Висновки до теми 6

Майже одразу після Лютневої революції в епіцентрі політичної боротьби опинилося питання про самовизначення України. Якщо в Росії відбувалося протистояння паралельних владних структур Тимчасового уряду і Рад, у діяльності яких домінував соціальний акцент, то в Україні виразником національних прагнень українського народу стала Центральна Рада.

Здійснене нею проголошення автономії України цілком відповідало вимогам часу. Однак тривале переважання автономістських настроїв над самостійницькими (протягом майже всього 1917 р.), сподівання на демократичний сценарій розвитку подальших подій призвели до втрати часу, необхідного для розбудови державних структур, до падіння популярності Центральної Ради.

Проголошення Української Народної Республіки стало своєрідною реакцією на жовтневе більшовицьке повстання в Петрограді. Грудневий ультиматум Раднаркому призвів до спалаху війни між більшовицькою Росією і Центральною Радою, яка в критичних умовах своїм ІV Універсалом проголосила нарешті суверенність, незалежність УНР. Однак під тиском переважаючих сил радянських військ Центральна Рада почала швидко втрачати територію, вплив і владу.

Загалом доба Центральної Ради ознаменувалась відродженням нації, її швидкою, хоч і не­дос­татньою політизацією. Однак кер­­­маничам нації забракло політичного й державного досвіду. Їм, вочевидь, перешкоджала народни­цька ідео­логія. Суверенна держава розумілася як засіб, а не як самодостатня мета. Ідея державності на той час не посіла гідного місця в українській анархічній ментальності.

Брестська мирна угода дала Центральній Раді ще один шанс для політичної самореалізації, але її демократизм та республіканізм не стикувався з консерватизмом керівництва окупаційних військ німецького блоку. За сприяння останніх в Україні встановилося авторитарне правління П. Скоропадського.

Суть гетьманського перевороту полягала в спробі шляхом відмови від демократичної парламентської форми правління створити нову модель української держави, здатну зупинити дезорганізації і деградацію суспільства. При цьому опора робилася на приватну власність.

Спроба П. Скоропадського стабілізувати ситуацію в Україні зазнала невдачі. Окремі успіхи гетьмана та його однодумців у сфері освіти, економіки, міжнародних відносин супроводжувалися суттєвими політичними та соціальними прорахунками.

Приходу до влади Директорії сприяла народна підтримка, швидке формування численної армії, авторитетні та впливові лідери, вдало обраний момент до повстання. Проте надовго втриматися при владі їй не дозволила недалекоглядна, суперечлива внутрішня політика, протистояння політичних лідерів, катастрофічно слабіюча армія, міжнародна ізоляція, втрата контролю за розвитком подій. Протягом свого існування Директорія поступово еволюціонізувала до диктатури військових на чолі з С. Петлюрою.

Західноукраїнська Народна Республіка, що утворилася на уламках Австро-Угорської імперії, з самого початку зіткнулася з претензіями на її землі сусідніх держав, особливо Польщі, що дуже швидко переросли на збройну агресію. Спроба об’єднати УНР та ЗУНР мала значною мірою декларативний, символічний характер. Сил вистояти у обох держав не було.

1919 р. увійшов в історії України другою спробою встановлення радянської форми державності та включенням України до «воєнно-політичного союзу» радянських республік. Запровадження політики «воєнного комунізму» призвела до розриву економічних зв’язків між містом і селом, посилення централізму, втрати приватної ініціативи, зростання соціального напруження. Відповіддю українського народу на насильницьку колективізацію та грабіжницьку продрозкладку став широкомасштабний повстанський рух. Він суттєво ослабив пануючий режим зсередини.

Піком громадянської війни став рубіж 1919–1920 рр., коли братовбивство й безлад на території України досягли свого апогею. За владу боролися більшовики, білогвардійці, поляки, Директорія, численні отаманські загони тощо.

Тимчасове утвердження в Україні білогвардійського режиму А. Денікіна було суттєво похитнуте масовим повстанським рухом, чільне місце в якому займала армія Н. Махна, а також бойовими діями об’єднаних військових сил УНР та ЗУНР. Скориставшись слабкістю свого основного ворога, терени України захопила Червона Армія.

Третій прихід більшовиків ознаменувався відновленням політики «воєнного комунізму» та новою хвилею червоного терору. Деяке пом’якшення режиму забезпечило покору переважної більшості народних мас.

Після того, як у листопаді 1920 р. ціною величезних втрат радянські війська вибили Врангеля з Криму та розгромили основні сили махновських повстанських загонів, громадянська війна в Україні практично завершилася. Порозуміння більшовиків з Польщею припинило радянсько-польську війну й нейтралізувало національно-визвольні українські сили.

Відторгнення західноукраїнських земель, зали­шення за кордонами України кіль­камільйонного на­селення та значних етнічних територій стало однією з історичних кривд, заподіяних українському наро­дові в буремне XX ст.