Утворення речі посполитої

Наприкінці XVI ст. руська (українська) шляхта втратила роль провідника політичних прагнень України. Вона жила інтересами своїх маєтків, бажала щоб її прийняли в коло польського панства і не зуміла протистояти рішенням польського сейму, який у січні 1569 р. почав розглядати питання унії двох держав.

Литовські феодали теж втомилися від постійної ворожнечі з поляками, постійних війн з Московською державою і кримськими татарами, а також міжусобних війн, пов’язаних з політичною боротьбою за великокнязівським престолом. Отже, їм потрібні були спокій і стабільний політичний режим.

Відчувши ці настрої Польща, яка у XVI ст. була міцною агресивною державою, здійснює дії щодо остаточного поглинання (інкорпорації) Русько-Литовської держави. Польський уряд і верхівка розглядали унію, як один із заходів поширення експансії на Схід, збільшення та збагачення своєї держави.

1 липня 1569 р. була укладена Люблінська унія, яка об’єднала Королівство Польське і Велике князівство Литовське в одну державу – Річ Посполиту. Держава управлялась єдиним королем, який коронувався у Кракові. Литва втрачала право на власні сейми, зовнішні відносини, але зберігала державність – адміністрацію, армію, уряд, герб, фінанси. Правовою основою залишався Литовський статус. Польська та литовська шляхта отримали право володіти землями в будь-якій частині держави.

Люблінська унія оформила перерозподіл українських земель між Польщею і Литвою. Волинь, Брацлавщина, Поділля, Київщина, відійшли до Польщі, а Білорусь з Берестейщиною залишились у складі Литви. Унія також відкрила Польщі шлях до використання природних багатств, нарощування економіки та воєнної потужності. В новій державі головна роль в політичному та економічному житті належала Польщі.

Інтереси українців в об’єднаній державі майже не бралися до уваги, тому проти унії виступили українські магнати О. Чарториський, К. Острозький, Б. Корецький, К. Вишневецький. Однак, через деякий час проводилися з нього, бо шляхту влаштовували у польській державності гарантовані політичні свободи та станові привілеї, обмеженість королівськоївлади та внутрішня стабільність серед інших європейських держав. Польща також була однією з країн, де існувала певна свобода віросповідання.

Після укладення Люблінської унії посилення польського впливу відчувалось у всіх сферах культурного і духовного життя. Польський уряд спрямував зусилля на послаблення національноїкультури та церкви. Православна українська церква, при відсутності національної держави, не мала опори в державній владі, не могла протистояти тиску з боку католицької церкви, поступово занепадала і це привело до кризи у 70-х рр. XVI ст.

З метою подолання цієї кризи частина українського та білоруського духовенства висловилась за унію з католицькою церквою. Існувало три варіанти. Перший – римо-католицької церкви, який передбачав не об’єднання, а приєднання православної церкви до католицької; другий, витворений К. Острозьким, пропонував рівноправне об’єднання обох церков; третій, запропонований українськими та білоруськими єпископами, включав регіональне об’єднання в межах Речі Посполитої без реформування церковного життя. Ці розбіжності у поглядах на унію привели до протистояння і скликання у Бресті в 1596 р. двох соборів: унійного і православного. Однак, рішення православного собору були оголошені не дійсними, бо король затвердив постанови унійного собору. Таким чином православна церква опинилася поза законом.

Однак, Берестейська унія не об’єднала український народ як передбачалось, а навпаки, уніати опинилися між двох вогнів – православні вважали їх зрадниками, а католики не поспішали поділитися з ними існуючими привілеями. До того ж рішення релігійної унії не знайшли підтримки у більшості української нації, яка не сприйняла шлях компромісу з католицькою вірою і почалося протистояння, яке в майбутньому переросте в гостру конфесійну і політичну боротьбу.