Бразилія

Другою країною, яка відкрила свої кордони для європейської імміграції, була Бразилія зі своїми величезними просторами 8,5 млн. кв. км у Південній Америці, головно у басейні найбільшої у світі ріки Амазонки. Це колишня португальська колонія, яка поділена на 20 автономних провінцій і чотири території зі столицею у місті Ріо-де-Жанейро, що над Атлантійським океаном.

У 1888 р. в Бразилії скасовано жорстоке невільництво чорношкірих. Як тільки про цс проголошено декрет — вони покинули своїх панів-плантаторів. Але плантації потребували робітника і планта­тори стали організувати приїзд білих з Європи. Вони оплачували кошти подорожі, а на місці забезпечували робітників харчами й одя­гом. Все це виглядало дуже заманливо й викликало в Галичині т. зв. бразилійську гарячку. До пристаней стали тікати тисячі чоловіків, а то й цілі родини, бо можна було емігрувати й не треба було про­давати грунтів і турбуватися коштами подорожі.

Щойно приїхавши до Бразилії, нові емігранти переконувалися, що пропаганда не все говорила. Плантатори за харчі й одяг зала­мували настільки високі ціни, що робітник ніколи не міг залиши­ти плантатора і стати економічно незалежним. Крім того, планта­тори поводилися з робітниками мало що не так як з чорними не­вільниками. Робітники бунтувалися та втікали з праці, але за те плантатори їх карали й були випадки, що замикали робітників на ніч до давніх невільничих в'язниць.

Перші відомі українці в Бразилії — це родина Миколи Моро­зовина, що виїхав з Золочівщини у 1872 р. Окремі випадки емігра­ції з Галичини до Бразилії були в 1876 p., потім у 1886, а в 1891— 1892 pp. виїхало до 60 українських родин-емігрантів.


Уряд Бразилії намагався заселити землі внутрі країни, щоб їх за-господарити. Масового характеру еміграція набрала в 1895—1896 pp. внаслідок т. зв. бразилійської гарячки, спровокованої агентом іта­лійських пароплавних ліній, який обіцянками дешевої землі, а також тим, що бразилійський уряд покривав кошти подорожі, зворохобили сільську бідноту північно-східної Галичини. Протягом двох років виїхало понад 5000 родин, тобто близько 15 000 українців. У 1897— 1907 pp. була друга хвиля масової еміграції знову з Галичини і цим разом виїхало понад тисячу родин, але вже на власний кошт.

Перші групи українців з Наддніпрянщини і Західної Волині в кількості 120 родин прибули до Бразилії між 1892—1914 pp. З них близько 90 родин поселилися у провінції Ріо Гранде до Суль, а реш­та розпорошилася по інших провінціях.

Однак життя емігрантів у Бразилії не було легким. їх спершу сад­жали до бараків, в яких санітарне облуговування було зовсім незадо­вільне, де вони чекали на обіцяну землю. Багато з них не змогло до­чекатися її й умирало з виснаження, голоду та епідемій. Але ті, що пережили, діставали по 60 акрів, тобто 25 га землі, серед пралісів у провінції Парана, в непривітних гористих околицях сучасного Прудентополя, зарослої непрохідною пущею. Щойно, викорчувавши де­рева з допомогою дуже примітивних знарядь,— сокир, ручних пилок і лопат, можна було зробити перші посіви. Висохлі, зрубані дерева усували при допомозі вогню. Один із сучасників так описував долю українського поселенця: "Земля його бідна, насіння винищують му­рахи й величезні табуни папуг, а мавпи руйнують засіяні поля. Але найгірше давалися взнаки індіяни, на землях яких опинилися імміг­ранти. Вони нападали на новопоселенців й масакрували їх як неба­жаний елемент. В місцевості Моема провінції Санта Катаріна стоїть хрест на пам'ять вимордованих поселенців".

Голод, пошесті, як також вороже ставлення місцевого населен­ня, спричинили серед перших поселенців велику смертність, деякі з них поверталися до Галичини. Тільки наполегливість і завзятість української людини та духова наснага дозволили їй вийти перемож­но з цієї, здавалось би, безнадійної ситуації. Треба підкреслити, що до вибуху першої світової війни українські поселенці займали­ся головно хліборобством серед субтропічних лісів.

У духовному житті українських поселенців у Бразилії головну роль відігравала Церква, що була єдиним стабільним чинником з-посеред усіх інституцій культурно-освітнього характеру. В умо­вах величезного розпорошення українців Церква зв'язувала їх в одну національно-релігійну спільноту. Але в перших роках виник­ли поважні труднощі щодо організації церковно-релігійного жит­тя, бо місцевий латинський єпископат, неознайомлений зі східнім обрядом, поставився неприхильно до приїзду українського духо­венства, зокрема жонатого.

Першим українським католицьким священиком, який приїхав до Парани в червні 1896 p., був о. Михалевич, але місцева церков­на влада заборонила йому, як жонатому, виконувати душпастирські обов'язки, і він покинув Бразилію. У липні 1896 р. за дорученням митрополита Сембратовича прибув о. Никон Роздольський, повдо­вілий світський священик. Він отримав дозвіл на виконування душ-пастирських обов'язків у колонії Ріо Клеро. У листопаді та грудні 1896 р. колонії Парани і Санта Кароліни відвідав о. Іван Волинський (1857-1926).

Наступного року у червні приїхав до Бразилії монах о. Антін Мартинюк, а в 1902 р. дісталися ще три монахи-василіяни. На по­чатку XX ст. прибули два монахи і три світських священики.

У 1911 р. з Галичини приїхали Сестри Служебниці Пречистої Ді­ви Марії й осіли у Прудентополісі, друга їх група прибула 1913 р. Хоч до їхніх завдань належало передусім ведення сиротинців, допо­мога хворим, обслуга церков і т. п., обставини заставили сестер на­самперед зайнятися школами і виховною роботою. З самого початку перебрали вони школи в Прудентополісі та в Ірасемі, а надалі й в інших скупченнях українців. Жодній ділянці культурно-освітнього життя не присвятили українці Бразилії стільки уваги, як рідному ук­раїнському шкільництву.

У надверчір'я св. Івана 1897 р. приїхав до Прудентополicy пер­ший монах василіянин о. Сильвестер Кизима, який зразу стрінув­ся з поважними труднощами. Польські поселенці приїхали шви­дше до Бразилії й мали вже своє духовенство, яке наставило міс­цеву латинську ієрархію цілком вороже до українців. Коли оь Силь­вестер прибув до Куритиби і пішов до місцевого єпископа Йосипа Барроса, щоб отримати дозвіл душпастирювати серед українських поселенців, то єпископ, за намовою польського священика, не хо­тів його прийняти й казав йому повертати назад до Європи. Польсь­кі священики запевняли єпископа Барроса, що українських свя­щеників не треба, бо польські розуміють українську мову й можуть обслужити українських поселенців. І щойно на інтервенцію Апостольського нунція в Ріо-де-Жанейро єп. Баррос дозволив о, Кизимі душпастирювати в Прудентополісі.

Але поляки не змирилися і звернулися до префекта Конгрегації Поширення Віри в Римі кард. Ледуховського, поляка за національ­ністю. Цей кардинал наприкінці 1899 р. видав дві інструкції у справі душпастирювання серед українських поселенців в Бразилії, які, якщо б застосувати їх на практиці, спричинили б повільну смерть української громади в Бразилії. О. Кизима запротестував, справа знов опинилася в Римі і папа Венедикт XV видав новий декрет, яким заборонив латинським священикам перетягати українців з українсько-візантійського обряду на римо-католицький. Початки українського шкільництва в Бразилії сягають 1897—1898 pp. Спо­чатку школи організувалися у приватних хатах завдяки батькам і священикам. Від 1907 р. державні колонізаційні чинники почали їм навіть матеріально допомагати. Згідно зі статистикою, в 1913 р. було 35 українських шкіл: у Прудентополісі 22, а в межах провін­цій Парана і Санта Катар іна 12 та одна у Ріо Ґранде до Суль. Школа у Прудентополісі мала в 1913 р. 123 учні, а всі інші школи — 507. Державні допомоги отримувало вісім шкіл.

У 1913 р. з ініціативи оо. Василіян була створена центральна шкільна організація — Шкільний союз, який мав виконувати ту саму роль, що "Рідна школа" в Галичині. Продовж наступного року орга­нізовано філії Шкільного союзу у 14 місцевостях. Але розвиток шкільництва натрапляв на великі перешкоди через брак належного зрозуміння батьків, з одного боку, та кваліфікованих педагогів, з іншого. Шкільний союз просив допомогу в австрійсько-угорської амбасади у Ріо-де-Жанейро та консуляту в Куритибі, які щедро до­помагали польським школам, але ці заходи, поза пустими обіцянка­ми, не мали успіху. Тільки одна школа у Прудентополісі отримала раз грошову допомогу в 1913 р. Таку неприязнь треба пояснювати ворожим ставленням до українців людей, якими були наповнені за­кордонні австрійські представництва. Українці домагалися, щоб при австрійському консуляті у Куритибі був окремий український секре­тар, але вибух війни 1914 р. перекреслив всі ці заходи.

З розвитком української громади в Бразилії настала потреба роз­ширити діяльність і на суспільно-громадські установи подібно як це було в Галичині. Внаслідок того у Куритибі 1902 р. постало товари­ство "Просвіта", яке поставило собі за мету ширити освіту серед ук­раїнських поселенців Бразилії. До 1914 р. таких "Просвіт" організо­вано декілька під різними назвами. В парі з тим вже в половині 1904 р. виникла думка видавати український часопис, що вимагало друкарні з українськими черенками. Тоді був обраний т. зв. Друкар-няний комітет, який вислав до Галичини свого представника заку­пити черенки. На жаль, він там помер і справу так і не завершено. Щойно в 1907 р. з'явилося перше число газети "Зоря — часопис русько-українська в Бразилії" за редакцією Степана Петрицького, з датою 15 листопада. "Зоря" спершу виходила періодично щодва тижні тиражем 500 прим. Але незабаром між членами "Просвіти" розпочалася боротьба за напрям часопису, який став на радикальні позиції. Дійшло до зміни редактора, але в половині 1910 р. видав­ництво перестало існувати з браку фондів і часопис більше не поновлювався.

У міжчасі опоненти радикального напрямку, згуртовані в ново­му Товаристві ім. Шевченка, заснованому в Куритибі, з січня 1910 р. почали випускати часопис "Прапор" тиражем 500 прим. Ре­дактором був студент, що приїхав зі Львова,— Клим Гутковський. "Прапор" виходив до половини 1911 p., тобто аж від'їзду Гутковсь-кого назад до Європи.

Однак потреба пресового органу для українських поселенців Бразилії не відпала. її вперто пропагував монах-василіянин о. Маркіян Шкірпан. У Прудентополісі 22 грудня. 1912 р. з'яви­лося перше число часопису "Праця", під редакцією учителя Осипа Мартинця, який саме тоді прибув з Європи до Бразилії. У вступ­ній статті редактор писав, що "треба було дати розпорошеним поселенцям часописний зв'язок, і не тільки дбати про їхню інформацію про біжучі події дня, та їхній ріст у діяспорі, але нести знання рідної історії, обряду, політичної думки тощо. Ба­жаємо заспокоїти духові потреби нашого руського народу в Брази­лії, піднести його рівень просвіти, збудити в нім народню свідо­мість та злучити всі наші сили до спільної просвітньої народної праці".

В останньому абзаці редактор наголошував, що "Праця" стане народним заборолом перед винародовленням наших дітей і вихо­ває їх на спільних духом синів нашої Руси-України. Слід підкрес­лити, що з цих позицій "Праця" ніколи не сходила і сповнила їх у своїй інформативній та виховній місії. По смерті О. Мартинця в 1913 р. редактором став василіянин Рафаїл Криницький.

З розвитком української громади в Бразилії виявилася потреба мати загальногромадську центральну організацію, яка б охоплюва­ла керівництво всіх ділянок суспільно-громадського життя. Ініці­аторами здійснення цього задуму були монах Р. Криницький і К. Гутковський.


У Куритибі 31 липня 1910 p. бразилійські українці організували свій перший Конгрес, який розглядав потреби українських коло­ній, головно будову шляхів і встановлення поштового зв'язку, можливості заснування "Експортового Дому" і потребу спровад-ження нових священиків та призначення українського єпископа для українців греко-католиків Бразилії. У тій справі Конгрес звер­нувся з окремим меморіалом до папи Пія X про призначення єпископа, або принаймні апостольського вікарія для українців ка­толиків. Меморіал мав деякий успіх, бо хоча тоді єпископа не призначено, але окремим декретом Конгрегація Поширення Віри доручила в 1916 р. латинським єпископам безпосередню опіку над духовенством і вірними греко - католицького обряду в Бразилії й Аргентині і це вплинуло на ставлення до української Церкви.

У висліді цих нарад Конгрес покликав до життя Українську На­родну Раду з осідком у Прудентополісі, яка мала зайнятися вико­нанням конгресових ухвал. Тобто українці заснували свого роду цен­тральну установу, чи репрезентацію, що було неабияким досягнен­ням. Слід підкреслити, що деякі делегати ішли пішки до 150 км, щоб взяти участь у цій історичній події.

Українська Народна Рада найбільше уваги присвятила організації "Експортового Дому", який мав розв'язати пекучу проблему — збуту хліборобських продуктів. З цією метою Рада нав'язала контакт з львівською "Народною Торгівлею", яка в порозумінні з Галицьким Краєвим Відділом і віденським Міністерством Торгівлі вислала до Бразилії свого представника Заячківського для налагодження тор­говельних контактів. Однак війна 1914 р. стала на перешкоді здій­снення цього проекту.