Старшина за гетманом юрия хмельницкого

23-24 сентября 1659 гетманом был избран Юрий Хмельницкий [1362, 239]. Генеральный обозный Тимофей Носач сохранил свое правительство, судьями стали Иван Кравченко и Иван Беспалый [1485, 341], писарем Семен Голуховский, есаулами Иван Ковалевский, Анисим Чоботкив. Тимофей Носач, Петр Дорошенко и Григорий Гуляницкий возили Выговскому «Асекурация» нового гетмана. На казацкой раде каневский полковник Лизогуб и миргородский Лесницкий стояли за верность ЙКМ, удостоверяющий их антивиговську, но пропольскую ориентацию в то время.

В октябре неподалеку от Терехтемирова в Жержевий долине состоялась совет старшин. С Дона, где шинкував водкой, вернулся дядя Ю. Хмельницкого Каким Сомко [712, 337]. Он прибыл на совет с небольшим отрядом, набранным из разных левобережных полков.

В выборах Юрия на гетманство участвовали семь правобережных полков, с Левобережья - Переяславский Т. Цицюры. Об остальные три полки Левобережья располагаем информацией, что в конце сентября 1659 нежинский полковник В. Золотаренко, черниговский И. Силич, прилуцкий Ф. Терещенко призвали в поход на Киев. Князь Трубецкой направил туда подразделения Г. Козловского, П. Долгорукова и вышеназванные три казацких полка.

В конце 1659 наибольшее влияние на Ю. Хмельницкого имел генеральный есаул Иван Ковалевский. Он вместе с Захаром Шийкевич уговаривали, чтобы гетман не принимал Переяславских статей. О дальнейшей судьбе Ковалевского знаем лишь то, что летом 1660 г. он болел и лечился в Печерском монастыре, где, видимо, и скончался.

Активно поддерживали молодого Хмельницкого Бережецкого (за Выговского они потеряли влиятельные правительства). Кроме двоюродного брата Прокопа казацким полковником упоминается Федор Бережецкого (видимо, наказной Чигиринский). С Ирклиивщины в Переяслав перешел и стал полковым писарем переяславским Михаил Бережецкого. Рядом всегда был «наш писарь» шляхтич Василий Глосинський [1298, 390; 775, 113].

Генеральными старшинами были Тимофей Носач (обозный), судьями - Иван Кравченко (Правденко), Иван Беспалый, Григорий Лесницкий, Михаил Радкевич, Тимофей Гуляницкий. Писарь полковой миргородский Семен Голуховский стал генеральным писарем, подписал Переяславский договор 1659 г., на Корсунской раде 1660 сложил полномочия генерального писаря в пользу Павла Тюри [812, 45]. В 1661 г. «Тетеря предал, оставил писарство, поехал в Польшу, а Семен по-прежнему присланный на писарство с Запороги» [618, 85]. «... Обо всех делах ... писал в Переяслав к гетману к Акиму Самку и в Киев. И проведав где то Юрась, за то ево Семена хотел расстрелять ». Голуховского сменил Василий Глосинський.

В то время известны три генеральные есаулы, а именно: Иван Ковалевский, Анисим Чоботкив, Василий Демьянов.

На стороне Юрия Хмельницкого активно стояли в полках Михаил, Павел, Семен, Александр Зеленский (Брацлавский), Петр Дорошенко (Чигиринский), Михаил Ханенко (Уманский), Иван Кравченко (Бовдинович) (Белоцерковский), Сидор Карпенко (Переяславский), Остап Гоголь ( Кальницкий), Иван Хмельницкий, Василий и Андрей Глосинськи, Остафий Гвовський, Иван Федорович ЯцкивськийКуницький (Кальницкий), Евстафий Новаковский, Фома и Яков Войцехович (Черниговский полк, Седнев), Михаил Калениковича, Михаил Попадайло, Самуил Пукержицький, Максим Сильницкий (Паволоцкий), Иван Лабушное (Цибуливское сотня Уманского полка), Степан Холминский, Ярема Урошевич с сыновьями (Кальницкий), Степан Подуцький, СевериненкоКосця, Захар и Христофор Петровичи (Каневский), сотник Василий Лихой. Как видим, Юрия Хмельницкого наиболее активно поддержали западные полки, в первую очередь, Кальницкий, Брацлавский, Уманский и Белоцерковский.

Московский вектор внешнеполитической деятельности находился под контролем А. Одинца, В. Дворецкого, А. Фецкевича, П. Апостола, М. Булыги, П. Дорошенко [726, 48-49], М. Суличич, Н. Кононовича, Г. Дорошенко [ 996, 42].

В Чигирине Герасима (Эразма) Каплуновский на короткий промежуток времени сменил бывший казак Кременчугской сотни за Богдана Хмельницкого Кирилл Андреевич Канивец, возглавлявший конный запорожский полк в Выговского [823, 51; 709, 273]. Позже полковником стал Павел Кременчугский (1659-1660). Каплуновский видим же на правительстве сотника Торговицкой, когда ему 28 июля 1661 достался королевскую привилегию на г. торговля и с. Нерубайка, г. Мазуров в Винницком старостве. Поочередно передавали друг другу полковой пирнач Петр Дорошенко Степану Опара, то Прокопия Бережецкого, Ивану Богуну, Семену Тихом. Затем полк снова возглавил Петр Дорошенко.

Близким человеком к семье Хмельницких был Семен Тихий (? 1629-1675 -?) Сначала он был некоторое время у Богдана Хмельницкого «гетманским писарем» (1649-1650.12 -?) [735, Т. II, 280], в реестре 1649 г. указан как Семен Хмельницкого [823, 30]. Видимо, был позже и полковым писарем Чигиринским. Сменил на полковничество Ивана Богуна, который стал наказным гетманом. В августе 1662 «Кременчуг где здался изменниками заднепровским черкасам по очернению и за поводом Кременчуцкий наказного полковника Саввы Каневцы да сотника Ильяша Ведмиченка да Спаского попа да Сеньки Листопаденка да Мышки Квачка. И вошло где в Кременчуг с Чигиринский полковником с Семеном Тихим да дьякам Черкаски с две тысячи человек »[618, 56].

Во главе сотен Чигиринского стояли: Голтвьянськои - Матвей Кваша Медведовской - Степан Опара, Суботивская - Михаил Капуста. Известный в настоящее время сотником Омельницкий Чигиринского (Кременчугского) полка Гунько, возможно, - это зафиксированный в реестре 1649 г. Андрей Гунченко [823, 55].

Семь чигиринских полковников представляли семь офицерских семей. Из них вернули себе влияние Бережецкого, ранее полковникувалы не в этом полку Богун, Дорошенко, Канивец. Новыми семьями, которые поднялись за Юрия Хмельницкого, были две - Кременчугские и Опары. Обе эти семьи были с сотничьих среды Чигиринского полка и, пожалуй, отличились активным неприятием политики предыдущего гетмана. Дважды полковником в полку был гетманский родственник Петр Дорошенко. С сотников того времени известны пятеро. Михаил Капуста был продолжателем рода и традиций известного во времена Богдана Хмельницкого Лаврина Капусты. Четыре других сотники - это казаки своих сотен, которые начинали Национальновизвольну войну и со временем возглавили свои сотни.

Всего в полку за период гетманства Юрия Хмельницкого известно 11 старшин из 11 семей, по меньшей мере двое из них были молодому гетману родней. Согласно периодом гетманства Выговского все это новые люди на офицерских правительствах, семьи же Дорошенко, Бережецкого и Капуста возродили свое влияние в полку, которым они пользовались при старом Хмельницкого.

На Корсунской полковничество Креховецкого сменил активный сторонник Юрия Хмельницкого Яков Улизько. 26 октября 1659 в Лысянке он арестовал брата гетмана Даниила Выговского и передал его московскому воеводе [1341, 155]. В награду конце 1659 получил гетманский универсал на мельницу, купленный у дворянина Александра Шивника, в г. Синица на р Роси на три залога [1042, 61-62]. Позже вместе с Хмельницким осенью 1660 перешел на польскую сторону [813, 71]. При поддержке Улизько Юрась 9 декабря 1660 в Корсуне на совете был избран вновь гетманом. Циково, что Юрий Хмельницкий был лишен гетманства в 1663 г. в том же городе Корсуни и пошел монахом местного Ирдынского монастыря, став впоследствии его архимандритом (1663) [1229, 246].

На короткое время Улизько сменил на полковничество Григорий Гуляницкий, а затем полк возглавил представитель семьи Золотаренко - Степан Аникиевич, ожесточенный враг Выговских.

С устранением Ивана Креховецкого полностью изменилась полковая старшина Корсунского полка. Наказным полковником был Самойло Сухопара, который начал Освободительную войну в Демкова сотни. Судьей полковым был Герман Павлович, есаулом - Матвей Гриценко (из сотни Городисский, в которой помимо него казачили Лука и Федор Гриценко), полковыми писарями известны Василий Гнатив и Роман Сенявский.

В сотне Вергуненковий сотникував Иван Половченко [1177, 179] (с полкового общества). Сложилась династия сотников корсунских Лаврин Тироненко (из сотни Гаркушин), Мелешко Тироненко [1177, 179] (с полкового общества) и только впоследствии они передали сотню Мисько Соловью. В Лысянке сотню продолжал держать Демьян Якимович Лисянский.

Атаманом городовым корсунским был Прокоп Черетченко, родственники которого Иван Черетко с Куришковои сотни и Ярош Черетко из сотни Ивахнюка - в первых рядах повстанцев. Каким старшиной был бывший казак сотни Гаркушин Павел Туча [1233,115; 823, 133].

В Каневе покозачених шляхтич герба «Погоня польский» измененного [1162, 95] Иван Лизогуб сохранил за собой правительство полковника, и лишь в следующем году на его место стал Степан Трушенко [679, 1]. 8 июля 1662 полковником вновь был избран Лизогуб, однако на очень короткий срок. Осенью полк уже возглавлял Иван Дмитренко. Каким образом в московский плен попал бывший полковник каневский Андрей Бутенко и в начале сентября 1662 наказной гетман Сомко «бил челом» о его увольнении. Лизогуб же вместе с сотником субботовским Чигиринского полка Михаилом Капустой попал в плен к Сомка [618, 37], перешел на его сторону и в конце 1662 был расстрелян по приказу Юрия Хмельницкого. Это произошло так: Князь Ромадановский посоветовал полковнику Ивану Лизогубу поехать с представителями канивчан, корсунцы и черкащан к Хмельницкому в Чигирин уговорить его перейти на сторону царя. Последний же Лизогуба «велел немилостиво розстреляты». После уничтожения Лизогуба полковником каневским стал Даниил (1662.09), который держался промосковской, но антисомкивськои ориентации и поддерживал Брюховецкого. Возможно, это был Даниил Ярмолаенко, назначенный после свержения Сомко и переяславского полковника Щуровского полковником в Переяслав. Подтверждением этого является тот факт, что Данко Ярмоленко в реестре 1649 г. зафиксирован как казак Леплявськои сотни Каневского полка, которая была левобережной сотней этого полка, а потом вообще перешла в состав полка Переяславского [823, 113].

Есаулом полковым в то время был Ефим Панченко. С этой семьи известны Юсько, который казаковал в Михайловской сотни в 1649 г., Семен Панченко - в сотни Каневской Стародуба. Среди старшин полка зафиксирован Ефим Ращенко - сотник бубнивских Каневского полка (1649) и есаул полковой каневский (1662). Ефим Панченко - это, вероятно, одно лицо с Ефимом Паньковичем Ращенко. В его сотни казачили брать Демко и Федор Панченко. Последний в 1664 г. был полковником каневским от Брюховецкого. В конце июня этого года его включили в состав делегации к царю.

С писарей полковых каневских известные Остап Игнатович, Михаил Копьякович, Евстафий Полоницкий (возможно, одно лицо с Остапом Игнатьевичем). Полковым сотником был бывший казак Андриевой сотни Стефан Трушенко.

Всего в этот период известны четыре полковника каневские, из которых Лизогуб получил жезл вторично, три другие полковники и их семьи такой взлет имели впервые. Кроме полковников источники упоминают одного сотника, двух полковых старшин, всего 6 старшин, причем один из полковников известный только по имени. Из шести семей лишь Лизогубы занимали значительное правительство в полку в предыдущий период.

В Черкассах Джулай потерял жезл и весь период гетманства Юрия Хмельницкого нам не удалось найти о нем упоминаний, лишь с приходом к власти Тюри он вновь возглавил полк. Он уступил правительство Андрею Одинца, есаулу полковом с Чигиринского полка. Позже некоторое время полк возглавляли покозачених шляхтич герба «Дрия» [1162, 31] Михаил Гамалия и Денис Мурашко. Писарем стал Андрей Суличич. В Мошнах сотником был Левко Стельмах, Золотоноше - Муравьенко Онисим, Песчаной - Товстевич Онисько, а наказным полковником от Сомка в января 1661 г. здесь находился Кость Федоренко.

Назначенных от Сомка Михаила Гамалию и Кравченко «старшими в город Черкассы для оберегания места и людей ... Хмельницкий велел изымать ... а изымав, в Чигирин велел их привести, там они разстреляны без милосердия».

В течение осени 1659-1662 гг в Черкасском полку известны три полковники, полковой писарь и три сотники. Они представляли восемь козацькостаршинських семей. Привлекает внимание факт, что трое из восьми старшин происходили не из Черкасского полка (Одинец с Чигиринского, Мурашко из Белоруссии, Суличич с Паволоцкого). Федоренко уже более десяти лет был в руководстве Песчанской сотни, на более низких должностях в полку ранее находился Гамалия.

В Паволочи полк возглавил Василий Петровский, а затем Иван Попович [1261, 430; 1166, 570]. Сотниками были: полковым Демьян Малинка, ходоркивським - Василий Петровский, Брусиловский - Андрей Синицкий.

Уманского полковника Ханенко изменил сотник Цибулевский Максимилиан Булыга, который в мае 1661 с корсунской совета был среди послов к королю. Возможно течение осени 1659 - весны 1660 Ханенко был генеральным старшиной, но об этом периоде его жизни точных данных нет. Подтверждением этому является тот факт, что он остается среди влиятельных старшин, будучи наказным гетманом. Опять полковником уманским он фиксируется с апреля 1660 и до конца года. Некоторое время здесь полковникував Иван Лизогуб (1661). Судьей полковым уманским был Артем Петренко, полковым сотником - Андрей Козырь, Бабанский - Григорий Билогруд.

Брацлавский полк возглавлял Михаил Зеленский. На Кальницкому полковничество Ивана Сирко [891, 74] в 1659 г. изменил сотник из Иллинцив Иван Вертелецкий. Высокий общественный статус Ивана Федоровича Яцькивського в то время удостоверяющий его нобилитация в 1661 г. Правительство винницкого сотника вернул себе Ярема Урошевич. В Вербское сотни известный сотник Павел Красняк, который в мае 1661 с корсунской совета был среди послов к королю.

9 декабря 1660 в Корсуне на казацкой раде вновь был избран Юрий Хмельницкий, хотя сначала «большая часть немедленно явно отвергли Хмельницкого», тем более, что тот страдал «падучей болезнью и грыже» [752, 33-34]. Его упрекали: «Чрез тебя одного возмутился и Сирко, и Апостол, и Тетеря, и Еще прежде них Пушкарь, но ваша милость послал Брюховецкого с частью сокровищ к царю; и что Самченко, твой родной дядя (по матери), по твоему наущению поднял бунт в Переяслав »[752, 36]. Польский резедент С. Беневский «предложили ему избрать себе в помощники Тетерю, как раз ради недуг, так и для советов, возведи его в звание писаря, что этим самым он приобретёт себя доверенность и короля, Его милости, и Республики. Особенно когда отнимешь сан писаря в Семена, которы весь принадлежит царю и поставлен царем »[752, 37].

21 декабря на черной раде была переизбрана генеральная старшина: обозным снова стал Носач, вместо Голуховского писарем выбрали Тетерю, причем последний заявил: «Если бы в войска Запорожского последовала какая нибудь перемена, и обнаружилось недоброжелательство к естественному повелитель, в таком случае я не хочу знать не только печати, но и Украины »[752, 43].

Казаки направили к королю посольство в составе Семена Голуховского, Степана Питух, Ивана Креховецкого, Александра Скородкевича. Относительно Голуховского короля просили «ущедри его особенно своей благосклонностию, для того, Чтобы он, забывшы благодияние, оказанные ему царем Московским, желавшего единственно милости вашей Королевской милости, природного своего повелителя, и не умыслил оказывает какихнибудь козни» [752, 53].

На этом этапе активно сотрудничают с Ю. Хмельницким Гоголь, Ханенко, Зеленский, Дорошенко, Кравченко, канивчанин Степан Трушенко, корсунець Яков Клеченко и черкащанин Андрей Одинец. Среди его сторонников видим и Ивана Богуна, Григория Лесницкого, Михаила Суличич, Михаила Махаринский, Нестора Кононовича. При этом особое внимание обращается на религиозную чистоту командного корпуса: «В Переяславе на раде, как избран Юраско Хмельницкой, в новых статьях, сверх преждних эго, Богдановых, настановленных статей, в 8й статье написано:« В войска Запорожского всякого начальным людям, кроме православных христиан, Иных Некоторых сентября людей впредь не быть для всякой ссоры и прелести, а и новокрещённым иностранцам в начальных людях не быть же, спустя что вот иноземцов, вот новокрещённых многая в войске смута и междуусобие зачинаетца »и« гетман и полковники и вся старшина и чернь на раде, выслушав сю статью, приговорили быть сей статье так, как написано »[793, 75].

Так, на начало Чудновского кампании 1660 г. Левобережная Переяславский, Ниженский, Полтавский, Миргородский, Черниговский, Лохвицкий полки вошли в состав армии Шереметева, всеми командовал наказной гетман Тимофей Цицюра [942, 61].

По представлению переяславского полковника Цицюры московский царь подписал жалований грамоту его шурину Молновецькому на с. Заворичи, нежинского полковника Василия Золотаренко - сотник Роману ракушке на с. Кистер и полкового есаула Леонтию Бута на стр. Киселевка и Адамовка. В 1660 г. Яким Сомко предоставил вибельському сотнику Стефану Шубе сс. Орловку, Грабовка из вершинных Муравейкою [731, 33], а в мае 1661 г. он получил царскую грамоту на стр. Орловку и Грабовка, а Борзенского сотник Петр Забела - на стр. Обтив, Ревутинци, Лучники, Погориловку.

Тимофей Цицюра начал службу с 1648 г. [1258, 771]. В Москве «бил челом о маетность воры и изменика Ивашкы Нечая». Однако случилось иначе. В той час, коли ніжинський полковник Золотаренко отримав Гомель, прохання Цицюри цар проігнорував. 12 квітня 1660 р. він отримав царську грамоту лише на хутір Липецький під Києвом, який належав переяславському війту Андрію. Ще більше розлютило переяславського полковника те, що маєтності були надані і ніжинському протопопу, «а я де при них оскорблен». Після Чуднівської битви 1660 р. поляки «тилко Цюцюру, до себе взявши, вязенем его у Дубине мучили, а тим на Вкраину з Дубня утек» [1004, 64].

19 березня 1662 р. він з'явився в Переяславі, заявивши, що «сидел в Дубнах в тюрьме, и ис тюрьмы будто ушел» [618, 39]. Цицюру відвезли до в'язниці у Москву, і звідти не могли визволити його ані Сомко, ані інші впливові діячі. Заслання відбував у Томську, де перебував разом з Михайлом Вуяхевичем (1667) [1258, 772]. Ще в травні 1671 р. старшинська рада просила про його звільнення (разом з Яковом Шаблинським переяславським).

Наприкінці 1660 р. переяславський, ніжинський і чернігівський полковники відмовилися визнавати владу Ю. Хмельницького. «Лівобережна старшина не змогла висунути єдиного кандидата у передвиборній кампанії, що сприяло ескалації в регіоні політичної нестабільності» [1337, 123].

У лютому 1661 р., привертаючи на свій бік, король здійснив надання козацькій старшині: Семен Голуховський отримав хутір на р. Псьол, Павло Тетеря — маєток Сераковчичну (сс. Литинівка, Демидівка, Абрамівка, Воронківка, Баківка), Іван Креховецький — підтвердження на хутір під Васильковом у Корсунському старостві, Григорій Гуляницький — хутір Буджище в Стеблівському повіті, Павло Яненко — на м. Бобровицю та сс. Бугаївку і Берків, Петро Дорошенко — на два фільварки і два млини, сотник Степан Опара — на хутір під м. Медведівкою і над р. Псел у Чигиринському старостві [1337, 60–61]. Крім того навесні 1661 р. Тетері було надано с. Раківку, Самійлу Зарудному — Мгліїв, Гуляницькому — с. Пожар, Булизі — м. Гайсин, Лісницькому — м. Камінноброд [1337, 62].

Смілянська рада у лютому 1661 р. обрала полковника кальницького Вертелецького наказним гетьманом. Як наслідок кризи пропольської орієнтації до влади приходить антипольське угруповання правобережної старшини, до якого приєднується Запоріжжя. Гетьман Юрій Хмельницький мав бажання стратити свого прибічника Михайла Ханенка «за то, что писал к нему Михайлу изменник Ивашка Выговской, чтоб жену его Ивашкину он Михайла к нему выпроводил, и Михайла — де Ханенка против тово к нему Ивашку писал и хотел жену ему выкрасть и отослать к нему Ивашку, и тамде листом лазутчика поймали и привели к гетьману. И гетьманде перет полковниками и передо всею старшиною, на улику ему Михайлу, те листы чьли; и онде Михайла проти Однако случилось иначе. В той час, коли ніжинський полковник Золотаренко отримав Гомель, прохання Цицюри цар проігнорував. 12 квітня 1660 р. він отримав царську грамоту лише на хутір Липецький під Києвом, який належав переяславському війту Андрію. Ще більше розлютило переяславського полковника те, що маєтності були надані і ніжинському протопопу, «а я де при них оскорблен». Після Чуднівської битви 1660 р. поляки «тилко Цюцюру, до себе взявши, вязенем его у Дубине мучили, а тим на Вкраину з Дубня утек» [1004, 64].

19 березня 1662 р. він з'явився в Переяславі, заявивши, що «сидел в Дубнах в тюрьме, и ис тюрьмы будто ушел» [618, 39]. Цицюру відвезли до в'язниці у Москву, і звідти не могли визволити його ані Сомко, ані інші впливові діячі. Заслання відбував у Томську, де перебував разом з Михайлом Вуяхевичем (1667) [1258, 772]. Ще в травні 1671 р. старшинська рада просила про його звільнення (разом з Яковом Шаблинським переяславським).

Наприкінці 1660 р. переяславський, ніжинський і чернігівський полковники відмовилися визнавати владу Ю. Хмельницького. «Лівобережна старшина не змогла висунути єдиного кандидата у передвиборній кампанії, що сприяло ескалації в регіоні політичної нестабільності» [1337, 123].

У лютому 1661 р., привертаючи на свій бік, король здійснив надання козацькій старшині: Семен Голуховський отримав хутір на р. Псьол, Павло Тетеря — маєток Сераковчичну (сс. Литинівка, Демидівка, Абрамівка, Воронківка, Баківка), Іван Креховецький — підтвердження на хутір під Васильковом у Корсунському старостві, Григорій Гуляницький — хутір Буджище в Стеблівському повіті, Павло Яненко — на м. Бобровицю та сс. Бугаївку і Берків, Петро Дорошенко — на два фільварки і два млини, сотник Степан Опара — на хутір під м. Медведівкою і над р. Псел у Чигиринському старостві [1337, 60–61]. Крім того навесні 1661 р. Тетері було надано с. Раківку, Самійлу Зарудному — Мгліїв, Гуляницькому — с. Пожар, Булизі — м. Гайсин, Лісницькому — м. Камінноброд [1337, 62].

Смілянська рада у лютому 1661 р. обрала полковника кальницького Вертелецького наказним гетьманом. Як наслідок кризи пропольської орієнтації до влади приходить антипольське угруповання правобережної старшини, до якого приєднується Запоріжжя. Гетьман Юрій Хмельницький мав бажання стратити свого прибічника Михайла Ханенка «за то, что писал к нему Михайлу изменник Ивашка Выговской, чтоб жену его Ивашкину он Михайла к нему выпроводил, и Михайла — де Ханенка против тово к нему Ивашку писал и хотел жену ему выкрасть и отослать к нему Ивашку, и тамде листом лазутчика поймали и привели к гетьману. И гетьманде перет полковниками и передо всею старшиною, на улику ему Михайлу, те листы чьли; и онде Михайла против тех листов не запирался, и говорил он Михайла: какде хотел собрався он Ивашка приходить под Умань, и яде утешая его писал к нему для того, чтоб не приходил под Умань, покаместо великого государя люди будут». За це Хмельницький прикував Ханенка до гармати.

Маємо і пізнішу звістку про ці події: «Цецюра говорил: какде был прикован у пушки Уманский полковник Михайла Ханенка, и гетьманде ево Михайла имал к себе, говорил с ним один на один, выслав всех; а чтоде с ним говорил, товоде он не ведает. И тоде Цецюра ставит в оман, будтоде он Михайла у пушки был прикован за вину; только–де гетьман и до тово на нево Михайла был сердит за то, что он Михайла присылал ко мне в Киев татарских языков без ево ведома», — зазначав російський воєвода у Києві В. Б. Шереметьєв.

На Лівобережжі наприкінці 1649 р., підтримуючи Юрія Хмельницького, від російських військ обороняли Гадяч полковники Черкас, Іван Дяченко, Кияшко, Павло Животовський. Активно діяли полковник полтавський Федір Жученко, козаки якого постійно «вели промисел» на Охтирщині, у Груні перебував полковник Яцько Черкес, полковник Бердник (Григорій Бердник — у Полтаві, Лесько — в Миргороді козакували ще у 1649 р.) з татарами у Зінькові. Координацію дій тут здійснював наказний гетьман Петро Дорошенко. На прикладі дій цих полків підтверджується те, що протиріччя між запорожцями і городовими козаками були здолані. Протистояння запорожців з Сомком мало іншу природу, ніж їх протистояння з Виговським. Запорожці взяли активну участь у приведенні до влади Юрія Хмельницького. Після підписання слободищенського трактату не фіксуються зміни щодо ставлення запорожців до нового гетьмана. Якщо виступ Пушкаря кваліфікувався січовиками як справедливий проти «незаконного» гетьмана, то виступ Сомка проти Ю. Хмельницького в їх очах виглядав як «бунт» проти законного гетьмана.

Хмельницький активізував зовнішньополітичну діяльність, залучивши до неї значних своїх прибічників. У травні 1661 р. на сейм поїхало посольство у складі генерального судді Лісницького, писаря Глосинського [811, 177–179], брацлавського полковника Кравченка, колишнього судді Зурудного [1337, 153]. Ще у серпні 1661 р. до Варшави було направлене посольство на чолі з М. Ханенком. Козаки розповідали, що хан «около Умани, Корсуня, Белой Церкви, Чигирина производит несносные опустошения» и просили «вдесятый раз покорно просим о скорой помощи» [775, 120]. Була вислана депутація (Федір Коробка, Остап Фацкевич) до Вільно, оскільки «орда совершенно опустошила Украину» [775, 121]. У березні 1662 р. до Варшави направлена делегація в складі корсунського полковника Гуляницького, писаря Глосинського, старшин Креховецького і Каплонського. 4 березня 1662 р. Юрій Хмельницький з Чигирина писав до Варшави, щоб «король прислал Тетерю быть пры Хмельницком свидетелем, как он верно и нелицемерно служит королю» [822, 11].

Одночасно кризовість політики Юрія Хмельницького, одним із проявів якої був розстріл гетьманом у грудні 1661 р. кількох старшин, які переорієнтувалися на Москву [714, 342], щораз більше турбувала старшину [1459, 14]. Проти Слободищенського трактату з поляками виступив Іван Богун, у 1662 р. його заарештували і відправили до Мальборзької фортеці.

Усю інформацію з Чигирина проросійська партія в Україні отримувала від місцевого священика Василя Бабського і направляла її до Москви з засторогою «чтоб с Посольского приказу не разнеслось». Пізніше він уже як протопоп козелецький у 1662 р. брав участь в Козелецькій раді, на якій гетьманом обрано Якима Сомка [1011, 189]. Іншим інформатором був Семен Голуховський, писар військовий, який повідомляв: «...обо всех делах... писав в Переяслав к гетьману к Якиму Самку и в Киев. И проведав де то Юрась, за то ево Семена хотел расстрелять».

Від Юрія Хмельницького відверталися як прибічники самостійності України, так і промосковсько орієнтована частина старшини. Його гетьманство і кадрову політику слід охарактеризувати як невдалу спробу повернення до політики Богдана Хмельницького щодо консолідації усіх угруповань Гетьманщини. Але, поперше, маховик ворожнечі був запущений і громадянська війна набирала обертів, подруге, фігура Юрася, виконавши на початковому етапі роль прапора для консолідації, в подальшому не змогла і не могла стати врівень з таким велетнем української історії, яким був його батько.

Спробу виправити ситуацію і взяти владу в свої руки робить дядько Юрія лівобережний полковник переяславський Яким Сомко. Виступ під його керівництвом слід трактувати як внутрішню боротьбу всередині родинного «клану» Хмельницьких, виступ промосковсько орієнтованої частини старшини корінних козацьких полків, у першу чергу лівобережного Переяславського.

З початком Визвольної війни Сомко зразу ж став до лав повстанського війська серед козаків сотні Андрія Романенка [823, 318]. Коли останній отримав полкове судівство, уряд сотника звільнився і на ньому ми бачимо Сомка, який іноді призначався наказним полковником. Їздив посланцем Богдана Хмельницького до царя, очолював полк у антипушкарівській експедиції. Мав протиріччя з Виговським, рятуючи своє життя від якого змушений був втікати на Дон. Після повернення підтримав обрання Ю. Хмельницького, але, коли той перейшов на польський бік, Сомко залишив Білу Церкву, де був гетьманським намісником, і 15 жовтня 1660 р. повернувся у спустілий Переяслав.

У той час полк під командуванням Цицюри був розгромлений біля Чуднова, основна частина його старшин потрапила у полон. Сомку вдалося швидко зібрати полкову раду і відновити полкове управління, ставши переяславським полковником. Цьому сприяло як його попередня діяльність, так і родинні зв'язки з Калющенками [712, 52], Щуровськими [714, 354], Берлами [1240, 49]. Активно підтримали Сомка і Гладкі. З попереднього періоду найбільш відомим був Іван Гладкий, що належав до старовинних козаків переяславських і після повстань 30х рр. став отаманом городовим у Переяславі (1638). Коли розпочалася Визвольна війна, підтримав Хмельницького і Лободу [823, 315]. Дещо пізніше на політичну арену виступив його родич Семен Остапович Гладкий, який став осавулом полковим переяславським, а 13 травня 1662 р. згаданий як полковник переяславський у наказного гетьмана Сомка. Після його обрання генеральним суддею, полковником переяславським Сомко поставив «брата своего» Опанаса Щуровського [714, 354], можливо, якогось родича сотника гельмязівського у 1649 р. Івана Щуренка.

Полковими суддями переяславськими у цей час були Іван Юхимович Момот та Онисим Товстяченко, полковим писарем — Михайло Бережецький, полковим осавулом — Іван Воробей. Поступово з польського полону повернулася старшина, яка зміцнила антипольські позиції в полку.

У козацькому середовищі Переяслава середини ХVІІ ст. значним впливом користувався рід Пригар. У 1649 р. в сотні Федора Чикмена згадані Павло, Омелько, Іван [823, 321]. Останній пізніше був отаманом городовим переяславським (1659), обозним полковим (1666). Михайло Пригара в жовтні 1660 р. разом з Іваном Вороб'єм вийшов з польського полону і став осавулом полковим. Наприкінці 1662 р. він збирав запаси в Козельці для Переяславського полку [618, 5]. З ніжинської ради йому вдалося втекти.

Сотниками першої полкової сотні були Опанас Захар'ященко і Федір Петрушенко.

На противагу Сомку Ю. Хмельницький призначив полковником переяславським спочатку Михайла Крису [618, 2; 1042, 14; 1312, 140], наказним полковником у якого був полковий суддя Дмитро Святуха [778, 61]. Після того як Криса потрапив у московський полон, переяславців які були на боці Хмельницького очолив Федір Сулима (? — 1629–1691) — син відомого запорізького гетьмана Івана Сулими. В молодості він потрапив в полон до турків, йому вдалося втекти на Дон, але під час одного із походів на стругах, потопаючи, знову потрапив до турецького полону і 12 років провів прикутий на галері. Викуплений венеціанцями і мальтійцями разом з тисячами невільників, повернувся на батьківщину. Намагався повернути свої права на батьківські маєтності. Якийсь час був райцею Переяславського магістрату (1653) [837, 112, 116], а потім пішов на військову службу до польського короля. Потрапив до Переяславського полку, який був на боці короля і Ю. Хмельницького у 1661 р. і після Криси очолив його. Ще 30 травня 1659 р. отримав королівський універсал на млин в с. Стовпягах на р. Карані, с. Рогощу в Чернігівському воєводстві після смерті підсудка чернігівського Якуба Оранського, який помер без потомства [837, 11–12, 14]. 30 липня 1661 р. як полковник переяславський нагороджений королівським універсалом на сс. Юльче і Березки в Київському воєводстві [837, 15]. В цей же час був призначений королем опікуном над дітьми брата Степана Сулими. Крім вищезгаданих сіл, ленним правом тримав Яблунів над р. Прип'ятю, а також від Яреми Вишневецького Пулинці в Лубенському ключі (пізніше входили до ІІ Лубенської полкової сотні) [801, 2694; 837, 20 ].

Протягом всієї другої половини XVII століття на Переяславщині спостерігаємо конфлікт двох родин: Сулим і Романенків. В реєстрі 1649 року згадані відразу чотири Романенки в одній сотні, яка так і називається — «Романенкова». Наказним полковником у 1648 р. був Юсько Романенко. Сотник полковий переяславський Андрій Романенко неодноразово бував і наказним полковником (1649, 1665, 1666). Отримавши за Виговського нобілітацію, йому було надано с. Скопці. Був полковим суддею у 1659 р., 1669 р., мабуть, весь період з 1659 по 1669 р.

У Козельці відомі два сотники Гнат Кизимовський (шляхтич гербу «Домброва» [1162, 71]) і Степан Красовський, в Острі сотникував Сидір Велигорський. Опанас Захар'ященко у лютому — квітні 1662 р. був наказним полковником козелецьким. У січні 1662 р. наказним полковником остерським від Сомка був Богдан БіликСмоловик. Рід Біликів зафіксований ще у люстрації 1552 р. У 1560 р. отримали грунти Лукаревські між Остром і Олбином і заснували с. Білики. 12 червня 1596 р. Юрко Білик отримав підтвердження на землі поблизу Носівки — пізніше с. Білики. Володіли Островом і бором та урочищем Лукажевським. У ХVІІ ст. відбулося розгалудження роду на вісім гілок: 3 Ярмоличі, 2 Смоличі, 3 Біликовичі. Стефан, Іван Штома, Іван, Мисько Білики відомі як бояри остерські (1636). Від двох останніх, Івана і Михайла — «колишніх бояр королевських Острицьких, а нині козаків» — раніше 1656 р. Дмитро Рабець купив Красне поле [904, 102]. Родина покозачилась у складі Козелецької сотні (Семен, Іван, Мисько) [823, 340]. Згодом Іван Білик став сотником кобизьким. Поминальний ряд роду дозволяє встановити імена дружин Івана і Семена — Наталія і Марія [1062, 20]. Вони мали синів Григорія, Мартина, Омеляна, Олексія, Григорія.

Козацька еліта Гетьманщини

Білики

БіликиЯрмоличі

БіликиСмоличі

Богдан Смоловик у січні

1662 р. наказний полковник остерський

БіликиБіликовичі

На ніжинській раді 1663 р. Богдан Смоловик був заарештований [924, 137].

Існував окремий Бориспільський полк (полковник Григорій Гаркуша), до складу якого входили Бориспільська (сотник Никон Бут), Броварська (сотник — покозачений шляхтич Микола), Дудерківська (сотник — покозачений шляхтич Матвій Молявченко [1242, 604]), сотня на чолі із сотником покозаченим шляхтичем Лук'яном Слущенком [778, 64].

З метою зміцнення своїх позицій на Чигиринщині Сомко створив з окраїнних сотень гетьманського та сотень Полтавського полку Кременчуцький полк, який включав сотні Чигиринського полку: Максимівську, Потоцьку, Омельницьку, Остапівську, Кременчуцьку Полтавського полку — Лукомську, Кобиляцьку, (Переволочанська, Балаклійська, Білоцерківська, Новосанжарська, Кишенська, Білицька сотні [712, 90]).

Полковниками кременчуцькими були Кирило Андрійович Канівець, Гаврило Дубовик (колишній сотник потоцький) і Кость Гавриленко, який раніше був у миргородській сотні Кирика Поповського (1649). Деякий час наказним полковником був Сава Канівець, полковим суддею Богдан Лавриченко. Полковими осавулами були Василь Трушенко і Семен Лисий, перший із них був козаком сотні Кременчуцької Чигиринського полку [823, 51]. Полковими писарями згадані Крисько Лук'янів і Михайло Лазаревич, хорунжим — Жадан Острогляд. До кременчуцького полковника пристали сотники максимівський, потоцький, омельницький, балаклійський, остапівський.

У спілці з московськими військами Сомко вів активні бойові дії проти хмельниченків. Особливі бої розгорнулися на січовому напрямку. В результаті йому і військам Ромадановського підкорився гадяцький сотник Крисько Семенович, а «старшину, которая... (царю — К. В.) изменила и на всякое злое дело приводила, держут ныне за сторожею». Далі капітулювали полковники миргородський і гадяцький Павло Животовський, лубенський Федір Шамрицький. Останній з сотниками свого полку відвідав Якима Сомка у Переяславі.

Сомко прийняв рішення про проведення козацької ради у Козельці, не зважаючи на застороги царських воєвод стосовно дозволу царя. В цей час Сомка підтримували полковник переяславський Семен Гладкий, сотник чернігівський Василь Болдаківський [1037, 55–56], полковник миргородський Павло Ілляшенко, лубенський Андрій Пирський [1070, Ч. І., 54; 1462, 199; 1070, Ч. ІІ., 160, 157], зіньківський Василь Шимон, прилуцький Федір Терещенко [1070, Ч. ІІ., 317] іркліївський Матяш Папкевич. Ця група в Козельці 16 квітня 1662 р. обрала гетьманом Якима Сомка. Акт підписали полковники ніжинський Золотаренко, чернігівський Силич, іркліївський Папкевич, миргородський Ілляшенко, лубенський Пирський, прилуцький Горленко [1140, 248], зіньківський Шимон.

Військовим писарем у Я. Сомка став Хома Тризна, суддями — колишній полковник гадяцький Іван Дяченко і Семен Голуховський, який під загрозою розстрілу від Хмельницького «покинув жену свою и детей», залишив 29 липня Чигирин і 6 серпня 1661 р. прийшов до Якима Сомка у Переяслав. Дещо пізніше суддею став Семен Гладкий, обозним — Дмитро Святуха, який перейшов від Ю. Хмельницького, писарем судовим — Богдан Тимошевич.

Бойові дії прибічників Хмельницького на Лівобережі продовжували і надалі очолювати полковники Федір Жученко (сотні Полтавські, Котельвська, Куземинська), Яцько Черкас, Пушкеля (1000 піших козаків) і Макуха (2000 кінних козаків) (з Опішні). У одному з документів йдеться про курінь Пушкелі, а це засвідчує січове походження його полку. Полтавчани направили до Опішні загін на чолі із наказним полковником Дьомочкою і осавулом Дахном Чамарою. Російський воєвода князь Ромодановський з метою «искупления вины» на ці козацькі частини направив підрозділи з Лубен, Миргороду, Гадяча, Бахмацьку сотню Ніжинського полку, поставивши на чолі стряпчого Григорія Косогова. Між цими підрозділами «был де бой большой с утра до вечера», «...полк Пушкели весь побили а знамёна и литавры взяли», а сам Пушкеля зумів утекти [618, 37].

16 травня 1661 р. Косогов прийняв присягу полтавських козаків Дем'яна Гуджола, Клима Чорнушенка, Вікула Колосенка, Яреми Маркова (останній перейшов до Полтави з Уцтивицької сотні Миргородського полку (1649) [823, 401]. Посланці заявили, що «они де учинились в измене по неволе за проводом Жученка. А Жученко де побежал за Днепр и ныне за Днепром в местечке Синице» [618, 39].

Козак 2ї полкової Полтавської сотні (1649) Дем'ян (Дьомочка) Іванович Гуджол у травні 1661 р. став полковником полтавським, змінивши Жученка. 7 липня 1661 р. князь Г. Ромодановський підтвердив його обрання на полковничий уряд [618, 1], який йому вдалося утримати до кінця 1664 р.

Курило Охрімович брав участь у Визвольній війні з перших її днів [823, 407]. І, маючи значний життєвий досвід, згодом очолив полкову обозну службу. Проте уже у 1660 р. цей уряд зайняв Парфен (Мустафа) Дидзарев. На короткий проміжок (1661–1662) полковим суддею став Клим Чорнушенко, але вже у наступному році його змінив колишній полковий обозний Курило Охрімович.

Шляхтич [589, 221] Дахно Чамара став до лав Полтавського полку з початком Визвольної війни як козак полтавський (1649). Мабуть, у 1658 р., після загибелі обох полкових осавулів, зайняв місце одного з них, але у травні 1661 р. уступив цей уряд Дмитру Горбаненку.

Сотник полтавський Сава Педашенко став отаманом городовим полтавським (1661). Зять Івана Іскри з козаків полтавських (1649) Олексій Кованько (? — 1629–1677 — ?) став сотником старосанжарським (1659).

У Гадячі відомі двоє полковників: Іван ДяченкоДяк (з веприцьких козаків [823, 428]) і Гаврило Білаш, тому приймати твердження Ю. Гаєцького про почесний титул полковника гадяцького, а не відродження цього полку [1555, 329] не варто. З полкової старшини є згадки про суддю Семена Іванова з Ковалівської сотні і наказного суддю Северина Денисенка. Гадяцькими сотниками були Павло Животовський (1659–1660) та Іван Івановський (1661). Рід Животовських на початковому етапі Визвольної війни дав козацькому товариству покозачених шляхтичів Саву (сотня Веприцька), Михайла (Гадяцька), Петра (Рашівська). Павло Трохимович Животовський (? — 1699) [1334, 53] з сотника полкового гадяцького став полковником миргородським, володів с. Красною Лукою [641, 8].

Іван Устимович з Лютенською сотнею пройшов нелегкими дорогами війни (1648 [823, 423] — 1661) і у 1661 р. став її сотником. Рід Безпалих у Зінькові відомий ще до початку Визвольної війни. В реєстрі 1649 р. записані вже три його представники: Федір, Савка, Василь [823, 409]. У 1661 р. сотником зіньківським став Микита Дмитрович Безпалий. У Груні сотником у 1661 р. був Данило Ценковський. Іван Уманський очолював сотню в Опішні, він зі своїм братом Ярошем знаходилися в сотні з часу її заснування [823, 417].

Василь Шиман–Шимоновський належав до білоцерківського шляхетського роду Шимоновських [1054, 50]. Став козаком Зіньківської сотні (1649) [823, 412], сотником, а потім полковником зіньківським (? — 1662–1663). 9 травня 1663 р. він побудував грунську Святомикольську церкву, в якій його нащадки століття тримали парафію. 2 квітня 1666 р. надав млинок на Скельський монастир. Був пов'язаний якимось родинним зв'язком з білоцерківськими шляхтичами Трощинськими.

На полковництві миргородському Григорія Лісницького ще влітку 1659 р. змінив Павло АпостолКатаржи («Paulus Apostel Catarreu). Раніше «став служити під прапором князя Яреми Вишневецького, від якого він дістав посаду сотника і був нагороджений за вірну службу маєтком Хомутець... На українську службу перейшов... десь уже в 50–х роках ХVІІ ст.... Павло Апостол був до кінця вірний князеві Вишневецькому і залишив польську службу лише після смерті свого протектора... знаходимо і пояснення, чому Апостол опинився в рядах козацького війська: під гетьманську булаву потягло його саме для того, щоби ввійти у володіння маєтками», — писав біограф Апостолів Б. Крупницький [1104, 42]. Був неписьменним [707, 272]. Під Чудновим потрапив у полон і провів там рік, потім втік із Дубно.

У 1660 р. полковниками були Кирило Андрійович Канівець і Гаврило Осипович Білаш. У реєстрі 1649 р. зафіксований у полковому товаристві миргородському Гаврило Біляченко [823, 374], його прихід до влади в полку слід розцінювати як перемогу місцевого корінного козацтва. Тим паче, що поруч з ним полковий суд очолював Яцько Котляр. Писарями полковими були Григорій Сергійович, Степан Лукашів, осавулами — Іван Іванов, Іван Ємолов.

Серед прибічників Юрася були виходці з Миргородського полку Василь і Андрій Глосинські. Василь, навіть, деякий час був генеральним писарем. В реєстрі 1649 р. у Миргороді зафіксований Мисько Клосинський [823, 374].

Полковим сотником миргородським був Павло Донець. Омелян, Яцько, Андрушко Донці відомі у полковому товаристві, Іван — у сотні Кирика Поповського, а у Кременчуцькій сотні — Гавриленко Донець [823, 372, 374, 381, 52] ще за реєстром 1649 р. Сотник хомутецький Григорій Король не втратив уряда і за Ю. Хмельницького.

Самійло Кореневський був уже в реєстрі 1649 р. у Миргороді [823, 373], а Семен Степанович Кореневський став сотником богацьким (1659). В Уцтивиці сотникував Григорій Якович, у Шишаках — Матвій Андрійович (1659), у Білоцерківці — Роман Левченко (1660), у Сорочинцях — Павло Тарасів (1659).

Покозачений шляхтич [1240, 144] Яків Засядько з Хорольської сотні, яка залишилась у складі Миргородського полку, перебрався до Лубен, ставши, очевидно, спочатку полковим старшиною, а потім полковником лубенським [928, 11]. Обставини отримання ним полкового пернача були такі: йдучи на полтавців, поблизу Лубен зупинилися Ніжинський і Прилуцький полки. «Те полки прошли сильно сквозь город, а полковник Лубенский Павел утек, а пехоту ево те полки посекли, а иные, бежа от них, потонули в реке Суле» [707, 127]. У Лубнах в опалу потрапив колишній полковник Павло Омельянович. 6 липня 1661 р. він отримав гетьманський універсал з доганою за покоси монастирських сіножатей лубенськими козаками [1249, 62].

Наступний полковник Степан Шамрицький заявляв: «Нам однако, москаль чи лях; хто сильніший, за тим ми і будемо» [1045, 231]. Службу розпочав козаком сотні Сенчанської Миргородського полку (1649) [823, 400], був полковником лубенським (1661). На рік його змінив сотник полковий Андрій Пирський. Степан Шамрицький залишився отаманом городовим лубенським, а у січні 1663 р. знову обраний полковником.

Обозний уряд зберіг Устим Луценко, полковим суддею став Петро Ворона. Основоположником лубенської гілки роду був Грицько Ворона, який зафіксований сотником Переяславського полку у 1638 р. [963, 316], козаком Лубенської сотні сільської (1649). Петро записався у реєстр 1649 р. козаком Яблунівської сотні [823, 359] Кропивненського полку, згодом став полковим суддею лубенським (1660). Поруч з ним у Лубенській сотні Богдана Хмельницького підтримали Данило і Процик Вороненки, а у Роменській — Ілько Ворона.

Михайло Кулябко (? — 1629–1676 — ?) — отаман городовий лубенський (? — 1659 — ?), а Іван (бл. 1630 — бл. 1694) — козак Лубенської сотні (Іван Колядка) (? — 1649 — ?), військовий товариш (1661) [869, 50], суддя полковий лубенський у 1657–1670 рр. з перервами.

Перед тим як отримати полковничий пірнач, Андрій Піроцький очолював полкову сотню, у Пирятині сотницький уряд отримав Григорій Гамалія. Після короткотермінового сотникування у Ромнах 1659 р. Гаврила Шумейка Кіндрат Войтенко знову повернув собі уряд (1659–1660). Яцько Глушенко розпочав службу козаком Пирятинської сотні [823, 393], яку очолював протягом 1661–1663 рр.

Андрій Донець спочатку козакував у Костянтинівській сотні (1649), а потім став сотником смілянським. У Глинській сотні сотником був обраний Іван Ярмолайович Ковалевський. Він разом з братами Грицьком і Леськом Ярмоленками у Лохвиці фундували сотню ще у 1649 р. У 1659 р. Іван Коваль був городовим отаманом лохвицьким, а наприкінці цього ж року перейшов сотником до Глинська.

У Сенчі відомі три сотники: Степан Шамрицький, Леонтій Степанович Шамрицький і Кирило Сулимовський, у Лохвиці — шість: Фесько Геращенко, Сава Геращенко, Іван Пилипенко, Яцько Котляренко, Іван Базилей, Степан Шамлицький.

У Чернігові полковникував Іоаникій Силич, його підтримував полковий обозний Олександр Ковтунович. З слабинського сотництва полковим суддею став Іван Домонтович, у полкові писарі вийшов Карпо Мокрієвич, який у липні 1660 р. отримав універсал на сл. Гучин та млин на р. Білоусі і в цьому ж році купив землю в Чернігові у міщанина Матвія Белковича.

Маємо перелік сотень Чернігівського полку 1660 р. в універсалі Юрія Хмельницького. Полк тоді складали 9 сотень: Вертіївська, Дівицька, Березинська, Столенська, Синявська, Кисільгородська, Волинська, Менська і Сосницька сотні. Серед сотників полкових були Стефан Шуба, Тимофій Негович, Степан Силич, Станіслав Коханенко і якийсь Василь (1659). Не виключено, що це Василь Іванович Болдаковський, який у 1660 р. отримав універсал Ю. Хмельницького на батьківську Рогощу, а, можливо, Василь Данилович Подобайло, син чернігівського полковника.

На Киселівському сотництві Федора Свіонтицького змінив Тишко Мартиненко (Киселівський), який повернув собі цей уряд [816, 267]. У Понорниці сотникували Лихаренко і Шабалтасний, у Синяві — Тихін (Борзенський? [816, 261]), Андрій Тихонів, Ілляш Аврамович Рубан, в Березні — Сава Гоневський (Іовенко) (? — 1660–1680 — ?), у Сосниці — Василь Омельяненко, Семен Павленко, в Любечі — Гнат Гуштин і Гаврило Васильович. З Любеча до Роїщ ще за Виговського перейшов сотникувати і утримався на уряді Хома Ращенко. З полкового сотництва Степан Шуба перейшов на такий самий уряд у Виблі.

«Заслужений у Війську Запорозькому товариш» Данило Знайко у лютому 1660 р. отримав універсал Ю. Хмельницького збирати прибутки з млина на р. Снові під Седневом [140, 49; 1131, Т. І., 84; 763, 119; 731, 84].

У Прилуках осавул полковий Федір Терещенко став полковником. Він був козаком Прилуцької сотні Павла Тереха (мабуть, свого брата) ще в 1649 р. [823, 144], йому належало селище Сеталівське [1070, Ч. ІІ, 317]. 17 грудня 1659 р. надав універсал Пустинському монастирю на млин на р. Удай, забраний за проступок у якогось Демка. Цей універсал був завірений особистою печаткою Терещенка [782, 13]. Підтримував наказного гетьмана Якима Сомка. На деякий час його змінив Лазар Горленко, а потім Терещенко знову повернув собі владу в полку.

Зять полковника білоцерківського Половця [1267, 22] Лазар Горленко ще на початку березня 1661 р. був посланий гетьманом до кримського хана [714, 246], а після повернення став полковником прилуцьким.

Покозачений шляхтич Дмитро Чернявський (? — 1613–1680 — ?) записаний серед козаків Переволочанської сотні у 1649 р. як Дмитро Федорович [823, 439]. Був сотником у 1659 р. (мабуть, переволочанський). 15 грудня 1661 р. Лазар Горленко писав гетьману Ю. Хмельницькому, що Чернявський був відпущений з Прилук. Останній був прибічником гетьмана Сомка, за допомогою якого став полковником прилуцьким. Гетьман Брюховецький конфіскував його маєтності [1133, 8], заслав до Сибіру, де багато років він провів на річці Лені [714, 54]. 10 березня 1663 р. Лаврін Гостилович, син ієромонаха Густинського монастиря Феодора продав йому дім у Прилуках. Цікаво, що рід Гостиловичів фіксується серед козаків Переволочанської сотні [823, 439]. Його син Григорій Дмитрович (? — 1633–1699 — ?) — козак Переволочанської сотні Прилуцького полку (1649) [823, 448]. Можливо, сотник переволочанський, був полковником наказним прилуцьким у 1663 р.

Колишній підписок з канцелярії гетьмана Виговського Василь Кропивницький, який був посередником під час Гадяцького договору між гетьманом і познанським воєводою Яном Лещинським, пізніше направлений до Прилук. Там, мабуть, був полковником. У 1661 р. «взятий Москвою зрадою в Прилуці» [1160, 229].

У Нижньому Новгороді утримувався ще у 1669 р. [714, 54]. Про його звільнення клопотали Юрій Хмельницький, Дорошенко, Лазар Баранович [1160, 229].

Малош Вовченко розпочав війну у Прилуцькій сотні Омеляна Проценка, став полковим обозним (1658), а потім протягом кількох років городовим отаманом прилуцьким (1658.10., нак.; 1658.12. — 1663.06. — ?). Полковим суддею був Трохим Чорнишенко — покозачений шляхтич [618, 1], записаний у реєстр 1649 р. як Трохим Чорниш [823, 439]. У грудні 1659 р. він разом з колишнім полковником прилуцьким П. Дорошенком у супроводі чотирьох козаків прибув у складі делегації від гетьмана Юрася Хмельницького до Москви [618, 1]. Функції полкового писаря виконував Іван Софонович.

Полковими сотниками були Яцько Матюнька, Аврам Лук'янович (у рестрі 1649 р. у Прилуках зафіксований лише один Аврам — Калениченко [823, 440]), Гнат Тимків. В Ічні сотникував Матвій Романович. З початку Визвольної війни у сотні були лише два Матвія: Гречаниченко і Вербненко [823, 449, 450]. Можливо, хтось із них і є сотник Матвій Романович. В Корибутові сотником був Гнат Павлович. На початковому етапі Визвольної війни у сотні був лише один Гнат — Гребенько. Можливо, він і став сотником. В Срібному сотню очолював Павло Андріїв. Павло Федорович згаданий сотником срібнянським ще у 1649 р. Не виключено, що він був Павлом Андрійовичем Федоровичем і очолював сотню протягом 1649–1661 рр. Дотичним підтвердженням того, що Федорович — це прізвище, є той факт, що Лесько Федорович, який очолював сотню Корибутівську цього ж полку (1649), пізніше перейшов у Срібне і став писарем срібрянським (1666).

У Ніжині наказними полковниками були Петро Рославець, Федір Завадовський, Іван Попович, Роман РомановськийРакушка [1245, 8], Левко Бут. Наприкінці літа 1662 р. Ніжинський полк під керівництвом В. Золотаренка був розгромлений під Лубнами [618, 50]. На початку вересня В. Золотаренко з Лубен пішов до Полтави, де знаходився кошовий, і були призначені вибори нового гетьмана [618, 123]. На Чорній раді він був скинений з уряду, а потім знищений фізично.

Полковий осавул Левко Бут у березні 1660 р. подав чолобитну царю з проханням надати йому сс. Киселівку і Адамівку. Під час усунення Золотаренка від керівництва полком заарештований і засланий до Сибіру, де в Єнисейську знаходився ще в 1669 р. [714, 54].

Син запорозького кошового Яцька Мозиря і рідний брат полковника корсунського Лук'яна Мозиря [1203, 215] Іван Яценко спочатку козакував у Корсуні [823, 123], а потім перейшов до Ніжина і згодом став полковником піхотним ніжинським (1661).

Обозним полковим був Григорій Кобиляцький, писарями спочатку Захар Шийкевич (? — 1660.03. — ?), а потім Павло Рачинський (? — 1661 — ?). У 1662 р. ніжинський полковник В. Золотаренко надав колишньому полковому писарю Марку Кимбаровичу с. Березу в Глухівській сотні [1128, 17]. Полковими осавулами у Ніжині були два старовинні правобережні козарлюги Леонтій Бут і Павло Килдей (Боженок) (рід Килдеїв корсунський полковничий), а тако ж Семен Григоріїв.

Полкові сотні очолювали Іван Шматович, Ілляш Аврамович, Ілько Пилипенко, Григор Гаркушка. У Коропі сотникували Гордій Черв'яченко, Іван Белиловець, у Новому Млині — Павло Михайлів, у Конотопі продовжував сотникувати Семен Бистрицький, а потім його змінив місцевий козак [816, 201] Дмитро Скоробагатий, у Кролевці — Василь Дейнека, Давид Юхимович, Данило Якимович. Серед наказних згадані Роман Дубовик (мабуть, з козаків батуринських [824, 483]) і Микита Андрійович. Іван Гродецький був серед козаків Бахмацької сотні з часу її заснування, очолюючи козаків с. Самбурці [816, 194], а у 1661 р. він очолював її [824, 482], в наступному році сотником став Павло Тищенко, який повернув собі цей уряд [816, 187]. У Глухові сотню очолював Василь Уманець, Дівицьку сотню — Демид Рогоза.

За наказного гетьмана Сомка нетривалий час існував Коропський полк (1662–1663), на чолі якого стояв Тихін Гаврилович. Батурин і околиці також знаходились на управлінні наказного полковника. Цей уряд тримали Федір Костонський і місцевий старовинний сотник Сава Михайлович Мішура.

У Стародубі наказними полковниками були Петро Рославець і Прокіп Петрович, полковим суддею Марко Кимберович (1660). Наказний полковник в Стародубі Рославець не піддавався на пропозиції Мурашки (1661.12.11.) перейти на бік короля [618, 41], в НовгородСіверському наказний полковник Гаврило Дащенко контролював ситуацію [618, 45]. Гаврило Федорович Дащенко (? — 1676 — ран. 1678.10.) — покозачений шляхтич [1013, 71], полковник новгородський, пізніше — сотник стародубський (? — 1662.19.09. — 1663.10.07. — ?). Полковник ніжинський Василь Золотаренко надав йому с. Литовське в полковій сотні з млином на р. Цитві.

Сотниками новгородськими були Михайло Горбовецький, Семен Маленовський, Павло Запаревський, наказним — Лаврін Рожинський. У Мглині сотникував Ісак Жук (якийсь родич місцевого сотенного писаря Андрія Жуковського [1013, 71]), в Шептаках — місцевий козак [816, 308] Василь Ісаєнко, у Почепі — Гаврило Яремійович Рубан, рідний дядько Петра Рославця. Його змінив Аверко Набатенко (1662).

У Київському полку полковника Бутрима змінив Іван Якименко. В 1661 р. полковником став Василь Дворецький, який під час чуднівської кампанії потрапив у татарський полон, де провів два роки. З 1662 р. полк очолював Семен Третяк (? — 1628–1674.03. — ?) — шляхтич, козак Білогородської сотні Київського полку (1649), сотник (1658), потім полковник київський (1662–1663.07.). Після скинення Сомка з гетьманства він втратив пірнач і засланий до Сибіру.

Серед наказних полковників згадані Пилип Скороход і Богдан Молява. Останній розпочав Визвольну війну козаком Київської сотні Самійла Білецького (1649), став сотником київським (? — 1654 — ?), пізніше осавулом полковим київським (? — 1659–1660.08. — ?), наказним полковником київським (? — 1660.08. — 1661.02). Він призначив полковником Корнія Бунчужного у Гродок. У цьому районі діяв охотницький полк Івана Московки (з Остра) [823, 342], сотниками якого були Іван Слінко (з Переяслава), Іван Якименко Кияниця, Василь Волошин (з Трипілля) (майбутній сердюцький полковник у 1666–1669 рр.), Максим Жупел (з Трипілля), Шибіга (з Гоголева), Лесько Переяславець Костирка (1660.08) (мабуть, його в 1667 р. бачили як полковника над іноземними корогвами).

Павло Яненко був прибічником Ю. Хмельницького, але уряду полковника київського не повернув, хоча у 1661 р. і нобілітований. У червні 1662 р. возив до Москви від Ю. Хмельницького 12 татар — «язиків» [619, 228].

Полковим писарем згаданий Лазар Григорович (? — 1663.06. — ?). Осавул полковий Ананко був вбитий у 1663 р. під час Чорної ради як прибічник Сомка. Якийсь його родич Ярмола Ананченко мав млин в одне коло на р. Остер в Козельці (1666). Полковим хорунжим був Костянтин Чекановський.

Київську сотню очолював якийсь Григорiй, у Бобровиці сотником був Iван Маковiй, у Гоголеві відомі два сотники: місцевий козак [823, 338] Артем Гнєвушин і Шепіга (отаман Федір Кашуба), у Кобищах Якiв Кузьменко і Степан Шевлюга.

2 травня 1660 р. товариш полку Київського Степан Андрійович Жук отримав універсал гетьмана Юрія Хмельницького на володіння островком під м. Остер, названий «Щитєв фольварок». У 1666 р. він володів млином в два кола на р. Остер в Острі. Ці нагородження свідчать про його значний попередній статус у Війську Запорозькому.

Син Філона Гаркуші Григорій у 1662 р., будучи полковником бориспільським, привласнив «виморочний» хутір у Требухові. Пізніше був сотником бориспільським (? — 1661–1663) і військовим товаришем.

У жовтні 1662 р. Лісницький повідомив короля про бажання Ю. Хмельницького скласти гетьманські клейноди. Шляхетськокозацьке крило клану Хмельницьких шукало гідну заміну Юрасю. В історіграфії згадуються три можливих кандидати на гетьманство: Гуляницький, Носач, Лісницький [1337, 119, 122]. Чигиринська рада «всіх задніпрянських полковників» [618, 126] прийняла відставку Юрася. Послом до короля був призначений Григорій Гуляницький.

У період гетьманування Юрія Хмельницького реєстр нараховує 361 старшини з 323 родин. Серед старшин були чотири Зеленські, по три Бережецькі, Гуляницькі, Дубовики, Уманці, по два Аврамовичі, Безпалі, Бути, Вербицькі, Войцеховичі, Гамалії, Геращенки, Глосинські, Дворецькі, Донці, Дорошенки, Золотаренки, Зражевські, Канівці, Кваші, Ковалевські, Молявки, Носачі, Пилипенки, Рославці, Рубани, Силичі, Сильницькі, Тироненки, Трушенки, Хмельницькі, Шамрицькі. 5 Лук'яновичів, 3 Андрійовичі, Григоровичі, Степановичі, 2 Івановичі, Михайловичі, Павловичі Федоровичі, Юхимовичі віднесені нами до різних родин невідомих прізвищ.

3 320 родин за прізвищами можемо впевнено визначити 253 родини, тобто 79%. Серед тих родин, хто повернув собі владу і влив були Аврамовичі, Бережецькі Калющенки, Капусти, Кизими, Килдеї, Кривоноси, Криси, Махаринські, Мозирі, Мурашки, Подобайли, Половці, Рогози, Сухопари, Терещенки, Улезьки, Уманці, Урошевичі та інші — всього 37 родин (14,6% від загальної кількості відомих родин).

Зберегли вплив — 79 родин (31,2%), серед них: Апостоли, Безпалі, Бистрицькі, Богуни, Булиги, Бути, Вербицькі, Вертилецькі, Войтенки, Ворони, Гаркуші, Горячки, Гладкі миргородські, Гладкі переяславські, Гоголі, Голуховські, Дворецькі, Домонтовичі, Донці, Дорошенки, Жученки, Забіли, Зеленські, Золотаренки, Ковалевські, Коханенки, Кравченки, Кублицькі, Кулябеки, Лизогуби, Лисянські, Лісницькі, Мокрієвичі, Панкевичі, Рославці, Рубани, Силичі, Скоробагаті, Тетері, Суличічі, Третяки, Трушенки, Уманці, Ханенки, Цицюри, Чернявські, ЯцьківськіКуницькі, Яхимовичі.

Не фіксуються серед урядової старшини з попереднього періоду 84 родини (умовно втратили вплив). З політичної арени після скинення свого патрона — гетьмана Виговського — зійшли Білобровки, Богатиренки, Богаченки, Бруяки, Вовченки, Виговські, Гапоновичі, Дереневські, Джулаї, Лісовці, Лученки, Люторенки, Миневські, Нечаї, Шумейки, значно послабився вплив Зарудних, Каплуновських, Креховецьких, Лобод, Яненків, які перейшли в значне військове товариство, тобто неурядову старшину.

Новими у старшинському середовищі були 137 родин (54,15%). Серед них вперше бачимо Войцеховичів, Гамалій, Глосинських, Гречаних, Гуджолів, Дубовиків, Дяченків, Животовських, Зражевських, Кальницьких, Канівців, Кваш, Кованьок, Кропивницьких, Малинок, Момотів, Опар, Пирських, Підтеребів, Пісоцьких, Пригар та інших.

что такое ресурсы власти