Парламент

Схожі матеріали

Парламент (франц. parlement, від parler — говорити, казати) — назва найвищого загальнонаціонального виборного (повністю або частково) представницького і законодавчого органу державної влади, що діє на постійній основі.

Представницький характер парламенту  зумовлюють його виборність і колегіальність. Діяльність парламенту визначає зміст і характер парламентаризму як системи взаємодії держави і суспільства. Парламенти виконують установчу роль щодо інших елементів державного механізму на підставі концепції народного представництва. Саме як такі представницькі органи парламенти почали формуватися під час революцій XVII—XVIII ст. і подальшого суспільного розвитку держав Європи й Америки у XIX ст. Національно-історичні й політичні умови відповідних держав визначали конкретну форму парламентів.

Основними характеристиками парламенту є його структура й організація; форми закріплення та зміст компетенції; головні напрями діяльності; його склад. За структурою парламенти поділяються на однопалатні (система монокамералізму) і двопалатні (система бікамералізму). Останнім часом здійснюється процес переходу унітарних держав від однопалатної системи до двопалатної (Румунія, Польща, Чехія, Хорватія) і навпаки (Швеція, Данія, Нова Зеландія). Нижня палата парламенту завжди обирається безпосередньо населенням. Верхня палата може формуватися різними шляхами: прямими виборами (США, Італія, Австралія, Японія); непрямими виборами (Франція, Австрія, ФРН); за спадковою ознакою (Велика Британія); за призначенням глави держави (Канада); змішаним способом (Непал).

У більшості сучасних парламентів права верхніх палат обмежені порівняно з правами нижніх. Кількість парламентаріїв може визначатися конституцією; встановлюватися через чисельний мінімум і максимум складу парламента або на підставі принципу визначення норми представництва. Свідченням професійного характеру парламенту є його сесійна організація роботи.

Парламентські фракції, керівні органи й комісії (комітети) — найважливіші елементи структури парламенту. Фракції утворюються за принципом належності депутатів до політичної партії, репрезентованої у представницькому органі, або з представників кількох партій, що проводять єдину чи близьку лінію у політиці. Відсутність формально визначеного статусу фракцій не заперечує їх існування в парламентах. Керівні органи парламенту можуть бути одноосібними (голова парламенту, палати) і колегіальними (бюро, президія, правління тощо). Завдання комісій (комітетів) — попередня підготовка питань, які потім розглядаються на сесійних засіданнях. Комісії можуть бути постійними, тимчасовими, спеціальними, мати статус слідчих комісій (комітетів з розслідування) тощо. Традиційними функціями парламентів є законотворчість, прийняття бюджету, контроль за діяльністю органів виконавчої влади, а також зовнішньополітична і судова. Саме законодавчі повноваження становлять головне призначення парламенту.

Розділ IV Конституції України 1996 р. встановлює засади конституційного статусу парламенту в Україні — Верховної Ради України — як єдиного органу законодавчої влади (ст. 75). Основним законом врегульовано його структуру, сесійну організацію роботи, головні повноваження; засади правового положення народних депутатів України і Голови Верховної Ради України, статус комітетів, тимчасових спеціальних і тимчасових слідчих комісій; роль Верховної Ради України в механізмі розподілу державної влади; сферу суспільних відносин, що визначається тільки законами України тощо. Відповідно до Конституції Автономної Республіки Крим Верховна Рада Автономної Республіки Крим є представницьким органом Автономної Республіки Крим, який репрезентує інтереси громадян, спільні інтереси населення, територіальних громад, місцевого самоврядування Автономної Республіки Крим у цілому і здійснює свої повноваження з метою сприяння і забезпечення реалізації їхніх прав і законних інтересів, а також вирішення питань збалансованого соціальноекономічного, культурного та інших напрямів розвитку Автономної Республіки Крим.

Парламентська більшість — стійке, добровільне об'єднання парламентаріїв на засадах узгодження їхніх політичних позицій, що становить більшість від конституційного складу представницького органу влади, має правовий статус і формалізовані принципи, мету і підстави діяльності.

Історичними та структурними умовами виникнення й існування парламентська більшість є теорія поділу влади, система стримувань і противаг, парламентська і змішана республіканські форми правління. Останні характеризуються тим, що найвищий орган виконавчої влади контролює парламент за допомогою партійної більшості у представницькому органі, на яку він і спирається у своїй діяльності. Якщо уряд втрачає підтримку цієї більшості, парламент висловлює вотум недовіри вищому органу виконавчої влади, що має своїм наслідком його відставку. У такому разі президент має право за пропозицією уряду розпустити парламент і оголосити дострокові вибори представницького органу.

Парламентська більшість — елемент механізмів розподілу повноважень між парламентом, главою держави і урядом, процедури формування уряду, його політичної відповідальності перед представницьким органом влади. Парламентська більшість здебільшого фактично означає партійну більшість у парламентах. Конституції деяких держав (Болгарії, Греції, Румунії, Словенії, Португалії) формалізують її компетенцію щодо обрання прем'єр-міністра та формування уряду. Так, лідера політичної партії (їх коаліції), що за результатами виборів має більшість місць у представницькому органі влади (нижній палаті), або керівника найбільшої парламентської групи призначає прем'єрміністр, який має значні повноваження щодо персонального складу уряду. Конституції також регулюють процедуру визначення волевиявлення парламентську більшість — інвеституру уряду, необхідну для його легітимного і легального затвердження. Парламентська більшість розглядається теорією конституціоналізму як головна передумова і засіб стабільності урядів. Проте функціонування парламентської більшісті, перебіг зазначених конституційних процедур великою мірою залежать від реальної розстановки партійно-політичних сил та їх представництва в парламенті. Досить поширеною є практика узгодження позицій — консультацій глави держави з керівниками найбільших фракцій у парламенті до призначення прем'єр-міністра. В Україні для призначення Президентом України прем'єр-міністра потрібна згода більше ніж половини від конституційного складу Верховної Ради України; прем'єр-міністр України спрямовує роботу Кабінету Міністрів України на виконання Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України (ст.114 Конституції України).

Необхідність застосування політичної відповідальності найвищого органу виконавчої влади перед парламентом, її характер здебільшого визначаються потребами конкретного політичного курсу, реальними політичними інтересами. Проте раціоналізація парламентського правління призвела до конституційного закріплення порядку притягнення уряду до політичної відповідальності — інституту вотуму недовіри. Результат застосування цієї процедури значною мірою залежить від підтримки уряду більшістю в парламенті. У переважній більшості країн з двопалатними парламентами уряд несе відповідальність тільки перед нижньою палатою. Питання про відповідальність Кабінету Міністрів України може бути розглянуте Верховною Радою України за пропозицією не менш як третини народних депутатів України від її конституційного складу. Прийняття Верховною Радою України резолюції недовіри Кабінетові Міністрів більшістю від її конституційного складу має наслідком відставку уряду (ст. ст. 87, 115 Конституції України).

загрузка...