Виробництво, Виробництво суспільне

Виробництво, Виробництво суспільне - процес, за допомогою якого люди (суспільство), використовуючи речовини й сили природи, суспільні відносини і соціальні ресурси, духовні багатства індивідів та їхні здібності, відтворюють власне і суспільне життя. Це відтворення здійснюється шляхом вироблення необхідних продуктів у вигляді матеріальних засобів виробництва і предметів споживання, нових форм суспільних відносин, духовних продуктів та інформації, нових індивідів та їх суспільних якостей. Виробництво суспільне. існує на всіх щаблях розвитку людського суспільства, властиве всім історичним епохам. Люди, які створюють матеріальні й духовні блага, нові форми суспільних відносин та нових індивідів, неминуче вступають у певні зв'язки і відносини для здійснення спільної діяльності. Відношення людей до природи, суспільства, духу, людини здійснюється тільки через ці суспільні зв'язки. Тому виробництво завжди і в усіх своїх виявах є суспільним.

Виробництво суспільне - система, утворена чотирма видами виробництва - матеріальним виробництвом, виробництвом форм спілкування (суспільного життя), духовним виробництвом, виробництвом людини (власного життя). Види Виробництва суспільного перебувають у постійній взаємодії, перебіг якої визначається законом суспільно-історичної виробничої домінанти (В. Косолапов, В. Хмелько). Мірою розвитку людства переважного значення набуває то один, то інший вид виробництва суспільного, висуваючись на передній план суспільного життя і надаючи характеристикам інших видів виробництва відтінків, притаманних йому. Це позначається не лише на особливостях суспільного виробництва певної історичної епохи, а й на формах його теоретичного пізнання.

Під впливом здобутків європейського мануфактурного виробництва XVI-XVIII ст., індустріального виробництва кінця XVIII - першої пол. XX ст. у філософії, історії, соціології, історіографії набуло великого поширення ототожнення виробництва суспільного з матеріальним виробництвом. Найбільшою мірою це властиво марксизмові, який тлумачить виробництво суспільне переважно як процес створення матеріальних благ, необхідних для існування й розвитку суспільства та історії, як основну їх рушійну силу. Виокремлення на цьому грунті зі всієї суми суспільних економічних виробничих відносин як провідних у суспільно-історичному плані стало наріжним каменем марксистської історіографії.

Матеріальні виробничі відносини розглядаються тут як об'єктивний критерій для відмежування однієї історичної епохи від іншої, нижчого ступеня суспільного розвитку від вищого, для виокремлення загального, такого, що повторюється в історії різних країн і народів, які перебувають на одному щаблі суспільного розвитку, тобто для виокремлення конкретно-історичних типів суспільства - суспільно-економічних формацій. Не менш сильною є абсолютизація матеріального виробництва в теоріях «технологічного детермінізму» та «індустріального суспільства» (Т. Веблен, А. Берл, Дж. К. Голбрейт, Д. Белл та ін.). В історіографічній методології цій абсолютизації відповідає вельми поширена методологія реконструкції та оцінки минулого, періодизація історії, визначення її рушійних сил і законів розвитку за рівнем самого лише матеріального виробництва, матеріально-виробничих технологій та матеріальної культури давніх часів.

Визнання провідного історичного значення духовно-виробничої домінанти суспільного виробництва  знайшло відображення в абсолютизації філософсько-історичною та історичною думкою, духовної активності, духовного життя. Це явище бере початок у Давній Греції та Іудеї, зміцнюється схоластикою середніх віків, розвивається у філософських ученнях Гегеля і Канта, гегельянців, неогегельянців, кантіанців, неокантіанців, набуває сучасного оформлення в теоріях «абсолютного історизму» (Р. Холдейн, Р. Коллінгвуд), «етикополітичної школи» в історіографії (працях Б. Кроче, В. Віндельбанда, Г. Ріккерта, В. Дільтея, А. та М. Веберів, Г. Парсонса та ін.). У роботі «Протестантська етика і дух капіталізму» М. Вебер блискуче довів, що європейський капіталізм зобов'язаний своєю появою духовним, релігійним та етичним чинникам суспільного життя не меншою мірою, ніж економічним та технічним.

На сучасному етапі визначального впливу на розуміння сутності й ролі суспільного виробництва в історичному процесі набувають теорії інформаційного суспільства. Визнання провідної історичної ролі особистості й виробництва власного життя тісно пов'язане з аналізом матеріального і духовного життя сучасного людства. Реакцією на абсолютизацію матеріально-виробничого аспекту суспільного виробництва і відповідний йому позитивістський еволюціонізм та історизм стали вчення А. Бергсона та А. Дж. Тойнбі про «творчу меншину» суспільства як рушійну силу історичного розвитку. Ще глибшого гуманістичного значення історії та її закономірностям надає екзистенціалізм (Л. Шестов, М. Бердяев, М. Гайдеггер, М. Бубер, Ж. П. Сартр, К. Ясперс, Г. Марсель, А. Камю та ін.).

Урахування всіх чотирьох аспектів виробництва суспільного нині покладено в основу науково виваженої і плідної методології періодизації історичного процесу, з'ясування рушійних сил і законів історії, сенсу і перспектив історичного розвитку. Багатоаспектне бачення природи суспільного виробництва дає змогу подолати крайнощі вульгарно-економічних та технократичних, об'єктивно і суб'єктивно-ідеалістичних уявлень про історію.