Жиди в Україні

Одною з найдавніших меншин в Україні були жиди, які вже в XI—XII ст. займали в Києві окрему ділянку. Вони відігравали важ­ливу роль в економічному розвитку країни й ними часто послуго­вувалися українські князі. Наплив жидів в Україну збільшився після Люблінської Унії 1596 р. Вони займалися торгівлею, фінансовими операціями, в тому числі збиранням податків, орендою магнатських маєтків та промислових закладів. У XVI—XVII ст. жиди стали фі­нансовими кредиторами, а їхніми боржниками нерідко бували польські пани-магнати, а то й самі королі. Від того часу жиди бу­ли на послугах чужої в Україні панівної верстви; збирали з насе­лення податки та різні оплати для панів, які за позичені гроші від­давали жидам в оренду православні церкви. При цьому, звичайно, жиди надуживали своїми правами і практикували лихварство, ба навіть шахрайство, чим наставляли населення проти себе, в очах якого вони були інструментом визиску. Власне це було причиною того, що якщо вибухало в Україні повстання чи бунт проти панської сваволі, жиди також падали жертвою. Такий гнів населення проти панів і жидів вибух у часі козацьких і гайдамацьких повстань XVII— XVIII ст. Важливо, одначе, підкреслити, що сталось це внаслідок їхньої шкідливої діяльности, а не расової нетерпимості українців.

Але попри все згадане, жиди займалися також різними ремеслами, вони були шевцями, кравцями, золотниками тощо.

Становище жидів на Гетьманщині під російським пануванням дещо змінилося, бо російський уряд, починаючи від Петра І, забо­ронив їм мешкати на Лівобережжі і там їх було менше. Більше жидів було на Правобережжі, під польським пануванням. За переписом з 1765 р. жидівська людність Правобережної України становила 131 782 осіб, а всього їх було 2 498 117 осіб. Майже три четвертих жидів жило по містах, де вони в основному займалися шинкарством та корчмарством, як також купецтвом, лихварством і ремеслом.

По селах жиди виступали в 1770 pp. як орендарі маєтків, мли­нів, винокурень, корчм і шинків. Насправді всі маєтки Правобе­режжя, в часі перепису населення 1764—1765 pp., перебували під зарядом жидів. На цілу Правобережну Україну (приблизно 120 000 жидів) у 1786 р. знайшовся тільки один жид-хлібороб.

Після поділу Польщі в межах Російської імперії залишилося бл. 900 тис. жидів на Правобережній Україні та в Білорусі, яких Росія не хотіла бачити на суто російських територіях. Це було причиною того, що 23 грудня 1791 р. російський уряд визначив т. зв. смугу осі­лості, де жиди могли поселятися, вона охоплювала землі Литви, Бі­лорусі й України. На українській території ця смуга захоплювала на сході Чернігівську, Полтавську та Катеринославську губернії. У Ки­єві, Херсоні, Севастополі та Ялті жиди могли поселятися тільки за спеціальним дозволом, а на Слобожанщині, яка була поза смугою осілості, — жиди могли селитися тільки в Харкові.

З початку XIX ст. багато жидів перейшло до міст і містечок Ліво­бережної і Степової України. Полтавську, Чернігівську, Херсонську й Катеринославську губернії, де наприкінці XVIII ст. майже не було жидів, заселили чисельні жидівські громади. З введенням жидів в еко­номіку України спочатку волею Польщі, а потім Росії, український купець і ремісник не витримав жидівської конкуренції. Так за допо­могою московського уряду задавлено розвиток національного укра­їнського середнього стану, що ще у XVIII ст. був по містах і користу­вався магдебурзьким правом. У 1825 р. на 2 730 000 жидів Європи, в Україні з Басарабією жило 625 000, в Галичині 275 000 (разом 900 000), тоді як на цілу Західну Європу припадало заледве 458 000 жидів.

У Правобережній Україні 1897 р. 47,5% жидівської людності жи­ло з торгівлі та засобів пересування, а в Полтавщині — 62,5%. Жиди-купці як стан становили 65,8% всього купецтва. У Києві 1901 р. із 440 свідоцтв купців першої гільдії 400 були видані жидам-купцям.

Живучи головно по містах і містечках уже в першій половині XIX ст., жиди, як це стверджував історик Орест Левицький, орен­дували у поміщиків шинки, корчми, млини, заводи, річні перево­зи, а іноді й цілі фільварки, постачали панів і селян кредитом, за безцінь скуповували у них різні продукти, а більш заможні жиди брали в оренду навіть казенні маєтки з правом вимагати від селян панщини.

У кінці XIX — початку XX ст. серед жидів з'явилося чимало багатих купців, фабрикантів, банкірів і вищої інтелігенції. Почи­наючи з 1860 pp. жидівський капітал служив і розвиткові продук-ційних сил країни, а з початком XX ст. це явище ставало ще інтенсивнішим. Деякі жиди-капіталісти у 1870-х pp. не лише фіна­нсували, але й будували заводи з власної ініціативи. На початку XX ст. більшість цукроварень Правобережної України були в ру­ках жидівського капіталу, від чого вигравало не тільки саме вироб­ництво, але й селянство, яке мало роботу.

Але категорія жидів-багатіїв становила незначну кількість. Багато жидів бідувало. Пауперизація жидівської маси в Україні була наслід­ком не лише урядових обмежень, чи конкуренції християнських під­приємців, але насамперед величезного природного приросту жидів. Це дало поштовх до організації власних національних політичних пар­тій (сіонізм), які дбали про піднесення жидівської культури. Жи­дівський пролетаріат, збідніла інтелігенція й напівінтелігенція по мі­стах заповнювали ряди російського революційного руху. Лише окремі одиниці серед них підтримували український національний рух.

Це, очевидно, насторожувало проти жидів російську поліцію, а зокрема російські шовіністичні кола й партії, як наприклад, "Со­юз русского народа", "Союз Двоглавого Орла" тощо, які намага­лися дискредитувати жидів як національно-релігійну меншину та влаштовували їх погроми там, де вони жили, тобто в Україні й Бі­лорусі, а не в Росії, де їх не було. Перший погром жидів в Україні відбувся 1871 р. в Одесі. Згодом погроми були в Єлисаветграді, на Київщині, на Волині та інших місцевостях. У 1903—1905 pp. відбу­лася чергова хвиля погромів на всій території жидівського посе­лення, зокрема в Житомирі і Ніжині. Були погроми також і поза Україною, у Кишиневі, Гомелі й Білостоці. Протижидівські настрої населення підтримували урядові кола, ба навіть інспірували різни­ми протижидівськими публікаціями.

Щоб удокументувати погроми, "охранка" вдалася до різних фаль­сифікацій. До них належать горезвісні "Протоколи сіонських муд­реців", в основу яких покладені свідчення про світову жидівську змову. Голова тодішнього уряду Російської імперії П. Столипін 1909 p. доручив дослідити походження "протоколів". Вислідом бу­ло доведено, що то фальшивий документ. Але цю інформацію не донесено до загального відома на наказ самого царя Миколи II. Незважаючи на те, що Департамент поліції мав у своїх архівах до­кази про фальсифікацію "протоколів", він все-таки і далі доручав відділам "Союзу Русского народа" користуватися ними для орга­нізації жидівських погромів.