КОНСОЛІДАЦІЯ КОЗАЦЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ НА ЛІВОБЕРЕЖЖІ

60-80-ті роки XVII ст. відомі в історії України як Руїна. Спадкоємці Б. Хмельницького не змогли успі­шно завершити його починань. Руїна почалася з усу­нення в 1657 р. Ю. Хмельницького від влади. І. Виговський та його прибічники фактично здійснили дер­жавний переворот. Безпорадність та амбіції нових лідерів, втрата підтримки народу, ускладнення геопо-літичної обстановки призвели до катастрофи — до поразки Визвольної війни. Доба Руїни принесла жах­ливе спустошення українських земель. Загострилась боротьба за гетьманську булаву. Доходили до межі со­ціальні конфлікти, відбулася девальвація моральних норм суспільного життя. Порушення суверенітету України її сусідами призвело до фатального розколу на Правобережну і Лівобережну Україну.

У кінці XVII — на початку XVIII ст. центр полі­тичного і духовного життя України зосереджується на Лівобережжі. Українці називали його Гетьманщиною, а росіяни — Малоросією. Після Б. Хмельницького ще зберігалися чіткі ознаки державності — вибор­ність гетьмана та старшини, система місцевого управ­ління, судочинство, козацьке військо. У Гетьманщині існувала своя система адміністративно-територіально­го поділу {сотенно-полкова), до якої входили 10 полків (СтародубськиЙ, Чернігівський, Ніжинський, Прилуць­кий, Київський, Гадяцький, Переяславський, Лубенсь­кий, Миргородський і Полтавський). Це був густоза-селений край з розвинутою економікою. На той час на Лівобережжі вже було 11 великих міст, 126 місте­чок та 1800 сіл, в яких проживало 1,2 млн. чоловік. Окремі міста (Київ, Переяслав, Полтава та ін.) корис­тувалися магдебурзьким правом. Основу населення Гетьманщини складали козаки, українська шляхта, селянство та міщанство. Панівною верствою була ко­зацька старшина та українська шляхта. Точніше про це говорить Т. Яковлева. Правда, вона описує соціаль­ний склад населення Гетьманщини в середині XVII ст., але воно фактично не змінилось і у XVIII ст. Отже, соціальна структура суспільства Гетьманщини була слідуючою: шляхта, козацька старшина, міщани, духо­венство, селянство, козацтво.

Громадянська війна в Україні скінчилася з підпи­санням «Вічного миру» 1686 р. та обранням Івана Мазепи у 1687 р. на посаду гетьмана. Він займав цю посаду найдовше з усіх гетьманів — більше 20 років. І. Мазепа майже до останніх днів свого гетьмануван­ня зберігав добрі стосунки і довір'я Петра І.

Однак Петро І порушив основну умову Березне­вих статей — захист України. Тим самим він звільнив І. Мазепу від обов'язку союзника Росії. За допомо­гою союзу з шведським королем Карлом XII геть­ман спробував зберегти автономію України, та це йому не вдалося.

Постать І. Мазепи складна й неоднозначна. В одній особі поєднуються захисник української державності і кар'єрист, тонкий дипломат і улесливий царедворець, меценат і жорстокий гнобитель народних мас. Його портрет відображає складність історичних процесів кінця XVII — початку XVIII ст., а також особисті риси характеру. Суперечливість поведінки гетьмана зале - жала від збігу його, власних інтересів із загальнодер­жавними.

Факти свідчать, що І. Мазепа не зраджував Петра І, а сам був зраджений російським союзником. Не був він зрадником і українського народу, бо, за умовами договору зі Швецією, Україна мала стати ве­ликим князівством під номінальним протекторатом короля Швеції.

Студенти мають зрозуміти, що з 80-х років XVII і до початку XVIII ст. царизм обмежував автономію Ук­раїни, що викликало опір українського керівництва, завершальним акордом якого була національно-виз­вольна акція І. Мазепи.

загрузка...