Перелом у ході війни

Більшість евакуйованих підприємств почала давати продукцію вже навесні 1942 р. А влітку перебудова народного господарства значною мірою завершилася. На сході країни небувалими темпами була створена, по суті заново, першокласна воєнна економіка. Про ефективність останньої свідчить порівняння її показників з воєнно-економічним потенціалом Німеччини. Та протягом усієї війни виробила сталі, електроенергії та вугілля в 1,5–2 рази більше, ніж СРСР. Але на кожні 100 німецьких літаків випускалося 170 радянських. Танкові заводи Уралу щомісяця виробляли 2 тис. бойових машин, у Німеччині – 1450. Починаючи з середини 1943 р., СРСР зумів довести щорічне виробництво танків і самохідних артилерійських установок до 30 тис. одиниць, а літаків до 40 тис. Тил став цитаделлю воюючого народу.

Відчутною була допомога Радянському Союзові з боку країн антигітлерівської коаліції, насамперед США та Великої Британії. Тільки США надали її на 9,8 млрд. доларів. Поставки, які охопили практично всі види озброєння, військових матеріалів і техніки, пішли повним ходом із другої половини 1942 р., а до кінця війни СРСР отримав американських літаків стільки, що цього вистачило б для штатного укомплектування 6 повітряних армій, танків – для 7 танкових армій, гармат – для 82 полків. Радянську оборонну промисловість суттєво підтримали поставки 2,3 млн. т сталі, в тому числі броньованої (цього було достатньо для випуску понад 70 тис. танків Т–34), майже 230 тис. т алюмінію (що покривало 2-річну потребу всієї авіаційної і танкової промисловості СРСР).

1 грудня 1942 р. у Вашингтоні представники 26 країн, у тому числі Радянського Союзу, поставили свої підписи під «Декларацією Об’єднаних націй» і зобов’язалися використати всі свої ресурси для доведення війни з державами німецького блоку до переможного кінця. Антигітлерівська коаліція у складі СРСР, Великобританії і США в 2,5 рази переважала противника за рівнем воєнного виробництва. Тому не залишалося сумнівів, хто виграє війну. Але до перемоги було ще далеко.

Переломним моментом Другої світової війни стала Сталінградська битва (липень 1942 – лютий 1943). Глибокої осені 1942 р. радянські війська розгромили 12 і оточили 36 дивізій противника. Розвиваючи наступ, вони 18 грудня звільнили перший населений пункт на території України – с. Півнівку Ворошиловградської (нині Луганської) області. До початку 1943 р. ворога було відкинуто на 700 км від лінії максимального просування. Серед втрачених ним районів була значна частина Донбасу і Харківщини.

Успіх супроводжував Червону армію до лютого 1943 р., коли було визволено Харків, та наступ швидко видихнувся. Не вистачало досвіду наступальних боїв, злагодженості у діях родів військ, подекуди транспортних засобів і бойової техніки. Харків’яни були вражені, побачивши, що у військах, які вступили до міста, артилерію тягнули корови. Таке видовище не переконувало у силі Червоної армії. І дійсно, раптовим контрударом есесівські танкові з’єднання змусили радянські частини залишити Харків й відступити на північний схід. Але Червона армія вже у цілому перехопила ініціативу на фронтах, тож одна невдача не могла щось істотно змінити на користь ворога.

Влітку Гітлер спробував перехопити стратегічну ініціативу, проте розпочатий 5 липня наступ на Курській дузі провалився. Війська Південно-Західного (Р. Малиновський), Південного (Ф. Толбухін) і Воронезького (М. Ватутін) фронтів, перейменовані згодом на І, ІІ і ІІІ Українські, перейшли в контрнаступ. Протягом літа–осені 1943 р. були звільнені Харків, Чернігів, Полтава, у вересні – Донбас. У вересні радянські війська вийшли на Дніпро на 700-кілометровому фронті

Принципи «перемога за всяку ціну!» та «жертв не рахувати!» характеризували всю стратегічну операцію зі звільнення України. Героїзм радянських воїнів часто компенсував нестачу боєприпасів і техніки. А злочинні помилки Сталіна та командування генштабу призвели до занадто великих втрат.

Верховний головнокомандуючий наказав оволодіти столицею України до річниці Жовтневої революції. Київ дійсно зайняли на світанку 6 листопада 1943 р., але ціною величезних жертв. При форсуванні Дніпра війська часто переправлялися через ріку без танків та важкої артилерії. Під вогнем ворожих гармат та ударами авіації пливли на правий берег, хто як міг: тримаючись за колоди, дошки, порожні діжки, ящики, плащ-намети, напхані соломою. Воїни тисячами гинули в холодній листопадовій воді.

На поховання загиблих у боях під Києвом бійців Червоної армії довелося мобілізувати населення. Штатні похоронні команди не справлялися зі своїми обов’язками, тому що земля була буквально усіяна солдатськими трупами. Принаймні 260 тис. життів оплачено визволення Києва.

Переможне форсування Дніпра завершило корінний перелом у війні. Героїзм радянських воїнів при визволенні Києва був відзначений командуванням: 2569 воїнів отримали звання Героя Радянського Союзу.

Поріділі частини поповнювались українськими підлітками 16–17-ти років. Без будь-якого попереднього навчання володінню зброєю, спокутуючи свою «провину» – перебування на окупованій території, – вони гинули на передовій або ставали мішенню для загороджувальних загонів, якщо відступали під тиском німців. Наслідки були жахливі. Протягом січня 1943 – жовтня 1944 р. під час однієї оборонної і 11 наступальних операцій загальні втрати Червоної армії становили (включаючи безповоротні й санітарні) 3 млн. 492 тис. бійців та офіцерів, при чому середньодобові втрати сягали 67 тис. 805 чол.

Наприкінці грудня 1943 р. Ставка почала новий наступ на території від Полісся до Чорного моря силами І Білоруського і чотирьох Українських фронтів. На початку лютого 1944 р. було ліквідоване вороже угруповання військ (понад 10 дивізій, 80 тис. солдатів), що потрапило у мішок в районі Корсуня-Шевченківського. Німці змушені були залишити Житомир, Кіровоград, Луцьк, Кривий Ріг. У березні–квітні радянські війська зайняли Херсон, Вінницю, Чернівці, Одесу і Миколаїв. 26 березня частини Червоної армії вийшли на державний кордон з Румунією, а 8 квітня – з Чехословаччиною. У першій половині травня була ліквідована 200-тисячна німецька армія, що утримувала Крим.

Після висадки у червні 1944 р. в Нормандії американських і англійських армій стратегічне становище Німеччини різко погіршилося. Невдовзі вона зазнала чергової поразки на Східному фронті, у Білорусі. Негайно після цього було проведено Львівсько-Сандомирську операцію. 8 дивізій Німеччина втратила в липні внаслідок наступальної операції радянських військ під Бродами (там була розбита й дивізія СС «Галичина»). Розвиваючи атаку, Червона армія зайняла Львів, Перемишль, Станіслав (тепер – Івано-Франківськ).

Карпато-Ужгородська операція у жовтні 1944 р. завершила звільнення всієї території України у її довоєнних кордонах. Незабаром радянські частини зайняли й Закарпаття, остаточно визволивши українські землі від загарбників.

Події на фронтах свідчили, що розгром Німеччини та її спільників силами об’єднаних націй не за горами. На порядок денний висувалось нове важливе питання – повоєнного світоустрою. Тому Сталін доклав значних зусиль, щоб довести, нібито в СРСР не існує національних проблем чи підстав для невдоволення радянською політикою, що союзні республіки є повноправними суб’єктами міжнародного права. У березні 1944 р. був утворений Народний комісаріат закордонних справ УРСР. С. Ковпак став міністром оборони України (відповідні функції теж раніше були прерогативою виключно союзного керівництва). Вводилися нові бойові нагороди і серед них – престижний орден Богдана Хмельницького. Вірш В. Сосюри «Любіть Україну», сповнений яскраво виражених національних мотивів, Москва відзначила Сталінською премією.

На конференції в Думбартон-Оксі (США, серпень–жовтень 1944) радянське керівництво поставило питання про прийняття всіх республік СРСР до майбутньої міжнародної організації. Цю вимогу було відхилено як юридично необґрунтовану. Пізніше, на Ялтинській конференції (лютий 1945), лідери СРСР, США та Великобританії все ж досягли домовленості, що Україна і Білорусія стануть одними з 45 країн-засновниць ООН.

«Декларація про визволену Європу» як частина рішень Ялтинської конференції фактично розв’язала руки сталінському режимові в діях щодо надання «братської допомоги» майбутнім країнам «соціалістичного табору», стимулювала «радянізацію» Східної й Центральної Європи. Подальше розмежування Європи на радянську та американо-британо-французьку сфери впливу закріпила Потсдамська конференція керівників СРСР, США та Великобританії, що відбулася у липні–серпні 1945 р.

В червні 1945 р. Україна стала членом ООН. На першій сесії Генеральної Асамблеї (січень 1946) її було обрано до складу Економічної і соціальної ради, а в 1948–1949 рр. вона була постійним членом головного органу ООН – Ради Безпеки. Членство УРСР і БРСР в ООН, а потім в інших міжнародних організаціях, надавши Москві 2 додаткових голоси, значно полегшило проведення радянської зовнішньої політики. Досягнувши ж своєї мети, керівництво СРСР відкинуло геть загравання з українцями.

Смерч війни двічі пройшов Україною. Втеча окупантів у 1943–1944 рр. супроводжувалася тактикою «спаленої землі», розстрілами людей, плюндруванням міст, руйнуваннями та іншими злочинами. Тоді ж із тактичних міркувань німці звільнили з концтабору С. Бандеру, Я. Стецька, А. Мельника.

Повернення комуністичної влади, на жаль, теж часто характеризувалося порушенням законності та негативними ексцесами. Слідом за наступаючими військами сунули підрозділи НКВС, які нещадно карали тих, хто в часи окупації перебував на якихось посадах чи взагалі не вів боротьби з німцями. Репресії щодо населення супроводили зайняття радянськими військами Житомира, Бердичева, Білої Церкви. Найбільшого розмаху репресії набули в Західній Україні.

Радянізація Галичини та Волині спричинила виступи протесту. Боротьба УПА проти військ НКВС в 1944–1945 рр. була досить ефективною, бо спиралася на симпатії і повну підтримку переважної більшості населення. Тільки восени 1944 р. УПА здійснила 800 рейдів. Водночас ОУН–УПА організувала низку акцій з метою перешкодити мобілізації та депортації українського населення.

До національних меншостей як покарання за «нелояльність» радянською владою застосовувались масові депортації. В травні 1944 р. таку нелюдяну акцію було проведено в Криму, звідки поголовно виселили 165 тис. татар, 14,7 тис. греків, 12,4 тис. болгар, 8,5 тис. вірменів. «Українці, – як свідчив М. Хрущов, – уникли цієї долі тому, що їх забагато і нікуди було виселити. А то б Сталін і їх виселив».

Один з фінальних акордів Другої світової війни – штурм Берліна – почався у квітні 1945 р. В битві за Берлін взяли участь десятки тисяч воїнів-українців. 2 травня столиця Німеччини була взята. 2 вересня 1945 р. капітулювала й Японія. Війна закінчилася.

Україна зробила величезний внесок у досягнення перемоги над нацистською Німеччиною та Японією, зазнавши унаслідок війни непоправних втрат. Загальне число жертв – 2,5 млн. військових і 6,5 млн. цивільних громадян – перевищило рівень інших країн, у тому числі й Німеччини. Особливо вражає пропорційне співвідношення мирного населення та військових серед загиблих. За цим показником Україна теж випередила всіх учасників війни. Практично, загинув кожен шостий її мешканець.

Після визволення України лежали в руїнах 714 міст і селищ міського типу, 28 тис. сіл (з них 250 – спалені дощенту), 16 тис. промислових підприємств. Близько 10 млн. чоловік втратили житло. Катастрофічним був стан сільського господарства, яке позбулося 1300 МТС, 872 радгоспів, 27900 колгоспів. Матеріальні збитки України склали астрономічну в тодішніх підрахунках суму – 286 млрд. крб. (42% від загальних збитків СРСР).

Іншим наслідком війни стало остаточне возз’єднання майже всіх українських земель у складі єдиної держави. У вересні 1944 р. між польським Комітетом національного відродження та урядом УРСР була укладена угода про переселення українців з Польщі до УРСР, а поляків з України до Польщі. При цьому окремі споконвічні українські землі (17 повітів Підляшшя, Холмщини, Посяння і Лемківщини, звідки мали виселятися українці) відходили до Польщі – так радянське керівництво підтримало паростки соціалізму в цій державі. У травні 1945 р. уряди СРСР і Чехословаччини підписали угоду про передачу Закарпаття до складу УРСР. У серпні 1945 р., виконуючи рішення Ялтинської та Потсдамської конференцій, СРСР уклав договір з Польщею щодо міждержавного кордону (він пройшов майже по «лінії Керзона», з незначною поступкою Польщі). У лютому 1947 р., підписавши договір з СРСР, Румунія визнала право УРСР на Північну Буковину, Хотинщину та Ізмаїльщину.