Персональный состав старшинского корпуса коренных казачьих полков

Персональный анализ генеральной старшины и надзирателей каждого полка дополнит наши представления о вышеприведенные особенности. Чигиринский, Корсунский, Каневский, Черкасский, Переяславский, Кропивненський, Белоцерковский полки составляли особую группу старинных казаков, которые были главной движущей силой Национальновизвольнои войны и возглавлялись лично Богданом Хмельницким и его родовым «кланом» [984, 95-101].

По количеству старшины крупнейшим среди них был Белоцерковский, за ним шли Чигиринский и Переяславский, меньше старшины имел Кропивненський, который выделился из Переяславского.

Переходя к характеристике старшин полков, начнем ее с Чигиринского, который был главной опорой гетмана и оказал значительную часть своих опытных казаков для формирования новых полков Гетманщины. Из Чигирина поехали создавать новые казацкие формирования Иван Ганджа в Умань, Григорий Ганджа, Антон Жданович [972, 112], Михаил Крыса - в Киев, Иван Богун - до Кальника, Прокоп Бережецкого - в Нежин.

Старшина Чигиринского полка составляла и главный кадровый резерв гетманского дипломатического корпуса. Одним из первых в Москву поехал полковник чигиринский Федор Якубович с Вешняк [1369, 89]. В феврале - марте 1648 к Крыму ездили для переговоров Кондрат Бурляй [900, 33] и Тимофей Хмельницкий [1409, 60; 1369, 57], а в августе - октябре 1654 вместе с паволоцкий полковником Михаилом Богаченко - Лукаш Пухальский ( в 1649 г. в реестре зафиксированных среди старинных чигиринских казаков) [823, 27] и толмач Залепкара [1028, 65-68]. В 1653 г. Лаврин Капуста [900, 198], а в июне 1656 чигиринский казак Иван Скоробагатая с Остапом Фецкиевичем побывали в Москве. Антон Жданович неоднократно ездил послом в Турцию. Главным советником гетмана с донского вопрос был Лука Сухина, который в 1654 дважды побывал в качестве посла на Дону (один раз с Герасимом Лобачевским [620, 24]).

13 известных тогдашних полковников Чигиринского полка представляли 13 семей. Из них один полковник Чигиринского пешего полка, 6 наказных и 6 полных полковников, которые представляли семьи якубовичам, Трушенко, Кричевских, Колос, Богаченко. Нам удалось установить фамилию одного из полковников - Колоса. С полковых старшин известны лишь два есаула и два хорунжих. В полку по Б. Хмельницкого имеем упоминания о 28 сотников, из которых 5 названы лишь по именам. Они представляют 27 семей (из них известны по фамилии 22). Всего за Б. Хмельницкого имеем упоминания о 44 старшины Чигиринского полка, которые представили 43 семьи. Козак Потоцкой сотни из этого полка Иван Крывошлык позже был среди атаманов харьковских [873, 65; 823, 53].

Пирнач соседнего Черкасского полка держали Марко Тарасович Топиха [792, 143], Яков Воронченко, Радышевский, Худой Баран (Барановский), Василий Шенделицький, Яков Пархомович Колос.

Третьим в списке реестр в 1649 г. полка (видимо, полковой есаул) стоит бывший гетман (1632 г.) Андрей Дидович [823, 63]. Васька Шенделицький, пожалуй, был вторым есаулом полковым (в реестр вписан четвертым) [823, 63]. В полковом обществе числилось Степан Нужный (сын или брат казацкого посла в 1636 г. Григория Нужного [963, 237]), Мисько Гамалия [485, 1], Иван Гулак, Прокоп Потребич (его сын Степан Прокофьевич ПотребичГречаний в 1663-1665 гг стал генеральным писарем) [131, 64,65]. В сотне шубке казачили сын бывшего полковника Федор Маркович Топиха и его Братанич Фесько [823, 65]. Учитывая родство Топиха и Кривоноса, понятным становится факт пребывания в полковом обществе Саввы Кривоносенко [963, 237]. Потомки и родственники полковника черкасского Якова гнусавый (1637 г.) объединялись в Песчанский сотни (Маска, Хома) [963, 92,93], потомки наказного полковника черкасского Радышевского дальнейшем фиксируются среди казаков г. Девица на Левобережье [1164, 451].

Михаил Гамалия впоследствии стал генеральным судьей, а это свидетельствует, что он имел предварительно занимать должность судьи полкового черкасского. Среди старшин полка был Марк Левонович, который в августе 1654 г. возглавлял гетманское посольство к царю [620, 48; 823, 64].

Старинный дворянский род Волков известен со времен Федора Васильевича Волка, который еще 25 ноября 1582 получил привилегию на вийтовство в Лоеве Гори (Лоеве) [827, 680, 839]. Он был зем'янин Минского уезда и выполнял поручения воеводы берестейского Гавриила Горностая (1585). Впоследствии получил вийтовство киевское. Его сын Максим Федорович, будучи киевским мещанином, реабилитировался в 1616 г. Архивы сохранили такие упоминания о представителях рода: Иван Волк 11 декабря 1620 получил за ленным правом Собич и Нездвидово в уезде НовгородСиверському в состоянии Подогородном, а уже 3 марта 1623 он уступил весь Собич Вавринцю Могильницкого [827, 616, 630]. Андрей Вовк в 1628 г. вел спор за грунты Хохлы в Черниговском уезде с Михаилом Ясликовським [827, 658].

Внук киевского войта Константин Максимович Волк неоднократно становился казацким писарем военным (1625, 1629), был послом к королю (1627), королевским ротмистром (1632-1634). 12 августа 1634 получило правительство писаря земского черниговского [827, 630, 839]. «Не удержался на должности писаря К. Вовк. Его принадлежность к шляхте была подвергнута сомнению и, несмотря на подтверждение сеймом 1638 его шляхетства, правительство писаря, отобранный у него незадолго перед тем, К. Вовку не вернули », - говорит один из исследователей истории ЧерниговоСиверщины [1106, 115].

Волк вернулся в казацкую среду, получил разрешение сформировать полк и во главе его участвовал в боевых действиях в Европе (1635-1636 гг) [1481, 51]. В 1636 г. получил от М. Калиновского в посессию за 2000 золотых хутора Пески и Подгорное [1106, 127]. Видимо, его родственником был и сотник Черкасского полка. В дальнейшем в ХVIII в. есть упоминание о потомках значительного военного товарища Александра Вовка, проживавших в селах Новоселовке и Курень Стародубского полка (1787 г.).

Из Черкасс по всем полкам разошлись представители рода Чечуга. Первый из них избирался от повстанцев в комиссию в 1630 г., был одним из предводителей вместе со Скиданом в 1638 г. Федор Чечуга казаковал в Черкасской сотни Шубцева (1649) [823, 67], а Иван Чечуга - в Лохвицкой сотни [823, 399], другой Иван послан в Макаровской сотни Киевского полка, Остап из Черкасс - в Нежинскую сотни Борсука [823, 469], в Дивицький сотни Прилуцкого полка зафиксирован Иван [823, 446], а Мартин - в Терлицький сотни Кальницкого полка [823, 278].

Сотником в Черкассах накануне Национальновизвольнои войны известный Михаил Кадичин (1636 [735, Т. II, 166]), а в первые годы войны - Фесько Шубець (1649) и Семен Ненартович (1652).

Среди именных сотен 1649 г., названных по имени сотников, были сотни Петра Синодановича, Андрея Дрыгало, Степана Мошенця, Марка, Лазаря Петровича (к этой сотни входило с. Белозеро, о чем свидетельствует присутствие в этой сотне Яроша и Карпа Белозорських и куцая Белоозерського [735, Т. II, 38; 823, 78]), Мартина Саварського, Феська Вовченко, Степана Кулаковского, Александра Островского, Никиты Трофимовича, Саввы Гаркуши. Именные сотни полка локализовать трудно. Следует отметить, что некоторые из них были Черкасскими, одна или две - Иржищивськимы. О существовании последних известно еще с 1636 г., когда там сотникувалы Иван Иржищивський [735, Т. II, 166] и Иван Иржищивський Воропай [735, Т. II, 166].

Из названных правобережных сотен полка географически упомянута лишь Мошенская во главе с Нестором Терещенко (1649). Левобережную часть полка составляли географически локализованные Золотоношская, Песчанская, Домонтивська и Богушкивська сотни, исторически связанные с Черкасским староством. В 1669 г. черкасский полковник «переяславский родимец» Каким Головченко, пытаясь удержать эти сотни в полку, в письме к полковнику переяславского Думитрашко напоминал, что они были черкасскими еще когда сам Думитрашка был в грецких горах [716, 132-133].

Богушкивська сотня существовала уже в 1638 г., когда ее сотником был Михаил Залесский, а атаманом Яцко Кияница, в 1649 г. во главе сотни стоял сын последнего Ефим Яковлевич Киянченко.

Золотоношский казаков возглавлял Остап Заяц, в Домонтове - Степан Цапко. Интересно, что в настоящее время в сотни казаковал Ярмола Шкода (? 1629-1689 - ран. 1703). С его предшественников известный Якуб Жаль - боярин Остерский, которому с женой Масюта Гломоздою 1 марта 1597 был предоставлен привилегию на пашню Дорогинка в Остерском старостве [827, 482]. Ярмола стал сотником в Домонтове несколько позже (1659), а через тридцать лет в 1689 г. вместе с родным братом Максимом они продали свои домонтивськи почвы местном сотнику Стефану Томари.

Во главе Песчанской сотни упоминается Кость Федорович (1649). Он стал основоположником известной семьи Костенко. В той же сотни зафиксирован его сын Федор Костенко (1649) [823, 91]. Видимо, его внуками были Андрей Костенко - сотник Песчанский (1679), сотник домонтивський (1689), снова сотник Песчанский (1689-1693 -?) И Роман Костенко - товарищ сотни Песчанской (1685 г.). В дальнейшем род продолжался Василием Андреевичем (? 1680-1718 -?), Казаком Песчанский, который в 1700 г. продал дамбу и дедовские и родительские почвы в месте впадения р Каврай в Супой полковом есаулу Стефану Томари [307, 21].

Марко Левонович был в полковом обществе Черкасского полка (1649) [823, 64], в августе 1654 г. возглавлял гетманское посольство к царю. Вместе с ним в Москву поехали писарь Григорий Гуляницкий, Иван Дяченко и 9 казаков 620, 48].

Среди 8 полковников черкасских, представлявших 8 семей, 5 были полными. С полковых старшин же известен лишь писарь Сильвестр Дубина. 18 сотников Черкасского полка, из которых двух знаем только по именам, представляли 18 сотничьих семей. Вместе в Черкасском полку за Богдана Хмельницкого известно 27 старшин из 27 семей.

Корсунь был местом проживания семей предыдущих полковников Миска Пивоваренко (1625, 1632 гг.), Романа Поповича (1630 г. [1107, 68]), Филоненко (1634 г.), Михаила Мануйлович (1637 г.), Максима Нестеренко Бута (1637 -1638 гг), Жабокрицкого (1643 г.), Алексея Тушка (1648 г.).

Бывший полковник (? - 1638) и сотник корсунский (1638 -?) Михаил Мануйлович зарегистрирован как казак сотни Куришковои (1649), проживавший в Стеблеве. Потомки полковника Жабокрицкого зарегистрированы в двух соседних сотнях: Лесько в сотни Городисский, Федор - в Имглиивський, в сотни Куришковий родственники Романа Поповича - Иван, Курило и два Яремы Поповичи. Федор Калина - посол на коронационный сейм (1632 г.) - в 1648 г. он был сотником, а затем сотню возглавил Ивахниченко, а он с Климом и Мелешко калинами оставшихся в ее составе рядовыми казаками (1649 г.).

Род БутивНестеренкив прочно удерживал руководящие позиции в полку. В конце лета 1648 г. полк возглавил покозачених шляхтич герба «Побуг» Максим Нестеренко [1186, Ч. II, 391], который еще в 1638 г. возглавил третью Корсунская сотню. После Зборовского мира в реестр записан как казак сотни Марка Бажаненка. В дальнейшем неоднократно был наказным полковником, удостоверяющий его принадлежность к полковой старшины.

К антигетьманскои коалиции принадлежал полковник корсунский, гетманский сын Лукьян Мозыря, которого Б. Хмельницкий за противодействие исполнению решений Белоцерковского мира уволил с должности. Мозыря же стал за спиной старшин своего и Белоцерковского полков, которые начали беспорядки и убили полковников белоцерковского Громыко и новоназначенного корсунского [1233, 44, 95]. По приказу гетмана мятеж был подавлен, а Мозыря казнен.

Мисько Ивахниченко был сотником стеблевская с 1638 г., а в 1649 г. - корсунским. Федор Жолудь был атаманом сотенным в одной из сотен полка (1638 г.), затем казаком этой же сотни Ивахнюка (1649 г.). Козак сотни Ивахниченка шляхтич [1162, 205] Юсько Степанович Шрамко стал писарем полковым. Атаман сотенный (1638 -?) Кузьма Черевань стал казаком сотни Корчовського (1649 г.). Атаман Корсунской сотни (1638 г.) Яцко Голубицкий оставался в ее рядах и в 1649 г. [823, 132]. В предыдущий период известен старшина из Корсуня Гарбуз, а Остап Тыква знаний казаком Корсунского полка в 1649 г. Какие родственники сотника (1638 г.) Павла Гайдученко Захар и Яцко были казаками полковой сотни Корсунской (1649 г.).

Бывший сотник корсунский (1638 г.) шляхтич Андрей Балакшеенко (Балакчеенко) был казаком сотни Василия Гаркуши (1649 г.), в то же время упомянутые Федор Балакчеенко в полковом обществе [823, 131] и Левко Балакчий в сотни Гаркушин, который стал городовым атаманом корсунским (1653.05) [1233, 114]. Атаман Корсунского полка (1638 г.) Михаил Скиба, пожалуй, и есть Скиба Старик с Тишком Скибенко - казаки сотни Василия Гаркуши (1649 г.). Атаман сотенный (1638 г.) Москаль (Москаленко) Семен вместе с Василием и Сергеем вошли в сотню корсунской Марка Бажаненка (1649), их родственники были еще в восьми сотнях полка.

Из семьи мелких овручских шляхтичей происходил Лаврин Григорьевич Пашковский, который перебрался в Корсунь еще в начале XVII века Неоднократно избирался военным писарем (1614, 1617, 1619, 1624 гг), был послом на сейм (1632 г.). Пожалуй, один из близких соратников Максима Кривоноса. Козак Ольшанской сотни Лисянского, а затем Корсунского полка (1649 г.), писарь полковой корсунский (1649 г.). Кроме него в 1649 г. в казацком войске в Белоцерковском полку (сотня Коростышевская) были Павел и Прокоп Пашковская, в Корсунскому полка Матий Пашковский - казак Ольшанской сотни [1162, 165]. С этой семьи происходил позднее полковник всадников Григорий Пашковский.

По гетманства Хмельницкого в Корсунском полка известны девять полных полковников: Иван Шангирей, Станислав Мрозовецький, Лука Мозыря, Совмест.просмотр [715, 351], Антон Килдей, Иван Золотаренко, Максим Нестеренко Бут, Яков Улизько, Иван ДубинаГуляницький [826, Т. 8 , 1244].

Предварительно Иван Золотаренко 1649 г. был в полковом обществе [823, 131], Яков Петрович Улизько (по реестре 1649 г. Яцко Петриченко [823, 131]) - в сотни Василия Гаркуши. Известен также Иван Улизченко, пожалуй, брат Иакова, ибо поминався в его субботнике [1062, 29].

Наказными полковниками были восемь старшин: Михаил Ивахнюк, Мисько Стадниченко, Антон Килдей, Семен Дубина, Мисько Дубина, Максим Нестеренко Бут, Дмитрий (Дементий) Трутина.

В Корсунскому полка известно пятнадцать Гуляницкий. Вместе с тем, в реестре 1649 г. нет ни одного Дубины. Однако трое из Дубин течение 1654-1657 гг. Находились на трех высших правительствах в полку. Семен и Мисько наказные, а Иван - полный полковник [826, Т. 8, 1244]. В одном из документов по 1660 среди знатных казаков корсунских назван Иван Дубина Гуляницкий [1233, 115]. Это позволяет сделать предположение, что Дубины корсунские и Гуляницкое корсунские - это один род.

Городовым атаманом корсунским упомянутый Каким Грабар из сотни Ивахненко. Тимка Бондаренко, в полковом обществе Корсунскому был уже в 1649 г., позднее стал атаманом этого общества (1656 г.).

В 1631 г. в Киевском Михайловском монастыре был записан поминальники казака корсунского [695, 92 об.] Парфена Прутила: Парфен, Евдокия, Семен, Евдокия, Иван, Юлиана, Терентий, Мария, Зиновия, иерей Стефан. Сотник Корсунского полка (1649 [823, 137]) Демко Прутилчич принадлежал к этому роду.

Среди корсунских сотников есть упоминания о Богдане Кондратенко (1654), который в 1649 г. был среди полкового общества. Он с тремя товарищами и девятью казаками 24 октября 1654 выехал из Корсуня царю [620, 119].

Козак сотни Гаркушин (1649) Яцко Яковенко (Яковлев), а затем сотник богуславский (1655) вместе с уманским сотником Тимофеем Семеновичем также ездил к царю [620, 122].

Среди сотенных местечек Корсунского полка должны быть Смела (с Вьязовцем и Тарасовкой) и Стеблев (с Склемичем, Сидоровка, Щербачинцямы, Скирупчинцямы, Лебодинчим, Лучевое, Тонопивкою). Генеалогический анализ позволил установить, что сотня Гавриленкова - это Звенигородская сотня (ранее ее возглавлял Максим Нестеренко Бут), а Куришкова и Корчовського - стеблевские (ранее эту сотню возглавлял Мисько Ивахниченко). Эти населенные пункты и раньше принадлежали к Корсунского староство [827, 657]. Звенигородскую сотню возглавил Гринець Гавриленко, здесь же были его родственники Ясько и Юхно, значительным влиянием пользовались семьи Погорелый [699, 300] (Михаил) и Кальницкий [699, 300] (Ярмола. Старшина в 1637 г. Федор Бабиченко был с Стеблева, его родственники Мандык, Никита, Процик, Степан Бабиченко зарегистрированы казаками сотни Корчовського (1649).

Ольшанская сотню в январе 1654 г. возглавлял некий Андрей (в сотни 1649 восемь Андреев и поэтому трудно отдать предпочтение какому-то из них).

Среди старшин полка следует назвать и Мисько Таборненка, который был полковником на Волыни (1649.05) [1215, 11], а затем стал казаком сотни Миска Ивахнюка (1649), входил в состав делегации на сейм (1652) [1215, 31]. Из семьи Миневських в реестр в 1649 г. попали Матяш и Костя в сотни Марка Бажаненка. Юрий Миневський, который предоставил свой хутор на р Смыков Корсунский монастырь, был полковым есаулом. В октябре 1657 г. с корсунской совета послан во главе посольства в Москву. Его брат Василий стал полковым писарем.

Клим Дубовик из сотни Костенкова упоминается военным товарищем и весной 1655 был в составе казацкого посольства к царю в Смоленск, где заболел и остался [620, 125; 823, 149].

Покозачились в полку шляхтичи Андрей и Герасим Трипольская (сотня Даниила Корчовського) [823, 147], Ярош Черепинский (сотня Гаркушин). В 1652 г. последний продал свой хутор в с. Привязи брацлавскому полковнику Тимофею Носачу [1095, 184]. Его брат Василий Черепинский также казаковал в той же сотни.

В 1648 г. в Корсунского полка структурно принадлежали только сотни Корсунский. Усі ж переферійні (кілька Лисянських, Вільшанська, Ситницька, Мгліївська, Городиїська) складали полк Лисянський, який після Зборівського договору ввійшов до складу полку Корсунського. Навесні 1649 р. Лисянський полк Кривоноса нараховував 27 сотень [792, 142]. Коли Кривоніс став наказним гетьманом, його місце зайняв син, а потім Дем'ян Якимович Лисянський [1254, 41] — після ліквідації полку багаторічний сотник лисянський (1649–1665). 1654 р. були такі сотні: 1–а Корсунська, 2–а Корсунська, 1–а Бугуславська (сотники Яцько у 1655 р., можливо, Андрій Бардак раніше 1660 р.), 2а Богуславська, Вільшанська, Водяницька, Деренківецька, Кальниболоцька, Лисянська, Мгліївська, Сахнівська (сотник Михайло Череватенко у 1675 р.), Синицька, Стеблівська, Тарасівська (сотник Лесько Руданин у 1670 р.).

15 полковників корсунських, з яких 10 повних, репрезентували 13 старшинських родин. Крім того, відомі два полковники лисянські. Є згадки про 24 сотники, з яких двоє лише за іменами. Вони репрезентували 23 родини. Всього ж в полку того періоду відомо 39 старшин з 36 родин.

Завдяки генеалогічному методу вдалося локалізувати три іменні сотні: Богуславську, Звенигородську і Стеблівську.

Серед канівських полчан проходили службу сини колишнього старшого полковника Війська Запорозького (1610 р.), гетьмана Андрія Стороженка, один з яких записаний у реєстрі 1649 р. як козак полкового товариства канівського Фесько Андрієнко [823, 98]. Можливо, що його старшим братом був Яцько Андрійович, який у 1638 р. став полковим осавулом, а пізніше залишався козаком у сотні Рещенковій 1649 р [1254, 113].

В XVII в. Кулаги — відомий в Канівському та Переяславському полках козацькостаршинський рід, який вів своє коріння від гетьмана Івана КулагиПетражицького. У реєстрі 1649 р. Канівського полку записані сотник Яким Кулага, Яків, Григорій, Трохим — жителі Чабанівки (середина ХVІІ ст.) [673, 8], крім того, згадуються Сахно Кулаженко у Межиріцькій і Сак Кулага у Іржищівській сотнях.

Полковник (? — 1638), а потім сотник канівський (1638 — ?) Іван Іванович Боярин у 1642 р. керував спільним морським походом запорожців і донців. Перейшов до Медведівки, де і був вписаний до козацького реєстру 1649 р. У Межигірському монастирі зберігся поминальник роду Івана Боярина з Чигирина: Федір, Марія, Йосип, Іван, Тиміш, Пелагея, Ірина, Яків [692, 272]. У Каневі ж залишилися його родичі Матвій, Ілляш і Семашко Боярини — козаки сотні Клима Малашенка [823, 114]. Останній з них згаданий як значний козак канівський [717, 110].

Григорій Думич поминав рід у Межигірському монастирі, записаний поряд з родом канівського полковника Андрія Лагоди: Григорій, Гафія, Федір, Федір, Леон [692, 272]. Марко Думич — козак сотні Стародубової (1649) [823, 199], Левко Григорович Думенко — проживав у с. Литвинці [695, 10]. Клим — козак сотні Стародубової (1649), Тиміш — козак сотні Андрієвої (1649).

Василь Сокіл відомий як старшина Канівського полку (1630) [1107, 56], а Андрій Соколенко згаданий козаком сотні Андріївої (1649).

Колишній отаман городовий канівський (з 1638 р.) Григорій Щербина [823, 98] був учасником посольства Максима Нестеренка до Варшави у питанні ратифікації Зборівського миру (1650.01.). Яцько Борисенко — отаман сотенний у 1638 р. козакував у сотні Волинця (1649). Дударенко був сотником у 1638 р., а у 1649 р. козаками сотні Кулаги зареєстровані Тарас, Федір, Денис Дударенки.

Першим полковником під час Національновизвольної війни зафіксований Семен Савич. Можливо, він і Семен Верещака, який навесні 1649 р. очолював козацький полк, — одна особа. Дотичним підтвердження є той факт, що у сотнях полку були козаки Верещаченки. Якщо це припущення правильне, то Канівський полк мав навесні 1649 р. 23 сотні [792, 142].

Першу сотню Канівську очолював представник місцевого розгалуженого роду Іван Стародуб, у сотні ж, крім нього, були Ілля і Лесько Стародуби. Іван очолив і полк у 1653–1654 рр. Іван Шангирей (Шинкирий) був козаком Канівської сотні Кулаги (1649) [823, 107]. Той факт, що в 1650 р. він, хоча і тимчасово, очолював полк, свідчить, що вже в цей час став сотником канівським, замість Якима Кулаги.

Два останні роки гетьманування Хмельницького полк очолював Андрій Бутенко. Він був покозаченим шляхтичем Терехтемирівської сотні, а після полковникування знову повернувся в рідну сотню і згодом очолив її (1659) [1177, 179]. Належав до родини, яка настільки була розгалуженою в полку, що мала кілька гілок (Бути, Бутки і Бутенки). Ще у 1638 р. сотником став Ілля Бут. Василь Бут козакував у сотні Богданенка (1649), Іван Бут — полковій, Федір — сотні Волинця, Яцько, Стас, Якуб — сотні Ресченкова, Іван — сотні Климова, Іван Буток — полковій сотні, один Бутенко Іван — у полковій сотні, а другий — у сотні Волинця, Пилип — сотні Ресченкова. Дещо пізніше Бутко переходять у Лепляву.

Серед наказних полковників відомі чотири старшини: Заблоцький [715, 351], Гулак, Іван Шангирей, Васько Решетило. Заблоцький з Канева був обраний від повстанців до комісії у 1630 р. [963, 118]. У Канівському полку серед полкового товариства були Прокіп, Яцько, Іван Заболоцькі, а Овсій — у полковому товаристві переяславському, Кирик і Лесько — у сотні Романенковій Переяславській, Андрій — Лубенській сільській сотні Миргородського полку. В. Сергійчук вважає, що наказного полковника канівського Заболоцького звали Прокопом [1343, 36]. Козак сотні Волинця (1649) Василь Хоменко став писарем полковим (1652), був писарем посольства Яцкевича на сейм до Варшави (1652) [1215, 31].

Вдалося простежити серед канівського козацтва представників старовинних боярських родин Київщини і Канівщини: Потаповичів, Чайок, Черевчеїв, Морозів. Ще у 1572 р. братаничева бояр Потаповичів (донька брата — племінниця [980, 125]) Милохна Михайлова Морозова продала їм свою частину Жердева. Можливо, хтось із родини Потаповичів був одружений з вдовою московського боярина Михайла Яковича Морозова княжною Євдокією Іванівною ОльгердовичВолодимирович (Бєльською) і усиновив її дітей від попереднього шлюбу [922, 150].

Дев'ять представників родини Морозів записані до реєстру 1649 р.: козак сотні Климова Іван Мороз, Михайло в Стояцькій сотні, в сотні Гугина Отрошко, Отрушко Морози і Григорій, Мелешко, Мисько, Омелян, Семен Морозенки [823, 115, 126, 110]. Від боярина канівського (1552) [714, 104] вів свій родовід козак сотні Волинця Роман Чайка, від зем'ян Київського воєводства походив козак сотні Гугина Іван Черевченко.

Священиком спаським канівським був представник відомої шляхетської родини Мелешків. Хтось з його родичів «на рати побит под Курском в Москве» [673, 1]. Рід розрісся у Каневі і серед його представників були козаки сотні Стародуба Курило, Терешко і Трошко Мелешковичі [823, 100].

Сотня Богданенкова — це Келебердинська сотня. Доказом цього є те, що козак сотні Богданенкової Тишко Шелест проживав у с. Келеберді (1649) [673, 14], яке входило до Леплявської сотні.

23 березня 1655 р. у Богуславі гетьман написав листа царю, до якого його повіз канівський сотник Осип Томиленко з писарем Федором Томиленком і товаришем Климом Дубовиком [620, 125]. Федір, Іван, Степан і Гнат Томиленки були козаками сотні Клима Малашенка ще у 1649 р. [823, 114]. Це дає змогу стверджувати, що Осип Томиленко очолював сотню, в якій раніше сотникував Малашенко.

Село Костенець, яке було у повному козацькому володінні ще 1622 р., належало до сотні Кулаги. Це підтверджується тим, що Гаврило і Андрій Розколупи жили там у середині ХVІІ ст. [673, 14 зв], а Андрій був козаком сотні Кулаги (1649) [823, 105], Карпо Розколупенко козакував у цій же сотні. Жителем цього ж села був Тимошенко Семен [673, 8], а Остап, Данило і Прокіп Тимошенки — козаки сотні Кулаги (1649).

Село Литвинець за генеалогічними даними локалізовується у сотні Стародуба. Так, Іван Лавриненко — житель литвинецький [673, 8] був козаком цієї сотні, Кузьма Пилипенко козакував у цій сотні, а Яким і Сава Пилипенки — жителі литвинецькі (середина ХVІІ ст. [673, 8]). Сидір, Максим, Іван Чаплі — козаки сотні Стародуба (1649), Іван і Наталія Чаплі — жителі литвинецькі (середина ХVІІ ст. [673, 8 ]).

Село Пейє (Піє) входило до сотні Євхимової, в ній козакував місцевий житель Іван Лебідь [823. 116]. Село Пекарське за Дніпром було у козацькому володінні ще 1622 р, а пізніше входило до сотні Волинцова. Місцевими жителями і козаками цієї сотні були Кравці [673, 8], Шабини (Шабуненки) [673, 8].

Спочатку родина Незамай мешкала у с. Пекарів [673, 14]. Юрій Григорович Незамай (? — 1642–1674 — ?) козакував у сотні Гугина Канівського полку (? — 1649 — ?) [823, 111], надалі став генеральним суддею (? — 1663–1666 — ?).

Є згадки про 8–9 полковників канівських, з яких повних 4 чи 5 представляють 8–9 родин. Відомо 18 сотників (один лише за ім'ям) з 18 родин. З полкових старшин відомі два осавули, два писарі, один хорунжий — це 5 представників 5 родин.

Загалом джерела зберегли інформацію про 29–30 старшин у полку, що представляли таку ж кількість родин. Завдяки генеалогічному методові вдалося локалізувати шість іменних сотень.

Сотня Стародуба — це Литвинецька, Волинця — Пекарська, Кулаги — Костенецька, Богданенка — Келебердинська, Ращенка Петра — Леплявська, Рощенка Юхима — Бубнівська, чи, як іноді називалася, Прохорівська.

У сусідньому полку вісім полковників очолювали білоцерківців: Ярема Хмеленко, Іван Гиря, Михайло Громика, Яцько Кліша, Семен Половець (був двічі), Макар Москаленко, Яків Люторенко, Іван Сулима. Яків і Тишко Кліші з 1638 р. очолювали дві сотні білоцерківські. У проміжку між 1638 і 1648 рр. Яків виконував функції старшого сотника [556, 106 зв.]. Яцина Люторанеко і Сава Москаленко також сотникували з 1638 р.

Серед шести наказних полковників двоє — Кліша і Люторенко були і повними, а Сава Москаленко, Самійло Курманчук, Данило Гиря, Матвій Положний, відповідно, лише сотниками чи полковими старшинами. Данило Гиря згаданий ще у 1638 р. серед десяти сотників полку. Яцько Свірщенко очолював ще одну сотню, а у реєстрі 1649 р. був Лесько (Левко за 1654) Свірщенко [816, 33]. Сотник 1638 р. Гаврило Хроленко– це Гаврило Хруль у 1649 р., в 1654 р. його вже в реєстрі не було [823, 174; 816, 37]. Наступниками у козацькій службі сотника Стефана Шевченка стали Грицько і Протас Шевченки [816, 35, 41].

Харко Нераденко був одним з десяти отаманів полку 1638 р., у 1649 р. в полку були Іван Нераденко [816, 34] та Нерадин зять Іван. У 1621 р. відомий полковник Мусій Писаренко, Данило Писаренко — отаман Білоцерківського полку у 1638 р., про останнього разом з Захаркою, Іваном, Максимом і Романом згадується у 1649 і 1654 рр. [816, 45].

Родичі прибічника павлюківців Смоляги [963, 253] продовжували його справу: Ничипір в Обухівській сотні Київського полку (1649) і Кіндрат козаком Фастівської сотні Білоцерківського полку (1649).

Відомий дослідник В. Сергійчук вважає першим білоцерківським полковником Ярему Хмеленка [1342, 67]. Учений віднайшов згадку про нього в травні 1648 р. Пізніше знаний Гаврило Хмеленко, який був козаком Чорнокам'янської сотні і проживав у Ставищах [823, 182; 816, 48].

Полковник Іван Васильович [735, Т. І, 50] Гиря (? — 1595–1649 — ран. 1654) походив з остерської шляхти [1080, 43], разом з Семеном Гирею (мабуть, братом) отримав Мрин. У 1618 р. разом з іншим Іваном Гирею, пішовши з Баришівки до козацького полку Яцька Люберського, потрапив у московський полон. У 1625 р. був послом до московського царя, а у 1630 р. проживав у Жовнині і обирався військовим суддею. Брав участь у повстанні Федоровича. Став білоцерківським полковником, знову полковникував у 1648 р. Мабуть, його сином був Данило Гиря (? — 1608–1654 — ?), який очолював білоцерківську сотню у 1638, 1649 [823, 175], 1654 [816, 38], 1655 рр., що дозволило йому бути і наказним полковником (1654, 1655) [823, 175; 710, 783].

Шляхтич, козак білоцерківський (1649, 1654) [823, 169; 710, 785] Іван Кравченко (? — 1629–1675 — ?) сотником був уже в лютому 1649 р., коли Б. Хмельницький направив його на чолі посольства до хана. У вересні 1650 р. він очолював посольство до М. Потоцького з вимогою розпустити коронне військо.

Яків Кліша (? — 1600–1654.12. — ?) — посол до короля (1627), запорозький полковник (1631–1632). 16 лютого 1633 р. запорозькі посланці Федір Каленик, Яцько Кліша та Сава Бурчевський були прийняті маршалком польського сейму Миколою Остророгом і отримали підтвердження про позитивне вирішення конфесійного питання [1473, 125]. Був полковником (1637) і сотником білоцерківським (1638–1648) [1490, 81]. Пізніше змінив на полковництві Михайла Громику. Дослідник Ю. Гаєцький вважав, що він був полковником впродовж 1652–1653 рр. Документальне підтвердження маємо лише в одному документі, який датується 19 червня 1653 р [735, Т. ІІІ, 295]. У грудні 1654 р. він — наказний полковник білоцерківський, що не виключає можливість того, що водночас посідав уряд отамана городового білоцерківського.

Ще влітку 1653 р. замість Якова Кліші полковником став Семен Половець (? — 1613–1664 — ?). На цій посаді він фіксується вже 13 липня 1653 р. Був шляхтичем і козаком білоцерківським з початку Національновизвольної війни (1649) [823, 172]. Крім нього у 1654 р. в Білій Церкві відомі Андрій і Федір Половці [710, 783], а у Кам'янному Броді сотником став Іван Половець. Семен Половець був полковником білоцерківським у 1653–1654 рр. і цьому мало передувати сотництво однієї з білоцерківських сотень. Брав участь в підписанні Переяславської угоди в січні 1654 р. Там з ним, очевидно, був Тиміш Деркач, який змінив його на сотництві. У той час за наказного полковника в Білій Церкві залишався Данило Гиря [710, 783]. Ю. Гаєцький стверджує: «Половець був усунутий з посади Богданом Хмельницьким за недостатню компетентність. Петро Дорошенко узяв за дружину його дочку» [1495, 546]. Знову Половець став полковником білоцерківським у 1656 р.

Білоцерківський козак (1649) [823, 169] Макар Москаленко змінив Семена Половця і був полковником білоцерківським (1654–1656) [1100, 129]. Якийсь його родич Сава Москаленко (? — 1608–1654 — ?) був сотником у Білоцерківському полку (? — 1638 — ?), згаданий як наказний полковник білоцерківський (1651, 1654), був серед козацької делегації до Москви (грудень 1654). Рід Москаленків — один зі спадкових сотницьких Білої Церкви.

Матяш Половський очолював одну з сотень 1638 р. У 1649 р. він названий Матяш Половний (правильно — Положний), а разом з ним козакували Васько, Матвій, Іван Половні. Білоцерківський козак (1649) Матвій Положний (? — 1619–1654 — ?) став суддею полковим (1654) [823, 170; 710, 783; 816, 28]. У липні 1654 р. — посланець Б. Хмельницького до Москви вже як наказний полковник білоцерківський [710, 697]. Козаком у Білій Церкві був і Василь Положний (1649) [823, 171]. У поминальнику Київського Михайлівського Золотоверхого монастиря поминався рід колишнього білоцерківського протопопа, ієромонаха Іоана Положного [695, 139], що засвідчує зв'язки роду з середовищем духовенства. Серед сотників білоцерківських згадується також Семен Малченко (1654) [816, 28].

Великим козацьким центром була Чорнокам'янська сотня, що включала Насташки, Ставище, Синявку, Лесевичі, Ковшевату, Шавулиху, Вільнанку, які пізніше виділилися в окремі сотні. Іван Мітла був полковником козацьким у 1613 р., пізніше відомий покозачений шляхтич і суддя військовий Родіон Мітла [692, 380], Матвій — козак сотні Чорнокам'янської (1649) з Ставищ [823, 182], Хома — в тій же сотні [823, 186].

Насташська шляхта покозачилась і на чолі сотні став Андрій Рудика [823, 179; 816, 56]. Кам'янобродський сотник Іван у 1649 р. і наступний сотник цієї сотні Іван Поповець — різні особи, бо останній ще у 1649 р. був козаком цієї сотні [823, 167]. Надалі він став полковником паволоцьким. Козак Чорнокам'янської сотні Андрій Федоренко з Синявки став полковим осавулом у Білоцерківському полку (1654) [823, 183; 816, 59].

Відомо про 11 полковників білоцерківських, з яких 8 повних, що представляли 10 старшинських родин. Три осавули полкові і один обозний представляли чотири родини, 25 сотників — 25 родин. Загалом у Білоцерківському полку маємо згадки про 39 старшин з 38 родин.

Із старовинних козацьких полків на лівому березі був лише один — Переяславський. Серед його полковників відомі Федір Лобода, Яким Сомко, Богдан Калющенко, Павло Тетеря, наказними зафіксовані Петро Головацький, Яцько і Андрій Романенки, Герасько Яцькович, Іван Сулима, Степан Затутовський, Стефан Калениченко. Як бачимо, з чотирьох відомих за Богдана Хмельницького повних полковників переяславських двоє були родичами гетьмана, а Калющенко — свояком.

Історик А. Стороженко Федора Лободу вважав чи сином, чи онуком козацького гетьмана Григорія Лободи [1406, 110]. Останньому вимушений був продати частину с. Сошників Адам ОлізарВолчкевич [1406, 109], а київський підчаший Лаврін Лозка — с. Сотники. У 1596 р. він був забитий козаками під Лубнами за підозрою в зраді і всі його володіння перейшли до Лозки. Шляхтич Федір Лобода (? — 1666) з'явився на політичній арені вже зрілою людиною. Вперше його бачимо на полковництві переяславському (1649), десь у 1652 р. здав полк і став суддею генеральним (? — 1654–1655 — ?), (? — 1658.7.09. [707, 144] — 1659.1.07. — ?). Надалі, у 1659 р., захоплений в полон і відправлений до Москви.

Зупинимося на характеристиці Калющенка. Син Каленика (Каленика Андрійовича деякі джерела називають козацьким гетьманом у 1609–1610 та 1625 рр.) невідомого прізвища і сестри Якима Сомка, Богдан Калениченко Калющенко зафіксований у полковому товаристві переяславському (1649) [823, 315]. Цікаво, що представники роду Кулаг стоять поряд з ним і також названі Калющенками. Богдан став полковником переяславським (1652), був і наказним полковником переяславським (1659). Можливо, він нащадок відомого на Переяславщині козацькостаршинського роду Кулаг. У такому вразі, Богдан Хмельницький був свояком гетьмана Кулаги. Підтвердженням цього є той факт, що Семен Калющенко (Кулага) — у полковому товаристві переяславському (1649), Онисько Калющенко — козак Переяславської сотні Федора Чикмена (1649), Степан Калющенко (Калениченко) — полковник наказний переяславський (1654) у козацькому реєстрі стоять поруч.

Про писарів полкових документи зберегли згадки стосовно Павла Тетері, Василя Василевського, Василя Войткевича. Про останнього відзначимо, що він походив з родини священнослужителів.

Полкові сотні очолювали Петро Скок (1649) (у 1669 р. з товаришем перебував у неволі в Москві [714, 54]), Федір Шкода (1653), Яким Сомко (1654). Нащадків одного з перших сотників березанських (1630) Гриська Поліченка виявити невдалося. Справу наступного сотника (1638) Остапа Лисовця в сотні продовжували козаки Йосип і Юсько Лисовченки [1064, 71–72]. В Басані козак цієї ж сотні [823, 337] Ничипір Царенко (1653–1657) змінив Тишка Смєлея, рід якого продовжувався і поступово збіднів (у 1726 р. є згадка про Каленика Смєлея — козака басанського убогого [575, 112]). Царенки ж були не лише у Басанській, але і у сусідній Биківській сотні Переяславського полку (1649) [823, 333].

У сотні Биковській Переяславського полку козаків очолював Онопрій Величко (1649) [823, 331], його нащадки проживали у с. Брагинці Басанської сотні [575, 124] і посідали уряди басанської сотенної старшини.

Першим з відомих бориспільських сотників був син місцевого війта Герасима Йосиповича Антін Герасименко [778, 52, 50]. У 1653 р. його змінив Семен Світличний. У 1639 р. Сергій Москаль продав йому ниву біля Пункового озера [778, 28], у 1649 р. він — козак, а після сотникування згадується серед «зацних» Бориспільської сотні. Третім сотником став покозачений шляхтич [778, 53] Тиміш Цицюра (? — 1630 — бл. 1669).

Одними із найпотужніших остерських козацьких родів були Горячки. У січні 1649 р. Прокіп Горячка іменувався сотником Переяславського полку та старшим над усім Остерським повітом. Він прибув з Остра до Козельця і очолив там сотню. Про вплив Горячки в регіоні засвідчує той факт, що його доньці — дружині Василя Ласко — 3 березня 1655 р. був наданий універсал Б. Хмельницького [300, 217]. Сотню ж після нього очолював якийсь родич чи син Марко Горячка (1654–1660).

Полковником остерським був Григорій Дубина, який з часом пішов у ченці. Він знаний як Ієроніма, законник Печерський. Тиміш Носач очолив Остерський полк у 1649 рр. [1342, 42]. Змінивши старого батька на полковництві прилуцькому після того, як Остерський полк був влитий до Переяславського.

Протягом досліджуваного періоду остерчани мали дев'ять сотників: Ларко Бутко, Яцько Кошин, Прокiп Горячка, Iван Лук'яновичЛиждвой, Яким Градчаний, Iван Янко, Сидiр Велигорський, Роман Маркович, Іван Харкович.

У перших рядах повстанців бачимо представників остерської шляхти Закоблуцьких, Єрченків, Купрієнків, Лаських, Міщенків, Шереметів, Сергійовичів та інші. До родини шляхтичів гербу «Ясенчак» (доповнений) [1162, 101] Лиждвоїв належав козак остерський (1649) [823, 342], пізніший сотник Іван Лук'янович. Велигорський після сотникування став місцевим бурмістром (1656), а пізніше і війтом (1661). Остерські бояри Ничипір і Ярош Єрченки мали тут володіння перед Визвольною війною, у козацькому війську рід був представлений Самійлом і Данилом (Козелецька сотня) [823, 340]. З родини місцевого боярина Омеляна Купрієнка Конон став козаком Козелецької сотні (1649) [823, 340], пізніше ж цей рід дав Остру родину священнослужителів. Службу ж Ярмоли Ласького — остерського боярина (1627) [666, 1] і сотника боярського остерського (1636) продовжував козак Козелецької сотні Іван Ласький (1649) [823, 341].

Остерські бояри Петро, Федір 1й, Федір 2й Міщенки згадані у 1636 р., а Матюша Міщенко став козаком Козелецької сотні (1649) [823, 340]. Остерські шляхтичі Федір, Овдій, Несеж Сіргійовичі згадані у 1636 р., Ничипір Сергієнко — козак остерський (1649) [823, 342]. Рід Шереметів відомий ще за люстрацією 1552 р. Боярин Гаврило Шеремет згаданий у 1636 р., Курило Шемет став козаком Козелецької сотні (1649) [823, 340].

Остерське боярство не поривало і з міщанською верхівкою міста. Так, у козацькому середовищі були Іван і Степан Козловські, а дещо пізніше Герасим Козловський майже двадцять років був війтом остерським (1671–1690). Іван Гладкий же був війтом (1648–1656), а Денис і Михайло козакували в Остерській сотні [823, 342].

Покозачена остерська шляхта взяла під свій протекторат і навколишні села. Вони організували сотні в Козельці, Бобровиці, Носівці, Морові, тим самим склавши основу старшинського корпусу не лише для Переяславського, Київського, але і Ніжинського полку.

У Морові сотникував Нечипiр Ткаченко (1649), в об'єднаній НосівськоКобизькій сотні — Опанас Єдута, пізніше у самостійній Кобизькій — Степан Михайлович Шевлюга (1655.02. — 1658), а у Бобровиці — Іван Міщенко (1649).