Становище культури в Україні У 30-х роках. «Розстріляне Відродження»

На початку 30-х років в Україні в цілому було подо­лано неписемність, широко здійснювалась підготока спеціалістів з вищою та середньою спеціальною осві­тою.

Але культурний розвиток проходив за умов повної ідеологізації всього суспільства, масових репресій, пе­реслідувань інакомислячих, особливо інтелігенції. По­літика українізації замінялася поверненням політи­ки русифікації.

Остаточний крах політики українізації стався у 1933 p., коли з посади наркома освіти було усунено Скрипника, який незабаром покінчив життя самогубством.

До України прибув П. Постишев разом з тисячами партійних функціонерів. Вони посіли всі керівні поса­ди в республіці і почали виконувати завдання Сталіна, що були викладені в сумнозвісній телеграмі, яку на­діслали до України в грудні 1932 р. У цій телеграмі була вимога: «Припинити українізацію». Україніза­ція оголошувалася націоналістичною контрреволюцією. Сталін оголосив основною небезпекою місцевий націо­налізм. Було різко скорочено кількість українських шкіл. Відбулися зміни української абетки, граматики і словника (вони відтепер наближалися до російських), скорочувався відсоток українських учителів.

Багатьом ученим навішували ярлики «войовни­чих фашистів», «махрових представників українсь­кої націоналістичної контрреволюції». У 1931 р. було заарештовано М. Грушевського, а установи, якими він керував, — розігнано. Лідера українських істориків-марксистів М. Яворського було заслано на Соловки, де він загинув.

У листопаді 1933 р. П. Постишев похвалявся, що лише з Наркомату освіти «вичистили» біля 300 уче­них і письменників. 13 травня 1933 р. покінчив життя самогубством відомий письменник-новатор Микола Хвильовий.

У тому ж році за надуманими звинува­ченнями було заарештовано Остапа Вишню, М. Ялово­го, М. Ірчана та багатьох інших. Було припинено діяльність ряду науково-дослідних інститутів та уста­нов. Протягом одного 1933 р. від наукової роботи було усунено 1649 осіб, або 16,4% всього складу науковців. У середині грудня 1934 р. у справі так званого «Ук­раїнського центру білогвардійців-терористів» було засуд­жено до розстрілу 28 представників творчої та наукової інтелігенції, серед яких письменники М. Лебединець, 0. Близько, Г. Косинка, літературознавці Р. Шевченко,

1. Терещенко та ін. У 1935 р. були «викриті» «Всеук­раїнський боротьбистський центр» та інші «антира-дянські організації». Жертвами репресій стали М. Куліш, М. Зеров, Є. Плужник, В. Шдмогильний, В. Поліщук, Г. Бнік та багато інших діячів культури. Протягом 1934—1938 pp. було заарештовано понад половину чле­нів та кандидатів-стажистів Спілки письменників Ук­раїни (97 із 193). У цілому жертвами репресій стали біля 500 українських письменників.

Було знищено всесвітньовідому школу художника-монументаліста Михайла Бойчука (1937 p.), репресо­вано акторів театру «Березіль» на чолі з Лесем Кур-басом. Не було галузі української культури, якої б не зачепили репресії.

Було перероблено український правопис, наближе­но його до російського. Закрились також всі українські школи та видання за межами України. Фальсифіку­валась історія України. У 1938 р. запроваджується обов'язкове вивчення російської мови в усіх школах України.

Митці, українські науковці, що залишилися в живих, змушені були мовчати і без найменшого на­тяку на критику зображати минуле й сучасне, про­славляти більшовицьку партію, Сталіна. За цих над­звичайно складних соціально-політичних умов письмен­ники республіки зберегли українське художнє слово, а також можливості для відродження української літе­ратури в майбутньому.