Главная Історія Новітній час (1917 — 1991) Розпад Радянського Союзу і політична ситуація в Україні в 1985-1991 pp.

Розпад Радянського Союзу і політична ситуація в Україні в 1985-1991 pp.

«Перебудова» - курс на корінні зміни в економіці, суспільному і духовному житті СРСР, проголошений у 1985 р. новим керівництвом КПРС. Цей курс супроводжувався запровадженням політики прискорення, демократизації та гласності.

Зміст:
1. Апогей кризи в СРСР і початок «перебудови».
1.1. Основні прояви системної та загальної кризи в СРСР.
1.2. Початок «перебудови».
1.3. Зміни в партійному і державному апарати.
1.4. Перші вільні вибори в радянський час.
1.5. Активна участь робітників у політичній боротьби.
2. Особливості перебудовчих процесів в Україні.
2.1. Увага центрального керівництва до України.
2.2. Панування консервативних сил у керівництві республіки.
2.3. Утрата керівних позицій КПУ.
3. Активізація національно-демократичного руху в Україні.
3.1. Боротьба за відновлення статусу української мови.
3.2. Боротьба за звільнення політичних в'язнів.
3.3. Формування національних громадських організацій і об'єднань.
3.4. Масові прояви політичної активності.
3.5. Формування Народного руху України (НРУ).
4. Наростання економічної кризи в СРСР і в Україні в роки «перебудови».
4.1. Радянська економіка: від застою до занепаду.
4.2. Половинчастий і суперечливий характер реформ.
4.3. Особливості економічної кризи в Україні.
5. Крах спроб реформування суспільно-політичної та соціально-економічної систем.

1. Апогей кризи в СРСР і початок «перебудови». На 1985 року, якому призначено було стати доленосним в історії СРСР, криза тоталітарної системи стала системною та загальною.

1.1. Основні прояви системної та загальної кризи e СРСР.

а) економіка: вичерпання можливостей екстенсивного розвитку; різке падіння темпів економічного росту; безроздільне панування командно-адміністративної системи керування економікою; криза системи позаекономічного примусу; відсутність реальних економічних стимулів для трудящих; величезні витрати на ВПК; економіка СРСР уже більше не витримувала суперництва і конкуренції з Заходом;

б) політична система: повне домінування в суспільно-політичному житті КПРС і марксистсько-ленінської ідеології; визначальна роль партійного керівництва в прийнятті практично всіх рішень; посилення репресій проти дисидентів і всіх «інакомислячих»; посилення бюрократизації в державному керуванні; поглиблення кризи в міжнаціональних відносинах;

в) духовна сфера: затвердження всебічного ідеологічного контролю над культурою й освітою; широке поширення подвійної моралі й подвійних стандартів поведінки; посилення розриву між словом і справою; відхід від об'єктивного аналізу стану справ у суспільстві; черговий виток реабілітації сталінізму; наростання масового скептицизму, політичної апатії, цинізму; катастрофічне падіння авторитету керівництва на всіх рівнях.

У березні 1985 р. генеральним секретарем ЦК КПРС був обраний М. Горбачов. Незабаром відбулися корінні зміни у складі керівництва партії та держави. На квітневому (1985 р.) пленумі ЦК КПРС М. Горбачов заявив про необхідність корінних змін в економіці, суспільному і духовному житті. Трохи пізніше мова зайшла і про реформування політичної системи. Такий курс згодом здобув назву «перебудова».

1.2. Початок «перебудови». «Перебудова» почалася в економічній сфері Головними завданнями в цій сфері в квітні 1985 р. на пленумі ЦК КПРС були проголошені: прискорення науково-технічного прогресу; подолання зниження темпів економічного росту; подолання відставання машинобудування як базисної галузі господарства; розробка нового господарського механізму; розвиток матеріальних стимулів виробництва; удосконалювання структури і методів керування господарством.

На основі прискорених перетворень в економіці планувалося також вирішити соціальні проблеми. 3 цією метою на державному рівні приймалися численні програми, серед них: продовольча, із соціальної перебудови сіл, житлова та інші. Але проголошені програми знову були націлені на віддалене майбутнє і тому, здебільшого, мали декларативний характер.

Соціально-економічні реформи не дали відчутних результатів. Сама модель перетворень конструювалася в центрі, без урахування потреб і можливостей регіонів; на реалізацію цих перетворень не вистачало матеріальних і фінансових ресурсів. А головне - зберігалася адміністративно-командна система, що унеможливлювало проведення корінних соціально-економічних реформ.

Поступово центральне керівництво почало розуміти, що економічні реформи повинні проводитися паралельно, нехай з обмеженими, але політичними перетвореннями, з лібералізацією політичного режиму.

У лютому 1986 p. XXVII з'їзд КПРС прийняв нову редакцію Програми партії, з якої вилучили положення про необхідність побудови комунізму і проголосили курс на вдосконалення соціалізму. Саме тоді М. Горбачов висунув два принципово нових політичних гасла - «гласність» і «широка демократизація».

Основними досягненнями політики «гласності» стали: ліквідація «білих плям» в історії СРСР; поява ідейного плюралізму, розмаїтості думок; реабілітація безневинно засуджених у 30-50-ті pp. політичних діячів і діячів культури; значне пом'якшення цензури в засобах масової інформації; ліквідація спецсховищ у бібліотеках; масовий прокат кінофільмів, що десятиліттями лежали на полицях за ідеологічними мотивами; поява незалежних газет і журналів; падіння «залізної завіси» і можливість діалогу з країнами Заходу; демократизація всього громадського життя в країні.

Розпочате в 1987 р. в СРСР реформування політичної системи проявилося: у проведенні виборів до всіх органів державної влади на альтернативній і змагальній основі; скасуванні 6-ї статті Конституції СРСР про керівну роль КПРС у державі і суспільстві; формуванні багатопартійності; виникненні національно-демократичних, а також неформальних громадських організацій і об'єднань у центрі й у союзних республіках, незалежних від офіційної влади.

1.3. Зміни в партійному і державному апарати. У 1988 p. у центральному керівництві з'явилася ідея активізувати народне представництво і використовувати його для зміцнення існуючої влади. Задум полягав у поступовому передаванні влади від партійного апарату в державні органи. Було вирішено сумістити посади секретарів партійних комітетів і голів Рад (областей, міст, районів).

Було оголошено про вибори на 1 З'їзд народних депутатів СРСР і запропоновано новий виборчий закон. Уперше за радянський час цей закон містив елементи альтернативності, передбачаючи вибори депутатів з декількох кандидатів. Але разом із тим, цей закон віддавав третину мандатів представникам партійної номенклатури, а також громадських організацій, що перебували під повним впливом КПРС. Унаслідок цього значна частина депутатів (750) так і не обиралася шляхом голосування, a фактично призначалася партійним апаратом.

1.4. Перші вільні вибори в радянський час. У березні-травні 1989 р. відбулися вибори на I З'їзд народних депутатів СРСР. Це були перші вільні вибори за радянських часів. До складу депутатів разом із комуністичною номенклатурою були обрані представники демократичних сил.

У травні того ж року почав свою роботу I З'їзд народних депутатів СРСР. Депутатський корпус України на цьому з'їзді з урахуванням представників громадських організацій складався з 321 особи, із них близько 50 були прихильниками демократичних реформ. Виборці частково використовували існуючі можливості, щоб висловити недовіру кандидатам консервативного партапарату. Так, на виборах тоді програли перші секретарі чотирьох обкомів Компартії України: Ворошиловградського, Закарпатського, Львівського, Чернігівського, а також перший секретар Київського міськкому партії та інші партпрацівники більш низького рангу.

1.5. Активна участь робітників у політичній боротьби. Влітку 1989 р. на арену політичної боротьби вийшов робітничий рух В умовах соціальної напруженості особливо активно заявили про себе шахтарі. їхній страйк - перший відкритий за багато десятиліть - охопив найважливіші вуглевидобувні регіони Союзу: Воркуту і Кузбас, в Україні - Донбас і Львівсько-Волинський вугільний басейн. Страйк шахтарів показав, що робітничий рух політизується. Робітники перестали довіряти профспілковим лідерам, які представляли офіційну партійну номенклатуру.

2. Особливості перебудовчих процесів в Україні. Перебудовчі процеси в Україні в цілому збігалися із загальносоюзними перетвореннями, але мали свої особливості.

2.1. Увага центрального керівництва до України. Українська офіційна влада була вимушена підтримувати політику центрального керівництва, хоча компартійна еліта республіки з часом все більше розуміла. що політика «перебудови» реально погрожує її необмеженій владі. Сам М. Горбачов, як і його попередники, добре розумів значення України для Союзу і до останніх днів свого лідерства пильно стежив за ситуацією в республіці, намагаючись будь-якими способами утримати її у складі СРСР. Ставши генеральним секретарем, він уже в червні 1985 р. прибув у республіку для просування ідей «перебудови».

2.2. Панування консервативних сил у керівництві республіки. Зміни, що відбувалися в Україні, істотно відставали від відповідних процесів в інших республіках, особливо прибалтійських. Першим секретарем ЦК КПУ аж до осені 1989 р. залишався В. Щербицький, який мав репутацію консерватора. Оточення В. Щербицького віддавало перевагу командно-адміністративним методам керування, дотримувалось централізму і твердої регламентації всіх сфер життя суспільства. Проблеми розвитку державності України, на думку В. Щербицького, узагалі не існувало. Український народ, стверджував він, «задовольнившись соціалістичною державністю, досяг справжнього національного відродження».

Нічого не змінилося в політиці компартії України і з вересня 1989 p., коли першим секретарем ЦК КПУ став В. Івашко.

2.3. Утрата керівних позицій КПУ. Займаючи протягом десятиліть монопольну позицію в українському суспільстві, майже тримільйонна компартія України не була готова до діяльності в умовах політичної конкуренції, яку почали створювати їй демократичні сили, зокрема Народний Рух, Українська Гельсінська спілка, Асоціація «Зелений світ» та ін.

Керівна партійна еліта не бажала прислухатися до голосу критично мислячих комуністів, які в умовах «перебудови» пропонували, щоб компартія України вийшла зі складу КПРС, проголосила свою самостійність і проводила політику в інтересах українського народу. Керівництво компартії України відхилило пропозиції та дотримувалось традиційного курсу, що формувався в Москві і не враховував національні особливості та злободенні потреби республіки.

Вище партійно-державне керівництво України, згідно зі вказівкою з Москви, приховало від населення дійсні масштаби аварії на Чорнобильській АЕС, яка сталася 26 квітня 1986 р. Це була екологічна катастрофа світового масштабу, яка призвела до небаченого забруднення біосфери, опромінювання та смерті тисяч людей. Керівництво УРСР, яке не вжило заходів для захисту людей від радіації, вже в 1989-1990 pp., коли широкій громадськості стали відомі численні факти його бездіяльності в цей трагічний час, остаточно втратило залишки авторитету в республіці.

3. Активізація національно-демократичного руху в Україні.

3.1. Боротьба за відновлення статусу української мови. Ініціатором розвитку національного і демократичного руху виступила творча інтелігенція України. На ІХ з'їзді письменників України (червень 1986 р.) було порушене питання про стан української мови і культури. О. Гончар говорив про нагальну потребу їх захисту і розвитку.

Влітку 1987 р. пленум правління Союзу письменників України, висловивши глибоку стурбованість тим, що поступово з повсякденного життя йде українська мова, висунув вимогу її конституційного захисту. До президії Верховної Ради УРСР був надісланий лист із підписами провідних письменників України з вимогою введення обов'язкового вивчення української мови в школах республіки і розширення мережі україномовних загальноосвітніх навчальних закладів.

У січні 1988 р. в Єревані відбулася нарада представників вірменського, українського, грузинського національно-демократичних рухів, учасники якої прийняли звернення до радянському уряду з вимогою надання національним мовам статусу державних, повернення і відновлення державності депортованих народів.

28 жовтня 1989 р. Верховна Рада УРСР прийняла Закон «Про мови е УРСР». Цей закон було спрямовано на захист національної мови, на забезпечення її всебічного розвитку і функціонування в усіх сферах суспільного життя. Закон забезпечував український мові статус державної, аби сприяти всебічному розвитку духовних творчих сил українського народу, гарантувати його національно-державну самобутність.

3.2. Боротьба за звільнення політичних в'язнів. У вересні 1987 р. була опублікована заява про створення Української ініціативної групи зі звільнення політичних в'язнів. До її складу ввійшли I. Гель, С. Хмара, М. Горинь, В. Чорновіл та ін. Група звернулася до уряду СРСР із пропозицією звільнити і реабілітувати всіх політв'язнів, виключити з Кримінального кодексу СРСР антиконституційні статті і повернути в Україну тіла політв'язнів, загиблих у концтаборах. Тільки протягом 1987 р. з в'язниць, концтаборів, заслань в Україну повернулися понад 300 політв'язнів.

3.3. Формування національних громадських організацій і об'єднань. Відновлення історичної правди стало головною метою діяльності Українського культурологічного клуба, створеного в Києві в серпні 1987 р. з ініціативи колишніх дисидентів. Піддаючи критиці існуючу радянську систему, національну політику центрального керівництва, учасники клуба звернулися одночасно до історії української державності, з'ясування характеру національно-визвольного руху 1917-1920 pp., причин і наслідків сталінських репресій в Україні тощо. На основі документальних джерел почала відкриватися правда про причини Голодомору 1932-1933 pp. в Україні; у новому світлі була представлена «українізація» 20-х pp. Зростання інтересу до української історії було характерно і для інших об'єднань і клубів. Зокрема, у Львові почали діяти культурно-просвітнє «Товариств Лева» і молодіжний дискусійний політичний клуб. Вони розглядали проблеми національної історії, літератури, економіки. У Домі вчених АН УРСР з'явився клуб «Спадщина», а незабаром у Київському університеті - студентське об'єднання «Громада».

У березні 1988 р. на основі й традиціях Української Гельсінської групи (УГГ) була утворена Українська Гельсінкська спілка (УГС) - перша неформальна організація республіканського масштабу, головою якої був обраний Л. Лук'яненко. Спілка проголосила необхідність створення незалежної України і захист громадянських прав особистості. У 1990 p. у лавах УГС нараховувалося вже понад 1,5 тис. громадян.

У лютому 1989 р. відбулася установча конференція «Товариства української мови ім. Т.Г. Шевченка», яке очолив Д. Патичко. У 1991 р. Товариство було перейменовано у Всеукраїнське товариство «Просвіта» ім. Т.Г. Шевченка.

У травні 1989 р. відбулася республіканська конференція Українського історико-просвітницького товариства «Меморіал». Однією з перших акцій цієї організації став міжнародний симпозіум «Голодомор 1932-1933 pp. в Україні», проведений у вересні 1990 р. разом з іншими організаціями.

Розвиток молодіжного і студентського руху увінчався створенням у грудні 1989 р. «Союзу незалежної української молоді» (СНУМ) і «Українського студентського союзу» (УСС). У цьому ж році була створена екологічна організація «Зелений світ» на чолі з Ю. Щербаком.

3.4. Масові прояви політичної активності. Характерною рисою суспільно-політичного життя України в цей період стало відродження таких форм відстоювання прав і свобод людини, як мітинги, акції протесту, збори, демонстрації.

З кожним днем вони набували все більш масового політичного звучання, усе частіше чутні були заклики до ліквідації бюрократичної партійної системи, до осуду політики русифікації та знищення національних надбань українського народу, до затвердження в суспільстві загальнолюдських цінностей, до поваги національної культури, свободи особи, демократії, державної незалежності.

Особливо активним був національно-демократичний рух у західних регіонах України, де збереглися кращі традиції боротьби за національне відродження і демократію. 13 червня 1988 p. у Львові відбувся перший за радянський час в Україні багатотисячний несанкціонований мітинг. Його учасники засудили тоталітарний режим, вимагали від влади забезпечення гарантій прав і свобод кожній людині.

У столиці України пройшла перша екологічна демонстрація, a 13 листопада 1988 р. відбувся мітинг за участю майже 20тис. чоловік, присвячений екологічним проблемам республіки. Учасники мітингу порушили питання про персональну відповідальність вищого партійного і державного керівництва за наслідки Чорнобильської трагедії.

За офіційною інформацією, до початку травня 1989 р. на проведення мітингів були подані 279 заяв, відбулися 72 несанкціонованих мітинги.

3.5. Формування Народного руху України (НРУ). Пропозиція створити організацію, яка сприяла б «перебудові» у республіці, виникла ще восени 1988 р. у середовищі українських письменників. Серед тих, хто підтримав цю ідею, були I. Драч, Д. Павличко, В, Яворівський, Б. Олійник, П. Мовчан та ін.

У січні 1989 р. відбулися загальні збори київської організації Союзу письменників України, що ухвалили проект програми «Народного руху України за перебудову» (так називався Народний рух України до 1990 p.).

Навесні того ж року в регіонах республіки почали виникати осередки Руху. Вони поєднували демократично налаштовану інтелігенцію, ліберально налаштованих службовців, колишніх дисидентів, а також тих комуністів, які виступали за суверенітет України, але в межах союзної федерації.

У вересні 1989 р. відбулися Установчі збори НРУ, у яких взяли участь 1 109 делегатів. У прийнятих рішеннях підкреслювалося, що Рух діє в конституційних рамках і прагне до встановлення справжнього народовладдя в республіці, буде активно співробітничати з Радами народних депутатів та їхніми виконавчими органами. НРУ став першою лісовою організацією, що об'єднала у своїх лавах людей різних поглядів. Керівництво ЦК КПУ взяло курс на політичну боротьбу з Рухом і його ізоляцію.

Подальший розвиток суспільно-політичних процесів висунув перед Рухом вимогу змінити підходи до вирішення назрілих проблем України. У жовтні 1990 р. у Києві відбулися другі Всеукраїнські збори НРУ (слів «за перебудову» у назві Руху вже не було). Прийняті документи свідчили про радикалізацію Руху й перехід до нової політичної лінії. Відбулася еволюція Руху: від підтримки офіційного курсу влади в рамках «перебудови» до опозиції КПРС і КПУ.

3 цього часу Народний рух України прагнув до об'єднання всіх національно-демократичних сил, щоб повернути їх в опозицію до офіційної влади. Було висунуте нове гасло НРУ: «Від Народного руху за перебудову - до Народного руху за відродження суверенітету України». НРУ відіграв видатну роль у проголошенні суверенітету і незалежності України.

Розвиток національно-демократичного руху завершився прийняттям 16 липня 1990 р. Верховною Радою УРСР Декларації про державний суверенітет України і затвердженням 24 серпня 1991 р. Верховною Радою УРСР Акта проголошення незалежності України.

4. Наростання економічної кризи в СРСР і в Україні в роки «перебудови».

4.1. Радянська економіка: від застою до занепаду. Наміри горбачовського керівництва вивести економіку із застою і прискорити її розвиток не виправдалися. Більш того, підсилилися негативні тенденції в цій сфері: радянська економіка рухалася від застою до занепаду.

Господарська криза завдала відчутного удару і по Україні. У 1990 р. валовий національний продукт був на 2,4% менше, ніж у попередньому році; національний доход зменшився відповідно на 3,6%. Уперше за післявоєнні роки в республіці мало місце абсолютне зменшення випуску товарів народного споживання.

4.2. Половинчастий і суперечливий характер реформ. Пропоновані центром шляхи розвитку економіки були половинчасті, у них переважали традиційні адміністративні підходи, вони не торкалися власності, існуючої політичної системи.

Керування економікою залишалося централізованим, строго лімітувався розподіл між республіками і регіонами фінансових, трудових і матеріально-технічних ресурсів.

Розпочате впровадження економічних методів керування господарством було обмеженим: такі механізми економічного піднесення виробництва, як податок, кредит, фінанси, використовувалися поверхово і непослідовно.

Обмежувалися права підприємств у використанні фондів, передбачених для розвитку виробництва, соціально-культурної сфери тощо.

4.3. Особливості економічної кризи в Україні. Економіка України, залишаючись одержавленою, була складовою частиною загальносоюзного господарського комплексу.

а) Диктат союзного керівництва. Центральні міністерства і відомства розпоряджалися 95% всієї власності республіки; 65% усіх підприємств були союзного підпорядкування, а їхні керівники призначалися московським центром. .

75-80% продукції української промисловості давали підприємства-монополісти. Як наслідок, велика частина таких підприємств продовжувала випускати неякісну продукцію, звужувати її асортимент і невиправдано підвішувати на неї ціни. Відсутність вибору змушувала споживача купувати неякісну продукцію.

б) Структурна і територіальна диспропорційність. У розташуванні промисловості склалася структурна і територіальна диспропорційність. В Україні частина галузей, у яких вироблялися засоби виробництва, становила 70%, а галузей, що випускали предмети споживання, - 30%, тоді як у провідних країнах Заходу було навпаки.

У 1990 р. у сільському господарстві України було зайнято 19,4% населення, у промисловому виробництві - 53,8%, у сфері обслуговування -24,4% (у розвинутих країнах Заходу більшість населення зайнята у сфері обслуговування).

Економіка України орієнтувалася не на людей і їхні потреби, а на виробництво заради виробництва. Серйозні диспропорції склалися й у територіальному розміщенні виробничих сил. Рівень економічного розвитку центру і заходу України був майже вдвічі нижчим, ніж Придніпров'я і Донбасу.

Політика центрального керівництва призвела до того, що в Україні виник дуже високий потенціал базових галузей виробництва. Але вони були зорієнтовані на обслуговування потреб загальносоюзної економіки.

в) Напрямки капітальних вкладень. Основу української економіки складали дотаційні галузі - вугільна, залізорудна, чорна металургія та ін. Державні інвестиції направлялися переважно на прискорений розвиток атомної енергетики.

Основну частину капітальних вкладень центральні відомства направляли не на модернізацію виробництва, упровадження високопродуктивних технологій, а на будівництво нових потужностей.

У середині 80-х pp. серед діючих шахт Донбасу 280 не реконструювалися майже 20 років, працювали на застарілому обладнанні.

г) Мілітаризація промисловості України. Досить значна частина української промисловості була мілітаризована, тобто зорієнтована на випуск військової техніки й озброєнь.

Близько 30% військово-промислового комплексу Радянського Союзу припадало на Україну, майже 80% підприємств машинобудівних галузей республіки були утягнені у виробництво озброєнь. На цих підприємствах зосереджувалося найкраще устаткування, висококваліфіковані фахівці, сировина тощо. Напередодні розпаду Радянський Союз на військові цілі витрачав майже 35% союзного бюджету, з цією ж метою значна частина бюджету вкладалася в промисловість України.

I все-таки з України в закордонні держави вивозилася продукція на десятки мільярдів карбованців. Проте Україна була безправна в розподілі доходів - вони осідали в центральних московських банках.

5. Крах спроб реформування суспільно-політичної та соціально-економічної систем. «Перебудова» не досягла поставлених цілей. Вона не вивела країну з економічної і політичної кризи, не забезпечила розвитку суспільства. Навпаки, вона показала, що існуюча система не піддається глибокому реформуванню. Причинами цього були унітарний характер централізованої держави, існування загальносоюзного господарського комплексу, збереження адміністративно-командних методів керування.

Крім цього, початковий період «перебудови» був часом утрачених можливостей, оскільки в умовах існування сильної партійної та державної влади можна було провести радикальні реформи. Однак відсутність широкої та чіткої програми «перебудови», слабкість реформаційного ядра в правлячій партії не дали змоги здійснити корінні перетворення.

«Перебудова» не досягла намічених цілей і тому, що її ініціатори намагалися вирішити завдання, що виключали один одне, а саме: з'єднати самостійність підприємств із централізованим плануванням, політичний плюралізм із монопольним керівництвом КПРС, суверенітет республік зі збереженням єдиної союзної держави.

Життя вимагало реальних кроків у вирішенні злободенних проблем. Перебудовчі процеси активізували демократичні сили в Україні, які почали виступати за реальний суверенітет республіки,

Крах державного перевороту в серпні 1991 p., розпочатий консервативним керівництвом СРСР із метою збереження союзної держави в її колишньому вигляді, збереження політичної та соціально-економічної систем, що вже не втримували випробування часом, значно прискорив розпад СРСР і відкрив шлях Україні та іншим союзним республікам до реального суверенітету та незалежності.

загрузка...