Аргентина

Четвертою й останньою заморською державою, яка відкрила свої кордони для української масової імміграції, була Аргентина, колиш­ня іспанська колонія, яка в 1816 р. під проводом генерала Хозе Франціска де Сан Мартін проголосила свою незалежність.

Аргентина — республіка в Південній Америці. Площа її 2798 тис. кв. км. Складається вона з 22 провінцій та одного федераль­ного дистрикту — столиці Буенос-Айрес. Автохтонне населення Аргентини в основному винищене іспанськими колоністами й величезні простори урожайної землі стояли пусткою. Уряд нама­гався їх заселити європейськими поселенцями, головно з Півден­ної Європи, але опісля й іншими європейцями. Внаслідок того до Аргентини емігрували люди різних національностей, а між ними й українці.

Визначити рік приїзду першого українця емігранта до Аргенти­ни дуже важко. За час від 1857 p., тобто від часу оформлення спе­ціального імміграційного уряду в Аргентині, з Австро-Угорщини приїхало 5363 емігранти й не може бути сумніву, що між ними був якийсь відсоток українців. Про це, зрештою, свідчать прізвища ім­мігрантів, щоправда часто перекручені до невпізнання. За 1881— 1885 pp. до Аргентини приїхало 5529 австро-угорців і 120 "русос", тобто русини. Від цього часу щораз частіше появляються австро-угорські іммігранти з означенням "русос".

Докладніші інформації про українських поселенців в Аргентині маємо від липня 1897 p., коли до порту Посадас прибули імміг­ранти з Галичини і, як виявилося, в них не було достатком гро­шей на закуп землі у провінції Буенос-Айрес. Тоді Др. X. Лянуссе, губернатор Національної Території Місіонес, запропонував їм по­селитися в Місіонес, де вони дістануть на довготермінові сплати землю та ще й державну допомогу. І так вже в липні вирушила в дорогу валка возів, запряжена волами, до віддаленої майже на 1 200 км провінції Місіонес. Вона складалася з 14 родин, разом 69 осіб, головно з Товмацького повіту Західної України.

Ця група українських поселенців 27 серпня 1897 р. прибула до місцевости Апостолес у провінції Місіонес, колишнього індіянського поселення. Там вони застали вже шість українських родин, заснов­ників Апостолес, що приїхали через Бразилію. Насправді провінція Місіонес, яка розміщена в субтропічному кліматі, своєрідне продо­вження теренів, що їх колонізували українські поселенці в штаті Па­рана з Бразилії. Місіонес знаходиться у північно-східній Аргенти­ні, поміж ріками Параґа й Уругваєм, і межує на сході з Бразилією, а на заході — з Парагваєм.

За один рік число українських поселенців в Апостолес зросло до 250 осіб; в липні 1900 р. приїхало ще 1600 осіб, в 1901 р. — 1700, а в 1903 р. — також близько тисячі. Протягом кількох років село Апостолес та навколишні колонії були заповнені українськи­ми переселенцями греко-католиками, хоча серед них було трохи латинників, але всі вони говорили українською мовою. Ці перші іммігранти приїжджали з південно-східніх повітів Галичини — Ко­ломийського, Бучацького. Чортківського, Гусятинського, Заліщицького й Тернопільського.

У провінції Місіонес дуже родюча земля, на якій організовано великих розмірів плантації чаю, тютюну, цукрової тростини і "жерба мати" (рід південно-американської рослини, з якої виготовляють напиток, подібний до чаю, але зелений), а також великі лісові про­стори, що творять головне багатство провінції. Тут є також великі гори, озера та водоспади (Ігвазу на ріці тієї самої назви, заввишки 80 м і завширшки понад 1 км, тобто два рази більший від водо­спаду Ніаґара та ще кілька менших — Сальтос дсль Мосона, Сальтос Енкантадо, Сальтос де Алегріа та ін.).

Від перших днів свого поселення українці перетворили місі­онерські джунглі в продуктивні рільничі господарства та різні план­тації. З початку поселенцям в Місіонес призначувано по 50 га землі та одноразову допомогу в харчах і худобі. Але ту землю треба було очищати, щоб зробити її придатною для хліборобства, шо робилося звичайно при допомозі вогню. В околицях лісостепу такий спосіб давав добрі висліди, але де землю вкривав густий праліс, то вогнем можна було випалити тільки кущі та дрібніші дерева, а великі дерева тільки обгорали і їх треба було зрубувати й корчувати. Але з бігом часу, при наполегливій праці, колишні праліси перемінювалися в орні поля.

У 1900 р. на території Місіонесу налічувалося понад 800 родин українців, що осіли на господарствах в Апостолес, Азара, Трес-Капонес та ін. До вибуху першої світової війни в Місіонес було по­над 5000 поселенців.

Приїхавши на нові місця поселення і поборовши перші життє­ві труднощі, українці організовували своє життя на свій лад. Всі вони тужили за батьківщиною, звичаями, зокрема відчували брак церкви, щоб задовольнити свої духовні потреби. Тому одним з пер­ших громадських будинків були церкви. Згідно з деякими відомо­стями, першу українську маленьку церковцю-капличку збудували українські поселенці в місцевості Ляс-Тунас, віддаленої від Апо­столес на яких 13 км, вже 1901 p., але докладніших даних про неї немає.

Проте вже є достатня інформація про церкву в місцевості Трес-Капонсс, збудовану в 1904 р. Оскільки українського священика не було, то громада дозволила відправляти в своїй церкві польському священикові. Однак він відправляв богослужения латинською мо­вою, якої парафіяни не розуміли, отже не міг задовольнити духов­них потреб віруючих. Тоді, щоб церква не стояла пусткою, україн­ці запросили з Буенос-Айрес російського православного священи­ка Костянтина Ізразцова. У 1908 р. він прислав до Трес-Капонес православного священика о. Тихона Гнатюка. Т. Гнатюк був сві­домим українцем і провадив релігійну працю в українському дусі, правив у церкві по-церковнослов'янському з українською вимовою, а проповіді виголошував по-українськи.

У той час у Місіонес було вже чимало православних українців з Волині та Буковини. Місіонерська праця о. Т. Гнатюка не обме­жувалася виконанням душпастирських обов'язків, він дбав про під­несення загальнокультурного та господарського стану українців.

Майже кожна українська громада в Місіонес — це відбиток ук­раїнської громади на рідних землях. Вона має свою церковцю з дзвіницею, парохіяльний дім, цвинтар, а деякі також і школу. Ос­новна різниця полягала в тому, що в Аргентині немає сіл, бо ук­раїнські поселенці живуть хуторами і кожний з них має наділ землі не менший 25 га. Зате великі труднощі виникали з приїздом священиків для душастирської праці в Аргентині. Прохання укра­їнців до митрополита А. Шептицького натрапляли на різні пере­шкоди в Галичині й у Священній Конгрегації для Поширення Ві­ри в Римі.

Інша частина поселенців того часу осіла в столиці Буенос-Айрес і місцевості Беріссо, коло Ля Пляти, віддаленій від Буенос-Айреса на 60 кілометрів. Це були здебільша особи самітні або й одружені, які вже до виїзду за океан заробляли на прожиток по містах, а то й поза кордонами Австро-Угорщини, у Франції і в Прусії. Маючи вже уявлення про фабричну працю чи взагалі міські зайняття, так легко не піддавалися пропаганді еміграційних агентів, які в першу чергу шукали аграрних поселенців.

Українські католицькі священики прибули до Аргентини щой­но в 1908 p., першим прибув з Бразилії о. Климентій Бжуховський, монах василіянського чину з короткочасними відвідинами. Пізні­ше приїхали до Місіонес світські священики, в 1909 р. о. Ярослав Карп'юк, який організував в Апостолес першу читальню "Просві­ти". Однак він також пробув у Місіонес лиш два і пів року й по­вернувся на рідні землі. У 1911 р. приїхали до Місіонес ще два ук­раїнські греко-католицькі священики, о. Омелян Й. Ананевич й о. Іван Сенишин. Перший пробув у Місіонес до 1915 р., не проявивши якоїсь помітної активності. Головну організаційну роботу провадив о. Сенишин, який короткий час був навіть посадником Апостолесу. Це завдяки йому в Апостолесі була організована і ді­яла українська кооператива, яка проіснувала аж до його смерті в жовтні 1926 р.

Головними місцями поселення українців в Аргентині були в першу чергу столиця Буенос-Айрес з околицею. У 1909 р. до Буенос-Айрес прибув на працю Пилип Бак, колишній учитель і сторож в редакції українського щоденника "Рада" в Києві. Він приїхав працювати над скріпленням правого берега ріки Ля-Плята і там познаходив "хохлів", "малоросів" та "русинів", і зорганізу­вав у Бельґрано "під вербами" першу українську школу, в якій в 1910 р. було ЗО учнів. Тоді ж із учнів був створений перший український дитячий хор. Тут була створена маленька бібліотека, для якої книжки подарували Володимир Винниченко, Василь Ко­ролів і проф. Михайло Грушевський. Сюди приходили також ча­сописи "Рада", "Засів" і "Рідний Край" з Києва та "Діло" зі Львова. Все це робилося з наміром, щоб усіх тих "малоросів", "хохлів" і "русинів" перевиховати на українців.

Першою спробою організації культурно-освітнього характеру бу­ло створення Культурно-просвєтітельськаго общества в Буенос-Ай­рес у 1910 р. Ініціяторами його були "малороси" і росіяни, але член­ство у переважній більшості складалося з українців. Вони, переко­навшись в імперіялістичних стремліннях провідників "общества", відійшли й "общество" перестало існувати.

Найактивніший наплив українців до Аргентини був від початку імміграції в 1897 р. аж до вибуху світової війни 1914 p., зокрема в 1901—1903 pp. Перед першою світовою війною, головно в 1901— 1913 pp. до Аргентини приїхало близько 10 000 українських посе­ленців. Українці поселилися майже в усіх передових провінціях Ар­гентини: червоноземнім Місіонес, тропікальному Чако, Мендозі, Тукумані, а також у Ріо-Неґро, Чубуті. Але основною провінцією українського хліборобського населення аж до вибуху першої світо­вої війни залишилася таки Місіонес, а Буенос-Айрес — центром українців-робітників.

Однак скільки всіх українців прибуло в тому часі до Аргентини — важко твердити, оскільки урядову статистику в Аргентині, так само як і в Бразилії, не оголошують. Зрештою, у тій статистиці національ­ність визначається не місцем народження, але з якої держави вони приїхали. Тому українці, народжені в Україні під російською зай-манщиною, фігурують як росіяни, а ті з Галичини чи Буковини — як австрійці.

За певними даними урядової статистики (релігія, професія, по­селення і все, що характеризує національність) можна дійти ви­сновку, що до вибуху першої світової війни 1914 р. в Аргентині було понад 46 тис. українців. В це число входили всі українці, ті що називали себе "австріяками", але ними не були насправді, ті, що називали себе "русинами", і ті, що подавали себе за "русских", але по-російськи говорити не вміли.

Такою була громада українських поселенців в Аргентині 1914 p., національно малосвідома, позбавлена української інтелігенції, незорганізована, ані під оглядом релігійним, ані під оглядом політичним, але свідома одного, що вона не є ні російською, ані польською.

Впродовж цілого XIX ст., докладніше від останнього поділу Польщі 1795 p., Україна опинилася під пануванням двох імперій — Росії та Австро-Угорщини. Цей поділ мав добрі й злі сторони. Тоді як російський уряд провадив політику тотальної русифікації укра­їнського народу, намагаючись перетворити його у малоросів — вітку російського народу, частини України під австрійським пану­ванням користувалися деякими конституційними правами, які ук­раїнські культурно-політичні діячі використали для перетворення Галичини й Буковини в український П'ємонт, центр українського національного відродження. Це, очевидно, стояло на заваді Росії й тому вона намагалася захопити Галичину й Буковину від Австрії, щоб і там знищити "мазепинство". Негативним було те, що розви­ток в обох частинах ішов нетотожними шляхами.

Колоніяльне становище України в системі Російської імперії дещо відрізнялося від долі Польщі, яка також була поділена між трьох сусідів, Австрії, Прусії і Росії. Відрізнялося також і від становища Фінляндії та інших балтійських народів. Проводячи на всіх окраїнах політику національного гноблення, російський уряд все ж таки визнавав існування польського, фінського та інших народів Прибалтики. Однак щодо України царський уряд застосо­вував політику повної русифікації українського народу, не визна­ючи його прав як нації. Це по суті перекреслювало не тільки минуле українського народу, але і його майбутнє. Як нація він був приречений на загибель. Проте і в таких складних умовах народні маси України ніколи не втрачали надію на кращу долю, шукаючи шляхів визволення. У таких складних і невідрадних обставинах захопила український народ перша світова війна. Та найгірше було те, що з вибухом війни український народ, поділений поміж дві ворожі імперії, був змушений служити в цих арміях, воювати проти себе і вмирати за своїх гнобителів. Така доля всіх поневоле­них народів.