Церква і народ на Закарпті

Помимо того, що закарпатські українці були позбавлені полі­тичної самоуправи і провідної аристократичної верстви, вони збе­регли свою народність завдяки релігійній окремішності. Мадяри були католики, а русини-українцІ православні аж до половини XVII ст. Але українська Православна Церква й духовенство не мати рівних прав з римо-католиками мадярами, їх тільки толеру­вали, а тому не рідко й переслідували.

Щоб піднести престиж української церкви і здобути для неї права подібні, як мала римо-католицька церква, єпископи розпочали захо­ди, щоб зробити унію з Римом, подібну до Берестейської Унії 1596 р. Ці заходи закінчилися т. зв. Ужгородською Унією 1646 р. у західній ча­стині Закарпаття, згідно з якою Українська Церква мала гарантовані певні специфічні обрядові права. Крім того, церква і духовенство були зрівняні перед законом з римо-католицькою церквою. Першим уній-ним єпископом став василіанин Петро Партеній з осідком у Мукачеві.

Але унійні заходи довели до затяжної боротьби у половині XVII ст. між прихильниками унії і православними, причому останні знайшли заступництво в Семигородського князя Ракоція, завзято­го кальвініста й великого ворога латинства. Завдяки йому правос­лав'я на Мармарощині вдержалося аж до 1720 р. Головними остоями православ'я виявилися монастирі, зокрема Свято-Миколаївський у Мукачеві та Свято-Михайлівський у Грушові на Мармарощині, який від 1391 р. користувався правами ставропігії.

Великою перепоною у свободному розвитку релігійно-національ­ного життя було узалежнення мукачівського єпископа від мадярсько­го архієпископства в місті Ягері. Насправді, від прийняття церковної Ужгородської унії 1646 р. мукачівські єпископи були зведені до ролі генеральних вікаріїв мадярських римо-католицьких архієпископів в Ягері. Єпископ Михайло Мануїл Ольшавський (1743—1767) перший почав боротьбу за унезалежнення Мукачівської єпархії. Щоб вихова­ти свідоме духовенство, він заснував богословську школу 1750 р. у Мукачеві, де виклади відбувалися в тодішній книжній українській мові. Він також організував народне шкільництво, щоб ширити ос­віту серед населення Закарпаття. Ягерський архієпископ Карло Естергазі, щоб ослабити українське католицьке духовенство і підко­рити собі його, підбурював православних у боротьбі з уніатами. Це довело до відкритої боротьби за єпископа Івана Брадача й архіди­якон Андрей Бачинський звернувся в імені українського духовенства за поміччю до цісаревої Марії Терези. На її домагання, незважаючи на протести мадярського єпископату, папа Климент XIV унезалежнив Мукачівську єпархію від Ягеру буллою від 19 вересня 1771 р. Ще того самого року Закарпаття виділено в окрему автономну єпархію з осідком в Мукачеві, а Іван Брадач був першим самостійним єписко­пом Мукачівської єпархії. Це була територіяльно величезна єпархія, з якої пщ тиском мадярів у 1818 р. виділено на заході другу греко-католицьку єпархію з осідком у місті Пряшеві, яку підпорядкували острогомському архієпископові, як свому митрополитові.

Найбільш заслуженим ієрархом Закарпаття був Андрей Ба­чинський (1732—1809), номінований мукачівським єпископом у 1772 р. Бачинський переніс осідок Мукачівської єпархії та богос­ловської семінарії до Ужгорода, а в парі з тим і богословську школу, де вона дістала характер духовної семінарії. Там же була відкрита та­кож і дяківська школа. Єпископ Бачинський намагався об'єднати Закарпаття з Галичиною в одну церковну провінцію — митрополію, але цьому противилися мадяри, які не хотіли допустити до об'єднан­ня Закарпаття з Галичиною, щоб не скріплювати русинства-українства. Для піднесення освіти він організував бібліотеки, а при церков­них громадах закладав українські школи. У цей час Закарпаття мало найкраще зорганізоване шкільництво з усіх українських земель і в 1793 р. налічувало 300 шкіл. Одночасно єп. Бачинський закликав ду­ховенство, щоб воно держалося свого обряду та плекало рідну мову.

Справа церковного об'єднання з Галичиною стала знов акту­альною 1843 p., коли папа Григорій XVI хотів греко-католикам на­дати, якщо не одного спільного примаса, то двох примасів, одно­го для Галичини, а другого для Закарпаття. Однак мадяри не по­годилися з тим, щоб греко-католицькі єпархії були вилучені з-під мадярської церковної влади. Тому вони не дозволили створити в межах Мадярщини греко-католицьку митрополію.

Незважаючи на політичне відокремлення Закарпаття від решти українських земель, духовні зв'язки далі існували; у церкві вжива­ли богослужебні книги київського чи львівського видання й роз­вивалася місцева релігійна література, що за своїм характером бу­ла частиною української барокової літератури. Уніатська, чи пак Греко-Католицька Церква на Закарпатті, була опорою русинства, тобто українства. Мукачівська греко-католицька єпархія стала за да­них умов у проводі обнови й закріплення не тільки релігійного, але й народно-культурного життя. Саме з рядів греко-католицького духовенства на Закарпатті вийшли провідники українського національного відродження.

Друга половина XVIII ст.— це доба інтелектуального піднесен­ня Закарпаття. Перед у цьому русі вели єпископи Михайло Ману­їл Ольшавський (єп. 1743—1767), Іван Брадач (єп. 1767—1772) та Андрій Бачинський (єп. 1772—1809). їх уважають за найкращих цер­ковних і культурних діячів Закарпаття.

Завдяки цим трудолюбним владикам половина XVIII ст. ви­явилася "золотою добою" в історії церкви Закарпаття. Зайво під­креслювати, що в цей час усе культурне і, очевидно, релігійне життя зосереджувалося коло церкви. З кінцем XVIII ст. Закарпат­тя дало цілу низку висококваліфікованих інтелектуальних сил, що позакінчували закордонні університети, одначе їх не використано тоді для культурного розвитку своєї землі, й вони у пошуках за працею опинилися деякі в Галичині, як видатний фізик і матема­тик Іван Земанчик (помер після 1822 p.), професор, пізніше де­кан і ректор Львівського Університету; Петро Лодій (1764—1829), професор Львівського, Краківського, а також і Петербурзького університетів; Михайло Балудянський (1769—1847), економіст і правник, професор університету в Будапешті, у 1803 р. заходами Івана Орлая запрошений до Росії і брав участь у законодавчій роботі графа Михайла Сперанського, а в 1819—1821 pp. був пер­шим ректором Петербурзького університету; Юрій Гуца — Венелін (1802—1839), який відіграв чималу роль у культурному відроджен­ні нової Болгарії, поклавши початок болгарським етнографічним студіям, та інші.