Утворення СРСР

Після остаточної перемоги більшовиків в Україні утвердилася радянська форма державності. Офіційні інститути республіки були зовнішньо самостійними, але насправді монополією на владу володіла Російська комуністична партія (більшовиків).

Ще влітку 1919 р. під приводом «спільної небезпеки», «спільних інтересів» та «зміцнення військово-політичного союзу» Москва добилася злиття найголовніших наркоматів Росії та національних республік. Фактично вже тоді центром було узято під контроль основні сфери: оборону, економіку, транспорт, фінанси, зв’язок. Із закінченням громадянської війни у керівництва центрального апарату міцніла думка про ліквідацію декларативної са­мостійності республік і зрівняння їх за статусом з автономіями у складі Російської Федерації. Деякі ж керівні діячі національних республік (перш за все України та Грузії), навпаки, бажали більшої свободи дій, але їхній опір був недостатнім.

Практично будь-який самостійний крок українського керівництва викликав звинувачення Москви, і чим далі, тим більше. Шалений тиск справлявся навіть на ті сфери, компетенція яких належала республікам. У січні 1921 р. командувача Збройних Сил України було підпорядковано спеціальному уповноваженому Реввійськради РСФРР в Україні. На V Всеукраїнському з’їзді Рад (лю­тий–березень 1921 р.) проти договору про військовий та господарський союз із Росією виступили представники опозиційних партій, зокрема лівих есерів. Та переважна більшість делегатів-комуністів не підтримала їх і проголосувала за об’єднання 7 наркоматів обох держав і входження їх до складу центральних наркоматів Російської Федерації.

Потім настала черга сфери міжнародних зносин. У січні 1922 р. делегати від радянських республік, у тому числі УСРР, підписали протокол про передання РСФРР свого представництва на Генуезькій конференції. Російське зовнішньополітичне відомство фактично узурпувало повноваження «незалежних» республік і почало виконувати функції загальнофедеративної структури.

Розроблений Йосифом Сталіним проект «Про взаємовідносини РСФРР з незалежними республіками» передбачав входження останніх до Російської Федерації на правах автономії. Російські органи державного управління мали трансформуватися у загальнодержавні. Це був так званий проект автономізації. Він викликав енергійну критику з боку більшості тодішнього керівництва УСРР. Проти плану автономізації виступив і В. Ленін. Він запропонував покласти в основу взаємовідносин радянських республік інший принцип – принцип рівних прав у складі федерації.

10 грудня на VІІ Всеукраїнському з’їзді Рад було схвалено Декларацію про утворення СРСР і проект основ Конституції СРСР. З’їзд звернувся до з’їздів Рад інших радянських республік з пропозицією невідкладно оформити створення СРСР. 30 грудня 1922 р. І з’їзд Рад СРСР затвердив в основному Декларацію про утворення СРСР і Союзний Договір. Союз складався з чотирьох республік – РСФРР, УСРР, БСРР, ЗСФРР (Азербайджан, Вірменія, Грузія).

Процес конституційного оформлення тривав і далі. В січні 1924 р. на ІІ з’їзді Рад СРСР було остаточно затверджено Конституцію СРСР. У ній права союзних республік обмежувалися значно більшою мірою, ніж у попередніх проектах документів, пов’язаних зі створенням СРСР. Принципи рівноправності і федералізму практично поступилися автономізації. Союзні республіки стали адміністративними одиницями СРСР. Усі основні повноваження узурпувалися Центром, або, згідно з офіційним тлумаченням, «добровільно» передавалися Союзу РСР.

Запроваджувалася діяльність наркоматів 3 типів – злитих, об’єднаних і автономних. До останніх потрапляли всього 6 наркоматів: юстиції, внутрішніх справ, землеробства, освіти, охорони здоров’я і соцзабезпечення.

Так, не змінюючи своєї зовнішньої форми, «союз республік» фактично перетворився на жорстко централізовану, унітарну державу.