Старшина гетманата Павла Тетери

Чигиринская совет 1-2 января 1663 заменила Юрия Хмельницкого на его шурина Павла Тетерю [931, 190]. Необходимость замены лидера была явной и победа Тюри показала, что шляхетськокозацьке группировки смогло найти компромисс с представителями древнего казачества. Бывший переяславский полковник Тетеря во времена гетманства своего шурина Выговского стал дворянином королевским, в 1661 г. был награжден чином полоцкого стольника и с февраля 1662 находился при казачьем гетмане как польский резидент [812, 289]. Еще во время избрания на генеральное писарство в декабре 1660 Тетеря писал королю: «Я никогда НЕ желавшего быть писарем Запорожского войска, опасаясь почти с обеих сторон подозрения. Ибо я желавшего быть всегда в присутствии вашей Королевской милости »и хлопотал, чтобы тот« приняли под крыло Свое »[775, 49].

Где жили и чем занимались дед Василий и отец (по одним показаниям Каким, по другим - Иван) Тюри неизвестно. Последний имел трех сыновей и дочь (возможно, больше). Сам Павел Тетеря был женат дважды: с дочкой Евстафия Выговский сестрой гетмана) [1240, 220], а затем с Елена Богдановна Хмельницкой (дочерью гетмана). Его родная сестра Ева была замужем сначала за Михаилом Васильевичем Искрицкий, вторым браком за Яковом Ильичом Пекулицьким [1241, 239]. Эти браки втягивали в орбиту родственных связей Искрицкий, Троцкий (через брак сестры Анастасии Искрицкий), Горбовский (брак дочери Марии с Мартином), Островских (брак сестры Патронелы) и Пекулицьких. Отметим, что Островским и Троцкий встречаем среди известной покозачених насташськои шляхты, что одной из первых перешла на сторону восставших в Белоцерковском полку [710, 791].

От первого брака Ева (Евдокия) Тетеря имела сыновей Криштофа и Василия Искрицкий. Эти племянники гетмана уже в 1659 г. были нобилитован как «заслуженние в войска Запорожского товарищи» [1241, 239]. От второго брака через сына Афанасия продолжался родословную ГлибовичивПироцьких.

Крымский вектор внешней политики обеспечивал ЯцкивськийКуницький [822, 37], польский - Г. Гуляницкий, П. Бережецкого, Куриленко, А. Сильницький [618, 1], происходивший из подольской шляхты [854, TV, S. 191.] Представитель этой семьи Максим Сильницкий был «нобилитован» в 1661 г. [853, T. IV, S. 360.] Есть свидетельства и о игумена Терехтемиривського монастыря Александра Сильницький [713, 185].

С Тетерей сотрудничали Михаил Радкевич, Михаил Ханенко, Тимофей Носач, С. Зарудный, Павел Яненко, Остап Гоголь. Генеральный писарь у Ю. Хмельницкого Василий Глосинський стал полковником, получил от ЯнаКазимира городок Балаклею [996, 46].

Под Белую Церковь к королю приехали Тетеря, Тимофей Носач и Григорий Гуляницкий [618, 14]. 22 января 1664 король предоставил Петру Дорошенко Гуляйполе и одновременно - мандат на возвращение Дорошенко всех забранных от него в левобережном городе Прилуках добр [996, 45]. Тогда же покозачених барскому шляхтичу Яреме Петрановському было предоставлено село Яреськи.

В 1664 г. на правительстве генерального обозного Семена Половца сменил Михаил Радкевич. Генеральными судьями были Иван Креховецкий, Устим Зеленко [998, 42], Герман Гапонович, писарем Святослав Кривецкий, есаулами Петр Дорошенко, Иван Богун, Иван Лупиченко [757, 407]. Последний происходил из казаков Чигиринского полка, в сотнях которого за гетманом Б. Хмельницкого известные Мисько Лупа (Потоцкая сотня) и Мисько Лупиненко (Кременчугская).

Против Тюри поднялось восстание под предводительством полковника Паволоцкого Ивана Поповича - бывшего сотника Каменнобродского Белоцерковского полка во Богдана Хмельницкого [1166, 570; 1261, 429]. В связи с этими событиями гетман Тетеря приказал казнить Поповича и полковника соседнего Кальницкого полка Ивана Вертелецкого. Посланный гетманом генеральный есаул Петр Дорошенко пленил Поповича. Во главе остатков этого полка впоследствии стал Иван Богун, который был выпущен из заключения для укрепления авторитета Тюри. Назначен наказным гетманом во время похода на Левобережье, обвиненный в попытке заговора, погиб 17 февраля 1664

Эти события свидетельствуют, что казацкая старшина видела в действиях Тюри довольно значительный крен в ставке сначала на татарскую, а затем на польскую политическую карту, тем самым ставя под угрозу национальные интересы, игнорируя сопротивления на внутренние силы.

Руководящий состав войска после совета 1664 четко прослеживается с подписями на инструкции послам. Генеральным обозным был Михаил Радкевич, генеральными судьями - Ян Креховецкий и Герман Гапонович, писарем - Святослав Кривицкий, есаулами - Петр Дорошенко, Иван Лупиненко, Чигиринский полковник Федор Коробка, черкасский Федор Джулай, каневский Иван Демиденко, белоцерковский Самойло Фридрикевича, уманский Михаил Ханенко, паволоцкий Ярош Грицына [757, 407]. Не имели правительств, но сохраняли значительное влияние Тимофей Носач и С. Зарудный. Сердюцкий полк возглавлял Гавриил Годуненко, запорожский - Степан Федорович с есаулом Гавриилом Лисовским. В русском плену находилась группа старшин, освобождения которых добивался Тетеря. Среди них были Иван Нечай, Григорий Дорошенко, Андрей Бутенко, Василий Кропивницкий [931, 193, 194].

На Чигиринском полковничество место Дорошенко занял племянник Богдана Хмельницкого Прокоп Бережецкого. Из бывших чигиринских старшин известный Опара, который держался Брюховецкого [898, 39]. Все чигиринские полковники - активные участники Национальновизвольнои войны с самого ее начала. Все пять известные старшины полка были реестровцами еще перед началом военных действий. Всего четверо из них (кроме Игната Дубенко) занимали руководящие правительства и при предыдущих гетманов. Правда, за Выговского Коробка почему отошел на задний план, не видим его и среди руководящего ядра старшин Ю. Хмельницкого. По Тюри он снова среди высшей казацкой элиты.

На должность полковника корсунского в 1663 г. вернулся Яков Улезько, но потерял правительство в феврале-марта 1664 г. Тогда участвовал в походе на Левобережье вместе с королем. Источники свидетельствуют, что при короле были тогда лишь два полковника - Богун и корсунский, т.е. Улезько. Богун был казнен, а Улезько навсегда избавился полковничьей ныряльщика.

Известный исследователь М. Крикун считает, что за Тюри бывший корсунский полковник Иван Дубина был наказным полковником корсунским [756, 347]. Сотником корсунским в то время упомянутый Михаил Соловей [607, 588], Лисянский - Демьян Якимович [618, 28].

4 апреля 1665 в Корсуне казацкое войско утратило трех выдающихся полководцев, в московский плен попали Ян Креховецкий, Тимофей Носач и Яков Улизько [713, 22; 712, 267, 271].

177

В. В. Кривошея

Всего имеется информация о четырех полковников и одного сотника Корсунского полка. Они представляли пять семей, двое из которых (Улизько и Высочаны) были довольно известны в старшинском среде, а трое - относительно новые (Лепнявськи, Пидодни Соловьи).

В Каневском полка смены руководства не произошло, его и дальше возглавлял Иван Демиденко. По гетманства Тетери был нобилитован местный полковой писарь Евстафий ШимкоПолоницький [1243, 172]. В противовес Дмитренко левобережный гетман Брюховецкий назначил каневским полковником Федора Панченко. По Тюри в этом полку известны 10 старшин. Из старых офицерских семей и впредь удерживали властные рычаги четыре (Демиденко, Лизогубы, Митченки и Панченки), причем двое из них держались Брюховецкого. Шесть же семей на руководящих должностях в полку фиксируются впервые. Это говорит как значительное ротацию старшинского корпуса Каневского полка за гетмана Тетери, так и ее раскол.

От полковника Ивана Кравченко принял жезл «полковник старинный» Белоцерковского полка Самойло Фридрикевича.

Отрывки информации имеем о старшину Черкасского полка. Знаем только о двух полковников, которые представляли «старую» гвардию: друга еще во времена Богдана Хмельницьго - Петра Дорошенко, а второго - выдвиженца Выговского - Федора Джулая. По неизвестным нам причинам генеральный есаул Петр Дорошенко возглавил Черкасский полк, вместо Федора Джулая. В специальной монографии Д. Дорошенко, посвященной судьбе Петра Дорошенко этот факт упущено. Отметим, что позже гетманом Дорошенко Джулай на короткое время вернул себе жезл. Это завидчуе, что у них не было личной вражды, а изменение произошло по иным причинам. Видимо, с Дорошенко в полку хорошо сработался полковой писарь Савва Клеванский, потому занимал он это правительство менее пяти лет уже в то время, когда Дорошенко был гетманом.

Уманским полковником в очередной раз стал Максим Булыга. В Брацлаве полковниками были Иван Бут от Брюховецкого и Михаил Зеленский [1208, 148] регимента Тюри, в Кальницкому - Мельник.

Иван Сирко и возглавляемые им запорожцы при поддержке левобережного гетмана Ивана Брюховецкого и по согласованию с бывшим гетманом Выговским и 2000 его сторонников смогли организовать восстание в Правобережной Украины. Оценивая восстания на Правобережье, стоит поддержать утверждение, что «чрез нас, Ивана Серка, к вашему шум, величеству привращена есть

178

Казацкая элита Гетманщины

вся Малая Россия, над Богом будучие городы, а именно Бряславской полк, Калницкой, Могилев, Рашкова, Уманской поветь, до самого Днепра вот Днестра »[712, 151].

Анализ персонального состава руководителей показывает, что это были, прежде всего, запорожские вожаки во главе с Сирко. Среди них отметим полковников Царя, Красную Башню, Радышевского, Андрея Богомаза, Старицкий, Михаила Сонтовського, Максима Соломку, Филиппа Стрелу, которые были выходцами из запорожской старшины. Запорожский полковник Матвей Шульга погиб Лисянкой.

Одним из главных центров антитетеривського восстания стало сотенный городок Уманского полка Бабаны. Отсюда родом был запорожский полковник Иван Чепель (Чип - Запорожец), который в реестре 1649 г. упомянут как Иван Чепелев. Некоторое его родственник Андрус Чепель казаковал в Мурафский сотни соседнего Брацлавского полка.

Павел Мотовило - один из соратников Сулимы в организации восстания 1664 также жил в Бабана [747, 407]. Коломийченко Василий - из полкового общества уманского (1649), Василий - казак сотни Ивангородская (1649), Герасим - один из соратников Сулимы в организации восстания 1664 проживали в Бабана [747, 407]. В этом же селе фиксируются Улашненкы.

По Бабаны поднялась вся Уманщина. Во главе восставших стояли Михаил Тисенко - брат Вареницы. Некоторое его родственник Марко Тисенко упомянутый в реестре 1649 г. Цибуливское сотни Уманского полка. Василий Турчиненко руководил повстанцами в Маньковский сотни Уманского полка.

В первых рядах находились подразделения полковника Царя. Представители этого семейства рассыпаны в разных полках, а именно: Василий в Багланивський сотни Брацлавского полка, Лаврентий - в Боркивский сотни Полтавского, Левко - полковой сотни Каневского, Алексей - сотни Климова Каневской, Мирон - Киевской сотни Нагорного. Позже полковник Царь был сторонником гетмана Опары и, как таковой, дважды предал короля, в 1665 г. был посажен на кол [1047, 49]. Основу силу повстанцев составляли запорожские полки и также антипольская часть городового казачества, прежде полков Брацлавщины. Не видим значительного участия старшины коренных казачьих полков на стороне повстанцев. Идейную поддержку восставшим оказывали Григорий Лесницкий, Коробка, Галоб, Железо.

Верная Тюри старшина вела борьбу против запорожцев и их союзников в полках Гетманщины, защищая гетмана. Переход ее на

179

В. В. Кривошея

сторону восставших одновременно означал переход под руку Брюховецкого. Этому же противоречили не только личные амбиции, но и социальные причины - покозачених шляхта и большинство городового казачества не могла воспринять тех порядков, которые им несли запорожцы и выразитель этой линии левобережный гетман Брюховецкий вместе со Сирко.

Фактическим организатором подавления восстаний был наказной гетман от Тюри Михаил Ханенко. В этой связи стоит напомнить тот факт, что в феврале 1664 г. король выдал привилегию с отличием за верность Уманском полка, М. Крикун называет «уникальным», поскольку «ни один из полков Войска Запорожского не удостоился такой чести» [756 , 345].

Ханенко со своими сторонниками был вынужден закрыться в простокваше, где его добывали казаки Кальницкого полка [1487, 395] под командованием Василия Вареницы. Казнь сторонниками Тюри местного полковника Вертелецкого консолидировала антигетманские силы полка. Назначение Брюховецким представителя местной козацькостаршинськои семьи Бута на полковничество усиливало запорожский элемент на их территории.

В этой связи отметим, что приход к власти Опары на Правобережье следует рассматривать как компромисс между городовым антитетеринським казачеством и запорожцами [998, 31]. Одним из его ближайших соратников был Онисько Радышевский (Радишовченко) (? - 1609-1665 -?) - Наказной полковник черкасский (ран. 24.02.1649). Видимо, был есаулом полковым черкасским, а позже - в шалаше Есаульская в Чигирине (1649) [823, 15]. Стал генеральным судьей у гетмана Опары и вместе с ним попал в Мариенбурзькои тюрьмы.

Оценку деятельности Тюри позже дал польский военный комендант Белой Церкви: «Простой народ не желает бытность гетман Тетеря и презирает его, разве бы с позволения короля пришел с коронным войском» [822, 31]. Старшина же отвернулась от него, и нам не известно ни одного факта, что после свержения его из правительства кто-то из нее желал возвращения его к власти.

В правобережных полках известны 49 старшин из 49 семей. Персональный состав старшинского корпуса за гетмана Тетери свидетельствует, что он был активным выразителем интересов покозачених шляхты, продолжателем линии Ивана Выговского. Вернулись в старшинскую обойму Джулай, Фридрикевича, Черкассы, Коробки, Гапоновичи. Яненко получил за Тюри жезл, но не в Киевском, а в соседнем пограничном Паволоцкого полка. Воздержались при власти

180

Казацкая элита Гетманщины

при переходе ее из рук Хмельницкого до Тюри Опары, белогрудый, Богун, Зеленский, Гоголи, Дорошенко, Радченки, Лизогуби, Лисянский, Улезько, Ханенко. Среди новых офицерских семей фиксируются хмурый, Соловьи, ПолоницькиШимкы, Васильковские.

4.2. Левобережная старшина во региментом гетмана Ивана Брюховецкого

На Левобережье после погрома Выговским Полтавы действовали разрозненные отряды «барабашивцив» и «пушкаривцив» [892, 18]. Сечь и Полтава становятся на полвека центрами антигетманской оппозиции. Основные кадры старшин черпались на Сечи. Это были сечевики с деда и прадеда, семьи которых, их потомки были главными охранниками как республиканских, так и охлократичного сечевых традиций.

Яков Федорович Барабаш нанес поражение отрядам сербских наемников Выговского под Полтавой [1174, 468]. После разгрома союзников запорожцев - пушкаривцив находился с отрядом в расположении войск князя Ромодановского, который отказывался выдать его Выговскому. Последний обратился к царю, который и приказал отправить Барабаша в Киев в распоряжение боярина В. Шереметьева «для отдачи виновного на войсковой суд». По дороге его перехватили сторонники Выговского, приковали к пушке, допрашивали, а затем отправили в Чигирин (1659.4.06 ... он уже упоминается как покойник).

Потомки гетмана Остряницы Искры, а также Пушкари, Жученко крепко держали в своих руках полтавчан. События показали, что наибольшим влиянием среди казачества сечевого в то время имел Иван Мартынович Брюховецкий (очевидно, имел прозвище по названию одного из сечевых шалашей). По наблюдениям В. Воробья, Брюховецкий родился в 1623/1624 г. [949, 150]. Происхождение его неясно. В. Греков приводит данные о том, что последний не был естественным казаком, а как бы «Был поляком, да окрестился». На какие источники опираются подобные утверждения, для нас остается загадкой.

Знаем, что в апреле - мае 1656 г. он входил в состав посольства в Трансильвании, которое предшествовало миссии генерального есаула Ивана Ковалевского и старшего канцеляриста Ивана Груши [744, 486]. Источники свидетельствуют, что Брюховецкий был слугой Богдана Хмельницкого, после же смерти последнего продолжал службу у Юрия Хмельницкого, которого сопровождал на обучение

181

В. В. Кривошея

до Киевского коллегиума. Несколько позже послан Юрием Богдановичем на Сечь для поддержания в домогательствах гетманской булавы, где и остался.

«Брюховецкий, слуга господина Хмельницкого, которы Был некогда в Варшаве в вашей Королевской милости, сделавшись на Запорожье кошевым атаманом, Вышел из Запорожья и пробовал счастье под замком Чигиринский; но усилия его Были тщетны», - имеем известие с октября 1659 г [709, 383]. В 1660 г. Юрий Хмельницкий, выступая в поход под Чуднов, оставил его наместником Чигиринским. После Чудновского битвы Брюховецкий бежал в стольника и воеводы князя Бориса Мишецкого под Лохвовицю и рассказал, что едет в Москву, чтобы сообщить об измене Юрия Хмельницкого.

Относительно семейного окружения является лишь известие о том, что епископ Мефодий хотел выдать свою дочь за племянника Брюховецкого. Это позволяет утверждать, что Иоанн имел сестру или брата. Если в родовом архиве Бунак, снимая копии, не внесены какой путаницы, то в 1667 г. есть упоминание о Федоре Артемовича Брюховецкого [899, 858], возможно, какого родственника.

Во время поездки в Москву Брюховецкий женился на племяннице председателя московских стрельцов Ивана Елагина Дарьей Исканською. Відомо, крім того, що гетьман Самойлович одружив свого сина з донькою Брюховецького, що може засвідчувати наявність попереднього шлюбу останнього.

Про Брюховецького згадується втретє як кошового на Січі у 1662–1663 рр. Таким чином зрозумілою і логічною є підтримка його Іваном Сірком — Січ вступила у відкриту боротьбу за гетьманську булаву. При цьому чітко вказуються соціальні мотиви виступу: «Великая беда чинится от старших», «гетман и полковники и все начальные люди все города, места и мельницы розняли сами по себе да ими владеют сами своим самовольством» [714, 334, 339].

Ніжинська козацька рада 17 червня 1663 р. обрала Брюховецького гетьманом. Генеральним обозним став Іван Климович Цесарський (1663.17.06. — 1666 — ?), наказним — Павло Іванович Животовський (1663.08. — 11.). Свої уряди суддів генеральних зберегли Георгій (Юрій) Незамай і Петро Забіла. Піднявшись до вершин генерального старшинства, представник роду Забіл, відзначився великою любов'ю до багатства і влаштовуванням шлюбів з родинами наступних гетьманів. Генеральне писарство спочатку

182

Козацька еліта Гетьманщини

тримав Степан ГречанийПотребич, а з 1665 р. — Захар Шийкевич. Осавульську службу правили колишній запорозький полковник Парфен Михайлович Нужний та Стефан Опанасович Іванов. Підскарбієм став Роман РакушкаРомановський (? — 1663.11. — 1668) [1245, 12], хорунжими були Іван Олексійович Попович та Микола Яковенко, бунчужним — Григорій Трохимович Витязенко.

Після отримання посади, Брюховецький створив нові полки: Стародубський (полковник Іван Плотник [660, 1]), Сосницький (Яків Скидан), Зіньківський (Василь Шиман), Глухівський. Направлені у полки його представники під охороною загонів запорожців вступили у контакт з антишляхетськими і антистаршинськими елементами і з їх допомогою прийшли там до влади. Проте не знаходить документального підтвердження теза, що «фактично вся місцева старшина була знищена» [935, 76].

Відомо, що 18 вересня 1663 р. у Борзні були страчені: наказний гетьман Яким Сомко, полковник ніжинський Василь Золотаренко, полковник чернігівський Іоаникій Силич, полковник лубенський Стефан Шамрицький, полковник переяславський Опанас Щуровський, осавул полковий ніжинський Павло Килдій, секретар наказного гетьмана Кирило Ширай. До Сибіру потрапили генеральний писар Михайло Вуяхевич, полковники київський Семен Третяк, іркліївський Матяш Папкевич, прилуцький Дмитро Чернявський, осавул полковий переяславський Семен Кульженко, осавул Леонтій Бут, писар полковий Хома Тризна та писар гродський переяславський (? — 1658–1663) [1243, 227] Самійло Радич, сотник Іван Воробей, Прокіп Кульженко [1298, 231]. Через ці репресії Гетьманщина втратила сім бойових заслужених полковників.

Місцева старшина, втративши частину своїх провідників, зайняла позицію вичікування. Підкреслимо, що головний удар прийняла старшина двох полків (Переяславського і Ніжинського). Клан Хмельницьких — Сомків — Золотаренків поніс невиправні втрати.

На початку 1663 р. у Брюховецького найближчими радниками, крім єпископа Мефодія, були полковник Данило Пісоцький і писар Степан Гречаний.

Є згадки, що у червні 1664 р. гетьман направив до царя посольство в складі київського полковника Василя Дворецького, канівського полковника Федора Панченка і Марка Артемовича, що засвідчує їх впливовість у тогочасному старшинському середовищі.

У Гадяцькому полку, який за Брюховецького став столичним, у 1664 р. згаданий наказний полковник Степан Надточенко. Его

183

В. В. Кривошея

рід фіксується у козацькому середовищі з початку Визвольної війни у Лютенській сотні (1649) [823, 435].

На жаль, не маємо жодних даних про Григорія Васильовича, який у 1665 р. очолював полк. Можливо, це брат сотника любецького Гаврила Васильовича. Після нього на чолі полку два роки був Семен Остренко, якого на цей уряд обрали з сотництва гадяцького. У 1668 р. його змінив Іван Дуб'яга (? — 1636–1674 — ?) — православний шляхтич з Мстиславського повіту [1062, 54]. Якимось чином потрапив на Слобожанщину (можливо, він чи його батько брав участь у козацьких повстаннях 30х років) і козакував на Харківщині (1656–1660). Пізніше отримав полковий пірнач гадяцький, в додачу мав рангові маєтності: містечко Рашівку, місто Камишин, села Гримячку, Остапівку, Березову Луку [641, 3].

Полковим писарем був Іван Ситенський (1666), одним із полкових осавулів став колишній полковник гадяцький Іван Донець. Крім Остренка, сотниками полковими були Ізмайлов і Павло Животовський.

Уряд зіньківського полковника зберігав Василь Шимон, який разом з полковим осавулом Микитою Безпалим міцно контролював Зіньківщину. Грунським сотником був Степан Безбожний, зіньківським — Нестор Гаврилович, комишенським — Петро Пащенко, у Веприку сотникував Богдан Савченко. Є згадки ще про чотирьох сотників у Зіньківському полку (Андрія Івановича, Опанаса Лазарєва, Марка Павловича, Прокопа Семеновича), але які сотні вони очолювали — встановити не вдалося.

У Полтавському полку 1665 р. був зміщений полковник Дем'ян Гуджол [752, 130] і полтавський пірнач відданий близькому до Брюховецького генеральному хорунжому Григорію Витязенку. При ньому наказним став представник відомого запорозького роду Кіндрат Барабаш, але Витязенко протримався лише рік. Його замінив Сава Омельницький, замість якого у тому ж 1667 р. став місцевий полтавський старшина Кость Кублицький [875, 8,12]. При ньому значним впливом користувалися наказні полковники Клим Чорнушенко (1668), Манджос (1668), Іван Лозицький (1668).

Михайло Степанович Гончар, пов'язаний родинними зв'язками з козаками стасівськими, репрезентував близьке до Запоріжжя козацьке середовище у Полтаві. Він став одним із сотників у цьому місті, а також іноді виконував функції наказного полковника (1664). Серед наказних полковників був і Олексій Кованька.

184

Козацька еліта Гетьманщини

З полкових обозних відомі лише двоє старшин — Михайло Денисенко (1665) і Олекса Андрійович (1667). У полковому суді старого (можливо, померлого) Курила Охрімовича змінив Іван Юхименко. В той період полкові судді змінювалися досить часто: Івана Юхименка на початку 1665 р. змінив Роман Сороків, а його у цьому ж році — Клим Чорнушенко.

Серед осавулів відзначимо Ярему Корсунця, Левка Черкеса, Дахна Чамаренка, Василя Калюжного, Івана Обіду. Як бачимо, Чорнушенко і Чамара знову повернули собі попередні уряди. Полковими писарями були Гаврило Миклашевський [650, 3], Андрій Леонтійович, Ілляш Туранський, Кирило Іванович. Полкову корогву супроводжував хорунжий Степан Шваченко.

Протягом цього періоду гетьманування Брюховецького Костя Кублицький зберіг за собою уряд полкового сотника. У Великих Будищах сотню очолював Педан Хоменко, Санжарську — Сергій Семененко, Білицьку — Конон Василенко, Кишеньську — Петро Волошин і Василь Олексієнко.

Миргородський полковий пірнач тримали представники лише однієї родини — Постоленків: спочатку Дем'ян (1664–1666), а потім Григорій (1666–1668). Рід ПостоленківПотішних [1070, Ч. ІІ, 110] у 1665 р. отримав дворянство і маєтність — с. Савинці, але з впевненістю стверджувати про їх шляхетське походження до 1665 р. підстав не маємо. З старшини полку відомі сотники Гаврило Олексійович (став полковим суддею) і Григорій Матвійович Гладченко. Присутність останнього ще раз підтверджує, що до влади в полку повернулися противники Лісницького.

Першим полковником за Брюховецького у Лубнах після Шамлицького став Гнат Якович Вербицький. Мабуть, належав до рашівської чи зіньківської гілки роду Велюхів — Вербицьких, один із представників якої раніше очолював Зіньківський полк.

Взимку — навесні 1664 р. Вербицький був замінений представником черкаського козацтва, сином генерального судді, який попередньо тримав Пирятинську сотню, Григорієм Михайловичем Гамалією. На чолі полку він був два роки (1664–1666). Наказним полковником тоді згадується Іван Пилипенко (1665).

У 1666 р. полк очолив Богдан Щербак. О. Лазаревський про нього писав так: «Старый козак, принимавший, по видимому, ближайшее участие в войне Хмельницкого с поляками в числе его полковников». Історик вважав його полковником новгородсіверським [1119, 40]. Проте, мабуть, стародубські Щербаки мають іншу

185

В. В. Кривошея

генеалогію ніж лубенський полковник. Відомо, що Богдан Щербак з приходом до влади Брюховецького очолив військову артилерію і був її осавулом до утвердження на полковничому уряді.

Колишній сотник полковий лубенський Родіон Логвинов став полковим обозним, суддею — Кирило Гуляницький, полковим писарем — Степан Григорович, якого змінив чи, можливо, він сам фіксується протягом 1665–1666 рр. як Степан Климович. Серед полкових осавулів з'явилися з Черкаського полку Леонтій Свічка, який осів на Пирятинщині [630, 1], і Микита Іванович Бурий. У 1667 р. осавулом став полковий сотник Януш Михайлович.

Роменську сотню очолював Захар Донець. Серед козаків Лукомської сотні був Семен Донець, нащадки якого проживали у с. Олександрівці [462, 549 зв.], були Донці і у Костянтинівці, де серед козаків сотні зареєстрований Андрушко [823, 397]. Враховуючи близькість Ромнів до Гадяча, вважаємо, що Донці гадяцькі були одного роду з роменськими і, можливо, полковничим родом ДонцівЗахаржевських харківських.

Прокіп Жуковський став сотником глинським у 1663 р. Основоположником роду був козак Глинської сотні Миргородського полку Іван Жучин, якого бачимо ще у першому реєстрі цієї сотні [823, 403]. У Лукомлі сотником став Семен Проскуренко, який як Сенько був згаданий серед козаків сотні ще у 1649 р [823, 425].

З Ніжинського полку, щоб його ослабити, виділили полк Глухівський. Відомі два його полковники — Кирило Гуляницький і Василь Черкашинець. У самому Глухові продовжував сотникування Пилип Уманець, але згодом його змінив Василь Жураковський.

Ніжинським полковником став Матвій Микитович Гвинтовка (1663–1666), котрого, згодом підтримали Григорій Кобиляцький і Роман РомановськийРакушка, які при ньому були наказними полковниками. Його змінив Артем Мартинович. Наступного року згадується полковник Соха, але чи це одна і та сама особа з Артемом Мартиновичем, без додаткових документів визначити не можливо.

На уряді полкового судді спочатку був Макар Сидорович, а пізніше Федір Завадський, полковими писарями — Ничипір Олексійович і Павло Рачинський. З полкових осавулів відомий лише Василь ІгнатовичШумейко. Можливо, Василь Шумейко і був осавулом полковим за полковника ніжинського Прокопа Шумейка в регіменті ще гетьмана Богдана Хмельницького [823, 463].

Полковими сотниками були Герасим Осташка, Іван Косинський, Яків Самойлович, веркіївським — Юсько Горячка, воронізьким —

186

Козацька еліта Гетьманщини

Василь Власович. Хома Михайлович Гнилозубенко (? — 1678) став сотником батуринським, Іван Пригара — у Олишівці. Андрій Шевлюшенко був серед фундаторів сотні у Конотопі [823, 484], а Михайло у 1663 р. став місцевим сотником. У Кролевці йшла постійна зміна сотників: Герасим Стасенко (1663–1666), Максим Ковденко (1666), Данило Якимович (Пархоменко?) (1666), Гнат Федорович (1667), знову — Максим Ковденко (1667–1668).

До далекого Стародуба від Брюховецького поїхав полковникувати Іван Якович Плотник (Іван Терник). Задля зміцнення своєї влади 21 серпня 1663 р. видав універсал на прибутки з млина на р. Вусі почеповським священикам Спаської церкви Лук'яну Йосиповичу і Іллінської церкви Василю Кузьмичу, а 2 квітня 1664 р. надав універсал Кирилу Яковичу на побудову млина в с. Бахаричах на р. Косці. У 1665 р. Плотника змінив Левко Острянин, очевидно, одного роду з тогочасним полковником гадяцьким Семеном Острянином. Серед наказних полковників від нього були Тиміш Олексійович, Михайло Небаба і зять Петра Рославця Рубець.

Представник наймогутнішого шляхетського роду на Стародубщині Рубців Михайло (? — 1630 — бл. 1698) пройшов нелегкий життєвий шлях. У 1633 р. потрапив у московський полон, у 1639 р. відвідав Мінський замок. «За небожчика Золотаренка в нескольких єкспидициях услуги ронили» [1243, 369]. 4 вересня 1656 р. з братом Іллєю отримав гетьманський універсал на маєтності. Гетьман Виговський 25 лютого 1658 р. надав йому підтверджуючий універсал. Був наказним полковником стародубським (1666), значним військовим товаришем (1668). Брюховецький ще раз 12 березня 1668 р. підтвердив спадкові маєтності за Рубцями (за ним — Ропську волость).

Вдалим був вибір полкового обозного Гаврила Дащенка, який тримав цей уряд щонайменше одинадцять років. Є згадки про сотників: полкового Леонтія Рущанського, новгородських Павла Стремницького, Семена Маленовського, почепського Овдія Рославця і наказного за нього Федора Ходневича. Мглинським сотником, можливо, раніше 1667 р., був Федір Лось.

У Почепській сотні військовий товариш Клим Осипенко у 1668 р. отримав універсал Брюховецького з підтвердженням йому на «отчину» с. Гарців. Тут в той час відомі покозачений шляхтич Матвій Андрійович Барташевич, який зберігав батьківський привілей на с. Азарів і пізніше у 1671 р. згаданий як значний військовий товариш, а також товариш сотні почепської (1665),

187

В. В. Кривошея

шляхтич гербу «Ясенчак» [1162, 53] Данило Адамович Жебровський. У Мглинській сотні військовий товариш Микола Рожковський у 1667 р. разом з сином Іваном отримав гетьманський універсал на с. Хотяничі.

До Сосниці полковником був призначений Яків Скидан, якого пізніше замінив Федір Холод. Можливо, що останній належав до миргородської козацькостаршинської родини.

Чернігівський полк очолював Трохим Ничипорович (Отрох, Отрошко), який фіксується серед перших козаків Чернігова [823, 477]. Мабуть, був городовим отаманом чернігівським. У 1654 р. згаданий як наказний полковник чернігівський, а у 1659 р. знаходився на чернігівському міському уряді.

Уже влітку 1664 р. полковником чернігівським був Степан Красна Башта. Цього покозаченого шляхтича у 1660 р. зустрічаємо у с. Пісках — сотенному центрі Лубенського полку як свідка одного продажу [1119, 70]. Підтвердженням цього є царська грамота чернігівському воєводі Гнату Волконському у відповідь на його відписку про те, що чернігівський полковник С. Красна Башта погано ставиться до московських людей. Цар наказував воєводі жити з полковником «в совете…розни и безсоветья не было» [618, 50]. Наказним полковником за нього був Іван Харитонович Молявка.

Гетьман Брюховецький зробив невдалу спробу опертися на чернігівську старшину. Степана Красну Башту він замінив на Дем'яна Ігнатовича, який був полковником три роки. На початку 1668 р. він став генеральним осавулом (Д. Дорошенко вважав головним прибічником гетьмана Дорошенка серед лівобережної старшини [996, 187]). Його місце в Чернігівському полку зайняв полковий суддя, майбутній гетьман Іван Самойлович. На початку 1668 р. наказним полковником згаданий Гаврило Васильович. Обозну службу очолював Сава ВнучкоПосудевський.

Можливо, що Марко Рибальченко, який у реєстрі 1649 р. зафіксований другим після сотника конотопського Івана Рибальченка, і є Марко Артемович, який відомий як суддя полковий чернігівський у 1667–1671 рр. Писарями в полку були Іван Васильович, Михайло ГолобояринСлободецький, Іван Самойлович. Писаря цього полку Левона Полуботка Брюховецький нагородив «шляхетской Розсудовской маетностью в Черниговском уезде, сёлами, деревнями и руднями» [714, 11].

Полковник прилуцький Горленко користувався довірою гетьмана Брюховецького, який давав йому різні доручення. Син запорож

188

Козацька еліта Гетьманщини

ця Лазар Федорович Горленко (? — 1629–1687) став козаком Прилуцької сотні Омеляна Проценка (1649) [823, 441]. У 1654 р. брав участь у Переяславській раді [979, І]. Мабуть, очолив полкову сотню, бо у 1659 р. згаданий як наказний полковник прилуцький. Враховуючи те, що О. Оглоблин вважає Ганну Семенівну ПоловецьМазепу тіткою по матері прилуцького полковника Дмитра Горленка [1267, 22], то не виключена можливість першого шлюбу Лазара з N Семенівною Половець, донькою полковника білоцерківського. У 1665 р. разом з гетьманом перебував у Москві, де отримав від царя дворянство та с. Ольшане [979, І], але пізніше Брюховецький «великимъ шалоумствомъ» домігся того, що Горленко виїхав з Прилук, а на його місце був посланий запорожець Іван Кошовий.

Під час лівобережного походу ЯнаКазимира поляки і Тетеря обходили Ніжин. Тетеря взяв Прилуки. «Що ж до переходу прилуцького полковника Песоцького на бік поляків …треба сказати, що хоч підтвердження, або заперечення цієї звістки я не знайшов, але ж 1664 року, під час акцій Брюховецького на Правобережжі, новим полковником прилуцьким бачимо Л. Горленка» [1298, 272].

Сава Тищенко разом зі своїм, мабуть, молодшим братом Данилом Тищенком розпочав війну у сотні Івана Шкурата (1649 [823, 440]), став її сотником (? — 1665–1666.10. — ?).

У Красному Колядині сотника Івана Самойловича змінив представник місцевого красноколядинського козацького роду [823, 455] Денис Сич. Срібнянським сотником був Сидір Міщанин.

До Переяслава гетьман призначив Данила Ярмолаєнка «безъ посполитой рады и по своей воли, а не по ихъ стародавнымъ правамъ» [707, 99], наказним у нього був місцевий старшина Андрій Романенко. Ярмоленко розпочав службу в Леплявській сотні Канівського полку [823, 113]. Вважаємо, що згадка у вересні 1662 р. про полковника канівського Данила стосується його, а відповідно, цьому передувало сотництво леплявське.

Якщо за умовну загальну кількість Переяславського полку після реформування його у 1663 р. гетьманом Брюховецьким взяти чисельність 1649 р. за сотнями, які тепер до нього ввійшли — 4802 козаків, то 12% становили козаки колишнього Канівського полку, 8,8% — козаки Черкаського, 17,2% — Кропивненського. Таким чином, 38% новоутвореного Переяславського полку становили козаки не цього полку.

У 1664 р. полковим суддею був Юрій Миколайович Мокрієвич, його змінив Іван Момот (? — 1629–1693 — ?), який спочатку

189

В. В. Кривошея

був рядовим козаком Переяславського полку, а потім став полковим суддею. 26 червня 1665 р. він продав Івану Окуленку (Туровцю), майбутньому війту переяславському (1688) двір за 1000 золотих у Переяславі [309, 104]. Друга частина двору належала, можливо, якійсь його родичці — жительці козелецькій Фесьці Герасимовні, яку вона продала тому ж Туровцю 9 листопада 1675 р. У проміжку кінця 1664 — початку 1665 рр. був усунутий з посади полкового судді. На його місце став Іван Корнелевич.

У червні 1663 р. писарем став Стефан Михайлович, пізніше був Стефан Мокрієвич. Полковими осавулами були Федір Забузький і Михайло Щербина.

У купецькому середовищі Брюховецький знайшов опору в Павла Рустановича. Вже у 1663 р., як козак Переяславського полку, він отримав оборонний універсал від Брюховецького на володіння в Борисполі [778, 70]. Був одружений з Тетяною Опанасівною Щуровською, донькою полковника переяславського. Рустанович у 1666 р. фіксується переписом як один з найбагатших грецьких купців у Переяславі [814, 205]. В придане за дружиною мав значні володіння у Воронкові. Крім того, йому належали маєтності в Каневі і Терехтимирівській сотні, що до 1676 р. входила до Канівського полку. У Березані сотникували Пилип Лаврінович і Кислий.

Андрій Романенко у 1665 р. як наказний полковник очолював переяславську делегацію до Москви під час поїздки гетьмана Брюховецького. Це засвідчує, що гетьман і запорожці оперлися після знищення угруповання Сомка в полку на козацькостаршинську групу, яку очолював Романенко. Відсутність його послабила позиції гетьмана в Переяславському полку, що і сприяло вибуху повстання 1666 р.

Ще з весни 1666 р. в полку було неспокійно, «сказывал переяславський полковник Данко Ермолаенко, что в Переяславле оть какихь ся своевольных людей, которые до бунту и до шерханины охочи …выростает злой замысел не смуту и на нелюбы про него боярина и гетьмана, по замысломь от запорожцов» [713, 101]. 15 липня 1666 р. в полку спалахнуло повстання. Його почали козацькі частини, які нараховували 500 козаків — 400 переяславських і 100 бориспільських. Під час сутичок був заколотий наказний гетьман Ярмолаєнко, убитий генеральний суддя.

Керівниками повстання були сотник М. Хоменко із села Харківці, полковий обозний Іван Пригара, колишній полковий суддя Іван Момот, представник гетьманськополковничої родини Лобод

190

Козацька еліта Гетьманщини

Захар, колишній наказний полковник Панас Захар'ященко, представник полковничої родини Кульбачок Григорій, заарештований 1663 р. на ніжинській раді, але відпущений колишній наказний полковник Богдан Словин, Ярема Захарчук, Панас Носик, Степан Білик. Цей перелік засвідчує, що повстання очолилили представники козацьких старшинських родин, які репрезентували щонайменше дві місцеві полковничі родини Лобод і Кульбачок, близького оточення наказного гетьмана Сомка, котрі були відсторонені від влади у полку після приходу до влади Брюховецького.

19 липня зібрали раду, на якій обрали нову старшину. Полковником став М. Хоменко, осавулами — I. Момот, I. Пригара. На придушення повстання в Переяславі Брюховецький кинув значні сили козаків на чолі з гадяцьким полковником Семеном Остренком (Ніжинський, Лубенський, Прилуцький, Полтавський полки). Царський уряд надіслав на допомогу Брюховецькому понад 2 тисячі кінноти і піхоти під командуванням Костянтина Щербатова. Спільними зусиллями прибічників Брюховецького і царських воєвод переяславське повстання було придушене [713, 283].

Більшість переяславського козацтва брала участь у повстанні 1666 р. і частина з них втекла на Правобережжя до гетьмана Дорошенка. Задля зміцнення і укріплення свого становища Брюховецький поставив полковником у Переяславі Родіона (Райча) Думитрашку (? — 1635–1705) [1142, 402]. Він був представником відомої в Придунайських князівствах родини, в якій серед його попередників були митрополит Феодосій, ієромонахи Дамаскін, Мелентій, Іоаникій, Євфимій, Георгій.

Роком раніше він вийшов з Валахії на Брацлавщину з загоном у 500 чоловік, а потім перейшов на Лівобережжя. На цю силу і розраховував гетьман. З Переяслава 16 липня 1667 р. стольник і воєвода Олексій Чириков сповіщав, що «Думитрашка боярину и воеводе Петру Васильевичу Шереметеву не будет бить челом ни о чем, потому де, что боярин и гетман Іван Мартинович Брюховецкой к боярину і воеводе к Петру Васильевичу Шереметеву ни о каких делах писать и бить челом ни о чем не велел» [618, 164].

Після переяславського повстання Брюховецький восени 1666 р. замінив київського полковника Василя Дворецького на Михайла Щербину. Документи свідчать: «Как учинилась в Переяславе измена сперва, и убили Переяславского полковника Данила Ярмоленка, и он де видя то, что те изменники учали быть изменою великому Государю и королю Полскому, поехал в Гадяч, и в то ж время

191

В. В. Кривошея

к Ивашку Брюховецкому, полковництво здал и булаву перед старшиною положилъ. И Івашко Брюховецкой на ево место учинил Киевским полковником Переяславского ясаула Михайла Іванова» [1274, 84].

Уряд полкового обозного посідали спочатку Яків Підтереб, потім Гнат Кальницький і знову Підтереб. Полковим суддею був Феодосій Дмитрович Шатський, писарями Лаврiн Михайлович і Пилипча, осавулом Гнат Кальницький, хорунжим син полковника Дворецького Iван.

Козелецьким сотником був Іван Клижка, в Острі — Iван Батiг, Ничипiр Плоский, Iван Дворецький, Iван Янко. Носівську сотню очолив Іван Мозиря, син кошового, колишній козак корсунський і колишній полковник піхотний ніжинський.

Після перемоги запорожців на раді у 1663 р. січове угруповання змогло контролювати територією лівобережних полків. Політика Січі щодо правобережного гетьманату вимагає спеціального дослідження. Попередньо можна стверджувати, що аналіз кадрового складу козацьких повстань 1663 і 1664 рр. засвідчує керівну роль у них запорозького елементу. Очевидно, встановивши контроль над Лівобержжям, січовики вирішили об'єднати під своїм верховенством і правобережну Україну.

Політика Брюховецького, спрямована на підкорення лівобережжя Гетьманщини Московській державі, неконструктивні внутрішні кроки відкривали безперспективність такого шляху. Кошовий Ждан Рог заявив, що Україна «потребує не боярина, а гетьмана» [713, 103]. Полковник Мигалевський написав донос царю на гетьмана Брюховецького, звинувачуючи того, що «без престанно живет в дому свом на покое, а промислов над неприятилем не чинит» [618, 9].

Відчувши настрої січовиків і городових старшин, Брюховецький зробив спробу крутого повороту у зовнішній політиці. Він виступає проти москалів, а до кримського хана «присылает беспристанно просить на помощь людей и люди де к нему не посланы», — сповіщав з Криму Шереметьєв.

Антимосковський виступ відбувся після старшинської ради у січні 1668 р. На ній були присутні: полковник ніжинський Артем Мартинович, чернігівський Самойлович, полтавський Кублицький, переяславський Думитрашко, миргородський Постоленко, прилуцький Горленко, київський Дворецький, генеральні судді Забіла і Животовський, писар Федір Криницький [714, 90].

192

Козацька еліта Гетьманщини

Козаки запорозького полку Олександра Урбановича [1379, Т. ХІІ, 364] осадили 4 лютого гарнізон НовгородСіверського, 5 лютого запорозькі полки Сохи і Борони [1379, Т. ХІІ, 364] — Стародуба, потім Гадяча, Чернігова, Остра, Переяслава, Ніжина. Полковник чернігівський Іван Самойлович і полковник Дем'ян Ігнатович вісім місяців тримали в облозі у Чернігові гарнізон Андрія Толстого.

Штурмуючі взяли укріплені замки у Стародубі, Глухові, Ніжині, НовгородіСіверському, Сосниці. «В той же час гетьман Брюховецький, все більше і більше озлоблюючись у кривавих розправах проти москвичів і своїх особистих ворогів, дійшов до того, що навіть наказав спалити живцем за якусь провину гадяцьку полковницю Гостру (Остряницю — В. К.). Ця жорстокість щодо жінки обурила навіть запорожців» [1477, 258]. Запоріжжя відвернулося від Брюховецького, з ним залишився лише один запорозький полк Чугуя. Виступила проти нього і лівобережна старшина.

У квітні 1668 р. Брюховецький направив посольство до турецького султана (Гамалію, Лаврінка, Безпалого і 17 козаків). 9 квітня 1668 р. підтвердив усі попередні надання Лавріну Бороздні, намагаючись утримати за собою Стародубщину.

На козацькій раді (8.06.1668) у присутності кошового отамана Івана Білецького гетьманом обрано Петра Дорошенка. Івана Брюховецького, його бунчужного, полковника ніжинського Соха (із запорозьких полковників) було вбито. Дружину колишнього гетьмана забрали до Чигирина.

Убивство Брюховецького на деякий час консолідувало у спільній боротьбі як Лівобережжя, так і Правобережжя, як шляхетськокозацьке, так і козацькошляхетське угруповання на основі старовинного козацтва, проводирем політики якого був Петро Дорошенко. Після знищення Брюховецького Дорошенко посадив на рік до Уманського монастиря єпископа Мефодія, щоб послабити церковний важіль розбрату в Україні.

За Брюховецького зафіксовано 199 старшин з 186 родин. З 12 родин, які мали по кілька представників на старшинських урядах (3 Мокрієвичі, 2 Дворецькі, Донці, Ігнатовичі, Пилипенки, Остренки, Щербини, Рославці, Постоленки, Бурі, Обіди), у попередній період на керівних посадах фіксуються три — Дворецькі, Донці, Бурі. З 141 родини, що зафіксовані з прізвищами, повернули уряди 13 родинам (9,2%), зберегли 56 (39,7%), нові 72 (51%), не фіксуються 137 по Лівобережжю.

193

В. В. Кривошея

Внаслідок приходу до влади Брюховецького з реєстру старшин зникли прізвища Аврамовичів, Бистрицьких, Велигорських, Войтенків, Войцеховичів, Вороб'їв, Ворон, Гаркуш, Золотаренків, Зражевських, Калющенків, Канівців, Ковтуновичів, Коханенків, Красовських, Кулаг, Мурав'їв, Панкевичів, Пирських, Подобайл, Рубанів, Себастьяновичів, Слободецьких, Сомків, Третяків, Шацьких, Щуровських та інших, які були головною опорою керівників двох найвпливовіших груп — корінного козацького Переяславського полку Сомка і полків Чернігівщини Золотаренка. Серед тих, хто очолив козацькі полки і сотні, були представники старовинних січових родів: Скидани, Острянини, Омельницькі, Обіди, Надтоки, Гнилозубенки, Витязенки, Безбожні, Барабаші, Шваченки, Чепіги, Щербаки, Щербини. Цей запорізький кадровий кістяк був доповнений висуванцями з місцевих антисомківських і антизолотаренківських груп, а саме: Полуботками, Постоленками, Свічками, Ситинськими, Сичами, Корнелевичами, Туранськими.

Як і за гетьманування Богдана Хмельницького, на старшинських урядах вдалося виявити 19 козаків (9,5%), а саме: Федора Бульбу, Гаврила Васильовича, Івана Поповича, Івана Косинського, Михайла Радченка, Григорія Кобиляцького, Андрія Романенка, Івана Донця, Петра Рославця, Василя Дворецького, Івана Янка, Івана Кулябку, Федора Холода, Федора Завадського, Пилипа Уманця, Павла Тищенка, Михайла Гончара, Івана Ручку, Михайла Рубця. Порівняно з початком Національновизвольної війни, старшинами стали представники наступного покоління родин Жураковських, Жуковських, Коробок, Гуляницьких, Корсунців, Гарячок, Небаб, Молявок, Мозирів, Лободи.

4.3. Петро Дорошенко і доля козацької старшини Правобережжя (1665 р. — кінець ХVII ст.)

Щаслива доля об'єднати Гетьманщину випала нащадку гетьманського роду Дорошенків. До нього тягнулися ниточки з Запорожжя, де ніколи не вгасала слава Михайла Дорошенка, на нього покладала свої надії покозачена шляхта, розчарувавшись у Тетері, на нього звертала свої погляди старшина порівняно нових козацькошляхетських полків північносхідного регіону, як через розчарування у Брюховецькому, так і через міцні і сталі зв'язки тестя його брата Павла Яненка з його рідною любецькою шляхтою. І, врешті

194

Козацька еліта Гетьманщини

решті, Чигирин — його батьківщина. Здавалося, Гетьманщина зможе перебороти розбрат і покінчити з громадянською війною.

Петро Дорошенко (1627–1698), син полковника Дорофія, від якого «чув... про ШагінГіреєву війну, на яку наші запорозькі козаки покликані були» [717, 301–302]. У Межигірському монастирі поминався рід гетьмана Петра Дорошенка. До нього записаний наступний ряд імен: Іова, Тихін, Ганна, Дорофій, Аврам, Лаврін, Стефан, Федір, Яків, Тиміш, Параска, Параска, Лаврін, Мирон, Федір, Яків, Стефан, Василь, Настасія, Марія, Ганна, Марія, Олена, Феодора, Самійло, Іван, Зиновій.

Тихін і Ганна — дід і баба Петра по материнській лінії, Дорофій — батько Петра. На початок Визвольної війни у Канівському полку було п'ять представників цієї родини: Іван — козак сотні Стародуба, Мирон — козак сотні Волинцова, Федір — козак сотні Юхима Ращенка, Ярош — козак сотні Кулаги, Семен — козак сотні Клима Малашенка [823, 102, 103, 106, 114, 115]. Ці факти підтверджують думку, що «тяжіння М. Дорошенка до Канева, де він тривалий час резидував (а тоді гетьмани воліли перебувати в тих місцях, звідки походили), прагнення полегшити становище даного дає певні підстави припустити, що саме Канів був його рідним містом» [1207, 156].

Дорошенко невідомого імені був сотником полку Небаби (1651 [792, 145]), який діяв у районі Самгородка. Мабуть, це сотник івангородський Чернігівського полку Онисько Дорошенко [823, 486]. Ймовірно, що Іван Дорошенко, який від полковника Василя Золотаренка у 1655 р. очолював залогу Нового Бихова [452, 231], належав цо цієї гілки роду.

Мати невідомого імені (в чернецтві Митродора, у схимі Марія) походила з роду Тарасенків, будучи донькою Тихона і Ганни. Їй присвятив спеціальну розвідку Ю. Виноградський «Марія Дорошиха: З Сосницької старовини», в якій доводить, що після переселення на Лівобережжя у 1676 р. вона стала ігуменею дівочого Макошинського Покровського монастиря поблизу Сосниці і прийняла схиму. У Канівському полку реєстр 1649 р. зафіксував Юхима Тарасенка — козака сотні Волинцова, Остапа — сотні Андрієвої, Семена — сотні Терехтемирівської. Тарасенків у Чигиринському полку, Васька — у Голтв'янській і Миська — у Максимівській сотні слід вважати представниками інших родин, позаяк географічно це Лівобережжя, що далеко від Чигирина, а тим паче — від Канева. Не варто забувати, що організатором козацької розвідки

195

В. В. Кривошея

за Богдана Хмельницького був полковник Тарасенко [1026, 58]. Невідомо, скільки синів і доньок було у Дорофія Дорошенка, джерела зберегли інформацію про п'ятьох братів і одну сестру Петра.

Старшим братом Петра був Григорій (народився раніше 1627 р.). У Чигиринському полку Григорій Дорошенко зафіксований лише у Вереміївській (Чигриндубравській) сотні [823, 41]. Його першою дружиною була (? — 1660–1663 — ?) N КононовичПосудевська [1037, 77–82], яка походила з любецької шляхти. Її рідний брат Нестор Кононович відзначився як активний прибічник Юрія Хмельницького. Він у 1660 р. був посланий разом з Михайлом Суличичем і Григорієм Дорошенком до Москви, мабуть, залишався там під арештом до 1667 р. Повернувшись, восени 1668 р. став писарем військовим у Петра Дорошенка [709, 145]. У листопаді 1668 р. гетьман послав його до Києва з важливою місією [714, 166].

Цікава інформація про те, що тесть Григорія Дорошенка у 1668 р. їздив з Києва за дорученням воєводи Шереметьєва до Остра намовляти на підданство цареві. З осені 1660 р. до жовтня

1667 р. Дорошенко знаходився у московському полоні. Став полковником брацлавським (1668–1674). Вдруге одружився зі сестрою Павла Яненка Оленою (? — ран. 1671) і завдяки цьому шлюбу став свояком Хмельницьких. Київський воєвода у 1668 р. відпустив її із ув'язнення з Києва до Чигирина. Померла вона десь між

1668 і 1670 рр. Після її смерті Григорій у 1671 р. сватався до пасербиці полковника переяславського Р. Думитрашки Ганни Василівни Золотаренко, проте шлюб не стався. У 1676 р. він був одружений з донькою сердюцького полковника Мовчана.

Другий брат Петра Андрій Дорошенко був молодший за Петра (народився пізніше 1627 р.). У 1660 р. потрапив у московський полон, мабуть, разом зі старшим братом Григорієм. Звільнений раніше 15 жовтня 1666 р., вступив у шлюб з сестрою полковника паволоцького Якова Гамалії [1240, 238]. У 1668 р. став полковником чигиринським, а у 1673 р. заступив на паволоцькому полковництві свого швагра. Після ж смерті першої дружини одружився з донькою полковника брацлавського Івана Лисиці.

Два інші брати — Степан і Федір Дорошенки відомі ще за життя Богдана Хмельницького [620, 161].

Петрова сестра у 1666 р. вийшла заміж за колишнього генерального писаря Семена Голуховського [1020, 70], а у 1667 р. проживала у Чигирині [713, 186], як пише Д. Дорошенко, «мабуть, як удова» [996, 29].

196

Козацька еліта Гетьманщини

У 1675 р. у російському полоні перебував небіж гетьмана Яцько Холошенин, тобто син його сестри. Яцько Холошенин — це і є, очевидно, Яків Колоша — отаман городовий чигиринський, що потрапив у полон під Лисянкою разом з Григорієм Дорошенком і Степаном Новицьким (у полковому товаристві Чигиринському фіксуються (1649) Іван Колоша і Федір Новицький [823, 35], чи не батьки Яцька і Степана).

З роду батька знаний двоюрідний брат Петра Тарас Дорошенко [717, 730]. Можливо, це він у 1649 р. козак Трипільської сотні Київського полку [823, 300]. Це тим більш вірогідно, що сотником цієї сотні був Андрій Ворона, а крім нього у сотні були Михайло Ворона, Ясько Воронченко [299, 301]. З роду матері відомий його двоюрідний брат Кіндрат Тарасенко, який пізніше був на Лівобережжі значним військовим товаришем і полковим суддею прилуцьким, де Вороничі відігравали керівну роль. Не ясно, чи до цього роду належали писар військовий Андрій Тарасенко (прибічник М. Ханенка). Андрій Тарасенко з Ольшанської сотні Корсунського полку став полковником білоцерківським (1664–1666, з перервою).

Самого Петра Дорошенка у 1655 р. бачимо наказним полковником (очевидно, чигиринським). До того часу він посідав після уряду писаря ГВА уряд місцевого писаря полкового. Тоді вже був зятем відомого білоцерківського старшини Семена Половця. Пізніше, після смерті першої дружини, Петро Дорошенко одружився з Єфросинією Павлівною Яненко (? — ран. 1685) [1240, 237], донькою колишнього київського полковника і племінницею свого брата Григорія (по дружині).

Полковникування у Прилуках ввело Дорошенка до вищого ешалону козацької еліти. За гетьманства Тетері він став спочатку другим, а потім першим генеральним осавулом. Проте у листопаді 1664 р., очевидно, не стало Федора Джулая — полковника черкаського і пірнач цього полку ненадовго перейняв Дорошенко. Вже 11 червня 1665 р. на козацькій раді в Умані він став генеральним обозним, а його місце у полку зайняв його свояк Андрій Воронченко.

18 серпня 1665 р. на раді під Богуславом Дорошенка привели до влади полки на чолі з його родичами і свояками: Чигиринський (Прокіп Бережецький), Черкаський (Андрій Вороненко), Білоцерківський (Харко ТарасенкоТараненко), Київський (Павло ЯненкоХмельницький [1217, 388]), а також Корсунський (Гнат Улановський), Паволоцький (Ярош Грицина), Уманський (Григорій

197

В. В. Кривошея

Білогруд), Торговицький (Степан Щербина), Кальницький (Василь Лобойко).

П. Дорошенку вдалося об'єднати як колишніх виговців (Чекаловських, Петрановських), так і хмельниченків (Зеленських, Гоголів), хоча на раді, яка його обрала, останні були відсутні. Новий гетьман мав під своїм регіментом три запорозькі полки: Семена Корсунця, Пилипа Івановича, Івана Чорнобиля, три сердюцькі: Федора Мовчана, Матвія Канівця, Василя Волошина, піхотний Андрія Мельника.

Польський вектор зовнішньої політики тримали в своїх руках ротмістр надвірної корогви Ярема Петрановський, полковник брацлавський Михайло Зеленський, писар генеральний Іван Чекаловський, чигиринський полковник Прокіп Бережецький, корсунський полковник Гнат Улановський, Іван Демиденко, Сава Ковельський, Ярош Грицюта і Василь Василевський. На Острозьку комісію Дорошенко направив делегацію на чолі з генеральним писарем Михайлом Вуяхевичем і колишнім генеральним суддею Германом Гапоновичем, і по два делегати від дев'яти полків (Панас Канчинський і Григорій Петровський [1092, 133], Михайло Корицький і Олександр Лішковський [996, 302] та ін).

Кримський напрям контролювали отаман чигиринський Семен Білоцерковець, «пан» Дубяга, козак Київського полку Іван Мельник, підписок Василь Хилькевич, брацлавський полковник Михайло Зеленський, син розстріляного поляками миргородського полковника Данило Лісницький, черкаський полковий осавул Ярош. Так, Михайло Зеленський разом з Данилом Лісницьким ще на початку березня 1666 р. їздив до Криму, звідки привів, хоч і невелике, але поповнення Батиршимурзи на чолі з Мустафоюагою. Зв'язки з Кримом зміцнювалися і надалі. У 1668 р. до Чигирина «для обрання гетьмана» прибули підрозділи Маметшамурзи Ширінського, Маратчімурзи Мансурова, Батиршімурзи Шужугут.

Турецьку політику активно розвивали генеральний суддя Михайло РадкевичПортянка, генеральний суддя Григорій Білогруд, Вирва, ченець Атанас Чекаловський, московську — Григорій Дорошенко і Бускевич. Дорошенків тесть Семен Половець з корсунської ради їздив до Царгороду, став генеральним обозним, а одружений з іншою донькою Половця шляхтич Іван Мазепа став ротмістром надвірної корогви гетьмана. У 1669 р. Дорошенко висилав до Царгороду послів колишнього кальницького полковника Василя Лобойка, а також Половця з Білогрудом [996, 263].

198

Козацька еліта Гетьманщини

До дипломатичної роботи залучався також Іван Момот, колишній суддя і осавул полковий переяславський, який у 1666 р. після переяславського повстання втік до Дорошенка. 1667 р. гетьман направив його послом до кримського хана. У грудні 1674 р. як військовий товариш і посланець Петра Дорошенка знаходився у Брацлаві з проханням прислати польських комісарів.

Чергова ротація генеральної старшини сталася на Русавській раді у червні 1667 р. Були обрані: обозним Іван Демиденко, суддями — Герман Гапонович і Семен Богаченко, писарем Лука Бускевич, осавулами — Жадан Якименко (з чигиринського козацтва) і Дем'ян Пиляй. Пізніше генеральними обозними були Федір Коробка [716, 36], колишній полковник канівський Іван Демиденко, Яків Корицький. Останній походив з православної шляхти, про що засвідчують метричні книги опішнянської церкви. Щоб стати генеральним обозним, необхідно було попередньо бути полковим обозним. Враховуючи, що Андрій Корицький був сотником синявським Білоцерківського полку, то можливо, що Яків Корицький був вихідцем з Білоцерківщини. Наявність у значному товаристві Війська Запорозького 1649 р. в Чигирині Гаврила Корицького [823, 28] не виключає і чигиринського походження Якова Корицького. У 1674 р. він очолював Чигиринський полк [711, 421], а 20 серпня 1677 р. — чигиринську залогу проти турок (Київський полк КоровкиВольського, сердюцький полк Д. Жеребила) [708, 304].

Пізніше, перейшовши на Лівобережжя, у гетьмана Самойловича став охочекомонним полковником (1679), а потім осів у Опішні Гадяцького полку, очоливши місцеву сотню. Надалі сотниками тут були його син і онук. Враховуючи, що його син Роман був братом гадяцького полкового судді Мартина Даниловича Штишевського [1242, 445], не виключений шлюб Якова Корицького з Штишевською.

З сибірського заслання повернувся Яків Петрович Улезько, але генеральним суддею за Дорошенка став набагато пізніше (1674). У 1674 р. він разом з іншою старшиною склав присягу на вірність царю [711, 400–402]. Переселився до Стародубського полку, де отримав с. Яцковичі.

За гетьманування Дорошенка Прокіп Бережецький знову став полковником чигиринським (? — 1666.02. — ?). Був обраний послом на варшавський сейм, на який і прибув 28 квітня 1666 р. На полковництві у 1667 р., замість нього, вже згадуються Федір

199

В. В. Кривошея

Коробка та Яцько Городничий. Бережецький же разом з Семеном Половцем [717, 665, 810] був обраний генеральним суддею [920, 41]. У 1674 р. від Дорошенка їздив на Січ. Обозний генеральний (1676.02.). Після капітуляції Дорошенка залишився жити у Чигирині [822, 21, 34; 709, 558–559].

Генеральний осавул Михайло Харлан 2 жовтня 1670 р. був посланий на сейм до Варшави [716, 300]. Мисько і Васько Харлани почали козакувати у Пекарській сотні Канівського полку (1649). Михайло став генеральним осавулом у П. Дорошенка, а це означає, що він мав попередньо пройти щаблі сотника, можливо, пекарського і полкового осавула канівського [823, 103, 108; 996, 334].

Прізвище бунчужного у Дорошенка нам невідоме, проте зазначалося, що в одному з боїв влітку 1669 р. з суховієвцями куля з янчарки «вийшла ротом» [1276, 257].

Враховуючи, що компанійські і сердюцькі полки за Дорошенка набули значної ваги, перерахуємо їх полковників: сердюцькі Матвій Канівець (? — 1666 — ?), Кіндрат Жеребило (? — 1671.02. — 1672.04. — ?), Іван Гладкий, Іван Канівець, Кость Данилович, Семен Корсунець (1671.02), Пригара (1673), Харитон Шуренко (1673), Іван Берната (? — 1672.08), який потрапив в польський полон під Комарним, а в 1673 р. випущений з полону, комонний Суличич (? — 1672.04). Коли в 1666 р. з Правобережжя прибув полк К. Мигалевського, захопивши Бубнів, він вирізав усіх його жителів і знищив 700 козаків дорошенківських полків (серед них полковників Чорнобильця і Голюнку). До охотницьких полковників слід додати полковників запорозьких, які були на боці Дорошенка. Так, у 1669 р. гетьман вислав на Лівобережжя підрозділи Івана Канівця, Носа, Перебийноса, Івана Сірка. У бою Канівець потрапив у полон до Кияшки, але вже через три місяці знову вів бойові дії на боці дорошенківців [716, 32].

Чигиринський полковник Федір Коробка здав пірнач Прокопу Бережецькому, але вже наступного 1667 р. повернув собі цей уряд. Того ж року, мабуть, помер, бо полковником став Яків Городничий. У 1668 р. останнього змінив брат гетьмана Андрій Дорошенко, а потім полковниками були Яків Корицький, Ярема Петрановський і знову Яків Корицький.

Ярема Петрановський (? — 1630–1672 — ?) — шляхтич, спадково володів с. Петрани Барського староства [1159, 102.]. Спочатку був на королівській службі, потім покозачився. У 1659 р. прийшов на службу до гетьмана Виговського до Чигирина і був посланий послом до турецькогого султана. Повернувся після скинення Виговського, прихопивши турецького «язика» і привізши до гетьмана Юрія Хмельницького. Разом з Томиленком посланий супроводжувати полоненого до Москви у Малоросійський приказ. Повернувшись, підтримував Юрія Хмельницького, а потім Павла Тетерю. За даними В. Липинського деякий час керував Лисянським полком (1664) [1160, 185]. Взяв за дружину доньку колишнього генерального судді і київського полковника Антона Ждановича.

Після обрання гетьманом Дорошенка став ротмістром його надвірної корогви [822, 28]. У 1671 р. посланий послом до короля, дорогою поляки вбили трьох послів, а він «ледве відступив оборонною рукою з Ямполя» [1194, 86]. Очолив столичний Чигиринський полк [716, 738; 717, 604; 1042, 48].

Полковим писарем чигиринським був Сава Ковальський, осавулом — Гнат Слобинський, отаманами городовими — Семен Білоцерківець (у 1670 р. Дорошенко направив його з Павлом Смардовським на березневий сейм до Варшави [996, 288]), Стефан Махненко (один з фундаторів Чигиринської сотні ще з початку Визвольної війни, коли входив до осавульського куреня [823, 28]), Іван Сенкевич, Яцько Колоша.

Сотню чигиринську очолювали Степан [709, 145], Костянтин Ковалевський, Іван Білаш. Останній був сотником чигиринським ще у 1649 р. У реєстрі цього року він названий Іваном Білим [823, 27]. Одружений з вдовою Федора Петрановського, всиновив їх сина Кирила. Пізніше разом з сім'єю перейшов до Лубенського полку (у ЧигринДубраву).

Військовий товариш Семен Тихий у січні 1676 р. разом з Павлом Яненком очолював козацьке посольство від Дорошенка до Москви [717, 451]. Мав володіння, які входили до складу Самарської паланки Запорозької Січі.

Крилівським сотником був Максим, племінник миргородського полковника Апостола. Сотник у Голтві Василь Темниченко (1671) представляв знану козацьку родини цього регіону (до реєстру 1649 р. внесені Темниченки: Грис, Іван — у Голтв'янській, Лесько — у Максимівській, Федір — Потоцькій сотнях [823, 54, 50, 57]).

Сотню Кременчуцьку очолив Сава КанівецьКременчуцький [1420, 70], колишній полковник ічнянський (1648), полковий старшина Прилуцького полку (1649), наказний полковник кременчуцький (1661) [618, 105].

Десять полковників чигиринських (з яких два наказні), з них Петрановський був на цьому уряді двічі, Корицький — тричі. Серед них рідний брат гетьмана Андрій, а також свояк Бережецький. Міцно утримувався владі рід Коробок, уже після складання гетьманських повноважень пірнач отримав старий чигиринський полководець Іван Скоробагатько. Новими в полковничому середовищі були представники родин Коровок і Городничих. Загалом маємо інформацію лише про 8 сотників цього полку.

Канівський полк протягом гетьманування Дорошенка очолювали Яків Лизогуб, Іван Гурський, Матвій Павлович.

Яків Кіндратович Лизогуб (Яцько Кобизенко) (? — 1629–1698.9.08) 19 травня 1667 р. звернувся з листом до вороньківського сотника Переяславського полку, «чтобы де козакам и всяких чинов людей, которые с давних лет с Киевской стороны Днепра перешли жить на Переяславскую сторону, велел бы он сотник идти по прежднему за Днепр на Киевскую сторону» [619, 42]. Відзначився у осінній 1669 р. перемозі дорошенківців над ханенківцями, захопивши велику здобич, серед якої було і шість гармат [1298, 403]. Обраний генеральним осавулом (1669–1674) і був наказним гетьманом (1670–1673). У січні 1670 р. очолив під Горошином корпус у складі частини Лубенського полку (полковник Григорій Гамалія), кінних полків Миколи Раєвського, Івана Вербицького, Гната Шульги, частини Чернігівського (наказний полковник Іван Пригара) [716, 185].

9 лютого 1674 р. у Каневі під його керівництвом були зосереджені місцевий полк (полковник Іван Гурський), дві сотні Уманського полку, кілька сотень Корсунського, сердюцький полк Харитона Шуренка [711, 371], які перейшли на бік Самойловича.

Яків Лизогуб — процарський кандидат у правобережні гетьмани (1673). У лютому 1674 р. здав гетьманові Самойловичу та князю Ромодановському Канів.

27 лютого 1674 р. полк у складі лівобережних військ виступив у похід і 2 березня під Лисянкою розгромив загони наказного гетьмана Григорія Дорошенка. Одним із воєначальників, які очолювали корпус, був Яків Лизогуб. Коли взяли Лисянку і міщани спробували сховати Григорія Дорошенка, то Лизогуб «побрав міщан за варту, вони видали й Дорошенка, і Лизогуб відправив його, закувавши в кайдани, до Ромадановського в Переяслав» [996, 489]. Перейшов на Лівобережжя. Мешкав в м. Конотоп (1681).

З перших днів Національновизвольної війни був у лавах Канівського полку [823, 98], пройшов усі щаблі козацької ієрархії й очолив полк Іван Гурський. Рід Гурських відомий на Гетьманщині, у Межигір'ї поминали рід Гурського з Канева: Матвія, Ірину, Мартина, Федора, Василя, Семена, Гната, Якова, Марію, Івана, Івана, Марію, Кирила, Йосипа, Михайла, Хведора, Марію, Олену, Федора [699, 125]. В. Липинський називав генерального осавула Гурського, якого стратили у 1651 р у Києві неначе за зраду під Берестечком [1159, 156] (чи не він Войцех Гурський, якого нобілітували в числі трьох вірних канівських сотників 5 грудня 1650 р.). Іван Гурський був полковником канівським (1674–1675) [711, 371; 1717, 25,129], під час битви під Почепом потрапив у російський полон, за нього вступився Лазар Баранович [716, 139]. Пізніше російський канівський воєвода князь Волконський заарештував його за те, що нібито полковник приймав дорошенківських розвідників. Закував його в кайдани і тримав, не звертаючи уваги на заходи стосовно його звільнення гетьмана Самойловича. Іван Гурський склав присягу царю ще 19 лютого 1675 р., переселився на Лівобережжя. З ним перейшов полк сердюків (300 вояків). Як значний військовий товариш брав участь у 1683 р. у суді над колишнім полковником переяславським Думитрашком. У його володінні було с. Слободка Бубнівської сотні Переяславського полку [796, 12].

Матвій (Матяш) Павлович походив з Костенецької сотні (1649), у якій були, крім нього, Давид, Лесько, Дмитро. Став полковником канівським, у березні 1673 р. він разом з одним з сотників був посланий з Лисянки до Дорошенка з повідомленням, що полк прийняв бік царя і радили йому їхати на раду до Корсуня та скласти там булаву і бунчук. У 1675 р. як колишній полковник канівський знаходився у Лисянці. Це свідчить на користь якихось його родинних зв'язків з лисянськими старшинськими родинами.

Полковим писарем канівським був Михайло Булавка, який походив з покозаченої шляхетської родини гербу «Шеліга» [1162, 19], що фіксується у полку ще на початку Визвольної війни (Василь Булавка козакував у сотні Гунина [823, 111]).

Отаманами городовими канівськими були Іван Болдирь, Давид Пушкаренко, Яків Векгера. Роди Пушкаренків і Векгер з початку Визвольної війни брали активну участь у бойових операціях: Кирик Пушкар у полковій Канівській, Максим Пушкаренко — Межиріцькій, Омелян Пушкаренко — Іржищівській [823, 97, 120, 125], Ілляш Векгера і Антон Векгеренко — у сотні Климова [823, 114].

У Лепляві сотникували Семен Ращенко, Іван Петкало, Гнат Гладченко, Іван Гусяченко. Семен Юхимович Ращенко входив до складу сотні Петра Ращенка (1649), а в сусідній сотні сотникував Юхим Ращенко, можливо, що Семен був його сином.

Є згадка, що колишній канівський полковник Іван Демиденко між Котельнею і Паволоччю, коли козацька делегація поверталася з Кракова, був захоплений білгородськими ординцями [996, 273].

За гетьманування Дорошенка знані чотири канівські полковники, з яких Лизогуб був ним двічі, три інші полковники вперше привели свої родини до пірнача. З полкових старшин відомий лише один полковий писар. Загалом згадуються одинадцять старшинських родин полку, три з яких — це роди отаманів городових канівських, які доповнюють наші дані про старшинські родини Канівщини того періоду.

У Корсуні на полковницькому уряді полковника Юрія Липнявського змінив Гнат Улановський, який очолював полк три роки. У 1671 р. Дорошенко розстріляв його як прихильника Ханенка [996, 351]. Наказним полковником за нього призначався Ковшевацький, полковником піхотним корсунським був Семен Бут. У 1669 р. короткий час полк очолював Суховій, а потім три роки Федір Кандиба з наказними Жаданом Вергуном (козак корсунської сотні Миська Івахниченка у 1649 р.), Іваном Гладким. Григорій Гуляницький повернувся до керівництва полку у 1672 р., а наказним полковником був Михайло Соловей, потім полковником став Григорій Шийко. Останній належав до старовинної місцевої козацької родини, представник якої Іван Шийка був козаком сотні Куришкової у 1649 р. Пізніше Шийки перешйли на Лівобережжя і осіли у Смілянській сотні Лубенського полку.

Козак сотні Миська Івахниченка (1649) Жадан Вергун був наказним полковником корсунським (1670). Козак сотні полкової Корсунської (1649), шляхтич Федір Кандиба (? — 1629 — бл. 1700) у 1666 р. за службу у війську запорозькому отримав від короля ЯнаКазиміра грамоту на млин на р. Росі поблизу м. Корсуня. Став полковником корсунським (1669–1672, 1675). 3 жовтня 1670 р. купив за 3000 талерів у Івана Креховецького села Кики, Гноївку, Старосілля.

Нащадки козака Корсунського полку (1649) [823, 132] і наказного полковника корсунського Івана Стеценка дали шість гілок роду, які перейшли на Лівобережжя і козакували у Смілянській сотні Лубенського полку (БараниСтеценки, ОстровніСтеценки, МакаренкиСтеценки, БілогайСтеценки, ТригубиСтеценки, ПрачіСтеценки).

ЗолотаренкиОникієнки у Корсунському полку залишалися на боці Дорошенка, про це засвідчує той факт, що 1670 р. Василь Оникієвич був полковим хорунжим. Додаткової перевірки вимагає інформація про те, що наприкінці лютого — на початку березня 1672 р. у Корсуні вбито місцевого полковника (Ганібала?) і полкового писаря за те, що хотіли пустити на постій татар, а брат гетьмана Андрій Дорошенко врятувався втечею, убитий був також полковник паволоцький (Гамека?) [996, 393].

Задля наведення дисципліни і підкорення корсунчан царю Самойлович призначив наказним полковником Костянтина Мигалевського.

За гетьманування Дорошенка і в наступний період маємо інформацію про 17 старшин полку, з яких 16 — полковники корсунські (з них 6 наказних і 1 піхотний). Федір Кандиба отримав пірнач двічі. Два полковники (Яненко і Губаренко) — родичі гетьмана Ю. Хмельницького, представники «молодої генерації» «клану Хмельницького». На жаль, поки що не вдалося встновити хто такий Стефан Бобилецький, який 13 квітня 1670 р. отримав королівський привілей на млин на р. Росі поблизу Корсуня за військові заслуги.

Черкаське полковництво Петро Дорошенко передав Федору Джулаю, якого почергово змінювали Бугай, Михайло Гамалія, Яким Головченко, Павло Білий, Григорович, Філон Горілий, Ждан Степанович, Богдан Калістрат.

Яким Михайлович Головченко (? — 1629–1689) на початку Визвольної війни входив до козацтва Переяславської сотні Федора Чикмена [823, 323]. Разом з ним були якісь його родичі Григорій і Петро [823, 323]. 4 липня 1662 р. він — товариш знатний переяславський — продав фільваркові грунти в с. Дівичках. Мабуть, після переяславського повстання 1666 р. перейшов на Правобережжя, став полковником черкаським (1669) у Петра Дорошенка. Він змінив на полковничому уряді Михайла Гамалію. Брав участь у боях проти ханенківців, після розгрому останніх у 1669 р. під Стеблевом писав, що Ханенко покинув свій табір і втік, залишивши обоз, гармати, намети, коней і рушниці [1298, 404]. Останню згадку про нього як полковника маємо у вересні 1669 р., а новий полковник Павло Білий згадується лише починаючи з березня 1671 р. Головченко ж був обраний генеральним осавулом. Пізніше повернувся на Переяславщину і 16 березня 1675 р. гетьман Самойлович затвердив за ним право на млин і хутір в с. Масаліївці Сосницької сотні [437, 1].

Міхно Кондратенко був наказним полковником, Ярош — полковим осавулом, отаманом городовим черкаським — Оснач Прокіп. Мошенську сотню очолював Лук'ян Стеценко, Золотоніську — Михайло Степанович (1666).

Близько 1663–1665 рр. лівобережні території Черкаського полку ввійшли до складу Переяславського. Піщане у списку міст полку на 1665 р. відсутнє, проте воно залишалося сотенним центром [709, 19].

З Черкаського полку всього відомо 18 старшинських родин. З 10 полковничих родин Джулаї, Гамалії, Воронченки належали до відомих у пепередні періоди, інші — на рівні полковників були новими. Якимсь полковим старшиною чи сотником був Міхно Кондратенко, який деякий час виконував обов'язки наказного полковника. Реєстр доповнюють два полкові старшини і чотири сотники.

У Білоцерківському полку відомо 12 старшин з 11 родин. Спостерігаються значні протиріччя між Степаном Бутенком і Гнатом Макухою, які тримали пірнач по два рази. Гетьманський вплив відчувається двічі: під час затвердження на полковництві Андрія Тарасенка, мабуть, якогось родича Дорошенка, а також пізніше, під час призначення на білоцерківське полковництво свого рідного брата Григорія. Загалом маємо згадки про 8 сотників Білоцерківського полку, з яких двоє Корицьких.

Коли у Дорошенка з'являється новий супротивник — полковник уманський Михайло Ханенко, то три найзахідніші полки визнали останнього гетьманом [716, 259]. Уманчани мали давні і міцні зв'язки з Січчю, де їх підтримували кошовий Григорій Пелех, військовий суддя Семен Богаченко, писар військовий Андрій Тарасенко, старшини Василь Завалій, Федір Бардай, Іван Завіша, Стефан Білий, Грицай, Яків Ярошенко, Роман Малюк, Іван Полтавець, Василь Олексієнко. Виступ Ханенка був здійснений як наслідок впливу антитурецького і антитатарського українського пропольської орієнтації січового угруповання (і західної частини полків січової орієнтації і впливу).

Брацлавського полковника Василя Дрозда влітку 1665 р. змінив Василь Дворецький [934, 251]. Наступного року полк очолювали Родіон ДумитрашкоРайча, який мав якісь родинні зв'язки з Куницькими, і Михайло Зеленський. Їх змінювали Сидір Коваленко, Семен КияшкоМанжос, Григорій Дорошенко, Стефан Гудима, Павло Лисиця. Федір Булюбаш був наказним полковником у 1675 р. Сидір Коваленко знову отримав полковницький пірнач у 1675 р. і тримав його 10 років.

У Зеленського, який перейшов на бік Дорошенка, польський король конфіскував маєтності і передав їх Кобилецькому [1498, 84]. У 1671 р. Михайло Зеленський перейшов на польський бік, він здав значну фортецю Стіну. Собеський зробив спробу підкупити полковника Костянтина, обіцяючи йому нобілітацію, але невдало. Ханенко захопив Ямпіль. Ханенка визнав лише один Брацлавський полк. Під Брацлавом зібралися проханенківські старшини Сірко, Зеленський, Лисиця, Іскрицький.

Іван Федорович ЯцьківськийКуницький з Кальницького полку помер у проміжку 1663–1667 рр., бо його маєтність Боярку після смерті 3 червня 1667 р. король надав брацлавському стольнику Павлу Тетері [827, 401]. Якогось його родича Степана КуницькогоЯцьківського (? — 1684) у 1671 р. Дорошенко направив послом до Туреччини [1447, 45]. Через нього ж була домовленість з Дорошенком про шлюб племінника гетьмана Ігнатовича Михайла з донькою Дорошенка [716, 752]. Можливо, що Ігнатович, який був писарем у Тукальського, а потім у Андрія Дорошенка [996, 596], і є цей Михайло.

Пізніше Куницький як військовий товариш виконував доручення Самойловича на Правобережжі, видавав там себе за полковника і був нобілітований. В. Липинський називає його полковником переяславським, але жоден з дослідників цього твердження не підтримав. Нетривалий час у 1653 р. Степан Федорович був полковником переяславським. На нашу думку, це і є Куницький. Був схоплений за наказом Самойловича, його справу вів протопоп Адамович [1476, 796].

Разом з ним у козацькому середовищі були рідні брати Василь і Федір [1477, 45] та три племінники Анастасій, Дмитро, Іван. Пізніше Іван Куницький фіксується як намісник у Ромнах у 1672 р.

Високий статус Степана Куницького у козацькостаршинському середовищі пояснюється його шлюбом з вдовою полковника миргородського Лісницького. О. Оглоблин вважав, що Степан Куницький «з правобережного (мабуть, брацлавського) шляхетського роду…служив у Дорошенка й виконував різні дипломатичні та приватні доручення (посольства до Многогрішного 1671 р., до Польщі 1673 р. тощо). Староста Немирівський (1677, 1678)» [1267, 245].

У Кальнику відомий наказний полковник Олександр Урбанович, а також Василь Богун, мабуть, син Івана Богуна, який був повним кальницьким полковником [617, 10].

До 1671 р. у Паволоцькому полку залишався полковником Ярош Грицина, коли його змінили спочатку Григорій Гамалія, а потім Андрій Дорошенко і Яків Гамілія. У 1675 р. через незгоду щодо турецької орієнтації гетьмана Гамалія залишив дітей і дружину в Чигирині і перейшов на Пирятинщину [851, 266; 717, 246], його змінив Павло Низкогляд.

Правобережний Київський полк очолювали Петро Бутрим і Костянтин Матюта. Маємо згадку про те, що покозачений шляхтич гербу «Сухекомната» [1162, 53] Семен Карпович Жила 9 вересня 1666 р. отримав королівський привілей на землі у с. Медведівці Березинського повіту [1241, 33]. Враховуючи, що його рідний брат Гаврило був сотником козелецьким (? — 1669–1672 — ?), а він сам полковим осавулом (? — 1672 — ?), то можливе його сотництво в Козельці під час отримання королівського привілею.

Слід згадати ще старшину, яка в той час перебувала в засланні. У серпні 1668 р. Петро клопотав повернути з заслання «наших невинно в ссылку отданных» ігумена Мгарського Віктора Загоровського, Захара Шийкевича, Кропивницького та ін. Турбувався гетьман і про звільнення старшин з московської неволі. У 1668 р. просив царя звільнити Михайла Ганджу, Андрія Щербину, Дмитра Чернявського [714, 126]. З московського ув'язнення повернувся колишній обозний військовий Тиміш Носач, якому гетьман Дорошенко як «старинному и заслуженному войска запорожского товарищу» 22 серпня 1668 р. в Корсуні видав універсал [1427, 450].

Після капітуляції Ханенка король робить ставку на полковника ЙКМ і старосту носівського Григорія Гуляницького (? — 1675), але «Гуляницкого войско все огнемъ пожгли» (8 корогв і татар) [716, 293] розгромили з двох боків як дорошенківці, так і московські війська [717, 246, 250].

Падіння Дорошенка привело до підйому у західних полках Остапа Гоголя, давнього соратника Хмельницького, останнього визначного представника тієї генерації старшин [130, 25]. З його родоводу відомо, що у вересні 1664 р., коли він прийняв протекцію польського короля, то два його сини були захоплені у Львові, можливо, там навчалися чи жили з матір'ю. Знаємо також, що ще у 1668 р. його брат Григорій керував обороною Кальника від поляків, у вересні 1671 р. під час оборони Могилева загинув один із його синів. З Молдавії Гоголь і полковники К. Мигалевський та Кияшко погоджуються підкоритися гетьманові М. Ханенку. Дещо пізніше полковник подільський Остап Гоголь призначається королем наказним гетьманом [1139, 451], крім його полку на боці короля служили полк Кияшки, Димерський полк, три корогви ханенківців.

За іншими даними, наказний гетьман (1675) Остап Гоголь мав при собі охотницькі полки Барабаша, Кияшки, Кваші, Семена Артюші [717, 161]. А у лютому 1676 р. нобілітуються головні козацькі ватажки О. Гоголь, полковники С. Корсунець, М. Лукейчик, А. Зеленський, обозні полкові К. Гасаненко, А. Ясенський, осавул П. Кукель, сотники В. Іваненко, Г. Бернашовський, Я. Озажинський, С. Бахринський [1440, 24].

1676 р. було прийнято рішення про «стації» лише чотирьом козацьким полкам (4000 чол.). Згодом полки Семена Корсунця, Івана Шульги та Кобельзького були розміщені у Димерському старостві [1440, 24].

Восени 1677 р. на Лівобережжя переходять «два полковника, один конний Іванія, і другий піхотний Василь, а з ними кінноти чоловік тридцять» [708, 430].

У 1679–1683 рр. старшими над правобережними козаками були суддя генеральний Мирон, полковники Олександр Урбанович та Максимиліан Булига. Молдавський же воєвода Дука призначив своїх полковників у головні козацькі міста. «...в Чигирине был Кєрембашевський, в Мошнах и Черкасах Вергун, в Каневе Кобзарь, а в Корсуне и Богуславе Куницкий», — сповіщав царя Василь Кочубей. І, характеризуючи їх, додавав: «А все те и иные осадчики были беглецы и изменники наши, которые отсюда из стороны нашей на ту сторону Днепра поуходили, и Куницкий тот забежал было к ляхам прежде, а потом к нему Дуке воеводе прилепился...». Коли ж розпочалися військові дії поляків проти Порти, то названі козацькі ватажки здали Немирів та інші міста.

24 серпня 1683 р. С. Куницький призначається гетьманом. Полковниками бачимо Юрія, Лук'яна, Я. ДунінаРаєцького, Андрія Могилу, писарем генеральним Пяйковського. Куницький був убитий на козацькій раді в березні 1684 р. при спробі втекти з неї, «змінивши козацький жупан на чернецький одяг» [1440, 32 ].

Під Віднем знаходилася приватна козацька корогва воєводи волинського Я. Стадніцького під керівництвом полковника Апостола. Згодом приєдналися козацькі полки Я. Ворони, шляхтича Менжинського, Семена. Наприкінці 1683 р. сім полків очолювали Максимиліан Булига, Василь Іскрицький, БулукБаша, А. Зеленецький, К. Станецький, Я. ДунінРаєцький і, мабуть, Киліян.

Куницького на гетьманстві змінив полковник піхотний Андрій Могила [1442, 125]. Під час його гетьманування на Лівобережжя перейшли чотири полки (полковники Левко, Дроб'язга, Кришталь — у Переяславський полк), на Січ — козаки на чолі з С. Палієм і Куликом [712, 176]. Знаємо полковника димерського Мирона, білоцерківського Х. Шарка, спостерігалася тенденція відродження територіальних полків Брацлавського, Богуславського, Корсунського. У 1686 р. бачимо такі полки: Семена Палія, Максимиліана Булиги, Макухи, Гришка, БулукБаші, Семена. Все це — добровольцісічовики. Полки Макухи, Штепи, Кулика отримавши королівську платню, перейшли і розпорошилися на Лівобережжі, це свідчить про тимчасовий характер цих формувань (з лівобережних козаків чи січовиків). Запорозьким полковником називався (? — 1686.08. — 1687.06. — ?) і Криштоф Лончинський [803, № 13, 7]. Командний склад полку свідчить про шляхетське ядро цього полку (вказані поручик Василь Меленевський, хорунжий Павло Волковський) [803, № 13, 14].

У 1689 р. гетьманом став Гришко Іванович, який вів непримиренну боротьбу проти полковника фастівського Семена Палія. Під його регіментом перебували полки Іскри, Самуся, а також Я. Гладкого і А. Абазина.

На Правобережжі діяло угруповання, орієнтоване на Османську імперію, на чолі якого був поставлений Юрій Хмельницький. Ще у лютому 1676 р. він призначив наказним гетьманом Астаматія (Євстафій Гиковський, Остаматенко). За Богдана Хмельницького цей виходець із Греції тримав митну справу в Україні (28 квітня 1654 р. гетьман призначив його митним екзактором [538, 2–4]), водночас виконував дипломатичні доручення, був активним прибічником І. Виговського. Тривалий час відсутні про нього згадки в джерелах. 1675 р. Петро Дорошенко призначив його резидентом до Царграда. Після падіння Дорошенка — став найближчим співробітником Ю. Хмельницького.

Писар Юрія Хмельницького Григорій був призначений полковником могилівським, Коваленко — корсунським, І. ГубарБершадський — брацлавським, Варениця — кальницьким. Серед його прибічників бачимо Івана ЯненкаХмельницького, Апостола (якого невідомо), Таращенка (Тарасенка) (намісник у Немирові). Після страти Варениці на його місце призначається Г. Негребецький. За наказом Ю. Хмельницького у другій половині 1678 р. був страчений і наказний гетьман Астаматій [1097, 6–11].

Новим гетьманом влітку 1684 р. був проголошений полковник козацький Т. Сулименко (Сулимка). Ще у 1683 р., перебуваючи під регіментом С. Куницького, він потрапив до турецького полону і перейшов на службу султану. Проте вже у 1685 р. більшість із тисячі козаків, які були у розпорядженні цього турецького гетьмана, перейшли на бік Могили. На жаль, нічого не знаємо про наступних гетьманів з турецької ласки Самченка, Стецика (Степан Іванович Лозинський, Стецик Тягинський, Стецько Ягорлицький).

За період 1648–1676 рр. на правобережжі є згадки про 19 повних полковників брацлавських, з яких Михайло Зеленський обирався чотири, Сидір Коваленко і Іван Сербин по два рази. Їх помічниками були 7 наказних полковників (Григорій Дорошенко, Сила Волошин, Григорій Кривенко, Павло Лисиця, Ілля Бахно, Федір Булюбаш, Михайло Зеленський), з яких дехто став і повним полковником.

До реєстру Білоцерківського полку внесено 17 повних полковників, 8 були наказними полковниками. Іван Кравченко очолював полк тричі, Андрій Тарасенко, Семен Половець, Гнат Макуха, Яків Люторенко тримали пірнач по два рази. Крім того, нетривалий час проіснував Фастівський полк, на чолі якого стояли Петро Дзік і Петро Корицький.

До реєстру внесено 14 повних і 3 наказних полковники Кальницького полку. Гаврило Ковалевський обирався тричі, двічі були полковниками Іван Богун, Іван Яцьківський, Василь Лобойко.

З 18 повних полковників канівських тричі тримав пірнач Яків Лизогуб, двічі — Іван Лизогуб та Іван Стародуб. До 3 відомих наказних полковників (Гулак, Шангирей, Заблоцький) нам вдалося знайти інформацію про четвертого — Василя Решетила.

З 25 корсунських полковників Яків Улезько полковникував тричі, Григорій Гуляницький, Іван Креховецький, Федір Кандиба — по два рази. Загалом 21 полковнича родина відома у Корсуні: Золотаренки дали трьох корсунських полковників, Гуляницькі, БутиНестеренки — по два. Слід додати ще трьох полковників лисянських (Кривоніс, Лисянський і Височан). Крім того, у Корсунському полку є згадки про 16 наказних полковників (Максим Бут — Нестеренко, Жадан Вергун, Іван Гладкий, Мисько Дубина, Семен Дубина, Михайло Івахнюк, Антон Кілдей, Ковшевацький, Костянтин Мигалевський, Осип Привицький, Михайло Соловей, Мисько Стадниченко, Самійло Сухопара, Дмитро (Дементій) Трутина, Степан Трушенко, Євстафій Фацієвич).

З 14 повних полковників паволоцьких Іван КуцевичМиньківський, Михайло Суличич, Іван Богун полковникували по два рази, з родини Гамалій два полковники були на Паволоччині — Григорій і Яків, з наказних полковників відомі три — Адам і Степан Хмелецькі, Кривоносенко.

У Подільського полку є згадка про 6 полковників, серед яких Гоголь тримав уряд тричі протягом 17 років, і 5 наказних полковників подільських (Іван Бугай, Дмитро Гладкий, Олександр Кривоніс, Андрій Зеленський, Федір Михайлович).

17 полковників уманських походили з 16 родин (двох полковників дала родина Безпалих). Ханенко і Білогруд обиралися полковниками по 8 разів. Відомі також 6 наказних полковників (Михайло Ханенко, Степан Байбуза, Самійло Іванович, Іван Грозденко, Матвій Нечай, Семен Оргієнко).

У Черкасах є згадки про 23 полковників: 19 повних 4 і наказних. Федір Джулай тричі очолював полк, Яків Колос, Михайло Гамалія — двічі.

З 32 полковників Чигиринського полку, які внесені до реєстру полковників, вдалося встановити трьох нових: Семена Тихого, два полковникування Степана Опари (1661 і 1662), вперше ввести до наукового обігу факти про керівництво Чигиринським полком Іваном Богуном (1661–1662). Встановлені прізвища трьох чигиринських полковників, які раніше були відомі лише за іменами та побатькові: Григорій Хомич Білобровка, Яків Пархоменко Колос, Кирило Андрійович Канівець. Вдалося встановити імена батьків полковників Герасима (Еразма) Богдановича Каплуновського та Івана Богдановича Дуб'яги.

22 повних і 10 наказних полковників зафіксовано у реєстрі старшини Чигиринського полку — це представники 27 родин. Яків Корицький очолював Чигиринський полк чотири рази, Карпо Трушенко, Ілляш Богаченко, Петро Дорошенко, Прокіп Бережецький, Ярема Петрановський, Степан Опара, Федір Коробка — по два рази.