Висновки до теми 4

Перші дві хвилі козацько-селянських повстань, що прокотились українськими теренами наприкінці XVІ – на початку XVІІ ст. через свою стихійність, неорганізованість, нечіткість програмних установок закінчилися поразками. Однак вони відіграли значну роль в історії українського народу, оскільки суттєво гальмували процеси ополячення та окатоличення, зменшували тиск феодального гніту, прискорювали формування національної свідомості.

Продовження Польщею колонізаторської політики щодо українців, посилення гноблення панами підневільних селян спонукали народ до масового виступу. Зростаюча ж могутність Запорозької Січі робила цей виступ можливим. Повстання, що почалося 1648 р., швидко переросло у визвольну війну, яка згодом трансформувалася в національнуреволюцію. Остання мала національно-визвольний, релігійний та соціальний характер.

Головним підсумком боротьби 1648–1657 рр. було створення автономної за статусом української козацької напівдержави зі своєю територією, кордонами (хоча й нечітко визначеними), органами влади, збройними силами, правовими нормами, а також визнання її існування деякими державами. Намітився процес економічної інтеграції українських земель.

Спричинений смертю Б. Хмельницького період Руїни характеризувався відмовою національної еліти від створення незалежної соборної України, намаганням гетьманів за будь-яку ціну втримати владу, їхньою неспроможністю консолідувати навколо себе значні сили для вирішення державних питань, відмовою від активної участі в боротьбі значної частини заможного козацтва і старшини, домінуванням регіональних політичних інтересів над державними, залученням іноземних сторін до вирішення внутрішніх проблем, чим ті користувалися у власних інтересах.

Лівобережжя та Сло­божанщина перебували у складі Російської держави, Правобережжя – Речі Посполитої й частково під протекторатом Туреччини, що були тоді наймогутнішими державами Східної Європи. Надчорномор’я, що тільки-но почало освоюватися, відчувало близькість володінь і влади кримського хана. Пошматована на окремі частини, Україна зазнала значних матеріальних і людсь­ких втрат. Десятки великих міст і містечок, сотні сіл були зруйновані, а їх мешканці загинули чи змушені були залишити рідні місця під тиском ворога.

Після укладення між Росією та Річчю Посполитою «Вічного миру» центр політичного та культурного життя українських земель зосередився на Лівобережжі, яке українці називали Гетьманщиною, а росіяни Малоросією. Перебування краю в сфері російських інтересів підривало демографічний та економічний потенціал України.

Спроба І. Мазепи в умовах кризової ситуації віднайти союзників для збереження української автономії успіху не мала. Крім зовнішніх чинників його поразку зумовили внутрішньополітичні прорахунки та низка негативних особистих якостей.

Тож виступ І. Мазепи та його прибічників лише на короткий час загальмував процеси ліквідації української автономії, які після його поразки почали розвиватися з новою силою. Політичні, соціально-економічні, духовні визиски Москви дедалі дужчали.