Головна Руська Рада

Українці Львова 19 квітня зібралися під проводом крилошанина Михайла Куземського і вручили намісникові Стадіону петицію до цісаря, в якій домагалися: а) української мови у школах, щоб цісарські розпорядження видавалися в українській мові та б) щоб урядники в заселеній українцями Галичині знали українську мову, та щоб усі народні уряди, міські та сільські служби були доступні також українцям; в) щоб греко-католицьке духовенство мало змо­гу добре вивчити українську мову й могло зрозуміло викладати на­родові науку моралі й віри та щоб зрівняти духовенство в правах, привілеях і достоїнствах усіх трьох обрядів, греко-католицького, ла­тинського й вірменського. Варто підкреслити, що місто Львів було єдиним містом в Європі, де були владичі престоли трьох різних католицьких обрядів.

У день уродин цісаря Фердинанда, 25 квітня 1848 p., проголо­шено першу конституцію в Австрії. Для відзначення цісарських уро­дин українці міста Львова зібралися в духовній семінарії й, вислу­хавши святочну промову, відспівали низку українських пісень. Це були перші збори з українським характером.

Українці 2 травня 1848 р. заснували у Львові представництво "Головну Руську Раду" під проводом єпископа Григорія Яхимовича, яка складалася з ЗО членів. Його заступниками були обрані ка­нонік Михайло Куземський (пізніше єпископ Холмський) і пись­менник Іван Борисикевич та два секретарі: о. Михаїл Малиновський й Теодор Лсонтович. На перші збори Головної Руської Ради прий­шло близько триста українців, а також кілька поляків, які переко­нували українців, що їм не треба окремої репрезентації, вистачить одна польська для всіх мешканців Галичини. Коли ж українці на це не погодилися, поляки залишили збори.

В таких обставинах виринула думка про створення із заселених українцями земель в Австрії самоуправної області, яка в даному випадку мала перспективи на швидке здійснення в австрійському уряді за принципом рівноправності національностей. До речі, в той час уже існувала цісарська постанова з 27 лютого 1847 р. про по­діл королівства Галичини й Лодомерії на дві губерніальні області з головними містами Львовом в українській Східній Галичині та польською областю, заселеною мазурами, з Краковом на заході. Але поки що та постанова не була здійснена. Головна Руська Рада 9 червня у своєму зверненні до цісаря Фердинанда висловила домаган­ня, "щоб ті простори, що є замешкані русинами, творили для себе провінцію з осідком політичної крайової управи у Львові... та щоб ті части краю, які замешкують мазури, відділено від руської про­вінції, бо вона має польське населення".

Головна Руська Рада видала свій маніфест до народу, в якому сповіщала про своє заснування, підкреслила єдність українців під Австрією з українцями під російською займанщиною. "Ми русини галицькі належимо до великого руського народу, котрий одним го­ворить язиком і 15 мільйонів виносить, з котрого півтретя мільйо­на землю галицьку замешкує. Той нарід був колись самодільний, рівнявся славі найможнішим народам Європи, мав свій письмен­ний язик, свої власні устави, своїх власних князів, одним словом, був у добрім биттю, заможним і сильним. Через неприязні судьби і різні політичні нещастя розпався поволі той великий нарід, стра­тив свою самодіяльність, своїх князів і прийшов під чуже пану­вання."

"Такі нещастя склонили з часом, що много заможних панів від­ступили від руського обрядку отець своїх, а з ним виреклися мови руської і опустили свій нарід... Нарід тим способом оставлений і щораз більше ослаблений, зістав завислим від довольности чужої".

Стверджуючи, що Австрія буде конституційною державою та що, "як усім так і русинам засвітило сонце й будить їх до життя. Бу­дяться під тим сонцем освічені народи далекі й сусідні, підносить­ся перед нашими очима на землі нашій народність польська, й о добрі і свободах своїх скоро і живо промишляти зачала, а ми ж, браття, сини так великої руської родини малибисьмо самі одні на світі позістати в тім нещаснім змертвінню? Ні! Пробудився вже наш лев руський і красну нам ворожить пришлють. Вставайте ж, брат­тя, вставайте з довгого сну вашого, бо вже час. Встаньте! але не до звади і незгоди, но двигнімся разом, щоби піднести народність нашу і забезпечити дані нам свободи, ... абисьмо не покрилися гань­бою перед світом і не стягнули на себе нарікань поколінь наступ­них. Поступаймо з другими народами в любові і згоді. Будьмо тим, чим бути можемо і повинні. Будьмо народом".

Далі в маніфесті був з'ясований план діяльності, який збігався з вимогами, висловленими у петиції до цісаря Фердинанда й за­кликом до лояльності Австрії, та щоб на місцях організували міс­цеві ради на взір Головної Ради у Львові.

Ствердження Головної Руської Ради в Маніфесті, що "півтретя мільйона галицьких русинів" є складовою частиною великого 15 мільйонного народу, який говорить тою самою руською мовою, не відносилося тільки до мовного аспекту. Про це зовсім ясно ствер­джує анонімна стаття в архіві Головної Руської Ради під назвою "Умови згоди між Польщею і Руссю", яка підкреслює власне по­літичний аспект справи. "Від Тиси за Карпатами, по обидва боки Дністра і Дніпра, аж до берегів Дону,— писав невідомий автор,— розкинулися поселення одного слов'янського народу, чисельність котрого досягає 15 мільйонів... Призначенням такого великого народу не може бути те, щоб займати в Європі побічне станови­ще, щоб підпорядковуватися іншому,— говорить він. — Скажім від­верто, чого прагнуть і мають право прагнути русини. Хочуть бути народом самостійним і непідлеглим нікому іншому (бо) все, що на їхній землі — чинить їм шкоду, або їм ворогує — є їм ненавис­ним. З того випливає, що все іноземне, інородне, з часом повин­но зникнути з їхнього краю... Скажімо виразно: на Русі живуть всупереч з правом і мовою руського народу, переважно як шляхта, міщани й урядники, — мадяри, поляки й росіяни. Розуміючи те­перішні події і перспективи, не можна сумніватися в тому, що ці елементи в кінцевому підсумку мусять зникнути з Руської землі, столицею і серцем котрої, як колись, так і потім буде Київ"1. Закінчуючи свої міркування, невідомий автор уважав, що "коли бажання самостійности й окремішнього існування уже задекляроване, не можна більше повертати русинів до національної безді­яльносте а треба діяти так, щоб їх боротьба за незалежність спри­яла досягненню незалежносте сусідніх Польщі й Татарії. Хай Львівська Галичина стане зародком майбутнього вільної Русі, а краківська Галичина — майбутньої Польщі". Іншими словами, автор визнавав принцип національного самовизначення понево­лених народів.

Одночасно Головна Руська Рада почала видавати у Львові свій власний пресовий орган, перший український часопис народною мовою, "Зоря Галицька", "письмо повременное для справ народ­но-політичних, церковних, словесности і сільського господарства галицько-руського і буковинсько-руського народа". Першим редак­тором "Зорі Галицької" був журналіст і правник, один із заснов­ників Головної Руської Ради, Антін Павенцький (1818—1889). Во­на скоро набула такої популярності, що народ виходив за село на­впроти листоноші, щоб швидше довідатися про новини зі світу. Власне у "Зорі Галицькій" з'явилася відповідь міністра внутрішніх справ на петицію Головної Руської Ради до цісаря та її "Відозва до руського народу". У 1849 p., коли "Зорю Галицьку" перебрали москвофіли й завели в ній "язичіє", тобто мішанину українсько-церковнослов'янських та російських слів, число передплатників різ­ко зменшилося, бо люди її не розуміли й у 1857 р. вона перестала виходити, через відсутність передплатників.

Створення Головної Руської Ради як першої політичної органі­зації українців Галичини збентежило і насторожило поляків. Вони у противагу Раді заснували у Львові 23 травня полонофільський комітет під назвою Руский Собор, на чолі якого став князь Лев Сапіга. До Собору вписалося 64 поляки українського походження, які назвали себе "русинами", щоб могли говорити в імені русинів Галичини. До Собору могли належати особи українського роду, але без уваги, греко-католики вони чи римо-католики. Насправді українці становили там меншість — три греко-католицьких свя­щеники, а решта були "gentes Rutheni, natione Poloni", поляки з українського роду. Серед них можна вирізнити три групи: а) сполонізовані аристократи і дідичі на чолі з графом Володимиром Дідушицьким; б) сполонізовані інтелігенти, польські підпільники; в) українські інтелігенти демократичних переконань, що були в опозиції до Головної Руської Ради, де домінували священики. Руский Собор виступив дуже рішуче проти поділу Галичини на польську й українську області.

Для скріплення позицій Руского Собору поляки запросили до себе на працю шанованого в українських національних колах Іва­на Вагилевича, колишнього члена Руської Трійці, на посаду редак­тора часопису "Дневник Руский", який вони видавали на проти­вагу "Зорі Галицькій". Перше число з'явилося 30 серпня.

Як редактор пресового органу Руского Собору Іван Вагилевич виступив проти поділу Галичини, уважаючи, що українська мен­шина у західній області Галичини, знайшовшись під польською ад­міністрацією, упала б жертвою полонізації. На його думку, поділ Галичини послабив би також відпорність українського населення у процесі германізації. Отже, опозиція до поділу Галичини у Ва­гилевича виходила із зовсім інших причин, ніж у Руского Собору. Вона не означала, що Вагилевич запродався і зійшов із позицій окремішности українського народу від поляків і росіян. Він усе ще уважав, що історія України й галицьких русинів сягає Київської Руси, охоплює славне козацьке минуле й доходить до сучасних днів.

Поляки застосовували різні інтриги, щоб перешкодити діяльності Головної Руської Ради. Вони твердили австрійським властям, що Руська Рада висловлює погляди й бажання тільки однієї клерикальної фракції і не репрезентує цілого народу. Це твердження було наскрізь фальшиве, бо хоча провідниками українського народу в Галичині були тоді переважно священики, проте їх політика не була кастова клерикальна, а насправді національна й українська.

У боротьбі з польськими інтригами Головна Рада вийшла пере­можцем, згуртувавши навколо себе всю свідому інтелігенцію і се­лянські маси і Собор не здобув ніякого впливу. Навпаки, 6 жовт­ня противники української культурної окремішности перефорсува-ли резолюцію про об'єднання Руского Собору з Польською Радою Народовою і в той спосіб виявили своє правдиве обличчя.

Із ліквідацією Руского Собору припинено видавання тижневи­ка "Руский Дневник" і Вагилевич залишився без праці.

Згідно з конституцією, оголошено вибори до конституційного державного сойму, який мав складатися з 383 членів, з яких для Галичини виділено 96 посольських місць. Голосування було загальне для всіх чоловіків, і Головна Руська Рада повела енергійну перед­виборчу кампанію. Вислід перших виборів (39 послів) не відпові­дав справжньому співвідношенні українців до поляків у Галичині, але беручи до уваги, що вони відбувалися безпосередньо після ска­сування панщини, був зрозумілий. Маса сільського народу була ще не освічена та й національна організація була ще слабкою, а польсь­ка сторона у широких верствах своєї інтелігенції і напівінтелігенції була добре підготовлена й уживала всіх способів, щоби народ відтягнути від участі у виборах. Між іншим, поляки ширили вістку, що новообрані посли мали б підписати згоду на нову панщину. Під впливом такої фальшивої пропаганди у деяких повітах селяни від­мовилися йти до виборів і голосувати за своїх.

Австрійський парламент зібрався 10 липня 1848 р. Серед укра­їнських парламентаристів було 27 селян, 9 священиків (в тому єпископ Григорій Яхимович і крилошанин Михайло Куземський), один дідич, один учитель гімназії й кол. губернатор Галичини Ф. Стадіон. Ці посли, хоча й більшість із них не були підготовлені до парламентарної праці, гідно репрезентували українців на сесіях парламенту. Посли українці внесли чотири меморіали, в яких ви­яснювали питання національних відносин в Галичині, й петицію з 15 000 підписів з домаганням поділити Галичину на польську й українську. Петицію відчитано 8 серпня і поляки негайно висту­пили проти того, а Руский Собор вніс свою петицію проти подіту Галичини.

Від Головної Ради руського народу галицького 21 листопада вий­шов "... через верхи Бескидів: поклик до Братів русинів угорських", щоб їх поінформувати про події в Галичині й підтримати їх на ду­сі в боротьбі з мадярами".

^Четвертого червня виїхав до Відня галицький губернатор граф Ф. Стадіон, якого поляки дуже не любили, за те, що він прихиль­но ставився до українців. На його місце губернатором став Вацлав Залеський. Він, всупереч цісарському декретові про рівноправність української і польської мов у школах Галичини, домігся від мініс­терства освіти розпорядження про запровадження викладання польською мовою в усіх гімназіях й у Львівському університеті.

Це обурило українців і Головна Руська Рада вислала делегацію до цісаря з семи осіб, яка вручила цісареві петицію з домаганням: а) поділу Галичини на частину польську й українську; б) заведен­ня української народної гвардії; в) заведення української мови в школах і у всіх урядах; г) скасування мандаторів і на їх місце вста­новлення цісарських урядів; г) установлення комісії для розгляду спорів за грунти й ліси між дідичами і громадами; д) зрівняння в правах греко-католицького духовенства з римо-католицьким. Цю петицію цісар прийняв і в грудні з'явилося розпорядження, що в усіх гімназіях Галичини мовою викладання залишається німецька мова.

У відповідь на намагання українців ввести українську мову до шкіл, судів й урядів спеціально з нагоди заходів про поділ Гали­чини поляки стали ширити пропаганду, що українці хочуть прилу­чити Східну Галичину до Росії.

При Раді були створені відділи для справ шкільних, сільських, фі­нансових тощо, а по округах і деканатах Галичини творилися окруж­ні та інші ради, яких разом налічувалося 50. Оскільки провідниками в цьому русі були в основному священики греко-католицької цер­кви, то вони покористувалися церковним адміністративним поділом Галичини для політично-адміністративного розподілу. Кожна з менших рад мала свого референта в Головній Руській Раді для зв'язку між центром та провінцією. Менші ради теж складалися з 30 членів, куди входили селяни, міщани, шляхта й дяки, по трьох із кожної групи, та 18 інтелігентів, у т. ч. 10 священиків.

Одночасно по окружних містах Ради скликали многолюдні віча, де вияснялися цілі й завдання Ради. Такі віча відбулися 1848 р. у Станіславові, Жовкві, Стрию, Дрогобичі, Тернополі, а цей ряд закін­чило величезне українське віче у Львові 15 травня 1849 р., у першу річницю знесення панщини. На таких вічах народні маси мали на­году ближче пізнати себе, набути деякого знання з політичної та суспільно-громадської діяльності Головної Руської Ради.


загрузка...