану. Был он наместником Киевского воеводы и членом Киевского братства (1631 г.). Знаем, что в 1656 году ездил в свое имение на Выговщина.

В 1657 г. ездил гетманским послом в Москву, а, согласно В. К. Липинским, бывал послом и в Польшу. Его подпись стоит под Гадяцкой соглашением 1659 Получил от поляков предоставления городка Стеблев в 1659 г. ». Федор Виговский получил Стеблев в дидичне владения, а затем уступил его И. Тюри.

В 1636 г. Котичинський купил почвы над г. могильной у Лазаря Выговского [556, 349]. 1636 Мочульская подали выгоду на Выговских о непризнання записи на ¼ почв Выговских у отца их купленных [556, 82 об.]. 1636 Выговские судились Третьяка о наваждение подданных луганских на деревню и почвы Выговские [556, 55 об.]. 1644 иск в с. Кузьмича от Выговских к Третьяка о выделении ими или отдания ½ Выговского почвы [556, 189 об.]. 1644 Лащ выбил одного из Выговских из с. Лебединец. 1645 Кирилл Выговский предъявил Василия и Николая Софонович Стржалков об избиении его отца и захвата его вещей [556, 374]. 5 июня 1643 Выговские судились Марию Стефановичеву за имения в с. Закреминниця у Краснополя [556, 144]. В цей же час Тишкевичі вигнали 8 підданих Виговських з їх дворів в с. Путищах [556, 180]. 1645 р. Мержвинський вибив Виговських з Бехівських грунтів [556, 373 зв.].

Лука Виговський у 1649 р. — соратник сотника Овруцького полку Василя Желєзки. 1633 р. запис Федора Дмитровича Єльця на вічність Луці Виговському міста Лещин (Лещижин чи Лещижинці) над р. Гуйво за 2000 злотих з с. Стариками [556, 30]. Того ж року Теофіла Горайська Горностаєва відкупила у Луки Виговського добра свого міста Лещижина з с. Стариками за 50 000 злотих [556, 30]. Немиричі гвалтовно напали на грунти Виговських в с. Боровичі, підсудок київський Лукаш Виговський позивався з метрополією Київською за наїзди на церковні грунти [620, 175 зв], а 14 липня 1644 р. він вже позивав одного з Голубів, власника Нового Брусилова щодо нападу підданих останнього на грунти Ставецькі, звані Радомисльські.

Пізніше Іван Виговський клопотав перед В. В. Бутурліним за брата Данила. 8 грудня 1654 р. той у відповідь сповіщав генеральному писареві, що під час відправки посольства Бутурліна не було біля царя, він не міг виконати прохання щодо брата Виговського, який у Москві був теж не в присутності боярина, але останній переказував про охочу службу генерального писаря [620, 2]. 30 травня 1659 р. разом з Смілою отримав ряд сіл Корсунському і Білоцерківському повітах [827, 768].

Костянтин Остапович був серед зустрічаючих посольство А. Матвєєва на початку січня 1655 р. в Білій Церкві [620, 9]. За сеймовим рішенням 1659 р. і королівським привілеєм 20 травня 1659 р. отримав маєток Смілу [853, 303].

Козацький полковник Юрій (Георгій) був двоюрідним братом Івана Виговського, він з однієї гілки з Самійлом, сотником, потім полковником биховським (? — 1659.4.12.). 1644 р. Марія Скурат (Скуратівська) позивала свого чоловіка Юрія Виговського за передачу третьої частини с. Скурат Багриновському без її відому [556, 160]. Вона ж вела тяжбу за с. Скурати зі Стефаном Багриновським.

Серед найближчого оточення Виговських були представники шляхетських родин, що покозачилися, — Скуратівські, Яблонські, Статкевичі, Суходольські, Боглевські, Верещаки, Богушевичі, Ласки, Ольшанські, Пашинські.

Вище йшла мова про те, що Тиміш Носач зберігав уряд генерального обозного і лише на короткий проміжок у 1658 р. його змінив брат гетьмана Костянтин, але в цьому ж році Носач знову повернув собі уряд. Мабуть, замість Григорія Лісницького генеральним суддею став Герман Гапонович (очевидно, на ньому як отаману городовому чигиринському лежала не остання роль щодо приведення до влади Виговського). У 1658 р. Зарудного на цьому уряді замінив колишній переяславський полковник Федір Лобода. Маємо ще одну згадку про військового суддю, про якого дещо пізніше свідчив сам гетьман Виговський: «Судья войска, состоящего со мною в службе его королевской милости и Республики, пан Вольский, которого, как испытанного в делах воина и недавно с Заднепровского погрома моих хоругвий, из оков на свободу вышедшего и ко мне прибившегося» [775, 13]. Писарями були Іван Груша і Остап Фецкієвич.

Відразу по смерті Хмельницького осавули Іван Ковалевський і Мисько Лучченко залишалися незмінними. І лише у вересні 1658 р. Ковалевського змінив колишній сотник черкаський [823, 79] Федір Вовк, дещо пізніше став осавулом Іван Креховецький. Бунчук тримав сербин Митка Мигай. Осавулом військової артилерії був Семен Маркович, який знаходився серед чигинринських козаків ще у 1649 р. [823, 28].

Активними прибічниками Виговського були керівники експедиційного корпусу проти повстанцівпушкарівців: колишній полковник брацлавський Іван Богун на чолі козаківохотників, полковник над іноземними найманцями Іван Сербин, старий Яцько Черкас, названий мешканцем голтв'янським [709, 73]. Загалом кількість учасників походу сягала 1500 козаків і найманців.

У столичному Чигиринському полку відбулася зміна керівництва: старовинний полковник Григорій Хомич Білобровченко [823, 31] прийняв пірнач у Карпа Трушенка. Полковник Ілляш Богаченко у 1659 р. був замінений Герасимом Каплуновським. За Виговського в Чигирині відомі чотири полковники. Повернувся до влади ще передреволюційний старшинський рід Білобровок, новою родиною як у козацькому середовищі, так і на полковничому уряді бачимо Каплуновських. Герасим Каплуновський з підписків гетьманської канцелярії перейшов на полковницво, мабуть, через уряд полкового писаря чигиринського та якийсь невідомий нам політично вигідний шлюб. Повернувся до влади в полку і один з полковників, який був ним і за Хмельницького — Богаченко.

Стрімко пішли вгору городовий отаман чигиринський, який походив з рідної для Виговського Овручини, Герман Гапонович, а також чигиринець Іван Скоробагатько. Ще в червні — липні 1656 р. останній очолював делегацію до Москви, до якої входили майбутній лубенський полковник Степан Вербицький, підписок Остафій Фецкієвич [620, 168]. У нагороду від царя він отримав дві пари соболів (у 8 і 10 рублів).

Луку Сухину було послано на початку 1656 р. на Дон, щоб звідти підбурити калмиків проти кримського хана [620, 24]. Після повернення продовжував очолювати Бужинську сотню. У Голтві сотником згаданий Шовкопляс, у Жовнині — Степан Матвійович Зощенко. До Запорозької Січі тяжів сотник сміловський Чигиринського полку старий запорожець Михайло Іванович Стринжа, який з Остряницею ще «во время Чугуевщины меж своевольников был» [823, 41; 1485, 132].

Представники попередніх полковничих родин Безштаньок і Колосів поїхали до сусідніх полків, Коробка використовувався на дипломатичній ниві, Трушенки, Волевачі, Томиленки, Якубовичі, Бережецькі були відсторонені від влади і відійшли на задній план.

Всього за гетьманування Виговського відомо 8 урядових старшин Чигиринського полку, які представляли 8 родин. Три родини зберегли свій вплив з попереднього періоду (Трушенки, Сухини, Богаченки), п'ять родин на старшинських урядах були новими.

Федір Джулай очолював Черкаський полк весь час гетьманування Виговського. Джерела зберегли вказівки про трьох сотників: смілянського Михайла Бурмаку, домонтівського Ярмолу Шкоду, піщанського Ониська Товстевича. Всього в полку в цей період відомо лише четверо старшин: полковник і три сотники з чотирьох старшинських родин, жодна з них на початковому етапі Національновизвольної війни не фіксується серед старшин полку.

Канівського полковника Андрія Бутенка змінив Іван Стародуб. На його місце у 1658 р. став Савич Семен Левонович (Семенець), а навесні 1659 р. пірнач вже тримав Іван Кіндратович Лизогуб. Ще його дід шляхтич Іван ЛизогубКобизевич володів маєтністю у Величках [831, 12], його син Кіндрат володів батьківською маєтністю у Величках, а також маєтностями Пліоховці Лавреновській [831, 12]. Він мав синів, серед яких найбільш відомими були Іван та Яцько Кіндратовичі (Кобизенки). Перший з них був реєстровим козаком Рощенкової сотні Канівського полку (1649 р.), сотником канівським (1658), полковником канівським (1659).

У той період відомі три полковники Канівського полку, три сотники, полковий осавул і писар — сім старшин з семи родин. Стародуби, Савичі і Бутенки користувалися і надалі таким же значним впливом, як і за Хмельницького, причому значно зміцнили своє становище Стародуби. Прийшов до найвищих щаблів влади рід Лизогубів і вже ніколи не покидав їх.

Заміною на корсунському полковництві Івана Креховецького на Тиміша Оникійовича Золотаренка гетьман засвідчував гнучку політику, щоб заручитися підтримкою золотаренківців. Більше року полковником був Креховецький, не багато більше, ніж півроку — Тиміш Золотаренко. Пізніше, після знищення Золотаренка, Виговський знову повернув пірнач Креховецькому.

За Виговського у Корсунському полку відомі дві повні полковничі родини і одна наказного, дві родини полкових осавулів (Миневські і Баклани) і дві сотницькі — разом 7 старшинських родин.

Дві полковницькі родини (Кравченків і Лютаренків) та одна наказного полковника Половців відомі в той час у Білоцерківському полку. З них дві останні були полконичими родинами і у попередній період, Кравченки ж були висуванцями після смерті Хмельницького.

Активними прибічниками Виговського були підписок ГВК, зять прилуцького полковника Воронченка Захар Шийкевич, у Кальницькому полку: Федір Панченко (мабуть, немирівський сотник, де в реєстрі 1649 р. зафіксовані Андрушко, Василь і Григор Панченки), вінницький Федір Дубицький, тульчинський Іван Хначенко; Чигиринському: осавул Андрій Одинець, сотник крилівський Яцько Тараненко, Герасим Каплуновський з братами; Білоцерківському: сотник настаський Андрій Рудина, ставищанський Семен Лобачевський, ходорківський Василь Петровський, торчинський Іван Хильченко, АдамСтепан Мазепа (з Білої Церкви); Канівському: сотники терехтемирівський [1177, 169] Андрій Бутенко, канівський Василь Мітченко (з колишньої сотні Кулаги [1177, 169]), Ян Рудницький; Корсунському: сотники корсунські Мелешко Тироненко і Іван Половченко [1177, 179]; Черкаському: сотник смілянський Михайло Бурмака, Семен (Степан) Деланенко (Дзелеренко), Євстафій Фацкієвич; Чернігівському: сотник седнівський Ничипір Григорович; Ніжинському: полковник Гуляницький, сотник веркіївський Іван Косинський, Ян і Федір Чекановські (з сотні Дівицької); Кропивненському: Матіяш Папкевич, Гаврило Лісовець; Лубенському: сотник зіньківський Онисько Товстевич; Гадяцькому: «намісник» Гадяцького замку Тиміш Самуйлович (1655) і від нього заслані Іван і Гаврило Поривай [772, 44], останній був нобілітований в 1659 р. [707, 219]; Миргородському: полковник Григорій Лісницький і осавул полковий Іван Зарудний; Полтавському: сотники санжарський Григорій Зарудний і богацький Іван Грицута; Уманському: сотники бабанський Григорій Білогруд і цибулівський Максим Булига; Брацлавському: Дмитро Солонина; Київському: сотник житомирський Калин Соколовський, коростишівський Іван Богатиренко.

Серед 18 провідних старшин того часу, яких виокремила Т. Яковлєва вона помилково називає живими 4 [1485, 62, 422–423], насправді ж, продовжували жити і активно діяли — семеро (Богун, Воронченко, Джеджалій, Жданович, Лобода, Носач, Пушкар), таким чином ротація виділеного авторкою керівного ядра становила не 80%, а 61%. У ході протистояння за Виговського з нього випало ще двоє — Пушкар і Джеджалія, тобто на кінець його гетьманування з названих старшин залишалося п'ятеро, тобто 28%.

На Лівобережжі у Переяславському полку за Виговського відомі чотири полковники: Сулима, Колюбака, Чючар, Цецюра. Іван Колюбака козакував у сотні Чикмена, а потім, перед полковникуванням, мав бути у ній сотником. Десь наприкінці вересня — на початку жовтня 1658 р. Колюбаку змінив Стефан Чючар, і в цьому ж місяці (вересні) полковником став сотник бориспільський Тиміш Ярмолайович Цицюра. Серед наказних полковників за Цицюри відомий Богдан Коленченко.

Київського полковництва міцно тримався Павло ЯненкоХмельницький, за якого наказними були Василь Дворецький і Iван Якимович. Останній повернув собі полкове писарство, замінивши у 1658 р. Пилипа Степановича Скорохода. Полковими осавулами були Тимiш Зарудний (1658) і Богдан Молява (1659). У Києві козацьку сотню очолював Семен Третяк.

Полковником ніжинським за Виговського був Іван [730, 10] Гуляницький, наказним — Григорій Кобиляцький. Травнем 1658 р. датується інформація про те, що «видя де Выговского неправду, отобралось было из пять корогвей и хотели от него отстать… И сведав де то, Выговский велел тех людей порубить, а ушло их только 50 человек…покидая жены и детей» [709, 35]. Важко визначити, яка частина (кількісно) виступила проти Виговського, позаяк невідома кількість сотень у Ніжинському полку в 1658 р. Але п'ять сотень становлять не менше 20% (в найкращі часи полк нараховував 24 сотні [1070, 202–230]).

Василь Золотаренко позбавив Гуляницького з полковництва лише в умовах кризи правління гетьмана, що ще раз підтверджує, що Виговський був на боці Гуляницьких у їх боротьбі проти Золотаренків. В. Степанков пише: «У цій ситуації з невідомих причин Г. Гуляницький втрачає посаду ніжинського полковника (ним стає Василь Золотаренко) і переїздить у Правобережну Україну» [1383, 92]. Через те, що Ніжинський полк не брав участі в обороні Конотопа, вважаємо, що Гуляницький вже з самого початку оборони був наказним гетьманом, а не полковником ніжинським, ним був Золотаренко щонайменше з квітня 1659 р.

Поряд з Золотаренком до влади у полку прийшли Ребухи, з яких Гаврило вступив до козацтва у сотню Ніжинську Красножона, а Іван Ребуха — до сотні Нагорного [823, 467]. Згодом Іван став полковим обозним ніжинським (1659). Серед ніжинських сотників відомі Федір Завадський, Левко Бут, Роман РакушкаРомановський (у 1659 р. став суддею полковим) [1245, 8], Григорій Кобиляцький. У Глухові Артема Мироновського в травні 1658 р. змінив Пилип Уманець. В цей час там відомий наказний сотник Семен Чорний. Коропський сотник Ничипір Ковалевський став полковником у наказного гетьмана Івана Безпалого, а Кирило Зражевський — полковником батуринським. На Стародубщині відомий лише мглинський сотник Ісак Жук, звідти маємо мінімув джерельних згадок тому, що «цілком спокійно було у Стародубському полку» [1485, 67].

Після смерті Богдана Хмельницького на чолі Чернігівського полку стояв покозачений шляхтич Іоаникій Силич (? — 1627–1663). Ставши полковником у 1657 р., він міцно тримав Чернігів у своїх руках завдяки підтримці родичів у козацькому (Слободецькі, Мальцевичі) і міщанському середовищі (його тестем був шляхтич, бурмістр чернігівський Василь Радченко). Полковим обозним за Силича був Олександр Ковтунович, який зійшов з політичної арени разом зі своїм патроном. З наказних полковників згадується лише один Григор Ничипір.

Серед політичних акцій літа — осені 1659 р., за підрахунками Т. Яковлєвої, Силич брав участь лише в акції з'єднання старшин проти Виговського 9 вересня [1485, 446], що є дотичним підтвердженням того, що всю 70денну оборону Конотопа (з 19 квітня по 28 червня 1659 р.) [907, 17] Чернігівський полк на чолі зі своїм полковником витримав в облозі. Документи вказують, що з наказним гетьманом Григорієм Гуляницьким були «полковники Черниговский и Кальницкой», тобто Іоаникій Силич та Іван Вертелицький.

Полковим сотником за Силича і далі був Станіслав (Стас) Коханенко. Він мав маєтності у с. Ляховий Білоус, крім того 22 квітня 1658 р. отримав гетьманський універсал на сл. Гучин з млином.
Станіслав був одружений з Раїною Станіславівною Піончинською, донькою земського судді чернігівського. В придане батько надав їй села Сибереж і Ямище. Завдяки шлюбу доньки Ганни (? — 1640–1701 — ?) з ним породичався Карпо Мокрієвич, з Параскою одружився Костянтин Дворецький, з Гафією — Микола Грембецький, з Уляною — представник відомої київської міщанської родини Іван Тадрин.

4 липня 1658 р. Станіслав Кохановський записав хутір Гучин своєму зятю Карпу Мокрієвичу і донці Ганні [1242, 570], власність Кохановського с. Білоус Євтухов як придане потрапило до роду Грембецьких, с. Листвин дісталося онуку Самійлу Мокрієвичу, с. Білоус перейшло згодом до Красовських [731, 35].

З перших днів Вивольної війни серед повстанців були Костюк Гутор, у 1657 р. гетьман Б. Хмельницький надав універсали Лукашу Носачевичу і Івану Домонтовичу. 1 травня 1658 р. Носачевич отримав універсал на грунти, а спільно з Карпом Мокрієвичем отримав гетьманський універсал 20 травня 1659 р. на сл. Роїську. Ці два шляхтичі знаходились у козацькому війську на старшинських урядах. Лукаш, «маючи грунтъ свой власній за Чернеговомъ, съ которого перед тимъ грунту конную отправовалъ въ войску службу, а теперь у войску нашемъ такъ же повинность належну отдавати маетъ» [838, 231].

Седнівським сотником був Ничипір Григор, вибельським — Степан Васильович Шуба, понорницьким — Матвій Ходко, у Любечі відомий наказний сотник Хилько Кгрищенко, а також Хома Ращенко, який у 1659 р. був переведений до Роїща, а 11 лютого

1659 р. гетьман Виговський, «маючи взляд на заслуги в воску Запорожском и до далшой хотячи потягнути нам и войску услуги пана Хому Ращенка, сотника Роисского», надав йому «млин Роисский з Беркшлевщиною, зо всеми пожитками, и слободку при том же млине закликати» [1243, 275]. Киселівським сотником був Федір Свіонтицький, слабинським — Іван Домонтович, який 10 серпня 1659 р. отримав гетьманський універсал на села Смолин і Максим.

Серед козаків у Сосницькій сотні і далі користувалися впливом Красовські. 5 червня 1659 р. сейм у Варшаві затвердив за козацьким старшиною Йосипом Красовським Волинку [1241, 566]. Значно укріпив своє керівне становище у Любецькій сотні Сава Кононович УнучкоПосудевський.

Полковник прилуцький Петро Дорошенко на старшинській раді 12 жовтня 1657 р. в Корсуні виступив за московську орієнтацію і цю позицію підтримав Виговський [707, 44]. Під час повстання Пушкаря на чолі полку він вів бойові дії проти повстанців. 7 вересня 1658 р. його ще бачимо «в таборі під Гадячим» [996, 35]. Зосередив полк проти наступу московських військ у Срібному, але утримати містечко під ударами князя Пожарського не вдалося. На чолі полку брав участь в трьохтижневій облозі Гадяча. В цей же час наказним полковником прилуцьким згадується брат Петра Дорошенка Степан. У липні 1659 р. полковником прилуцьким був Петро Дорошенко, а у вересні вже Федір Терентійович Терещенко. У 1658 р. полковником прилуцьким згаданий Яків Воронченко, а наказними у вересні 1659 р. були Степан Дорошенко і Лазар Горленко.

Малош Вовченко розпочав війну у сотні прилуцькій Омеляна Проценка, став полковим обозним (1658), а потім протягом кількох років був городовим отаманом прилуцьким (1658–1663). Василь Себастьянович продовжував утримувати уряд місцевого полкового писаря. У 1649 р. серед полкової старшини прилуцької згаданий Богдан Лавренченко [823, 439], серед товариства — Панко Лавриненко. Федір Лавринович, мабуть, належав до цієї місцевої розгалуженої козацької родини і став полковим суддею (? — 1657–1659). Той факт, що у 1659 р. його змінив місцевий прилуцький покозачений шляхтич [618, 1] Трохим Чорнишенко, записаний у реєстрі 1649 р. як Трохим Чорниш [823, 439], засвідчує, що Лавринович тримав бік Виговського. В у грудні 1659 р. він разом з колишнім полковником прилуцьким П. Дорошенком у супроводі чотирьох козаків прибув у складі делегації від гетьмана Юрася Хмельницького до Москви [618, 1].

На боці Виговського були представники Січі — писар кошовий Крисько Лукашевич і полковник кінний запорозький Кирило Андрійович Канівець. Безсумнівним успіхом запорозької політики було приведення 16 лютого 1658 р. на кошове отаманство прибічника Виговського Пашка Гамона, але йому не вдалося довго утриматися. Нове керівництво Січі, очолюване кошовим Яковом Барабашем, військовими суддями Пашком Савичем і Марком Корсунцем [965, 105], вважало Виговського «гетьманом городовим» і звинуватило його у тому, що: риболовлю у річках віддав у аренди, заборонив винокуріння на продаж без гетьманського дозволу, риболовлю і винокуріння на продаж обклав податками, зі скарбу військового не виділяв коштів на військо, а лише відговорювався, що вони необхідні на дипломатичні потреби, послів приймав і відправляв без дозволу монархічного патрона.

Як бачимо з цих звинувачень, запорожцям було важливішим знищення гетьмана Виговського, а не зовнішньополітична орієнтація. Запорожці вимагали проведення нової козацької ради під Лубнами, в урочищі Соляниця, а найкраще — на Запоріжжі. Московські ж урядовці, не розуміючи української козацької специфіки, пропонували проведення ради у місті Києві, яке з погляду козацьких традицій відрізнявся від будьякого іншого міста лише колосальним православнокультовим впливом та історичною традицією столиці княжої Русі. Запоріжжя бунтувало, і Виговський наприкінці жовтня 1657 р. збирався вести війська проти нього [1378, 19]. У Кременчуці городові козаки затримали запорізького ватажка Якушу Клишенка (Клишу) і відіслали до гетьмана, а посланця до Виговського із Запоріжжя Думитрашку Січену Щоку гетьман наказав закувати і кинув до в'язниці [965, 81]. Кіш вислав до Москви Михайла Стриджу, Івана Степаненка, Якова Остапенка і Семена Остапенка Голуховського [965, 76–77]. «Троє з нас — Остапенки і писар, живуть в Миргороді близько Грицкового двору і знають його здавна» [714, 68]. Стосовно останніх — слід відзначити, що це колишні прибічники Матвія Гладкого, які, мабуть, якийсь час вимушені були переховуватися від Григорія Лісницького на Січі. Семен Голуховський був одружений з сестрою полковника Василя Золотаренка, тобто був швагром Б. Хмельницького.

Полки січової орієнтації і впливу д Закреминниця у Краснополя [556, 144]. В цей же час Тишкевичі вигнали 8 підданих Виговських з їх дворів в с. Путищах [556, 180]. 1645 р. Мержвинський вибив Виговських з Бехівських грунтів [556, 373 зв.].

Лука Виговський у 1649 р. — соратник сотника Овруцького полку Василя Желєзки. 1633 р. запис Федора Дмитровича Єльця на вічність Луці Виговському міста Лещин (Лещижин чи Лещижинці) над р. Гуйво за 2000 злотих з с. Стариками [556, 30]. Того ж року Теофіла Горайська Горностаєва відкупила у Луки Виговського добра свого міста Лещижина з с. Стариками за 50 000 злотих [556, 30]. Немиричі гвалтовно напали на грунти Виговських в с. Боровичі, підсудок київський Лукаш Виговський позивався з метрополією Київською за наїзди на церковні грунти [620, 175 зв], а 14 липня 1644 р. він вже позивав одного з Голубів, власника Нового Брусилова щодо нападу підданих останнього на грунти Ставецькі, звані Радомисльські.

Пізніше Іван Виговський клопотав перед В. В. Бутурліним за брата Данила. 8 грудня 1654 р. той у відповідь сповіщав генеральному писареві, що під час відправки посольства Бутурліна не було біля царя, він не міг виконати прохання щодо брата Виговського, який у Москві був теж не в присутності боярина, але останній переказував про охочу службу генерального писаря [620, 2]. 30 травня 1659 р. разом з Смілою отримав ряд сіл Корсунському і Білоцерківському повітах [827, 768].

Костянтин Остапович був серед зустрічаючих посольство А. Матвєєва на початку січня 1655 р. в Білій Церкві [620, 9]. За сеймовим рішенням 1659 р. і королівським привілеєм 20 травня 1659 р. отримав маєток Смілу [853, 303].

Козацький полковник Юрій (Георгій) був двоюрідним братом Івана Виговського, він з однієї гілки з Самійлом, сотником, потім полковником биховським (? — 1659.4.12.). 1644 р. Марія Скурат (Скуратівська) позивала свого чоловіка Юрія Виговського за передачу третьої частини с. Скурат Багриновському без її відому [556, 160]. Вона ж вела тяжбу за с. Скурати зі Стефаном Багриновським.

Серед найближчого оточення Виговських були представники шляхетських родин, що покозачилися, — Скуратівські, Яблонські, Статкевичі, Суходольські, Боглевські, Верещаки, Богушевичі, Ласки, Ольшанські, Пашинські.

Вище йшла мова про те, що Тиміш Носач зберігав уряд генерального обозного і лише на короткий проміжок у 1658 р. його змінив брат гетьмана Костянтин, але в цьому ж році Носач знову повернув собі уряд. Мабуть, замість Григорія Лісницького генеральним суддею став Герман Гапонович (очевидно, на ньому як отаману городовому чигиринському лежала не остання роль щодо приведення до влади Виговського). У 1658 р. Зарудного на цьому уряді замінив колишній переяславський полковник Федір Лобода. Маємо ще одну згадку про військового суддю, про якого дещо пізніше свідчив сам гетьман Виговський: «Судья войска, состоящего со мною в службе его королевской милости и Республики, пан Вольский, которого, как испытанного в делах воина и недавно с Заднепровского погрома моих хоругвий, из оков на свободу вышедшего и ко мне прибившегося» [775, 13]. Писарями були Іван Груша і Остап Фецкієвич.

Відразу по смерті Хмельницького осавули Іван Ковалевський і Мисько Лучченко залишалися незмінними. І лише у вересні 1658 р. Ковалевського змінив колишній сотник черкаський [823, 79] Федір Вовк, дещо пізніше став осавулом Іван Креховецький. Бунчук тримав сербин Митка Мигай. Осавулом військової артилерії був Семен Маркович, який знаходився серед чигинринських козаків ще у 1649 р. [823, 28].

Активними прибічниками Виговського були керівники експедиційного корпусу проти повстанцівпушкарівців: колишній полковник брацлавський Іван Богун на чолі козаківохотників, полковник над іноземними найманцями Іван Сербин, старий Яцько Черкас, названий мешканцем голтв'янським [709, 73]. Загалом кількість учасників походу сягала 1500 козаків і найманців.

У столичному Чигиринському полку відбулася зміна керівництва: старовинний полковник Григорій Хомич Білобровченко [823, 31] прийняв пірнач у Карпа Трушенка. Полковник Ілляш Богаченко у 1659 р. був замінений Герасимом Каплуновським. За Виговського в Чигирині відомі чотири полковники. Повернувся до влади ще передреволюційний старшинський рід Білобровок, новою родиною як у козацькому середовищі, так і на полковничому уряді бачимо Каплуновських. Герасим Каплуновський з підписків гетьманської канцелярії перейшов на полковницво, мабуть, через уряд полкового писаря чигиринського та якийсь невідомий нам політично вигідний шлюб. Повернувся до влади в полку і один з полковників, який був ним і за Хмельницького — Богаченко.

Стрімко пішли вгору городовий отаман чигиринський, який походив з рідної для Виговського Овручини, Герман Гапонович, а також чигиринець Іван Скоробагатько. Ще в червні — липні 1656 р. останній очолював делегацію до Москви, до якої входили майбутній лубенський полковник Степан Вербицький, підписок Остафій Фецкієвич [620, 168]. У нагороду від царя він отримав дві пари соболів (у 8 і 10 рублів).

Луку Сухину було послано на початку 1656 р. на Дон, щоб звідти підбурити калмиків проти кримського хана [620, 24]. Після повернення продовжував очолювати Бужинську сотню. У Голтві сотником згаданий Шовкопляс, у Жовнині — Степан Матвійович Зощенко. До Запорозької Січі тяжів сотник сміловський Чигиринського полку старий запорожець Михайло Іванович Стринжа, який з Остряницею ще «во время Чугуевщины меж своевольников был» [823, 41; 1485, 132].

Представники попередніх полковничих родин Безштаньок і Колосів поїхали до сусідніх полків, Коробка використовувався на дипломатичній ниві, Трушенки, Волевачі, Томиленки, Якубовичі, Бережецькі були відсторонені від влади і відійшли на задній план.

Всього за гетьманування Виговського відомо 8 урядових старшин Чигиринського полку, які представляли 8 родин. Три родини зберегли свій вплив з попереднього періоду (Трушенки, Сухини, Богаченки), п'ять родин на старшинських урядах були новими.

Федір Джулай очолював Черкаський полк весь час гетьманування Виговського. Джерела зберегли вказівки про трьох сотників: смілянського Михайла Бурмаку, домонтівського Ярмолу Шкоду, піщанського Ониська Товстевича. Всього в полку в цей період відомо лише четверо старшин: полковник і три сотники з чотирьох старшинських родин, жодна з них на початковому етапі Національновизвольної війни не фіксується серед старшин полку.

Канівського полковника Андрія Бутенка змінив Іван Стародуб. На його місце у 1658 р. став Савич Семен Левонович (Семенець), а навесні 1659 р. пірнач вже тримав Іван Кіндратович Лизогуб. Ще його дід шляхтич Іван ЛизогубКобизевич володів маєтністю у Величках [831, 12], його син Кіндрат володів батьківською маєтністю у Величках, а також маєтностями Пліоховці Лавреновській [831, 12]. Він мав синів, серед яких найбільш відомими були Іван та Яцько Кіндратовичі (Кобизенки). Перший з них був реєстровим козаком Рощенкової сотні Канівського полку (1649 р.), сотником канівським (1658), полковником канівським (1659).

У той період відомі три полковники Канівського полку, три сотники, полковий осавул і писар — сім старшин з семи родин. Стародуби, Савичі і Бутенки користувалися і надалі таким же значним впливом, як і за Хмельницького, причому значно зміцнили своє становище Стародуби. Прийшов до найвищих щаблів влади рід Лизогубів і вже ніколи не покидав їх.

Заміною на корсунському полковництві Івана Креховецького на Тиміша Оникійовича Золотаренка гетьман засвідчував гнучку політику, щоб заручитися підтримкою золотаренківців. Більше року полковником був Креховецький, не багато більше, ніж півроку — Тиміш Золотаренко. Пізніше, після знищення Золотаренка, Виговський знову повернув пірнач Креховецькому.

За Виговського у Корсунському полку відомі дві повні полковничі родини і одна наказного, дві родини полкових осавулів (Миневські і Баклани) і дві сотницькі — разом 7 старшинських родин.

Дві полковницькі родини (Кравченків і Лютаренків) та одна наказного полковника Половців відомі в той час у Білоцерківському полку. З них дві останні були полконичими родинами і у попередній період, Кравченки ж були висуванцями після смерті Хмельницького.

Активними прибічниками Виговського були підписок ГВК, зять прилуцького полковника Воронченка Захар Шийкевич, у Кальницькому полку: Федір Панченко (мабуть, немирівський сотник, де в реєстрі 1649 р. зафіксовані Андрушко, Василь і Григор Панченки), вінницький Федір Дубицький, тульчинський Іван Хначенко; Чигиринському: осавул Андрій Одинець, сотник крилівський Яцько Тараненко, Герасим Каплуновський з братами; Білоцерківському: сотник настаський Андрій Рудина, ставищанський Семен Лобачевський, ходорківський Василь Петровський, торчинський Іван Хильченко, АдамСтепан Мазепа (з Білої Церкви); Канівському: сотники терехтемирівський [1177, 169] Андрій Бутенко, канівський Василь Мітченко (з колишньої сотні Кулаги [1177, 169]), Ян Рудницький; Корсунському: сотники корсунські Мелешко Тироненко і Іван Половченко [1177, 179]; Черкаському: сотник смілянський Михайло Бурмака, Семен (Степан) Деланенко (Дзелеренко), Євстафій Фацкієвич; Чернігівському: сотник седнівський Ничипір Григорович; Ніжинському: полковник Гуляницький, сотник веркіївський Іван Косинський, Ян і Федір Чекановські (з сотні Дівицької); Кропивненському: Матіяш Папкевич, Гаврило Лісовець; Лубенському: сотник зіньківський Онисько Товстевич; Гадяцькому: «намісник» Гадяцького замку Тиміш Самуйлович (1655) і від нього заслані Іван і Гаврило Поривай [772, 44], останній був нобілітований в 1659 р. [707, 219]; Миргородському: полковник Григорій Лісницький і осавул полковий Іван Зарудний; Полтавському: сотники санжарський Григорій Зарудний і богацький Іван Грицута; Уманському: сотники бабанський Григорій Білогруд і цибулівський Максим Булига; Брацлавському: Дмитро Солонина; Київському: сотник житомирський Калин Соколовський, коростишівський Іван Богатиренко.

Серед 18 провідних старшин того часу, яких виокремила Т. Яковлєва вона помилково називає живими 4 [1485, 62, 422–423], насправді ж, продовжували жити і активно діяли — семеро (Богун, Воронченко, Джеджалій, Жданович, Лобода, Носач, Пушкар), таким чином ротація виділеного авторкою керівного ядра становила не 80%, а 61%. У ході протистояння за Виговського з нього випало ще двоє — Пушкар і Джеджалія, тобто на кінець його гетьманування з названих старшин залишалося п'ятеро, тобто 28%.

На Лівобережжі у Переяславському полку за Виговського відомі чотири полковники: Сулима, Колюбака, Чючар, Цецюра. Іван Колюбака козакував у сотні Чикмена, а потім, перед полковникуванням, мав бути у ній сотником. Десь наприкінці вересня — на початку жовтня 1658 р. Колюбаку змінив Стефан Чючар, і в цьому ж місяці (вересні) полковником став сотник бориспільський Тиміш Ярмолайович Цицюра. Серед наказних полковників за Цицюри відомий Богдан Коленченко.

Київського полковництва міцно тримався Павло ЯненкоХмельницький, за якого наказними були Василь Дворецький і Iван Якимович. Останній повернув собі полкове писарство, замінивши у 1658 р. Пилипа Степановича Скорохода. Полковими осавулами були Тимiш Зарудний (1658) і Богдан Молява (1659). У Києві козацьку сотню очолював Семен Третяк.

Полковником ніжинським за Виговського був Іван [730, 10] Гуляницький, наказним — Григорій Кобиляцький. Травнем 1658 р. датується інформація про те, що «видя де Выговского неправду, отобралось было из пять корогвей и хотели от него отстать… И сведав де то, Выговский велел тех людей порубить, а ушло их только 50 человек…покидая жены и детей» [709, 35]. Важко визначити, яка частина (кількісно) виступила проти Виговського, позаяк невідома кількість сотень у Ніжинському полку в 1658 р. Але п'ять сотень становлять не менше 20% (в найкращі часи полк нараховував 24 сотні [1070, 202–230]).

Василь Золотаренко позбавив Гуляницького з полковництва лише в умовах кризи правління гетьмана, що ще раз підтверджує, що Виговський був на боці Гуляницьких у їх боротьбі проти Золотаренків. В. Степанков пише: «У цій ситуації з невідомих причин Г. Гуляницький втрачає посаду ніжинського полковника (ним стає Василь Золотаренко) і переїздить у Правобережну Україну» [1383, 92]. Через те, що Ніжинський полк не брав участі в обороні Конотопа, вважаємо, що Гуляницький вже з самого початку оборони був наказним гетьманом, а не полковником ніжинським, ним був Золотаренко щонайменше з квітня 1659 р.

Поряд з Золотаренком до влади у полку прийшли Ребухи, з яких Гаврило вступив до козацтва у сотню Ніжинську Красножона, а Іван Ребуха — до сотні Нагорного [823, 467]. Згодом Іван став полковим обозним ніжинським (1659). Серед ніжинських сотників відомі Федір Завадський, Левко Бут, Роман РакушкаРомановський (у 1659 р. став суддею полковим) [1245, 8], Григорій Кобиляцький. У Глухові Артема Мироновського в травні 1658 р. змінив Пилип Уманець. В цей час там відомий наказний сотник Семен Чорний. Коропський сотник Ничипір Ковалевський став полковником у наказного гетьмана Івана Безпалого, а Кирило Зражевський — полковником батуринським. На Стародубщині відомий лише мглинський сотник Ісак Жук, звідти маємо мінімув джерельних згадок тому, що «цілком спокійно було у Стародубському полку» [1485, 67].

Після смерті Богдана Хмельницького на чолі Чернігівського полку стояв покозачений шляхтич Іоаникій Силич (? — 1627–1663). Ставши полковником у 1657 р., він міцно тримав Чернігів у своїх руках завдяки підтримці родичів у козацькому (Слободецькі, Мальцевичі) і міщанському середовищі (його тестем був шляхтич, бурмістр чернігівський Василь Радченко). Полковим обозним за Силича був Олександр Ковтунович, який зійшов з політичної арени разом зі своїм патроном. З наказних полковників згадується лише один Григор Ничипір.

Серед політичних акцій літа — осені 1659 р., за підрахунками Т. Яковлєвої, Силич брав участь лише в акції з'єднання старшин проти Виговського 9 вересня [1485, 446], що є дотичним підтвердженням того, що всю 70денну оборону Конотопа (з 19 квітня по 28 червня 1659 р.) [907, 17] Чернігівський полк на чолі зі своїм полковником витримав в облозі. Документи вказують, що з наказним гетьманом Григорієм Гуляницьким були «полковники Черниговский и Кальницкой», тобто Іоаникій Силич та Іван Вертелицький.

Полковим сотником за Силича і далі був Станіслав (Стас) Коханенко. Він мав маєтності у с. Ляховий Білоус, крім того 22 квітня 1658 р. отримав гетьманський універсал на сл. Гучин з млином.
Станіслав був одружений з Раїною Станіславівною Піончинською, донькою земського судді чернігівського. В придане батько надав їй села Сибереж і Ямище. Завдяки шлюбу доньки Ганни (? — 1640–1701 — ?) з ним породичався Карпо Мокрієвич, з Параскою одружився Костянтин Дворецький, з Гафією — Микола Грембецький, з Уляною — представник відомої київської міщанської родини Іван Тадрин.

4 липня 1658 р. Станіслав Кохановський записав хутір Гучин своєму зятю Карпу Мокрієвичу і донці Ганні [1242, 570], власність Кохановського с. Білоус Євтухов як придане потрапило до роду Грембецьких, с. Листвин дісталося онуку Самійлу Мокрієвичу, с. Білоус перейшло згодом до Красовських [731, 35].

З перших днів Вивольної війни серед повстанців були Костюк Гутор, у 1657 р. гетьман Б. Хмельницький надав універсали Лукашу Носачевичу і Івану Домонтовичу. 1 травня 1658 р. Носачевич отримав універсал на грунти, а спільно з Карпом Мокрієвичем отримав гетьманський універсал 20 травня 1659 р. на сл. Роїську. Ці два шляхтичі знаходились у козацькому війську на старшинських урядах. Лукаш, «маючи грунтъ свой власній за Чернеговомъ, съ которого перед тимъ грунту конную отправовалъ въ войску службу, а теперь у войску нашемъ такъ же повинность належну отдавати маетъ» [838, 231].

Седнівським сотником був Ничипір Григор, вибельським — Степан Васильович Шуба, понорницьким — Матвій Ходко, у Любечі відомий наказний сотник Хилько Кгрищенко, а також Хома Ращенко, який у 1659 р. був переведений до Роїща, а 11 лютого

1659 р. гетьман Виговський, «маючи взляд на заслуги в воску Запорожском и до далшой хотячи потягнути нам и войску услуги пана Хому Ращенка, сотника Роисского», надав йому «млин Роисский з Беркшлевщиною, зо всеми пожитками, и слободку при том же млине закликати» [1243, 275]. Киселівським сотником був Федір Свіонтицький, слабинським — Іван Домонтович, який 10 серпня 1659 р. отримав гетьманський універсал на села Смолин і Максим.

Серед козаків у Сосницькій сотні і далі користувалися впливом Красовські. 5 червня 1659 р. сейм у Варшаві затвердив за козацьким старшиною Йосипом Красовським Волинку [1241, 566]. Значно укріпив своє керівне становище у Любецькій сотні Сава Кононович УнучкоПосудевський.

Полковник прилуцький Петро Дорошенко на старшинській раді 12 жовтня 1657 р. в Корсуні виступив за московську орієнтацію і цю позицію підтримав Виговський [707, 44]. Під час повстання Пушкаря на чолі полку він вів бойові дії проти повстанців. 7 вересня 1658 р. його ще бачимо «в таборі під Гадячим» [996, 35]. Зосередив полк проти наступу московських військ у Срібному, але утримати містечко під ударами князя Пожарського не вдалося. На чолі полку брав участь в трьохтижневій облозі Гадяча. В цей же час наказним полковником прилуцьким згадується брат Петра Дорошенка Степан. У липні 1659 р. полковником прилуцьким був Петро Дорошенко, а у вересні вже Федір Терентійович Терещенко. У 1658 р. полковником прилуцьким згаданий Яків Воронченко, а наказними у вересні 1659 р. були Степан Дорошенко і Лазар Горленко.

Малош Вовченко розпочав війну у сотні прилуцькій Омеляна Проценка, став полковим обозним (1658), а потім протягом кількох років був городовим отаманом прилуцьким (1658–1663). Василь Себастьянович продовжував утримувати уряд місцевого полкового писаря. У 1649 р. серед полкової старшини прилуцької згаданий Богдан Лавренченко [823, 439], серед товариства — Панко Лавриненко. Федір Лавринович, мабуть, належав до цієї місцевої розгалуженої козацької родини і став полковим суддею (? — 1657–1659). Той факт, що у 1659 р. його змінив місцевий прилуцький покозачений шляхтич [618, 1] Трохим Чорнишенко, записаний у реєстрі 1649 р. як Трохим Чорниш [823, 439], засвідчує, що Лавринович тримав бік Виговського. В у грудні 1659 р. він разом з колишнім полковником прилуцьким П. Дорошенком у супроводі чотирьох козаків прибув у складі делегації від гетьмана Юрася Хмельницького до Москви [618, 1].

На боці Виговського були представники Січі — писар кошовий Крисько Лукашевич і полковник кінний запорозький Кирило Андрійович Канівець. Безсумнівним успіхом запорозької політики було приведення 16 лютого 1658 р. на кошове отаманство прибічника Виговського Пашка Гамона, але йому не вдалося довго утриматися. Нове керівництво Січі, очолюване кошовим Яковом Барабашем, військовими суддями Пашком Савичем і Марком Корсунцем [965, 105], вважало Виговського «гетьманом городовим» і звинуватило його у тому, що: риболовлю у річках віддав у аренди, заборонив винокуріння на продаж без гетьманського дозволу, риболовлю і винокуріння на продаж обклав податками, зі скарбу військового не виділяв коштів на військо, а лише відговорювався, що вони необхідні на дипломатичні потреби, послів приймав і відправляв без дозволу монархічного патрона.

Як бачимо з цих звинувачень, запорожцям було важливішим знищення гетьмана Виговського, а не зовнішньополітична орієнтація. Запорожці вимагали проведення нової козацької ради під Лубнами, в урочищі Соляниця, а найкраще — на Запоріжжі. Московські ж урядовці, не розуміючи української козацької специфіки, пропонували проведення ради у місті Києві, яке з погляду козацьких традицій відрізнявся від будьякого іншого міста лише колосальним православнокультовим впливом та історичною традицією столиці княжої Русі. Запоріжжя бунтувало, і Виговський наприкінці жовтня 1657 р. збирався вести війська проти нього [1378, 19]. У Кременчуці городові козаки затримали запорізького ватажка Якушу Клишенка (Клишу) і відіслали до гетьмана, а посланця до Виговського із Запоріжжя Думитрашку Січену Щоку гетьман наказав закувати і кинув до в'язниці [965, 81]. Кіш вислав до Москви Михайла Стриджу, Івана Степаненка, Якова Остапенка і Семена Остапенка Голуховського [965, 76–77]. «Троє з нас — Остапенки і писар, живуть в Миргороді близько Грицкового двору і знають його здавна» [714, 68]. Стосовно останніх — слід відзначити, що це колишні прибічники Матвія Гладкого, які, мабуть, якийсь час вимушені були переховуватися від Григорія Лісницького на Січі. Семен Голуховський був одружений з сестрою полковника Василя Золотаренка, тобто був швагром Б. Хмельницького.

Полки січової орієнтації і впливу дійсно хотіли, як казав І. Виговський, «меня и иных полковников убить и вибрать им гетмана и полковников по своим нравам» [1485, 128]. На побутовому рівні невдоволення посилювалося тим, що за угодою з Московською державою кожний козак мусив мати за службу по 10 талерів у рік, але козаки не отримали жодного талера [707, 125]. В лютому 1659 р. цар дав вказівку зорінтуватися на організацію козацького реєстру у 60 000 чоловік [709, 315].

На боці запорожців був полковник полтавський Мартин Пушкарь. Його політичні опоненти стверджували, що «аренды винныя и табачныя и иные всякие полку Полтавского» Пушкарь «сам болши всего корыстуетца, быдочи лет 11 полковником, и откупа розные сам от себя отдавал, и всеми владел прибылми и на свой обиход обарочал» [707, 120; 714, 211].

Про старшину Полтавського полку цього часу відомо таке: фундатори козацтва у Полтаві Сава Педашенко і Костянтин Кублицький стали сотниками полковими, на чолі ще однієї сотні в Полтаві (колишньої Аксютиної) став козак цієї сотні Василь Юрченко.

Відомо, що у 1658 р. загинули обидва полкові осавули, але знані лише їх імена: Михайло (Мисько Степаненко, Михайло Денисенко? [823, 407]) та Мирон (Мирон Барчиненко [823, 407]). Процеси зміни керівництва йшли у новостворених Санжарській і Старосанжарській сотнях. У Старих Санжарах місцевого сотника (колишнього козака Борковської сотні) Мисана змінив Григорій Федорович Зарудний, присланий з Чигиринського полку, а у Санжарах Іван Чорномаз уступив уряд Якову Дурицькому. З Богацької сотні була виокремлена і утворена сотня з центром у Біликах, яку очолював місцевий старожитній козак Іван Грицюта.

Григорій Лісницький ще наприкінці жовтня 1657 р. у Миргороді зібрав полкову раду і намовляв присягнути хану [709, 31], розіславши по сотнях «статті Лісницького», які гетьман послав збирати місцевого полкового писаря Івана Войтенка. Звістка про те, що «учинилось бунтовство и убили 2 полковников, нежинского да миргородского» [711, 759], лише частково підтверджується у частині бунту. П'ять сотень Ніжинського полку, які хотіли пристати до повстанців, були вирубані [709, 35]. Миргородський же полковник Лісицький продовжував тримати пірнач, як і ніжинський Гуляницький. Павло Тетеря так оцінив ситуацію: «На тех полковников еще при гетмане у войска была нелюбовь» [711, 759]. Це якоюсь мірою засвідчує і особисте ставлення Тетері до цих полковників.

«Бунт Лісницького» розглядається Т. Яковлєвою «як спроба миргородського полковника розпалити незадоволення проти Виговського і схилити козаків на бік Криму» [711, 759]. Вона стверджує: «Першу спробу усунути його від влади (а можливо, виявити реакцію старшини на подібну акцію) зробив Г. Лісницький, який після повернення з походу (на з'єднання з А. Жадановичем) відмовився повернути Юрію булаву та бунчук. Обурені цим полковники (а не регент, який мав би, насамперед, пильнувати інтереси Богданового сина) з'явилися до нього, силоміць відібрали клейноди й віддали гетьманові» [1374, 214].

Замість наказного полковника миргородського, мабуть, осавула полкового ще від початку війни [823, 373] Леська Козла, у квітні 1658 р. «по своим нравам» [1485, 128] обрали Степана Довгаля. В квітні Лісницький стверджував: «Мятеж учинился, потому что всяк называетца казаком» [714, 206], але вже в червні «Миргородцкого, что выбран был в полковники, Степана Довгаля, изымав, Миргородцы держат за приставом в Миргородке, и вместо ево выбрали в полковники по прежднему Козла [1036, 25–27; 1037, 69–71] и к гетману с Миргородка с тем приехали» [707, 127]. В полку розгорнулася справжня громадянська війна між прибічниками і противниками полковника Лісницького, який став на бік Виговського: Олеся Козла знову змінив Степан Довгаль, який був противником Виговського. У листопаді 1658 р. протистояння перейшло в іншу площину після того, як Ромадановський захопив Миргород, «многие домы разорили, и пограбили мещанские» [713, 260].

У лютому 1659 р. Довгаль погодився на верховенство Виговського і той його помилував [707, 222]. Як наслідок, мабуть, цих подій, у 1659 р. з Миргорода і навколишніх сотень повстало 670 чоловік, яких очолив Іван Андрійович Семененко, і перейшли на Слобожанщину, де заснували Салтов [873, 32]. Кістяк ціїє групи становили козаки миргородської сотні Гаврила Гладченка, що значно послабило позиції антивиговського угруповання [823, 377, 378].

Увесь цей час у полку активно підтримував Виговського покозачений шляхтич, осавул полковий Іван Зарудний, якого, мабуть, спеціально перевели туди з Уманського полку. Вихідця з Ромен [823, 393] Івана Войтенка на полковому писарстві миргородському змінив Федір Блажевський, який, можливо, походив із зіньківського козацтва. Так, представники цієї родини Жадан і Стецько Блажевські були серед перших козаків Зіньківської сотні (1649) [823, 413]. Наступним полковим писарем був активний прибічник московської орієнтації Семен (Сенча) Остапович Лях (Голуховський), який мав тісні зв'язки з січовиками.

Полкову Миргордську сотню очолював Степан Прокопович, а потім Петро Ольшанський, який походив з лубенської козацької родини. Хомутецьку сотню після Павла Апостола тримав Григорій Король, який перед тим був місцевим отаманом. Іван Грицута був серед перших козаків Богацької сотні [823, 418] і згодом її очолив. У квітні 1658 р. відбулася зміна сотника в Хоролі. На місце Пилипа Якимовича був обраний якийсь Федір. Можливо, що рід Якимовичів перейшов з Кременчуцької сотні Чигиринського полку до Хорольської [823, 51].

Погоджуємося із твердженням, що колишній сотник хомутецький Миргородського полку Павло Апостол водночас з Миргородським очолив Гадяцький полк. У цьому полку відомі полкові сотники Василь Ничипорович і Павло Животовський, котельвський Якименко. Іван Юхненко Силка зафіксований у реєстрі 1649 р., в сотні був також Васько Силчин брат [823, 435–436]. Можливо, що полковник Іван Силка походив з Лютенської сотні, і, в такому разі був у ній сотником. Це пояснює той факт, що сотник лютенський 1659 р. Сахно Олефіров у цій сотні 1649 р. не згадується. Він був чи прийшлим, чи представником молодшої генерації. Можливо, він походив з родини Олефіренків, які зосереджувались у Веприцькій сотні. Там уже в 1649 р. були Яцько і Гнат Олефіренки [823, 427].

Веприцьку сотню очолювали два сотники на ім'я Данило. У реєстрі 1649 р. серед козаків сотні є лише два Данили: Чорний і Світличний. Можливо, сотники Данило Семенович у 1658 р. і Данило Дмитрієвич у 1659 р. і є представниками цих родин. Третій же сотник цього періоду Пилип Погребинський, мабуть, у сотні був людиною прийшлою.

Серед старовинних рашівських козаків був Савосько Підсиненко [823, 433]. Враховуючи його місце у сотні, можна з впевненістю стверджувати, що він змінив першого сотника рашівського Феська Жижку, але вже іменувався Севаст'ян Іванович Вербицький (Підсиненко).

Зіньківську сотню очолював Левон Гаврилович. Можливо, це Левко Подкученко, який з родичем Андрієм згадується серед козаків сотні у 1649 р. [823, 412]. Пізніше сотникував якийсь Михайло. Комишенських козаків у походи водив Михайло Гаврилович Сагайдачний.

У Лубнах увесь період на полковництві вдалося утримуватися ШвецюОмельяновичу. Жовнинська сотня від Чигиринського полку відійшла до Лубенського. В цей час у ній залишався сотником Матвій Степанович Зощенко (1657). Лукомська сотня перейшла сюди від Полтавського полку і її сотником був Дмитро Солонина. У Лохвиці сотниками були Васько Скребець, Савка Геращенко, Андрій Випреск, Ілля Білецький, Іван Партолка, наказним — Іван Лавренко.

Козак Роменської сотні (1649) [823, 393] Кіндрат Войтенко у липні 1655 р. разом з миргородським сотником Кирилом Якимовичем їздив до царя під Смоленськ [620, 39]. Став сотником Роменської сотні. У 1656 р. полковий писар миргородський Іван Васильович називав його «кормильцем моїм» [620, 237]. Не пристав до полковника Степана Довгаля, а підтримував наказного гетьмана Івана Безпалого, який дав йому характеристику: «человек добрий, и шатости и измени от него не чают» [707, 110].

Полковник кропивненський Філон Джеджалій, мабуть, весь час коливався у прийнятті рішення, на чий бік стати. Взяв участь у поході прибічників Виговського проти повсталої Полтави, але погодився з Пушкарем захопити й знищити Виговського. Внаслідок невдалої змови Виговський залишився живим, а полковник Пушкарь зарубав Джеджалію.

6 червня 1658 р. білгородський воєвода Г. Ромадановський отримав таємну інструкцію: виступити в похід і з'єднатися з Виговським, татар відпустити і замирити з бунтарями. В разі ж Виговський татар не відпустить, то воєводі «за ево Мартина Пушкаря с товарищи стоять» [618, 16]. Якщо Виговський відпустить татар, тоді викликати Пушкаря, Барабаша, Стринжу, Донця, Чернігівця і писаря Сеньку і віддати «за пристава» [618, 19]. Якщо Виговський розгромить повстанців сам, то зупинити військо в Прилуках.

В організації антипушкарівського походу у гетьмана були значні труднощі. Виговський свідчив: «Многие пристают к Пушкареву совету; у полковников, которые теперь при мне, не много людей, другие идти не хотят, и если бы я не пошел, то все бы пристали к Пушкарю».

З відомих старшин у поході брали участь генеральний обозний Носач, суддя Лобода, черкаський полковник Джулай, переяславський наказний полковник Сомко, полковник ніжинський Григорій Гуляницький, чернігівський, прилуцький, іркліївський, канівський, чигиринський, татари на чолі з Карачмурзою [618, 40].

Джерела засвідчують, що проти гетьмана мали задум виступити полковники миргородський і ніжинський [1378, 30]. Лубни також заперлися від Виговського. Голтва підкорилася Виговському лише під загрозою знищення. Гадяч обороняли полковники Гаврило Рибинський, Василь Богун, Лукаш Климович [966, 340].

Ще у березні 1658 р. в залогу проти Пушкаря посилаються Ніжинський, Прилуцький і Переяславський полки [709, 24]. В активних діях проти полтавців не бачимо Київського полку (полковник Павло Яненко, наказний Василь Дворецький).

Уночі 1 червня 1658 р. пушкарівці організували напад на табір Виговського, під час якого прибічники останнього втратили 10 000, пушкарівці ж — 8000 і самого ватажка Пушкаря. Зійшов з політичної арени старий полковник іркліївський Філон Джеджалій, який в останню мить невдало організовував захоплення гетьмана пушкарівцями: «Пушкаренко агітував між козаками, особливо у полковника Джеджалія» [966, 236]. Внаслідок цих подій Кропивненський полк було знищено.

Після поразки повстанців Виговський призначив полковником у Полтаву Філона Гаркушу, яким мав тут якісь родинні коріння, але він пробув на цьому уряді лише п'ять місяців (1658.06. — 11.) і у листопаді 1658 р. полчани обрали сина Мартина Пушкаря Кирика. У червні 1659 р. він відрядив священика Єпіфанія до чигиринського полковника Каплонського. Того схопили, а Кирик Пушкаренко здійснив спробу втечі, але був заарештований (липень — вересень 1659 р.). Внаслідок цих подій полковником обрали старовинного козака 1–ї Полтавської сотні Федора Жученка [1340, 457–464].

Виговський наприкінці червня 1658 р. за погром Гадяча заарештував, а потім знищив переяславського полковника Івана Сулиму [966, 240]. Наступному переяславському полковнику Колюбаці через кілька місяців відсікли голову. Переяславчани на чолі з Сомком (щоправда, сам Сомко від гетьманського гніву вимушений був втікати на Дон) все ж у поході на Полтаву брали участь, а корсунців — не було однозначно. Як наслідок цього, корсунського полковника Тимофія Оникієнка за те, що «он с полком своим с ним не ходил» [618, 39] розстріляли. Враховуючи те, що він доводився двоюрідним братом Василю та Івану Золотаренкам [1070, 67], Виговський завдав удару прибічникам Ю. Хмельницького Золотаренкам. Раніше Тиміш Оникієнко був сотником Ніжинського полку, наказним полковником як в ньому, так і в Стародубському полку, ще за життя Хмельницького став полковником у Корсуні (1656) [1400, 98]. Після страти Оникієнка Виговський направив у Корсунський полк Креховецького, який став тамтешнім полковником.

Водночас з репресіями проти полковників, було розстріляно 12 сотників різних полків «за то что они писмами ссилались с Пушкарем». Уманський полковник Безпалий, паволоцький Михайло Суличич, генеральний осавул Ковалевський від гетьманського гніву повтікали.

Паволоцький полковник [1073, 27] Михайло Суличич ще 18 травня 1657 р. написав листа київському воєводі Андрію Бутурліну і наказному київському полковнику Павлу Яненку листа про антиросійські дії Виговського [707, 115]. Він не пішов у похід проти повстанців Пушкаря і після перемоги Виговського вимушений був втекти з полку [707, 315]. Але той факт, що в жовтні 1660 р. він був послом від Юрія Хмельницького до Москви [618, 1], засвідчує його орієнтацію на молодого Хмельницького.

Осавул генеральний Іван Ковалевський (? — 1610 — ран. 1665), за його словами, «для того уряд оставил», що «гетман розными жестокими муками умучил и смерти предал» багатьох старшин (вересень 1658 р.) [707, 156].

Слушною видається думка стосовно Виговського, «що не варто зображувати його ледь не жертвою дворушництва з боку оточуючих пропольски настроєних сподвижників І. Груші, П. Тетері, Ю. Немирича, Г. Гуляницького, бо гетьман сам був великим майстром політичної гри і вже з початку 1658 р.» [1385, 188]. Не варто забувати, що поворот гетьмана від московської орієнтації привів у лави його прибічників усі українські антимосковські елементи. Так, маємо звістку, що Ярема Петрановський приїхав із Брацлавського полку служити до Виговського лише після того, як останній відійшов від московської орієнтації [619, 13].

Наступний виток знищення старшинського корпусу пов'язаний з виступом Безпалого, який утік з Умані на Січ, а потім побував на аудієнції у царя і очолив залишки розгромлених пушкарівців. Він виступив як один із провідників спільноти городових і запорозьких козаків, заявляючи: «Між нами, військом кошовим і городовим, такої міжусобної брані не бувало, тільки брат за брата, а товариш за товариша вірно й любовно усі єсьмо вкупі жили» [1480, 207]. Джерела свідчать про Безпалого «тот де уманский полковник, от нево... отложась, ездил к государю к Москве, и государь де с ним с Москвы послал на нево, писаря, ратных людей, и тот уманский полковник, пришёл с Москвы, взял черкаских три города, которые отложились с ним, писарем от великого государя и многих де черкас в тех городах порубили» [619, 101]. У лютому 1659 р. Безпалий вже був у Ромнах.

Нащадки Івана Безпалого наприкінці ХVІІІ ст. внесли до родовідної книги НовгородСіверського намісництва розпис свого роду, за яким Іван мав сина Дем'яна, цей, в свою чергу, — сина Прокопа. 70річний Іван Прокопович (1787), одружений з міщанкою Килиною NN проживав у Кролевці. Чина не мав і за віком уже не служив [607, 208].

Наприкінці квітня 1659 р. перед Безпалим, який іменувався гетьманом до царського указу, до козацької ради, капітулювало Красне. Влітку під його керівництвом було 3360 козаків [709, 398]. Посланий проти них у грудні 1658 р. козацький корпус (Канівський, Черкаський, Чигиринський, Корсунський) під керівництвом переяславського полковника Цицюри, наказного гетьмана Скоробагатого, генерального писаря Груші в бою з російськими військами князя Ромадановського під Лохвицею поніс значні втрати.

На допомогу Виговському прийшли польські та німецькі війська (разом 5–6 тисяч чоловік) [1391, 95; 714, 267]. 16 січня 1659 р. Виговський написав листа королю, дякуючи за підтримку і просив додаткової допомоги [811, 307]. Відправили нове посольство у складі Ю. Немирича, Г. Лісницького, С. Мазепи. Тим часом бойові дії тривали. У лютому 1659 р. Лохвицю тричі безрезультатно штурмували козаки наказного гетьмана Скоробагатого. На Великдень князь Пожарський розгромив Прилуцький полк, козаків розігнав, а полковник П. Дорошенко втік. Князь Г. Ромодановський від імені царя надав уряд полковника прилуцького Якову Воронченку [996, 57].

У боротьбі проти пушкарівців і московитів відзначився рід Гуляницьких. Наступ на Гадяч і Лубни очолював найбільш відомий його представник — Григорій [910, 102]. Ніжинський, Прилуцький і Чернігівський полки під його керівництвом зосередились у Варві. Там проти них вели бойові дії полки князя Г. Ромодановського. На допомогу козакам Виговський направив корпус наказного гетьмана Івана Скоробагатько (підрозділи Переяславського полку, волохів і сербів), яким вдалося локалізувати конфлікт. Гуляницький з Чернігівським і Кальницьким полками перейшов до Конотопа і став героєм Конотопської битви.

Генеалогія цього роду дуже складна і досі грунтовно не досліджена. Вважається, що родовою маєтністю було село Гуляники на Волині, де цей боярський рід, вперше згаданий у 1516 р., дав багато гілок, чисельність яких, дійсно, вражаюча. Розширюючи свої володіння за рахунок колонізації на схід, з Волині вони прямували на Поділля, а пізніше на Київщину і Чернігівщину. Можливо, що це рід ДубинГуляницьких. Особливою їх увагою користувався Корсунь.

У козацькому реєстрі 1649 р. бачимо аж 20 Гуляницьких, більшість з яких у Корсунському полку. Найвідомішим серед них став полковник корсунський, потім ніжинський Григорій Гуляницький. Встановленню генеалогії Гуляницьких дослідникам допомагає поминальний ряд роду Григорія, внесений ним, очевидно, до одного з монастирських синодиків, в якому поминались Іван, Герасим, Анатолій, Кирило, Ганна, Діонісій, Захарій, Сава, Мартин, Федір, Климент, Данило, Іоан, Марія, Катерина, Євдокія, Іоан, Іоан, Марко, Гафія, Яким, Мартин, Симеон, Гафія, Віра, Ірина, Євдокія, Яків, Феофілакт, Ганна, Василій, Іван, Ничипір, Гафія, Гафія, Ірина, Марія, Василь, Марія, Іоан, Димитрій, Гафія, Настасія, Настасія, Євдокія, Давид, Тетяна, Марія, Ганна, Тетяна, Данило, Сава [1033, 46]. З синодика бачимо, що основоположником цієї гілки був Іван Гуляницький. У реєстрі 1649 р. зафіксовані у Корсунському полку Мартин, Клим, Данило, Іван, Васько, Іван (в полковому товаристві), Іван, які згадані у синодику, і Квітка (у керівництві корсунської сотні Гаркуші), Конон, Яцько (Яків) (у керівництві корсунської сотні Гаркуші), Хома (в полковому товаристві), яких немає там. У Корсуні в той час було два Григорія: наш герой у полку займав шосте місце, тобто був серед полкової старшини, заслужених козаків; другий Григорій був рядовим козаком однієї з Корсунських сотень.

Григорій був одружений з Ганною Шептицькою. Подружжя мало синів Андрія та Антонія, доньок, що вийшли заміж за Грабковського та Блажовського. Одну з них зустрічаємо у КиєвоПечерському монастирі у 1667 р. разом з черницею Настасією (Ганною Золотаренко) Хмельницькою. Крім того, Максимович вважав полковника Івана Гуляницького братом Григорію [1169, 688], але це твердження ще вимагає додаткової перевірки.

Стосовно походження Гуляницьких дещо додає факт надання під час нобілітації Григорія у ленне володіння Носівки і Кисилівки. У поєднанні з свідченнями про те, що Іван Гуляницький був дідичним старостою носівським, можемо стверджувати, що ця гілка Гуляницьких мала пряме відношення до Носівки і Корсуня. У зв'язку з цим стають зрозумілішими і причини призначення Гуляницьких на ніжинське полковництво. Григорій Гуляницький відтіснив Золотаренків на Ніжинщині.

На Правобережжі ще у 1689 р. в Корсуні бачимо козака Клима Денисенка Гуляницького, який надав місцевій Пречистенській Богородичній церкві львівську Євангелію 1644 р. Нащадки когось з Гуляницьких переходять на Лівобережжя, у ХVІІІ ст. зустрічаємо їх серед козацькостаршинських, у ХІХ ст. — серед священицьких родин Полтавщини.

Головним плацдармом Виговських стали території їхньої батьківщини Овруччини і українськобілоруське порубіжжя. Данило Виговський став полковником бихівським, Костянтин — пінським і турівським, Василь — овруцьким.

На його боці була шляхта Овруцького повіту (ще у 1651 р. повітову корогву очолював місцевий староста полковник Владислав Немирич (ротмістр Криштоф Третяк, поручик Ян Стецький, хорунжий Самуель Стецький). У корогві Юрія Немирича служили поручик Модлишевський, хорунжий Красовський, шляхтичі Стецький, Липлявський, Пузиревич, Крентовський, Домбровський, Коркошка, Тушовський [804, № 19, 14]. Ротмістром гетьманської надвірної корогви Виговського став Іван Тарнавський. Були розгорнуті сотні у Житомирі, Коростишеві.

Згадаємо, що «пинська шляхта, приймаючи 1657 р. протекторат Хмельницького, цим самим маніфестує свою єдність із усією Україною» [1160, 347]. Близький соратник Виговського шляхтич гербц «Абданк» [811, 192, 351, 437] Іван Груша (? — 1630–1666 — ?) належав до покозаченої шляхти українськобілоруського порубіжжя (можливо, що з ПінськоТурівського полку [1070, 164]). Він підтримував зв'язки зі своїм рідним регіоном, який був базовим для гетьмана і всього шляхетськокозацького угруповання.

Ще у квітні 1659 р. Виговський був впевнений у вірності білоцерківського, уманського і паволоцького полковників, про що сповіщав короля [1337, 109]. Польський же резедент при гетьмані доповідав про їх зносини з лівобережним козацтвом задля переходу на бік царя [1337, 109].

Уже у травні активну діяльність на Правобережжі розгорнув Ю. Хмельницький, який став із загоном 300 козаків поблизу Чигирина у Борках [714, 386]. Розсилав листи із закликом не йти до Виговського, направив на Січ свого посланця І. Брюховецького. На раді в травні, яка відбулася в Чигирині, полковники уманський М. Ханенко і білоцерківський І. Кравченко відмовлялися продовжувати бойові дії проти московитів [1337, 109]. Тоді ж до Варшави була направлена козацька делегація на сейм стосовно ратифікації Гадяцької угоди, її очолив генеральний обозний Носач. 10–30 травня делегація була на сеймі, а потім повернулася в Україну. В червні на сеймі послом був генеральний писар Іван Груша [707, 214]. Після 20 червня відбулася присяга королю на основі Гадяцької угоди.

Ніжинський полковник В. Золотаренко з Борзни напав на підрозділи П. Скуратова. У відповідь князь Трубецькой направив проти золотаренківців російські полки, які підтримувалися безпалівськими полковниками І. Силкою, І. Донцем (колишній сотник Книшівської сотні від Гадяча [832, 432]). Вони розгромили сотні Ніжинського полку і захопили Борзну.

Обидві сторони несли втрати старшинського корпусу. У битві під Голтвою діяли загони Карачбея і, як похвалявся І. Виговський коронному обозному А. Потоцькому: «Мало хто видостався звідти і вся Москва лягла на полі битви, а старші взяті до неволі, між ними є і Силка, керівник оборони Зіньківа, який був схоплений і приведений до мене, а тепер досі залишається прикутим до гармати» [787, 83]. З іншого боку, в червні в одному з боїв під Ніжином у московський полон потрапив писар наказного гетьмана, генерального осавула [1276, 51] Івана Скоробагатого Захар Шийкевич [707, 278].

Виговський же продовжував персональні суперечки з окремими впливовими старшинами. Відбулася зміна полковника київського (у квітні — червні 1659 р. Якимовича було замінено на Василя Бутрима). Навесні 1659 р. на чигиринській раді стався конфлікт з білоцерківським та уманським полковниками. Іван Кравченко і Михайло Ханенко заявили, що «они болши того кровопролития не учнут» [1276, 51]. Гетьман же, у відповідь, «за то на них кричал і велел их посажать на пушки і велел было их порубить. І чернь де тех полковников рубить не дали» [1276, 51]. Виговський зробив спробу примиритися з частиною переяславської старшини. 8 квітня 1659 р. Сомко був нобілітований і йому наданий герб — «рука, оголений меч тримаюча, і на верху шлем», він став наказним полковником переяславським. Проте Сомко залишився у таборі ворогів гетьмана.

Продовжуючи бойові дії, у липні Виговський підійшов до Ромен і йому здався сотник К. Войтенко з сотнянами. Роменчани видали московських «ратних людей». Добровільно здався також Костянтинів, виговці оволоділи Лохвицею, взяли в облогу Гадяч.

У серпні 1659 р. чигиринський козак Іван Довгаль сповіщав про травневу старшинську раду в Чигирині: «Приговорили, чтоб им с великим Государемъ помиритца на время, для того чтоб великий Государь велел им выдать Гетмана Івана Безпалого да полковника Павла Ефремова» [1276, 62]. У Гадячі Павло Апостол мав 4500 козаків і 900 міщан. Виговський привів туди 6000 козаків (Переяславський полк під проводом Т. Цицюри, Миргородський на чолі з Г. Лісницьким, Прилуцький на чолі з П. Дорошенком), 10 корогв польських найманців [714, 295–296, 297]. 12 серпня Виговський зняв облогу Гадяча і повернувся до Чигирина, «це означало, що втрачено владу над Лівобережжям» [1374, 238–239].

Ю. Хмельницький зі своїми прибічниками наприкінці серпня зупинився під Васильковом. Там до нього приєдналися Уманський полк, січовики на чолі з Сірком. Виговський тим часом вислав із Чигирина полковника Тимоша проти І. Сірка, якого той розгромив і повернувся до Запоріжжя. Ю. Хмельницький розташувався табором під Германівкою. До нього збиралися козаки. Зять Хмельницьких Данило Виговський полишив брата, волоський загін залишив гетьмана і перейшов до Хмельницького.

Уже 30 серпня 1659 р. воєвода Шереметєв мав інформацію, що полковники переяславський, ніжинський, чернігівський, київський, лубенський виступили проти Виговського. 3 вересня ніжинський полковник В. Золотаренко і ніжинський протопоп послали листи до російських воєвод, а 13 вересня склали присягу Трубецькому. Вже наступного дня переяславський полковник Цицюра направив листа Ю. Хмельницькому «я с своим полком, але и иншие полки, которие все на сем боку Днепра до мене пристали». До нього прибув із Чигирина Павло Кременчуцький, який дійстав від Трубецького призначення на полковництво чигиринське. 16 вересня Трубецькой прийняв посланців Прилуцького полку.

Іван Богун відмовився підписати Гадяцьку угоду, разом з Іваном Сірком організував повстання проти Виговського. Не підтримав угоди і Остап Гоголь. Антивиговці «постановили всіх фаворитів королівських, почавши від самого пана гетьмана, впень вистинати з жонами і дочками, на що присягли страшною клятвою у великій таємниці» [1194, 90]. Юнак Юрій Хмельницький став тим знаменом, навколо якого згуртувалися і Сірко, і Богун. Іван Груша свідчив, що «з його власного полку 12 хоругов було повністю знищено» [1194, 90].

Постійна зміна керівництва, яка відбувалася у Переяславському полку (за два роки змінилося чотири полковники, щонайменше два з яких були страчені) підготувала сприятливий грунт для антигетьманських настроїв, чим і скористався переяславський полковник Цецюра. Він звинуватив Виговського у «испустошеньи земли … от орды и от ляхов» і підняв антигетьманське повстання, «кілька сот піхоти пана Виговського, котра там знаходилась, вистинав, усіх тих, хто належав до партії Й. К. В.», «оковав, держит у себя в Переясловле...» генерального суддю Федора Лободу, послав до Шереметєва майора Яна Замуру, який очолював польських драгун, перебитий у місті. У вересні цього року Цицюра захопив бунчужного гетьмана Виговського Митка Мигая і прислав його з бунчуком до київського воєводи.

Головною серед спільних інтересів правобережної (корінних і частково шляхетськокозацьких полків) старшини з лівобережною (корінного Переяславського полку, полків північносхідної групи та полків запорозької орієнтації) старшиною, запорожців, що бажали скинення з гетьманства Виговського, була потреба у вигнанні іноземного контингенту з Правобережжя, а це вимагало зміни правління на користь Ю. Хмельницького. Безкровно чи з «малою кров'ю» це можливо було здійснити лише через проведення козацької ради. Скинення Виговського вирішило б ті проблеми, які він породив між Гетьманщиною і Запоріжжям, між полками різних груп.

Найактивнішими противниками вводу в Україну чужоземців була старшина західних полків, і Виговський втратив підтримку в їх лавах, навіть частини представників шляхетськокозацького угруповання. Рід Зеленських з Брацлавського полку, Остап Гоголь, Іван Федорович ЯцківськийКуницький, рід Урошевичів з Кальницького полку, Михайло Ханенко з Уманського, Кравченки з Білоцерківського активно підтримали приведення до влади Юрія Хмельницького.

Серед полчан корсунських гуртувалися невдоволені родичі, свояки і прибічники Золотаренків (особливо після страти Виговським Тимофія Оникієнка). Проти Виговських радикально був налаштований прибічник Золотаренків Яків Петрович Улізько, який після скинення гетьмана, очоливши полк, 26 жовтня 1659 р. у Лисянці заарештував гетьманського брата Данила Виговського і передав його московському воєводі [1341, 155]. Київський полк Павла Яненка і наказного полковника Івана Дворецького до активних дій проти повстанців не притягувався, але саме місцезнаходження його полкової резиденції в Києві поруч з воєводою Шереметьєвим засвідчують досить чітку позицію. Спроба знищити полковника паволоцького Михайла Суличича безсумнівно мала посилити опозиційні антивиговські настрої у цьому полку.

Золотаренко формував навколо себе керівне ядро лівобережної козацької старшини: його Ніжинський полк, Чернігівський Силича і Прилуцький Терещенка. На чолі цих трьох полків Золотаренко пішов з московськими військами до Києва, як вважає Т. Яковлєва: «Шурин Б. Хмельницького, очевидно, віддав перевагу Юрієві Хмельницькому, а не Цюцюрі» [1485, 334].

Проти Виговського виступили полки Переяславський (Т. Цецюра), Ніжинський (В. Золотаренко), Чернігівський, частина Корсунського, Січ, Іван Богун. Гетьманом проголошено Юрія Хмельницького. Виговський під особистою охороною вимушений був відійти до Бара і отримати від короля універсал на київське воєводство.

Вважаємо, що в цей час склався союз правобережної старшини і старшини городової, близької до Запоріжжя, яких репрезентували серед генеральної старшини Іван Безпалий і Семен Голуховський. Значна частина уманських козаків ще в травні пішла на Запоріжжя. 9 вересня Шереметьєв сповіщав, що «Умонский полковник и Серик из Запорог…идут к Юрье Хмелницкому». Запоріжжя домоглося знищення свого головного ворога — Виговського. В зв'язку з цим необхідно звернути увагу на приниження ролі Січі у процесі цієї боротьби.

Недостатніми нам здаються аргументи про верховенство в антивиговському виступі Івана Богуна [1374, 239]. Безсумнівно, останній брав активну участь у скинені Виговського, очолюючи самостійників, проте його першість в цьому процесі не простежується. Хроніка подій свідчить швидше на користь того, що на чолі партії Юрія Хмельницького стояли колишній прилуцький полковник Петро Дорошенко (одним із аргументів причин його антивиговських настроїв є твердження І. Виговського про знесення дощенту Прилуцького полку) [1374, 239] і колишній генеральний осавул Іван Ковалевський, які були родичами молодого Хмельниченка. Саме «клан Хмельницьких» став на чолі боротьби проти гетьмана, його ж активно підтримали самостійники, січовики та полки, що на них орієнтувалися, ображені старшини різних полків, яких усіх разом стимулювала до виступу іноземна присутність, спричинена Виговським.

20 вересня відбулася старшинська козацька рада під Германівкою. «Ивашка де Виговской к ним на раду приезжал и козакам де показал и чол Полского короля лист, что…они б де казаки били под королевскою рукою», «казаки де его Ивашка Виговского хотели убить, и он де у них утек в Ляцкие табари» до А. Потоцького під Рутки, а потім з ним пішов під Фастів.

Рада делегувала до нього полковників канівського І. Лизогуба і миргородського Г. Лісницького. Внаслідок переговорів Виговський прийняв рішення про зречення гетьманства за умови, що козацтво залишиться вірним королю і його дружину відпустять з Чигирина.

Козацький же загал на чолі з радикально налаштованим уманським полковником М. Ханенком рушив до польського табору, щоб захопити гетьмана, і зупинилися лише, коли парламентарі привезли бунчук і булаву. На новій раді на Росаві в урочищі Маслів Став, де стояли Чигиринський, Уманський і Черкаський полки, «учинили гетманом Юрья Хмелницкого, и знамя и булаву и печать и всякие дела Войсковие у Виговского взяли и отдали Юрью». Але на раді були відсутні Переяславський, Ніжинський, Чернігівський і Лубенський полки. Внаслідок «Ондрея де Потоцкого и с ним Ляхов и Сербов и Волохов и Мутьян из государевих Черкасских городов изпод Хвастова вислали в Польшу», а «Ивашко Виговский поехал в Чигирин, и взяв жену, пойдет в Польшу же; только де Черкаси ево стерегут, чтоб он у них не ушол». У полоні Юрія Хмельницького залишилися дружини Виговського і Груші, ексгетьман же тримав під арештом батька осавула Ковалевського і ще кількох значних козаків.

Виговський так підсумував свою роль у козацькому світі: «Так как казаки, по воле Божией и по моим отважным стараниям для короля и отечества, значительно ослаблены в силах, и пылают ветеніанской ненавистью, питаемою более 10 лет к шляхте, ровно как и ко мне, который уничтожал кровавые войны между короною и ими» і додав «Я ни письменно не сношусь с этими мужиками, и к себе не примаю их, возненавидев их за благодарность за мои старания о благе их» [775, 141, 142]. Виговський поїхав у свою маєтність до Любомля в супроводі трьох корогв (100 вояків). У Барі ж у нього залишалося 200 прибічників. Ярема Петрановський вважав, що у колишнього гетьмана «ратные люди наемные и те не бойцы с 300 человек».

Джерела згадують 198 старшинських родів (215 старшин) часів Івана Виговського. Крім Виговських, на значних урядах перебували четверо Зарудних, три Чекановських, по два представники родин Вовків, Войтенків, Гуляницьких, Золотаренків, Ковалевських, Тараненків, Черкасів. По два Івановичі і Михайловичі слід віднести не як прізвища, а — по батькові. З 215 родин маємо прізвища 155 (72%). З них 80 зберегли своє становище порівняно з попереднім періодом (51,6%). Серед них були досить відомі родини в козацькому середовищі, а саме: Богуни, Бути, Вовки, Ворони, Войтенки, Гоголі, Гуляницькі, Дворецькі, Дулі, Забіли, Зарудні, Зеленські, Косинські, Коханенки, Креховецькі, Кривоноси, Лисянські, Лісницькі, Лісовці, Лютаренки, Лободи, Носачі, Панкевичі, Половці, Пушкарі, Радченки, Романенки, Савичі, Силичі, Стародуби, Солонини, Сулими, Суличичі, Тетері, Ханенки, Цицюри, Черкаси, Шумейки, Яненки, Яхимовичі. Як бачимо, це переважно представники полковничих родин, родин генеральної старшини та попередніх гетьманів. Зберегли уряди і родичі померлого гетьмана Хмельницького (Золотаренки, Нечаї, Безштаньки, Дорошенки, Ковалевські).

Серед тих родин, представників яких не зафіксували джерела в період вересня 1657 — вересня 1659 рр., були родинифундатори козацької держави Абрамовичі (родичі Золотаренків), Байбузи, Бережецькі (родичі Хмельницьких), Вишняки, Волевачі, Ганджі, Гирі, Гладкі миргородські, Глухи, Гродзенки, Деркачі, Джеджалії, Донці, Дубини, Жураковські, Іскри, Капусти, Клиші, Колоси, Коробки, Корсунці, Кривошапки, Кричевські, Кулаги, Маковецькі, Мовчани (родичі Хмельницьких), Мозирі, Москаленки, Мухи, Небаби, Окші, Онацькі, Пешти, Подобайли, Полежаї, Положні, Потребичі, Предмировські, Проскурненки (родичі Хмельницьких), Улізьки, Стороженки (родичі Хмельницьких), Хмелецькі, Холоди, Чарноти, Шангиреї, Шохови, Хмельницькі, Трипольські, Томиленки. На бік ворога перейшли Криси, Мурашки, Поклонські. Всього 65 значних родин попереднього періоду не знаходимо серед старшини, що становить більше 11% відомих старшин, які діяли під керівництвом Богдана Хмельницького.

Із зафіксованих за Виговського старшинських родин нові становили 48,4% (75 родини). Наявні джерела не дають можливості встановити, який уряд посідав Антін Жданович, що був близькою людиною до гетьмана і постійно знаходився в його штабі. Відсутність інформації про Стародубщину ускладнює аналіз старшини цього регіону, але з впевненістю можна сказати, що Рославці і Рубці мали утримати уряди сотників у своїх сотнях.

Таким чином, період гетьманування Виговського у кадровому відношенні відзначився відсутністю значної частини родинфундаторів Української козацької держави, досить високою ротацією кадрів, розколом старшинського корпусу і знищенням старшини не на полі бою, а у братовбивчій громадянській війні, якої гетьман не зміг уникнути.