Розвиток промисловості

У сільському господарстві велике значення мало вирощування цукрових буряків, яких Україна постачала 82% збору в цілій Ро­сійській імперії. Жиди — власники цукроварень в Україні з ініці­ативи видатного жидівського промисловця цукровара Бродського, почали організувати цукроварні синдикати. Але повністю думку Бродського зреалізував у 1887 р. граф Бобринський. У висліді концентрації виробництва в 1895 р. кількість цукроварень зменшилася до 153 (а в цілій імперії було їх 185), які в 1913 р. вироби­ли 1 106 900 тонн цукру. В останній передвоєнний рік Україна засівала цукровими буряками 533 600 га, або 82,3% до всієї площі цукрових буряків в Росії.

Поруч з виробництвом цукру розвинулися й інші ділянки сільсь­когосподарської промисловості, зокрема в Київській, Подільській та Харківській губерніях, де вироблялися алкогольні напитки. У 1907 р. в Україні налічувалося 569 винокурних заводів, 203 бро­варні та 154 медоварні. До 1914 р. на винокурних заводах пере­роблялося 15% усього урожаю картоплі. У Подільській і Волинській губерніях переробка картоплі на спирт становила 25—40% урожаю. Крім того, в Україні вирощували тютюн, який переробляли 109 фабрик, по 20 у Київській, Подільській, Полтавській і 10 у Тав­рійській губерніях. Інші галузі промисловості — олійна, обробки волокна і вовни — були мало розвинуті. Хоч Україна мала всі дані для розвитку текстильної промисловості, колоніальна політи­ка Росії була спрямована на збереження України як ринку збуту для своїх текстильних продуктів і тому перед першою світовою війною тут було заледве шість більших текстильних підприємств.

Друга половина XIX ст. — це також період великого промисло­вого розвитку в Україні. Як виявилося, Україна мала не тільки світової слави родючий чорнозем для сільського господарства, але також і численні мінеральні багатства у надрах землі. Вони притя­гали до себе інвестиції не тільки капіталістів Російської імперії, але також і французькі, бельгійські та німецькі капітали, які поча­ли розбудовувати головно видобуткову промисловість. І тут, так само як і серед дворянства України, де українці становили заледве 5%, так і серед капіталістів-фабрикантів кількість українців була дуже незначна. Серед них вирізнялися Терещенко, Харитоненко, Симиренко та ще декілька інших. Згідно з переписом населення в 1897 p., власниками фабрик були 44,6% — росіяни, 28,7 — україн­ці, 17,4% — жиди, 3,6% — чужинці та 5,7% — інші.

На лівому березі ріки Дінець почалася будова копалень для ви­добування багатющих покладів кам'яного вугілля (Донецький ба­сейн — Донбас). На Правобережжі, в околицях міста Кривого Ро­гу, відкрито поклади залізної руди, яка разом з вугіллям становила основу промислового розвитку. Крім залізної руди, у районі Ніко­поля 1874 р. відкрито марганцеву руду, з якої добувають марганець, потрібний у різних галузях промисловості. Україна відігравала важ­ливу ролю у видобутку марганцевої руди, яка застосовувалася у ме­талургійній (95%), хімічній, керамічній та скляній промисловості, її видобуток під кінець XIX ст. становив уже понад півтора міль­йона тонн, або майже 45% всеросійського видобутку.

Наявність високовартісного кам'яного вугілля у Донецькому кря­жі, як і залізної руди на Криворіжжі, зумовила розвиток металургійної промисловості. Першою домною, що виплавляла метал на коксі, була домна Луганського заводу. її будували п'ять років і щойно 16 жовтня 1800 р. вона почала працювати і ту дату вважають днем народження української металургії. У XIX ст. на державні кошти збудовано домни Луганського, Керченського, Бахмутського й Лисичанського заводів. Але всі вони погасли, бо кріпосницька система гальмувала опанування нової техніки й технології виробництва.

Серед донецьких заводів пореформного періоду Бахмутський завод виробляв якісний метал уже в 1860 pp., а Лисичанський у 1870 pp. Однак обидва ці заводи з економічних причин були за­криті.

У 1869 р. уряд затвердив статут акціонерного "Новоросійського товариства кам'яновугільного, залізного і рейкового виробництва" валійця Джона Юза, який заложив гірниче поселення "Юзівка". Дж. Юз 1870 р. збудував першу домну, а на кінець 1890 pp. на за­воді було сім доменних печей, що виплавляли близько 15 млн. пу­дів чавуну на рік.

В Україні 1913 р. вже було 50 доменних печей, на Уралі — 73, у Центральній Росії — 17, у Польщі — 11. Але якщо за кількістю доменних печей Урал і йшов попереду, то за середньою продук­тивністю на одну домну Україна залишила далеко позаду всі інші промислові райони.

Сформовані промислові райони мали й загальноросійське зна­чення. Центром вугільної промисловості став Донецький басейн (Донбас), залізорудної — Кривий Ріг, марганцевої — Нікопольсь­кий басейн, металургійної — Донбас і Придніпров'я (Київ, Хер­сон, Одеса), цукрової — Правобережжя і частково Лівобережжя.

У Донбасі та Придніпров'ї збудовано 17 заводів з повним мета­лургійним циклом (чавун, сталь, прокат) та сім заводів з марте­нівськими печами. Перші два заводи (Юзівський і Сулівський у До­нбасі) виникли поруч із покладами вугілля, руди, флюсів і буді­вельних матеріалів. Після побудови Катеринославської залізниці у 1880 pp. стало вигідно транспортувати донецьке вугілля до Дніпра, де видобували високоякісну криворізьку залізну руду.

Залізничне будівництво мало велике значення для народного господарства взагалі, а для промисловості зокрема. Будова заліз­ничних шляхів в Україні, та й у цілій імперії, викликала потребу в залізничних рейках, виробництво яких у 1900 р. становило 377000 тонн, або 76%, а в 1912 р. — 79% загального виробництва імперії. Якщо брати до уваги продукцію чавуну взагалі, то в 1913 р. вона становила 3 млн. тонн, або понад 70% загальної продукції чавуну в Росії.

Україна з Донецьким та Криворізьким басейнами протягом останніх двох десятиліть XIX ст. перетворилася в основну кам'яно­вугільну і металургійну базу Росії. Вона відіграла велику роль у сільськогосподарському, а з кінцем XIX ст. — і в транспортному ма­шинобудуванні. Чільне місце належало Україні і в харчовій про­мисловості Росії, зокрема у виробництві цукру, борошна, круп, солі, горілки, спирту й тютюну. Поряд з продуктами хліборобства з Ук­раїни відправлялася на експорт велика кількість продуктів тварин­ництва. Вивозилися коні, велика рогата худоба, вівці, свині, во­вна, шкіра, масло, тощо. Одночасно в Московщину відправляли цукор, вовну, необроблену шкіру, тютюн, сало, хліб, вино, залізо, тобто в основному сировину та продукти харчування. Натомість з Росії надходили різні тканини, оброблені шкіри, взуття, залізо й залізні вироби. З того видно, що Україна доставляла сировину до російських фабрик й стала сировинним придатком Росії, колоні­єю, в якій провадилося хижацьке використання природних ресур­сів. Зокрема, виключно зерновий напрям сільського господарства при низькому рівні агрокультури приводив до виснаження родю­чих земель.

Особливо швидко розвивалася вугільна промисловість, а з 1880 р. — металургійна та металообробна. У 1914 р. в Донбасі видобуто 26 941 999 тонн вугілля, що становило 74,5% видобутку Російської імперії. На Донбас припадало майже все виробництво коксу, основного фабричного палива. У 1900 р. виробництво коксу в цілій імперії становило 2 145 000 тонн, з того в Україні видобуто 2 232 000 тон, а в 1913 році — 4 440 000 тон.

Розглядаючи розвиток української промисловості, доводиться ствердити, що він в основному обмежувався тільки гірничо-заводсь­кою ділянкою, яка концентрувала свої підприємства на півдні Ліво­бережжя. Інші ділянки промисловості, в першу чергу легка фабрич­на та кустарна промисловість, відставали від важкої індустрії. Таку відсталість України спричинила російська конкуренція, яка пильно берегла свої колоніальні права в Україні від масового споживача, а закордонний капітал ще не встиг зацікавитися тією ділянкою.

До успішного розвитку промисловості спричинилася побудова за­лізничних шляхів, хоча вони були призначені в першу чергу на пе­ревіз збіжжя України до портів Чорного моря. Від 1860 до 1890 pp. в Україні збудовано 10 000 км залізничної сітки. Першу за­лізницю в Україні довжиною бл. 200 кілометрів збудовано в 1865 р. від Одеси до міста Балти. В 1881—1884 pp. збудовано залізницю До­нбас — Кривий Ріг і так сполучено кам'яновугільний басейн із за­лізорудним. Завдяки цьому в Кривому Розі швидким темпом стала розвиватися металургійна промисловість. За 1860—90 pp. територію України перетнули такі важливі залізничні магістралі: Одеса—Кре­менчук—Харків, Курськ—Харків—Ростов; Курськ—Київ—Одеса; Ко-зятин—Бердичів—Берестя; Знам'янка—Миколаїв; Лозова—Севасто­поль та ін. Проте перша магістраль була проведена від Москви че­рез Харків до Феодосії, під впливом російської буржуазії. Цей факт настільки порушував інтереси України, що навіть російське видання (Центрального Статистичного Комітету Міністерства Внутрішніх Справ) 1864 р., в брошурі "Про напрямок залізниць у південно-за­хідній Росії" ствердив, що "Південна Росія... переконується, що її інтереси уряд ставить на другому плані...".

Розбудова залізничних шляхів сприяла розвиткові промислово­сті й торгівлі, а тим самим торговельних і промислових центрів. Залізниці сполучали між собою українські міста, що сприяло їх­ньому розвиткові, а також появі нових міст, зокрема в Донбасі. На території України створилася ціла мережа пунктів, де зосереджу­валася торгівля хлібом та іншими сільськогосподарськими продук­тами. В Україні 1860 р. було 2709 промислових підприємств, де пра­цювало 85 000 робітників, отже пересічно 120 робітників на одне підприємство. У 1897 р. фабрик і заводів налічувано 8063, де пра­цювало вже 758 000 робітників, а виробництво порівняно з 1860 р. зросло більш як у шість разів.

Планування розбудови залізничних шляхів України не мало на мсті економічно пов'язати українські промислові центри зі собою та з українською столицею Києвом, брався до уваги лише ім­перський центр Москва.

Швидка розбудова залізничної мережі України порівняно з інши­ми теренами Російської імперії була в інтересах російського народ­ного господарства. Вони сполучали господарські осередки України з російським господарством, щоб скріпити й полегшити товарообмін і тим самим знайти вигідні шляхи для подальшої інтенсивної екс­плуатації народного господарства України.

Розвиток промисловості притягав в індустріальні центри, з од­ного боку, зубожілих селян і ремісників з України, а з другого, з неукраїнських місць, переважно Росії. Зростав пролетаріат України, під кінець XIX ст. налічувалося три чверті мільйона робітни­ків. Згідно з переписом населення 1897 р., у гірництві шістьох ук­раїнських губерній (Київській, Полтавській, Харківській, Херсонсь­кій, Катеринославській і Таврійській) 63,1% становили росіяни, а 29,8% — українці. Натомість у металообробній промисловості тих же губерній — росіяни становили 39,1%, а українці — 32%, решта робітників належало до інших національностей1. Отже, від самих початків українці становили меншість серед промислового робіт­ництва України, яке скріпляло русифікацію України й перетворю­вало українські індустріяльні центри на центри русифікаційної по­літики.

У середині XIX ст. російське купецтво переважало у більшості українських губерніях. "Купецтво Чернігівської губернії майже на дві третини складається з великоросів (здебільшого слободян-розкольників) та жидів і лише одна третина припадає на долю корін­ного населення — малоросіян",— писав один з дослідників. "Так само в Катеринославській губернії в усіх містах купців-росіян зна­чно більше, хоча українське населення тут значно переважає",— повідомляв інший дослідник2.

Російські купці масово прибували в Україну, займали тут мо­нопольні становища й робилися єдиними посередниками в поста­чанні товарів. Вони, будучи власниками суконних і шкіряних ма­нуфактур, постійно скуповували в Україні сировину, виробляли з неї готові продукти в Росії, і привозили те на продаж в Україну. Хоч товар був гіршої якості, але продавали його на 15—20% до­рожче, ніж у Росії. Маючи відповідні капітали, вони могли давати товари в кредит, чим робили місцеве українське купецтво залеж­ним від російських гуртівників3.

Головним торговельним осередком України і взагалі Російської імперії була Одеса, яка, на відміну від Києва, де домінувало російсь­ке купецтво, являла собою головну арену жидівської торговельної ді­яльності. За винятком кількох торговельних фірм, одеськими торгів­цями були майже виключно жиди. В їх руках концентрувалися всі види торговельної діяльності, до них належали комісійні контори, в їх руках була біржова гра цінними паперами, вони торгували гото­вим одягом, горілкою і всім іншим, включно дівчатами і жінками для константинопольських публічних домів. В Одесі ніхто не міг ви­тримати з ними конкуренції. Жиди тут були експертами в усіх ді­лянках торговельної діяльності.

Згідно з переписом населення з 1897 p., купецтво України за національною приналежністю складалося з 52,6% росіян, 22,2% ук­раїнців, 20,9% жидів, 1,9% чужинців та 2,4% інших.

Під кінець XIX ст. Україна вже була промислово розвиненою країною й посідала значне місце в російському експорті промис­лових товарів. Зокрема з України багато йшло за кордон цукру, спирту, сукна, пряжі, канатів, мила та ін. Лише через Одеський порт в 80—90-х pp. вивозилися мільйони пудів цукру, сотні тисяч відер спирту. Спеціалізація промислового виробництва привела до створення на кінець XIX ст. на Україні великих промислових центрів загальноімперського економічного значення — Донецько­го вугільно-металургійного, Криворізького залізнорудного, Ніко­польського марганцевого і південно-західного цукробурякового ра­йонів.

У 90-х pp. промисловість України характеризувалася великим зростанням підприємств і їхньою концентрацією. Промисловці по­чали творити монополістичні синдикати, намагаючись монополі­зувати продукцію товарів і ціни на них. Цьому сприяло ще й те, що багато промисловців-капіталістів були чужинці. Із 15 великих металургійних заводів України — 9 належало французько-бель­гійським капіталістам, 2 — німецьким, 1 — англійцям, а 3 — росі­янам. Для них найважливішою справою було забезпечити вложені ними капітали й дістати по можливості якнайбільші зиски. Склад­ний процес синдикалізації проходив разом з концентрацією пев­них виробничих галузей та зрощуванням промислового капіталу з банковим. Наприкінці XIX ст. банки контролювали 50% капіталів металургійної і 60% вугільної промислових галузей. На жаль, Ук­раїна не мала самостійної банкової системи й на її території існу­вали тільки філії московських і петербурзьких банків, що було ще одним виявом колоніяльної залежності України.

Коли ж з кінцем 1890 pp. настала промислова криза, багато дріб­них підприємств збанкрутувало, а більші фабрики скорочували своє виробництво, або й зовсім закривалися. Робітники залишилися без праці, чим знижувалася їхня заробітня платня. Все це разом тво­рило дуже сприятливий грунт для революційної пропаганди. Ви­зискував Україну й імперський уряд, який витрачав на її народне господарство дуже малі суми порівняно з прибутками, які Україна давала Росії.