Розвиток капіталізму в Україні в першій половині XIX ст

Скасування кріпацтва. На кінець царювання Мико­ли І адміністративний апарат Російської імперії скла­дався зі 100 тисяч осіб чиновників. Тим часом III відділ власної Його Імператорської Величності Канцелярії доповідав цареві, що тільки три генерал-губернатори не беруть хабарів, і то тільки тому, що один з них — з декабристів (Муравйов), другий — син Радіщева, а третій і сам занадто багатий.

Невдача Російської імперії в Кримській війні 1853-1856 pp. спричинилась до викриття смертельно за­грозливих місць у режимі самодержавства. Це й зму­сило царизм провести низку реформ. До них належить перш за все скасування кріпосного права.

Щоб запобігти революції, Олександр II 19 лютого 1861 р. підписав «Маніфест» про скасування кріпос­ництва І «Положення про селян, звільнених від кріпосної залежності». Селянам і дворовим людям надавалися права «вільних сільських обивателів, як особисті, так і майнові». Особисту свободу селяни от­римали безплатно, а за землю треба було платити ви­куп. Спеціальні суди мали право виносити вирок про тілесні покарання селян. Хоча реформа запроваджу­вала для селянських громад самоврядування, за уря­довими чиновниками зберігалися функції нагляду.

Поміщикам дозволялося залишати собі близько по­ловини землі, а решту розподіляти між колишніми кріпаками. До того ж селяни повинні були розплати­тись за землю протягом 48 років. При цьому передба­чалося, що уряд компенсує поміщикам 80% вартості земель у вигляді облігацій. Обмеженість реформи про­явилась і в тому, що майже 94% селянських сімей мали мізерні наділи — до п'яти десятин.

На Правобережжі уряд, сумніваючись у лояльності шляхти, роздав селянам наділи на 18% більші, ніж вони мали до 1861 р. З 1866 р. землі і угіддя держав­них селян, яких в Україні було 50%, закріплювалися за ними в безстрокове общинне і подвірне користу­вання.

Швидкому розвиткові капіталізму в країні заважа­ли залишки кріпосництва, які полягали в збереженні великого поміщицького землеволодіння, значних відро-бітках тимчасово зобов'язаних селян, їх закабаленні викупними платежами, зменшенні їх наділів. Слід та­кож згадати про збереження самодержавства. Усе це ще більше посилило експлуатацію і гноблення трудя­щого населення.

Селяни України повставали проти запровадження цієї грабіжницької реформи. Так, якщо в 1860 р. в Україні відбулося 108 селянських заворушень, то лише в березні-травні 1861 р. їх було вже 622. Усього ж за 1861-1870 pp. відбулося 2871 селянське завору­шення. Кількість одних лише підпалів поміщицьких маєтків з 1864 по 1868 pp. зросла в Україні в 7 разів.

Решта реформ періоду капіталізму. З ліквіда­цією кріпацтва Україна в складі Російської імперії вступила в епоху капіталізму. Урядом Росії в 1862 р. була проведена фінансова реформа, у відповідності з якою створювався Державний банк, який концент­рував у своїх руках усі фінанси держави. Непрямі податки (на сіль, вино, тютюн тощо) замість приват­них осіб стали збирати державні акцизні заклади. Уперше за весь час існування імперії в пресі стали друкувати всі прибутки і витрати держави.

Реформа впорядкувала фінанси держави, хоча основний тягар податків залишався на селянах, а поміщики від їх вип­лати були звільнені.

Поразка в Кримській війні, загострення міжнарод­ної обстановки, ріст армій інших держав, нові умови ведення війни примусили царизм реорганізувати свою армію. У результаті воєнної реформи. 1862—1874 pp. була введена загальна воїнська повинність для сол­дат. Строк служби в армії скорочувався з 25 років до б років в сухопутних військах і 7 — у військово-мор­ському флоті. Було також збільшено число військо­вих навчальних закладів. Воєнне відомство було реор­ганізовано в воєнне міністерство, були створені 15 військових округів, створювався паровий військово-морський флот.

Важливою була і судова реформа 1864 p., яка зап­роваджувала новий публічний суд. Була проголошена незалежність суду від адміністрації, тобто суддя і слід­чий не залежали від розпоряджень уряду і поліції. Суд став загальностаповим і поділявся на коронний (кримінальні справи) і мировий (цивільні справи і дріб­ні кримінальні справи). Крім того, суд став гласним: на судових засіданнях могли бути присутніми публіка і преса.

Уводився також змагальний процес, коли між собою за долю підсудного боролись прокурор і захис-пик-адвокат. До того ж кримінальні справи розглядав суд присяжних.

При цьому в судочинстві зберігались деякі кріпос­ницькі порядки: політичні справи розглядались жан­дармерією, залишились тілесні покарання для селян, уряд став знімати з посади незговірливих суддів тощо. І все ж таки реформа суду була найбільш послідовною реформою царизму того періоду.

Найважливішою з усіх була земська реформа 1864 р. Земства в Україні почали утворюватись у 1865-1875 pp. Правда, на Правобережжі — тільки в 1911 р.

У роботі земських закладів брали участь ті верстви населення, які мали у власності землю. А такими були дворян­ство, духовенство і міщани. Земства будували лікарні, школи, піклувалися про шляхи сполучення. Отже, зем­ства були органами місцевого самоврядування, але вони не мали політичного значення.

Розвиток промисловості. Надра. Реформи знаме­нували собою перехід від феодалізму до капіталізму. Вони прискорювали розклад натурального господарства і створювали ринок збуту для товарів капіталістичного виробництва. Розвиток капіталістичної промисловості відрізнявся деякими особливостями. Найголовнішою серед них була багатоукладність промисловості:

1. Дрібнотоварне виробництво (селянські промис­ли: виробництво саней, возів, серпів, гончарне ви­робництво, ткацтво, шевство тощо);

2. Капіталістична мануфактура;

3. Капіталістична фабрика.

Фабрично-заводська промисловість поглинала дрібно­товарне і мануфактурне виробництво. Уже в 60-х — на початку 80-х років відбулися зміни в структурі про­мисловості. Поміщицька промисловість почала безпо­воротно занепадати, натомість зростає вага добувної про­мисловості, металургії, машинобудування. У 1869 р. в Україні було 3712 фабрик і заводів, а в 1900-5301 промислове підприємство. На 1900 р. видобуток кам'я­ного вугілля в Україні зріс в 115 разів і становив 70% видобутку у всій Росії, залізної руди відповідно — у 158 разів або 57% загальноросійського видобутку. У 80-90-х роках було побудовано 17 великих мета­лургійних і десятки машино-будівних заводів у Кате­ринославській і Херсонській губерніях. Металургійні заводи України давали понад 50% загальної виплав­ки чавуну, сталі і 75% прокату металів у Російській імперії.

Чумацький промисел. До появи шляхів сполучення, створених на промисловій основі, тобто залізниць, паро­плавства тощо, міжнародні і внутрішні перевозки здійснювалися чумаками.

Чумаками називали катего­рію населення в Україні, яка займалася в XVT-XIX ст. торговельно-візницьким промислом. Чумакували пе­реважно козаки і державні селяни, менше — кріпаки і міщани.

Велике зростання перевезень до чорноморських портів предметів зовнішньої торгівлі, а з узбережжя Чорного і Азовського морів солі і риби та іноземних товарів сприяло поширенню в Україні чумацького про­мислу. Транспортуванням на далекі відстані і пере­продажем, насамперед солі і риби, займалися вихідці з селян, менше — з міського населення. Особливо цей промисел розвинувся в Україні у XVIII — першій половині XIX ст.

Протягом року чумаки перевозили з Криму, При-азов'я і Галичини на північ по Україні і в Росію тільки солі понад 6 млн пудів. Наступним найбільш поши­реним товаром був хліб та решта сільськогосподарсь­ких продуктів, які вивозилися за кордон через Одесу та інші чорноморські порти. Звідтіля чумаки приво­зили різні товари, які користувалися в Східній Європі найбільшим попитом.

Візникування своє чумаки проводили звичайно вал­ками, які складались з кількох десятків возів (віз по-чумацькому — паровиця). Валка, або фура, мала свого отамана, який від імені цілої валки наймається для візникування, приймає заробітки і робить розкладку за участю кожному. Таке товариство звалось у них артіллю. Кожний чумак у своїй артілі підкоряється в суворому розумінні всім умовам і в разі відходжен-ня від них — карається і навіть виганяється з артілі. Отаман вирішує всі суперечки остаточно. Він призна­чає кару, і вся артіль підкоряється йому безумовно. Артілі, як правило, вели спільну торгівлю і перевезен­ня, а прибутки ділили між собою за часткою, вкладе­ною в загальну справу.

Це призводило до того, що багата верхівка чумаків забирала всі прибутки, перетворювалась у купців та промисловців. Збіднілі ж чумаки швидко ставали найманими робітниками цих підприємців.

Доставляю­чи товари не тільки в українські міста, айв багато російських міст, включаючи Москву, Нижній Новгород, чумаки сприяли дальшому швидкому втягуванню Ук­раїни в єдиний всеросійський ринок. Справді, мережа чумацьких шляхів поширилась також на Північний Кавказ, в Білорусію, Польщу, Молдавію. Чумацтво було розповсюджено і на Поволжі, Дону і Кубані. Розвиток чумацтва сприяв соціальному розшаруванню селянсь­ко-козацької маси і формуванню сільської буржуазії. Чумацтво щезло в 70-80 роках XIX ст. у зв'язку з роз­витком залізниць і річкового пароплавства.

Транспорт. Швидкий розвиток промисловості при­скорював будівництво залізничного транспорту, зрос­тання міст, а також розширення торгівлі. Поряд з рос­том таких міст, як Харків, Київ, Одеса, Катеринослав, Миколаїв, засновувались і швидко зростали нові про­мислові центри — Олександрівськ (Запоріжжя), Юзів-ка (Донецьк), що виникла як селище біля заводів Юза. Понад вісім тисяч кілометрів залізниць, побудованих в 60-90-х роках в Україні, зв'язували з центром Росії такі українські міста, як Київ, Одеса, Харків, Катери­нослав, промисловий Донбас. Велике економічне зна­чення мало будівництво Катерининської залізниці, що зв'язала вугільний Донбас із залізорудним Криворіж­жям.

Порівняно густа сітка залізниць прискорила ос­таточне включення України до єдиного всеросійського ринку і сприяла піднесенню її економіки. На 1900 рік довжина залізничної колії в Україні складала п'яту частину всієї залізничної мережі Російської імперії.

Поряд з залізничним важливу роль у зміцненні зв'язків між окремими економічними районами віді­гравав водний транспорт. Головною водною артерією був Дніпро. Річками України ходили 220 пароплавів і ще понад 200 були приписані до портів Азовського і Чорного морів.

Набувало все більше товарного характеру сільсько­господарське виробництво, а це сприяло розвиткові легкої та харчової промисловості, їх технічному пере­оснащенню.

На початку 90-х років на Правобережжі і Харківщині працювало понад 150 цукрових заводів, які виробляли 85% цукру загальноросшського вироб­ництва.

Поява буржуазії. У процесі розвитку капіталістич­ної промисловості виростала українська буржуазія, яка примножувала свої прибутки за рахунок жорстокої експлуатації трудящих. Великі капітали нажили ук­раїнські буржуа Алчевський, Терещенко, Харитоненко, Яхненко, Симиренко, Бродський та інші. Проте в про­відних галузях промисловості України, особливо в ме­талургійній і вугільній, панувала не українська і навіть не російська буржуазія, а західноєвропейська. Заохо­чені царизмом, капіталісти Франції, Бельгії, Англії, Німеччини, США прибрали до своїх рук найкращі ро­довища вугілля і залізної руди, по-хижацькому грабу­вали природні багатства країни і експлуатували де­шеву місцеву робочу силу.

Виникнення пролетаріату. У цих умовах в Ук­раїні швидко формувався пролетаріат. Джерелом для цього було переважно обезземелене селянство. Воно йшло на заробітки в промислові центри або до великих поміщицьких господарств — економій Півдня Украї­ни. Кількість промислових робітників за сорок років зросла в цілому в Україні в 4 рази, а в Донбасі — в 20 разів. Усього ж кількість робітників у промисловості, ремісничому та сільському виробництві, в 1900 р. до­сягла в Україні 2,5 млн чоловік.

Тяжке становище робітників змусило їх організу­ватися для боротьби за свої права і поліпшення доб­робуту. Як і по всій імперії, робітники України роз­почали свою боротьбу стихійними виступами-страй-ками. Протягом 70-х років XIX ст. в Україні відбу­лося до 50 страйків. За прикладом робітників Петербурга й інших міст центральної частини Росії страйкували робітники Києва, Харкова, Одеси, Мико­лаєва. Особливо великий і тривалий страйк відбувся

У 1875 р. на металургійному заводі англійського підприємця Юза в м. ІОзівка (тепер Донецьк). Робіт­ники примусили іноземного капіталіста піти на де­які поступки. Зокрема, вони змусили його видавати заробітну платню щомісяця, а не тричі на рік, як це було раніше.

Набувши першого досвіду страйкової боротьби поки що тільки за економічні права, робіт­ники зрозуміли необхідність організованого захисту своїх інтересів.

Робітничий рух (Південно-російський союз ро­бітників в Одесі 1875 р.) і проникнення в Україну марксистських ідей. Уже в 1785 р. в Одесі група робітників заснувала Швденно-російський союз робіт­ників. Організатором і керівником цього союзу був Є. Й. Заславський. Виходець із збіднілої дворянської сім'ї, Є. Й. Заславський здобув освіту в Петербурзі і Москві, а розпочав революційну діяльність на Пол­тавщині. Він був обізнаний з діяльністю І Інтернаці­оналу і значною мірою втілив принципи цієї міжна­родної робітничої організації в Статуті Південно-ро­сійського союзу. За цим статутом, який був одночасно і програмою союзу, робітники ставили завдання зни­щити всяку нерівність між людьми і зробити працю основою їх суспільного І особистого добробуту. У ста­туті підкреслювалось, що робітники можуть досягти свого визволення лише насильницьким, революційним шляхом. Статут не був позбавлений впливу народниць­ких ідей і не підкреслював класовий характер бороть­би пролетаріату.

Південно-російський союз робітників став першою в Україні і в усій імперії пролетарською організацією, яка об'єднувала понад 200 робітників. Союз установив зв'язки з робітниками Миколаєва, Харкова, Таганрога, Керчі, Севастополя, Ростова-на-Дону, Орла. Члени со­юзу, які були об'єднані в гуртки, розповсюджували нелегальну літературу, виступали на робітничих сход­ках, організували власну бібліотеку і друкарню, а та­кож касу взаємодопомоги.

Вони брали активну участь у підготовці і проведенні страйків робітників Одеси, а також намагалися розширити поле діяльності союзу і встановити інтернаціональні зв'язки з пролетарями інших країн.

У кінці 1875 р. жандарми викрили і розгромили союз, а 15 найактивніших його учасників було засуд­жено до тюремного ув'язнення і заслання до Сибіру. На 10 років каторги було засуджено і Є. Й. Заславсь-кого. В ув'язненні він і помер.

Розповсюдженням марксистських ідей в Україні займалась женевська група «Визволення праці» на чолі з Г. В. Плехановим. Ця група підтримувала зв'язки з марксистськими гуртками Києва, Одеси, Катерино­слава. Сгіред робітників цих міст проводилась рево­люційна агітація, читались твори К. Маркса і Ф. Ен­гельса, Г. В. Плеханова, збирали кошти на видання ре­волюційної літератури та посилали їх у Женеву групі «Визволення праці».

Ортодоксальні марксисти Росії на чолі з В. Лені­ним прагнули з'єднати соціалізм з робітничим ру­хом. Створення в 1895 р. в Петербурзі «Союзу бороть­би за визволення робітничого класу» практично втілювало в життя цю ідею. Такі союзи були створені в 1897 р. і в Україні: у Катеринославі, у Києві. Ці ор­ганізації займались політичною і організаційною ро­ботою серед промислових робітників великих індуст­ріальних міст України.

У партійній періодичній пресі, в прокламаціях, вустами партійних функціонерів марк-систи-ленінці роз'яснювали робітникам мету їх бороть­би: ліквідація самодержавства, встановлення 8-годинного робочого дня, створення конституційної держави, фаб­рики і заводи — робітникам, земля — селянам. А для цього пропонувалось робітникам згуртовуватись і по­силити революційну боротьбу, поєднати стихійний ро­бітничий рух за економічні права з боротьбою за по­літичні права. У 1898 р. відбувся І з'їзд Російської Соціал-Демократичної Робітничої Партії (РСДРП).