Доля

Доля - за міфологічним уявленням, в ірраціоналістичних філософських системах, а також у повсякденній свідомості надприродна незбагненна зумовленість, сила, що визначає всі події в житті людини, етносу, країни, людства.

Ідея долі протилежна ідеї свободи, тому вона має соціально-історичний характер. Члени первісного суспільства не відокремлювали свою сутність від родового буття, що передбачало тотожність свободи і несвободи в житті людини: доля не відокремлюється ні від природної причинності, ні від «волі духів». Становлення держави і цивілізації розмежовує ці поняття. В давньогрецькій міфології доля персоніфікується (тріада жіночих образів -Мойри), поєднуючи особисте і неособисте - родове: богині долі мають особисте свавілля, але не мають чіткої «індивідуальності». Тому долю можна «передбачити», вгадати, але не пізнати: вона «сліпа», «темна» сама по собі. У період еллінізму доля визначається як випадковість, яка має необхідний характер: всеосяжна й непорушна детермінація, відчужена від конкретного буття, - фатум. Від часів Посідонія (з Апамеї) ідею долі дедалі частіше пов'язують з теорією і практикою астрології: людська несвобода визначається космогонічними чинниками.

Християнство протиставило ідеї долі - віру в осмислену дію «провидіння» (телеологічна детермінація). Однак авторитет астрології і особливо натуралістичні ідеї Ренесансу та природничо-науковий світогляд нового часу витісняє ідею долі в царину повсякденних уявлень, де вона ототожнюється зі збігом обставин, з напрямком життєвого шляху окремої людини, народу, людства.

Відродження ідеї долі відбувається наприк. XIX ст. у «філософії життя» (О. Шпенглер, А. Бергсон). Доля пов'язується з вимогами ірраціональної активності; пафос долі, любові до врокованості (Ф. Ніцше), проповідь злиття з ірраціоналістичною стихією життя згодом зазнали найбільшої вульгаризації в ідеологіїнацизму, яка перетворила поняття доля на інструмент офіціозної пропаганди. Значне місце ця проблема посіла також у філософії екзистенціалізму. Каузальна детермінація в річищі раціоналізму передбачає зумовленість наслідку причиною. Ця зумовленість може бути пізнана людиною і навіть цілі «провидіння» передбачаються як явні, в усякому разі, для розуму самого Бога (об'єктивний ідеалізм Гегеля). Матеріалістична філософська традиція, яка тлумачить опосередкування як головний принцип мислення, зводила свободу до пізнання необхідності. Тут доля - не тільки життєвий шлях суб'єкта, а й соціальний чинник, що детермінує життєвий процес і підлягає пізнанню. Тому якщо історичний процес - результат об'єктивно діючих законів, то люди (мірою їх пізнання і використання) - творці долі.