Украинские властные казацко-старшинские семьи в 1734-1764 гг

Упадок казацкого государства, эволюция старшины в сторону Российской империи наиболее ярко прослеживается на примере семей Безбородьков, Якубович, Валькевич, представители которых тогда держали генеральные правительства.

Андрей Безбородько (1711.4.07 - 1780.2.03) был сыном значкового товарища Переяславского полка Якова [1136, 311]. С 1730 г. начал службу в ГВК, через три года («словесно», без указа) назначен старшим военным канцеляристом. Такому взлету следует благодарить генеральному судье Якову Забеле, на дочери которого Евдокией, Андрей женился. В 1739 г. скончался генеральный писарь Турковский и Безбородко в 28 лет исполнял обязанности генерального писаря (получил указ на чин 1741.20.02). Еще раньше ему удалось укрепить материальное положение, после получения «на пропитание» (1736.27.11) села Стольное, Пшехданы и Богданы. Его биограф пишет: «С практическим умом и в особенности с ловкостью, Безбородко умел принаравливаться к характеру каждого из правителей, и спустя оказывали сильное влияние, как на ход дел по Малороссийским правлению, так и на всю местную администрацию» [959, 8].

5 ноября 1742 сотник яготинский Купчинский написал на Безбородко донос в Петербург. Главными его пункты: сотников назначает без выбора, а по личному решению, за что берет соответствующую плату в размере 70-100 рублей; для увеличения сотенных правительств сотни поделил пополам; ввел вакансових сотников; увеличил количество военных канцеляристов с 30 до 200.

Конкретные примеры, которые приводил Купчинский: Бирон рекомендовал на правительство сотника новгородсиверського Александра Пилатовича, которого избрали сотняны, но сотником стал Степан Судиенко (Безбородько за это, как будто, получил 600 рублей и 4 бочки водки); выкрещенный еврей Крыжановский получил на откуп два полка ( Лубенский и Миргородский), а затем правительство сотника Глинского (это ему стоило 260 червонцев и драгоценностей на 300 рублей); назначил родственников на должности: свояка Ивана Сахновского - обозным полковым черниговским, его сыновей Григория и Якима - сотниками старосанжарським и Менский, соответственно, племянника жены Василия Быковского - судьей полковым гадяцким [34, 1].

Дело, которое рассматривали 10 лет, закрыли в 1751 г. в пользу Безбородко, а Купчинского освободили от сотникування и назначили ему 100 ударов палками. Андрей Безбородько писарем еще пробыл 11 лет и в 1762 г. был абшитованный достаточно молодым (51 год) с повышением до генерального судьи. Он поселился в Стольном и впредь делал все необходимое для карьеры своих детей.

Анализ позиций Купчинского и его окружение, которое готовило донос на Безбородко, в частности и донос военного товарища В. Звенигородского на полковника миргородского Василия Капниста в попытке отравления гетьмана Кирилла Разумовского, требует дополнительных исследований, поскольку первый представлял собой попытку в Украинском старшинском среде борьбы с коррупцией во высших эшелонах власти, а второй - попытка борьбы с пришлым иноукраинським элементом на офицерских должностях.

Род шляхтичей Вешняк известный на Овруччини с первой половины XVI в. Потомки полковника чигиринского Федора Якубовича с Вешняк вели свою родословную через Демьяна, которого документы называют то сыном, то внуком Федора.

О Демьяна Вешняка (? 1724.9.05) в начале XVIII века упоминается на Прилуччине, где он возглавлял Жоравську сотню (1711-1713). От полковника Прилуцкого получил в награду с. Кулишивку и Мокиевку, утвержденные в 1712 г. гетманским универсалом. Особое значение для его места в общественной иерархии Гетманщины сыграл брак с Прасковьей Марковной Маркович.

Их сын Яков был принят под гетманский бунчук, стал участником почти всех военных экспедиций казацкого войска второй четверти XVIII века: в низовом корпусе, польском, крымскому, днестровском, Хотинском походах. Стал генеральным есаулом (1730-1752). Его брак с дочерью русского бригадира Дунина Ульяной заложил основы быстрой эволюции семьи якубовичам в сторону Российской империи.

Сын Александр старший уже в 1757 г. был ротмистром русской армии, а через 30 лет вышел в отставку в чине генералмайор. Экономическое положение семьи было укреплено еще и браком с дочерью бунчукового товарища Михаила Иваненко Марией [1144, 297]. Второй сын Александр начал службу в лейбгвардийському Измайловском полку и в 1769 г. вышел в отставку подпоручиком. Григорий Яковлевич служил поручиком Сумского легкоконные полка. В казацком войске остался лишь один сын - Демьян, который был прапорщиком, полковым хорунжим, бунчуковим товарищем. Звание бунчукового товарища получил и Андрей Яковлевич как земский судья.

Генеральный есаул Яков Якубович дал характеристику другому представителю старшинской верхушки - Валькевич: «В 1733 г. ... бунчуковие общества действительно обретались в Польском походе, в котором по чину своему должен Был быть и он Валькевич не был, в 1737 году когда в походе Крымско Очаковский бунчуковие общество обретались он Валькевич не был, в 739 году когда в походе Хотенском бунчуковие общество Были Он не был, и не только от походов но и внутри якие случаются нарады и комиссии едные ухищрением себя вот оных освобождает избирая удоб возможное к покою своего Резон ».

Как видно из вышеприведенной таблицы сотенная правительственная старшина составила 1,1% казацкого войска. Всего на правительствах, кроме генеральных, было 658 старшин (по штату 750) [633, 1995].

Участились назначения на старшинские правительства некозакив. Так, «по усмотрению генералитета» в 1737 г. сотником полковым лубненским был назначен «за то мои Верные службы» (в 1733-1737 гг выполнял функции переводчика с польского и латинского языков в российских генералов) шляхтич из Троцкого воеводства Михаил Скаржинский. Он считал, что находится «в иностранстве». Чтобы спасти местные старшинские кадры, полковник лубенский Петр Апостол подал инициативу Румянцеву по распределению сотни на три части (под видом восстановления старинных сотен). Главные аргументы звучали так: «Из древле при полковых сотнях по два и по три сотника», «полковые сотни в большом числе казаков пред прочими находятся», сотник «за отлучке одного или двух третий оставался» [633, 122]. Скаржинский же требовал или «совокуп по прежднему» сотню как единое целое или сделать ему имущественные предоставления. Пока с этими предложениями он обращался к ГВК и фельдмаршала фон Лессия, дело не решалась. Очевидно, он рискнул на прямое обращение в Сенат, так в 1741 г. последний принял решение о слиянии трех сотен в одну. Кроме того, Скаржинский «за восприятие веры православной (переход из католичества в православие - авт.) И за ревностные службы» получил имение в Чорнуський сотни (20 дворов) [633, 130]. Попытка П. Апостола сохранить местные кадры все же удалась. Безусловно, на время назначения полкового сотника Лубенского Скаржинский в какое сравнение с наиболее вероятной кандидатурой на это правительство Семеном Ивановичем Приймой. Сын местного полкового сотника, С. Прийма начал службу в конных полка Г. Галагана (1707-1710), затем был за сотника полкового лубненского в Дербентском походе (1722), атаманом городовым лубненским (1724-1729, 1729-1739), полковым комиссаром (1729). Он и стал сотником 2й полковой, и в 1741 г. «безо всякой моей вины сотничества лишился» (в связи с ликвидацией сотни) [633, 211]. Все же он назначается есаулом полковым, что было повышением по службе.

После смерти гетмана Скоропадского буйным цветом разрослась бунчукове общество. Генеральная войсковая канцелярия сама, без гетмана, брала под гетманский бунчук. Конечно, это происходило не без учета уважительных рекомендаций российского генералитета. Так, в 1747 г. миргородский полковник сокрушался, что «в преждних годах в Малой России по службы генеральных старшин и Полковников, дети их определяемый Были в бунчуковые товарищи, они же назывались и войсковымы и не более ых находилось как от 30 до 40 человек» , а теперь более 200. ГВК сама без аттестатов полковых канцелярий определяла бунчуковых и военных товарищей "не токмо из мелких старшинских детей и значковых товарищей, но из рядовых казаков» [633, 543].

В его полку было семь бунчуковых товарищей «кои при полка никакой службы ... не отправляют», но «безбоязненно людей могут обижать», за то, что есть указание ГВК «дабы их суды полковые и сотенные НЕ привлекать почему обижаемые вот них бедные люди полка Миргородский казаки и обывателя во всех делах принуждены ездит в Глухов верст по 200 и по 300 и там суда искать на них в Генеральной войсковой канцелярии и в Генеральном войсковом суде и вот того принимают себя немалые убытки »[633, 543 н].

Матвей Иванович Холодович, сын сотника воронизького, женат на внучке Ивана Семеновича Бихивця Феодорой Дащенко начал карьеру военного канцеляриста в 1730 г. Через одиннадцать лет - в 1741 г. стал старшим военным канцеляристом, но уже в следующем году увольняется из донос сотника Купчинского. Под его крылом работают военными канцеляристами младший брат Андрей Холодович (с 1738) и свояк Каким Миткевич.

Вдова священника Прохора Миткевича вдуге вышла замуж за судью генерального Федора Лысенко. Ее сын от первого брака Каким Прохорович Миткевич в 1737-1741 годах служил военным канцеляристом ГВК. В 1741 г. женился на дочери абшитованный судьи полкового, бывшего писаря полкового черниговского Самийла Холодович Феодосии и того же года занимал правительство своего тестя. Рекомендовал его на эту должность генерал Кейт, вспомнив его участие в комиссии 1738 в Севске «на залог вот опасной болезни».

КиевоМогилянську академию посещали четыре сына протопопа глуховского Алексея Голяховский (Демьян, Даниил, Иван с 1729, Петр с 1730). По окончании - 24 июня 1741 - трое из них (кроме Даниила) становятся военными канцеляристами ГВК.

Центральные правительства в мижгетьманський период держали 15 семей (представителей Лизогубов, Забил, Бороздн, Горленко, Лысенко, Турковский, Безбородько, Мануйлович, Якубович, Валькевич, Скоропадских, Маркович, Ханенко, Галецких, Оболонских).

Правительство генерального обозного весь период занимал лишь Яков Евстафьевич Лизогуб (1728.18.03 - 1749). Шесть старшин держали генеральное судейства: Михаил Тарасович Забела 12 лет, Иван Владиславович Бороздна 9 лет, Которым Мануйлович Горленко 10 лет [1140, 249], Федор Иванович Лысенко 10 лет, Демьян Васильевич Оболонский (? - 1758), Илья Васильевич Журман ( 1756-1782). Два полных и два наказных генеральные писари представлены Михаилом Турковский [31, 1] Андреем Безбородко и Андреем Руновский, Степаном Петрункевичем. Иван Мануйлович, Федор Лысенко, Яков Якубович, Петр Валькевич держали правительство генерального есаула. С расширением налоговой деятельности сохранялся правительство генерального казначея, который занимали Андрей Маркович, Михаил Скоропадский, Василий Гудович. Каким Горленко, Николай Ханенко, Петр Искрицкий были генеральными хорунжими, Семен Галецкий (назначен именным указом императрицы от 10 февраля 1734), Николай Ханенко, Демьян Оболонский - генеральным бунчужным.

Однако, феноменом украинской истории стала семья Понимал (более известных как Разумовских) [914, 14]. Семья казака Якова Розума с Лемешев Киевского полка имела сыновей Ивана и Григория, дочь Анну. Последнюю выдали замуж за казака Дубину, сын Григорий женился на казачке из соседнего села Адамовки Наталия Демьяновна. Супруги имели трех сыновей (Даниила, Алексея и Кирилла) и трех дочерей (Агафью, Анну, Веру). Даниил умер рано, Алексей (род. 1709.17.03) был почти на 20 лет старше Кирилла (1728.18.03).

Алексей Григорьевич, попав в ближайшее окружение императрицы Елизаветы Петровны и женившись на ней, уже 1745 становится графом, Егермейстер, действительным оберкамергер, поручиком лейбкомпании, получает как потомок (вымышленный) князей Рожинських титул графа Римской империи. Помог матери в покупке корчмы, поднесении не только ее, и его сестер, но и их дочерей: Агафьи, замужней за ткачом Власом Климовичем (впоследствии признанным шляхтичем Будлянский), Анны, бывшая портным Осипом Лукьяновичем Закревским, Веры - жены казака Ефима Федоровича Дарагана, социальное положение.

Начали подниматься и родственники его матери: родные ее братья - атаман Федор, казаки Герасим и Денис Демешко. В случае стала и упоминание о том, что их прадед (очевидно, по женской линии) Григорий Стришенець был сотником Остерским. Появление влиятельной персоны при дворе почувствовала и украинская старшина, направив к нему все взоры и надежды, а в недалеком будущем отдав и украинскую историю в руки семьи Разумовских.

Своего младшего брата Кирилла Алексей направил на обучение в лучших европейских студий. Кирилл Разумовский после возвращения из Европы получает придворный чин действительного камергера, а перед тем был удостоен титула графа. Таким образом, на гетманское правительство впервые становится не казацкий старшина, а титулованный придворный Российской империи. Кроме того, это второй случай в истории Гетманщины, когда первое лицо в государстве замужем за неукраинцы (Екатерине Нарышкиной).

Еще в 1714 г. начал придворную службу уроженец Глухова Кирилл Степанович Рубановская (1698-1768) сначала певцом при комнате Ее императорского величества, а потом, поскольку получение дворянство, камерфурьером и полковником.

Императрица Елизавета Петровна 25 июля 1755 выдала грамоту об очередности старшинства полковников малороссийских, которой установила первенство полковников нежинского Петра Разумовского и гадяцкого Василия Разумовского перед другими, поскольку они имеют звание российских армейских полковников [1289, 15].

В Нежинском полку наказным полковником в 1739 г. был Василий Дроздовский, 1740 управляли бунчуковые товарищи Демьян Рубец, Федор Костенецкий, Яков Шаула, сотник седневский Иван Римша, в 1741 г. - бунчуковые товарищи Петр Искрицкий и Яков Троцкий и сотник Любецкий Иван Савич.

Четыре года полк возглавлял Иван Божич, пять - Семен Кочубей, а с 1753 г. - Петр Разумовский [59, 1]. Известны три обозные - Михаил Танский, Леонтий Грановский, Юрий Сердюков, два судьи - Леонтий Грановский и Василий Кулаковский, четыре писцы - Иван Кужчич, Василий Кулаковский, Лев Сорока, Яков почек. Полковыми есаулами были Федор Борсук, Андрей Володьковський, Афанасий Костенецкий, Антон Соханський, Григорий Долинский, Степан Костенецкий, Яков почек, Федор Александрович, Яков Тарасевич, Афанасий Боровик (из шляхтичей герба «Огоньчик» [1162, 14]), Николай Занькевич. Хоругвь полковую охраняли хорунжие Василий Уманец, Яков Быковский, Василий Грива, Павел Зубковский, Петр Клецун, Матвей Самчевський, Василий Кадыгроб, Иван Яновский, Иван Армашевский, Федор Каневский.

Первый полковую сотню наряду с полными сотниками Афанасием Левицким и его сыном Степаном возглавляли наказные сотники (Грицько Корж и Пантелеймон Лозицкий. Во 2-й полковой известные наказной сотник Василий Буряченко и полный Кирилл Кулаковский. Третий полковую сотню 1918 возглавляли Романовская (16 лет Григорий Иванович, а потом еще два годы его сын Петр Григорьевич). 15 июня 1753 сотню принял Григорий Лахневич. В 4й полковой сотни сотникувалы Стефан Каневский и Алексей Виридарський (с шляхты [1162, 25]).

В Веркиивський сотни местную Сотницкое династию Армашевский представляли отец Иван Павлович и сын Сидор Иванович, наказным сотником упомянутый Мина Григорий. В Мрин сотникувалы Иван Тарасевич и Сидор Жураковский, в Ивангородский сотни - Матвей Конисский и наказной Андрей Романенко, в Борзнянской сотни наказные сотники Николай Забила, Алексей Вороновский, Павел Рудавский, Герасим Нагорный, а потом полные Кирилл Забела и Иван Шишкевич. В Прохоровке наказными сотниками были Григорий Григорьевич, Павел Иосифов, Иван Борсук, а полным - Дмитрий Семенович Григорьевич, в Воронеже - наказными какой Федор, Кирилл Слабый, полным - Андрей Холодович.

Новомлинську сотню возглавляли наказные сотники Леонтий Метельский и Захар Гордеевич, а также полный - Иван Шишкевич, Батуринские сотники - Самойло Левандовский, Алексей Демидовская, Кирилл Кулаковский, Дмитрий Стожок, Бахмачский - Андрей Барановский, Кирилл Забила, Михаил Янович, наказные - Василий Страшный, Иван Поповский, Яков Покотило, Тимофей Хильчевський, Олишевское сотники - Василий Шрамченко, наказной - Андрей Пригара, Конотопа - Федор Костенецкий, наказные - Даниил Афанасиев, Василий Мурашко, Федор Парпура, Матвей Нестерович, Даниил Торанський, Шаповаловский сотники - Василий Кулаковский, Максим Сохацкий и наказные - Алексей Вороновский, Адам и Антон Сохацкий, Кролевецкие сотники - Михаил Лукашевич [32, 1] и Григорий Огиевский [344, 1], наказные - Афанасий Макаренко, Иван Лучницький, Глуховские - Матвей Маньковский [33, 1], Демьян Туранский, Петр и Семен Уманцы, Янишпильськи - Степан Каневецький (шляхтич герба «Наленч» [1162, 67]) и Григорий Жовтобрюх, Поповская - Иван Жила и Николай клянусь, Дивицьки - Лаврин Селецкий и наказной - Игнат Британ. Старшина Ніжинського полку нараховувала 135 старшин 3 102 родин (4 Тарасевичі, Костенецькі, Уманці, Забіли, 3 Романовські, Левицькі, Шишкевичі, Сохацькі, Селецькі, Григоровичі, 2 Шрамченки, Холодовичі, Покотило, Кулаковські, КаневськіОболонські, Володьковські, Величковські, Борсуки, Армашевські).

Російський полковник Опанас Радіщев у Стародубі сім років очолював полк, віддавши пірнач Федору Максимовичу у 1741 р. Через 16 років полк очолив Яким Борсук, а через два роки полк знову знаходився у колективному правлінні: Олександра Дублянського, Петра Миклашевського [1124, 243]. Пізніше полковником став Степан Карнович. Функції обозних полкових виконували Микола Ханенко, Григорій Юркевич, Павло Скорупа, суддів — Андрій Рубець, Кирило Лобисевич, Петро Малишевський, писарів — Григорій Юркевич, Степан Петрункевич, Петро Губчиць, Степан Косач, Петро Косач, обозних — Пилип Немирович–Данченко, Степан Якимович, Гнат НемировичДанченко, Петро Маляревський, Степан Косач, Андрій Лишень, Петро Лишень, Павло Лобисевич.

Першу полкову сотню очолювали Петро Галецький, Яків Якимович [247, 1], Володимир Соболевський, другу — Андрій Силевич, Опанас Случановський, Топальську — Михайло Янжул, Григорій Рубець, Новоміську — Андрій Силевич, Новгородську — придворний співак Хома Петрович, через якого був зміщений Степан Судієнко, Мглинську — Іван НемировичДанченко, Василь Лисаневич, Іван Соханський, Шептаківську — Петро Маньківський, Погарську — Володимир Соболевський, Почепську — Іван Губчиц, Варявський, Василь Губчиц, Михайло Старосельський, Яків Старосельський, Бакланську — Михайло Губчиц. 73 старшини полку того часу репрезентували 50 родин, серед яких по 4 Губчиці і НемировичіДанченки, 3 Соболевські, Косачі, КожуховськіЯкимовичі, 2 Велинські, Юркевичі, Скорупи, Ханенки, Соханські, Рубці, Малишевські, Маньківські, Лобисевичі, Лишені, Карновичі.

Чернігівський полк очолювали росіянин Володимир Ізмайлов і серб Іван Божич. Про поведінку Божича засвідчує факт, шо він побив студента місцевої слав'янолатинської колегії Силу Сербиновича, який не зняв перед ним капелюха. Обозними були Павло Сангурський, Федір Молявка, Іван Сахновський, суддею — Тиміш Сенюта, писарями — Самійло Холодович, Яким Миткевич, Андрій Миткевич, осавулами — Єлисей Рашко, Іван Норка.

Полковим сотником був Федір Посудевський, любецькими сотниками — Федор Посудевський, Сава Посудевський, Василь Савич, Зарецький, киселевськими — Василь Лисенко, волинськими — покозачений шляхтич гербу «Доліва» [1162, 16] Олександр Брежинський, Василь Максимович, Роман Журба, березнянськими — Андрій Лисенко, Яким Сахновський, городнянськими — Григорій Молявка, Іван Пирятинський, Іван Красовський, Леонтій Серафимович, Корнилій Дубовик, Григорій Дубовик, роїським — Леонтій Бакуринський [936, 46], вибельським — Андрій Тризна, білоусівськими — Іван Булавка, Дем'ян Маленський, Григорій Дубовик, Георгій Дзвонкевич, менськими — Богдановський, Яким Сахновський, Григорій Кузьминський, Павло Сахновський, понорницькими — Костянтин Тихоновський, Василь Максимович, Олександр Брежинський, синявськими — Степан Петрункевич, слабинськими — Стефан Філоненко, Тиміш Кулябка, Самійло Михайлович Левандовський, столенські — наказні Стефан Михайлович і Тиміш Кульчицький, сосницькі — Павло Ломиковський, Павло Полетановський, Филимон Шафонський (Шатило), Іван Лисянський.

Реєстр старшин Чернігівського полку того часу нараховує 116 осіб з 91 родини, серед яких 4 Сахновські, Посудевські, 3 Савицькі, Міхно, Лисенки, 2 Ярошевичі, Філоненки, Тризни, Савичі, Римші, Молявки, Мокрієвичі, Миткевичі, Журби, Дубовики, Брежинські, Бобирі, Бакуринські.

Прилуцьким полковником був Григорій Галаган [1137, 318], обозними — Федір Молявка і Федір Галенковський, писарями — Іван Александрович і Іван Шнурчевський, суддями — Яків Огронович, Іван Галаган [1137, 318], Стефан Лукомський, Іван Александрович, осавулами Ничипір БілецькийНосенко, Михайло Величко, Михайло Стороженко, Яків Величко.

Полкову сотню очолювали Степан Лукомський, Андрій Гуленко, Павло Гуленко, Юрій (Георгій) Носенко–Білецький, 1шу Варвинську — Дмитро Кониський, Михайло Тарновський, Андрій Барановський [104, 1], 2гу Варвинську — Іван Тарновський, Журавську — наказні Тиміш Федорович і Кузьма Тупенко, Іваницьку — Федір Свирський, Ічнянську — Андрій Стороженко і Іван Новицький, Корибутівську — Павло Ясликовський, Самійло Левандовський, Павло Дембовський, Василь Рудковський, Красноколядинську — Петро Максимович, Монастирищанську — наказний Іван Головко, Срібнянську — Микола Троцина, Осип Масло. В Прилуцькому полку того часу відомі 64 урядовці з 49 родин (3 Галагани, Тарновські, Стороженки, Романовичі, 2 Велички, Федоровичі, Троцини, Огроновичі, Лукомські, Гуленки, БілецькіНосенки).

Київським полком продовжували керувати Михайло Танський, його син Михайло Михайлович Танський і Юхим Федорович Дараган. Полковими обозними були Андрiй Шаула, Олексiй Пiдвисоцький, Олександр Солонина, суддями — Iван Стопановський, Федiр Война, Олександр Солонина, Зіновiй Борсук, писарями — Iван Покорський, Григорій Покас, Петро Роговський, Зіновiй Борсук, Андрiй Миткевич, осавулами — Осип Закревський, Степан Барановський.

Козелецькими сотниками були Петро Жила, Олексiй Пiдвисоцький, Степан Барановський, Павло Руголь, остерським — Iван Солонина, київськими — Прокіп Жила, Павло Гудима [862, 4], Михайло Гудима [225, 1], моровськими — Петро Негруля, Iван Солонина, носівським — Карпо Шаула, бобровицькими — Роман Журба, Матвiй Косташ, гоголівськими — Олександр Солонина, Филимон Шафонський, Антон Пальчинський, кобизьким — Петро Симоновський. До реєстру Київського полку того часу внесено 61 старшина з 44 родин (4 Солонини, Шуми, Жили, 3 Шаули, Барановські, 2 Танські, Мандрики, Закревські, Гудими).

У Полтаві залишилися українські полковники. Спочатку представник місцевої старшинської родини Василь Кочубей, поставлений ще за Апостола, а у 1743 р. його змінив прилучанин Андрій Горленко [1140, 250].

Полковими обозними були Іван Левенець [58, 1] і Андрій Руновський, суддею — Григорій Сахновський [52, 1], осавулами — Іван Сулима, Іван Максимович, Данило Тимченко, Яків Козельський, Василь Магденко [66, 2], Дем'ян Беньковський [66, 1], писарями — Григорій Заньковський, Андрій Руновський, Григорій Бачинський.

Полкові сотні очолювали Семен Кулик, Іван Черняк [56, 1], Григорій Штепа, Ярема Фідровський, Решетилівську — Семен Бузановський, Старосанжарську — Іван Згурнос, Іван Заньковський [68, 1], Санжарську — Дмитро Левенець, Григорій Афанасієв, Петро Сулима, Ілля Вольховський, Андрій Магденко [60, 1], Білицьку — Павло Кот, Петро Тройницький, Кобиляцьку — Максим Янович, Сокологорську — Яків Червецький, Царичаську — Йосип Бабанський, Іван Кущинський [55, 1], Орлянську — Григорій ПселДяченко, Григорій Тель, Данило Лаврінович, Іван Осовицький, Старосамарську — Дмитро Могилевський, Максим Зуй, Іван Берзан, Кишенську –Тиміш і Василь Потоцькі [69, 1], Маяцьку — Василь Лисняк, Гаврило Штепа, Василь Гаврилів, Василь Марченко, Нехворощанську — Каленик Слоновський [64, 1], Сулима, Келебердинську — Іван (1739), Микита Козельський, Переволочанську — Осип Вовк. Загалом у Полтавському полку того часу відомо 99 урядників з 77 родин (4 Сулими, 3 Штепи, Козельські, 2 Тарнавські, Тройницькі, Юхименки, Тимченки, Семенови, Руновські, Руденки, Дяченки–Псели, Потоцькі, Могилевські, Магденки, Левенці, Заньковські, Глоби, Гегели).

Гадяцькими полковниками були Петро Галецький, Василь Розумовський, Антін Крижановський. Полковими обозними були Василь Биковський і Іван Родзянка, суддями — Василь Биковський, Іван Родзянко, Федір Война, писарями — Яків Ситенський, Биковський, Яків Колодяжний, осавулами — Осип Ситенський, покозачений шляхтич гербу «АндродеБюі» [1162, 11] Олексій Богаєвський, Василь Ковалевський.

Полкові сотні очолювали Петро Пирятинський, Іван Манко, Герасим Станіславський, Федір Ситенський, Осип Малиновський, Іван Манько, Котельвенську — Осип Гнидич, Юхим Зашаловський, Іван Матюшинський, Петро Гнєдич, Лютенську — Данило Засядько і Ілля Шостак, Веприцьку — Григорій Покотило, Прокіп Масюк, Рашівську — Семен і Павло Зеленські, Ковалівські — Данило Лесевич, Петро Кир'яків, Зіньківські — Костянтин Бантиш, Данило, Михайло і Федір Жадьки, Іван і Лук'ян Бутовичі, Грунську — Семен Милорадович [1126, 480], Комишенську — Іван Яценко, Павло Антонович, Павло Золотаревський, Семен Михайловський, Опішнянські — Андрій Дем'янович [333, 1], Артем Панченко, Максим Руновський, Лев і Юрій Биковські, Федір Момонтів.

У той період відомо 80 старшин з 63 родин Гадяччини (5 Жадьки, 4 Зеленські, 3 Ситенські, Биковські, Бутовичі, 2 Милорадовичі, Манки, Засядьки, Гнєдичі).

Миргородський полк з 1737 р. очолював Василь Капніст, а з січня 1752 р. полковником став Федір Остроградський. Полковим обозним був Федір Москов, суддями Федір Остроградський, Федір Козачинський, писарями — Федір Тихонович, Федір Козачинський, Петро Зажиховський, Галятовський, осавулами — Антін Волевач, Тихін Кальницький, Іван Білошицький, Семен Родзянко, Данило Байрак, Василь Зарудний.

Полковими сотниками були Василь Зарудний [254, 1], Висоцький, Матвій Ляхович, Кирило Забіла, Попатенко, богацькими — Йосип Степанович, Іван Сандул, Стефанович, Сидорів, хорольським — Ярема [549, 1] Родзянко, яресківськими — Михайло Лоєвський, Федір Гаврилів, Степан і Опанас Попатенки, голтвянськими — Іов Сежченко, Василь Остроградський, остапівськими — брати Григорій і Федір Базилевські, шишацькими — Федір Москов, Федір Яковенко, білоцерківськими — Іван Базилевський, Василь Жученко, сорочинськими — Федір Охрімович, Андрій Дем'янович, Петро Гончаренко, кременчуцькими — Ілляшенки: Федір Гаврилів, Яків Гавриленко, Гаврило Федорович, уставицькими — Василь Тимошенко, Дмитро Ламан, Кирило Каракаш, Остап Карась, Михайло Дембровський, потоцькими — Юрій Сахатов і Ілля Шутенко. Цибулівською сотнею керували Данило Дахно, Костянтин Корчевський, Іван Ковальчук, Давид Звенигородський, Данило Байрак, Архангелородською — Давид Звенигородський і Осип Чечель, Крилівською — Григорій Рудь.

Загалом у полку відомо 103 старшини з 84 родин (5 Базилевські, 4 Остроградські, 3 Родзянки, Попатенки, Ілляшенки, 2 МоскаленкиСтефановичі, Майбороди, Коденці, Зарудні, Замиздрі, Волошини).

Лубенським полком 21 рік керував Петро Данилович Апостол [385, 3], котрого у 1757 р. змінив Іван Кулябко, який попередньо був 20 років полковим обозним у цьому полку. Крім Івана Кулябки, обозними були Іван Жуковський, Іван Маркович, Василь Кулябко. Полковими суддями були Семен Максимович, Андрій Павловський (з інтендантів семінарії Троїцького Сергієвого монастиря), Василь Кулаковський, Василь Стефанович, писарями — Семен Столпановський, Опанас Шкляревич, Федір Дергай, Андрій Степанович Страховський, Яків Корнієвич, осавуломи — Петро Троцький, Іван Гонцевський, Степан Корсун, Федір Зарудний, Семен Слюз, Родіон Рвачевський, Семен Прийма, Григорій Манджос.

Полкові сотні очолювали Іван Кулябко, Михайло Cкаржинський, шляхтич гербу «Косцеша» Карпо ЗначкоЯворський, Іван Пуковський, Семен Прийма, Василь Савич, Яблунівську — Степан Стороженко, Олексій Чернецький, Пирятинські — Григорій Колатевський, Михайло Огранович, Іван Оріховський, Снітинську — Петро Максимович, Іван Жуковський, Хмельовську — Андрій і Петро Шкляревичі, Горошинську — Григорій Довгий, Городиську — Пилип Петровський, Чорнусівську — Петро Троцький, Клим Христич, Сенчанську — Тиміш Криштофович, Лукомську — Іван та Степан Піковці, Михайло Ореховський, Глинську — Антін Крижановський і Павло Світ, Смілянську — Григорій Савицький, Павло Губар, Григорій Довгий, Григорій Громека, Роменську — Семен та Іван Марковичі, Чигриндубравську — Іван Булюбаш та Олександр Бутовський [253, 1], Лохвицькі — Василь Стефанович, Іван Огранович, Кирило Коченевський, Федір Момонтов, Василь Нельговський, Василь Лукашевич. У полку цього часу відомі 87 старшин з 63 родин (7 Ограновичів, 3 Жуковські, Шкляревичі, Максимовичі, Кулябки, 2 Христичі, Булюбаші, Страховські, Савицькі, Піковці, Петровські, Оріховські, Марковичі, Криштофовичі, Бутовські).

Переяславський полк 25 березня 1736 р. очолив Михайло Самсонович Богданов, але через три роки полковником став Семен Сулима. Полковими обозними були Лукаш Васильович Коломійченко, Семен Сулима, Семен Безбородько [1136, 311], Іван Кулябко, полковими суддями — Павло Черняхівський, Семен Безбородько [1136, 312], Костянтин Лисеневич, Яким Канієвський (шляхтич гербу «Наленч» [1162, 67]), писарями — Костянтин Лисеневич, Ничипір Дем'янович, Яким Канієвський, Василь Туманський, Степан Карлицький, Гаврило Черняхівський, осавулами — Григорій і Лука Лукашевичі [231, 1], Яків Пилипенко.

Першу полкову сотню очолювали Семен Копцевич і Іван Пилипенко [365а, 1], другу — Іван Гулак, третю — Федір Киселівський, Басанську — Іван Нестелій, Баришівську — Григорій Лизокевич і Давид Афендик [1121, 443], Воронківську — Матвій Сулима, Гельмязівську — Йосип Тоцький, Терехтемирівську — Федір Киселівський, Сава і Михайло Гриневичі, Леплявську — Іван Левицький, Бубнівську — Федір БазилевичКулябко, Іван Максимович, Піщанську — Петро Кандиба і Іван Жила, Домонтівську — Яків Платковський, Золотоніську — Костянтин Леонтович, Кропивненську — Петро Дараган, Іркліївську — Олексій Требинський і Павло Завойко [686, 101], Канівецьку — Іван Лебединський, Яготинську — Степан Лукомський, Олексій КанаровськийСоха, Федір Славатинський, Бориспільську — Юрій Юрійович Забіла, Березанську — Семен і Петро Безбородьки [1136, 312], Василь ДумитрашкоРайча, Іван Лялька.

У полку було 143 старшини з 124 родин (4 Афендики, 3 Пилипенки і Дарагани, 2 Безбородьки, Черняхівські, Требинські, Тоцькі, Сулими, Прохоровичі, Лукашевичі, Леонтовичі, Кандиби, Гулаки, Кулябки, Гриневичі).

Швидко розросталася неурядова старшина. Так, 1763 р. у Війську Запорозькому було 221 (із них лише 139 служили) бунчукових, 329 (239 служили) військових, 722 (548 служили) значкових товаришів [1272, 35–43]. Загалом неурядова старшина нараховувала 1275 чоловік, із них служили 1006 (79%).

За гетьманування Розумовського повністю відродилося звання і набуло широкого вжитку призначення військовим товаришем.

Загалом в полках було різних урядовців і службовців 1879, окремо ще 550, абшитованої старшини 233 у полках і 16 окремо. Разом з 206 старшинськими дітьми, що не служили, і 1326 відставними старшинами вони налічувли 4210 чоловіки (5,8% від загальної кількості козаків). Категорія старшини, яку ми роглядаємо, нараховувала 245 урядів (не включаючи генеральних). За весь період 1734–1763 рр. на цих посадах вдалося виявити 963 урядовців.

З попереднього періоду вдалося встановити долю 297 родин: з них зберегли вплив 220 родин. Втратили уряди 79 родин. Серед них до старовинних козацьких родин належали Берли, Бурляї, Лісницькі, Нечаї, Гречані, Рославці, Раковичі, Новаковичі, Рустановичі, Сангурські, Таранухи, Товстоліси, Цесарські, Черушинські, Шираї, Шашкевичі.

Випадання родин зі старшинського середовища було пов'язане з вигасанням роду. Так, сотник кобиляцький (? — 1712–1730 — ?), осавул полковий полтавський (? — 1722–1725 — ?) і наказний полковник (1727, 1730) Сава Михайлович Тарануха (? — 1677–1730) [6, 52] разом з дружиною Феодосією Данилівною N [574, 140] мали п'ятьох доньок, заміжніх за Павлом Степановичем Козельським, Єфросинія була заміжня двічі, а саме: за Василем Зарудним, сотником миргородським, і Петром Ломиковським, бунчуковим товаришем, Мар'яна — за сотником кобиляцьким Максимом Яновичем, Марія — за священиком Іваном Гординський. Чоловічого продовження ця гілка роду Таранух не мала.

Другою з причин випадання зі старшинського роду була відсутність представників чоловічої статті належного віку. Старші сини Данила Лісницького, онуки Григорія, які були сотниками, померли, а молодші служили значковими товаришами в Шишаках і Уставиці [137, 469]. Син сотника Романа Микола, який згодом триматиме Шишацьку сотню (1765–1772), народився в 1732 р. [1285, 173] і сотником став у 33 роки.

Іноді спадкоємці того чи іншого старшини йшли до монастирів. Так, після смерті сотника золотоніського Переяславського полку Антона Черушинського його син Федір прийняв постриг в монастирі і став ченцем Ераксом, донька Пелагея вийшла заміж за Костянтина Леонтовича, якому перейшов уряд сотника, і всі володіння Черушинських у сотні.

Зафіксований і перехід представників роду на Правобережжя, і як наслідок цього — відсутність серед старшини представників цієї родини. Так, нащадок відомого полковника часів Богдана Хмельницького [899, 16] Карпо Дмитрович Бурляй ще був наказним писарем полковим переяславським (1730) і володів с. Мельниками Іркліївської сотні, а вже його сини перейшли на Правобережжя до батьківських маєтностей, а саме: Іван до сіл Карапиші і Тупики, а Михайло в с. Мисайлівку Богуславського староства.

Деякі родини залишалися на рівні неурядової старшини — бунчукових, військових і значкових товаришів. Рустановичі повернулися в священицьке середовище [687, 6], зберігаючи шлюбні зв'язки з полковими старшинами Лукашевичами, сотниками Леонтовичами і маючи своїх представників у середовищі значкових і військових товаришів [456, 55 зв].

Син полкового судді Івана Берло Андрій пішов у священицьке середовище, став протопопом переяславським, онуки — Іван Васильович (? — 1690–1761) з наказного сотника воронківського (1728, 1730) отримав чин бунчукового товариша (з 1737.21.02), Григорій Данилович — «певчий Высочайшего двора» (1733), Іван Андрійович був військовим канцеляристом ГВК (1747–1765.22.12.).

1735 р. помер колишній суддя полковий переяславський (1724–1729) Семен Іванович Новакович (? — 1679–1735). Його дружина Горпина Романівна, мабуть, із Забузьких (1697–1765 — ?) залишилася з неповнолітніми синами, з яких старший Федір Семенович (1722–1769) розпочав службу з 1740 р., став значковим товаришем, потім з 1752 р. військовим, а в 1768 р. був абшитованим бунчуковим товаришем.

Повернули уряди 97 родин, представники яких не фіксуються за гетьмана Апостола. Серед них були представники родин, які мали досить значний вплив у попередні періоди — гетьманських родин Наливайок, Дорошенків, Скоропадських, полковничих — Думитрашків — Райчів, Кривоносів, Силичів, Джулаїв, Лобод, Дубин, Жоравок, Третяків, Журманів, Жученків, Громек, Момотів, Мурашок, Чечелів, генеральної старшини — Ломиковських, Мокрієвичів, Зарудних, Лучченків, Шилів, таких впливових старшинських родин, як Кониських, Маньківських, Маслів, Манжосів, Завойок, Звенигородських, КонаровськихСохів, Карасів, Киселівських, Парпурів, Рубців, Полетик.

Відсутність втрат уряду за політичними мотивами, а також повернення в уряди значної частини казацьких родин, які мали великий вплив у попередній період, ще раз підтверджує лояльність російської адміністрації до козацтва в той період у збереженні свого абсолютного керівництва.

262 нові в старшинському середовищі родини потрапили туди різними шляхами. Найбільший приплив відбувся зі старовиних козацьких родин, на другому місці стояли священицькі родини, серед яких слід відзначити Войн, Оріховських, Голятовських, ЗначкоЯворських, Сенют, Миткевичів, Карлицьких, Чернецьких. Посилився приплив у козацьку старшину заможних міщан. Серед них представники київської міщанської верхівки — Александровичі, Биковські, Гудими, прилуцького міщанства Гуленки, переяславського Капцевичі, миргородського — Козиненки. Через військові заслуги потрапляли в старшину вихідці із Запоріжжя — Грива, Негруля, з компанійської старшини — Ясликовські, Штепи, Слобожанщини — Моцоки. З'явилися і вихідці з Правобережжя: Скаржинські, Білошицькі, «греческой концистории, но польской породы» [491, 2] — Кондискалови, серби з національних формувань, які служили в Російській імперії — Божичі, нащадки вохідців з Балкан — Волошини, Косташі, Ламани. Продовжували поповнювати старшинські роди вихрести з єврейства — Крижановські, переяславські греки — Костянтиновичі. Існував і канал призначення старшини з російських офіцерів — князь Хованький, Радищев.

основные ресурсы власти