Політика у галузі культури

«Наступ соціалізму по всьому фронту» не обминув і українську культуру. Влада в тих межах, котрі їй були необхідні, виявляла турботу про розвиток останньої, адже розв’язання завдань, пов’язаних з промисловістю та сільським господарством, вимагало певної кількості освічених спеціалістів. Крім того, потрібні були кадри для роботи в партійно-державному апараті, органах управління. Відповідно до цього здійснювались заходи, спрямовані на завершення ліквідації неписьменності. Введення всеобучу розпочалося з осені 1930 р., і на кінець 30-х рр. освіченість населення УРСР у віці до 50 років становила майже 95%.

Запроваджувалася єдина структура загальноосвітньої школи: початкова, неповна середня і середня. Одно­часно розв’я­зу­ва­ли­ся проблеми будівництва шкільних приміщень, підготовки вчительських кадрів. Стандартизація торкнулася навчальних програм. Учителі у викладі матеріалу мали дотримуватися тексту підручника. Еталоном для розробки шкільного курсу вітчизняної історії слугував сталінський «Короткий курс історії ВКП(б)».

Понад 80% дітей навчалося в українських школах. З 1938 р., однак, почалося згортання мережі шкіл, орієнтованих на обслуговування національних меншин.

З початку 30-х рр. зросли масшта­би підготовки фахівців робітничо-селянського по­ходження через робітфаки, технікуми і вузи. Збільшилася кількість вищих учбових закладів. У підготовці спеціалістів почали приділяти увагу якісним показ­никам. Строки навчання по­довжилися. Система короткострокової підготовки була скасована. У вересні 1933 р. відновилася діяльність університетів у Києві, Дніпропетровську, Одесі і Харкові. Наприкінці 1935 р. були скасовані обмеження, пов’язані з соціальним походженням абітурієнтів.

Порівняно із серединою 20-х рр. національний склад інтелігенції істотно змінився. Майже в усіх видах розумової праці (за винятком нечисленних «елітних» категорій працівників мистецтва і юридичній працівників) питома вага українців стала переважаючою і наблизилася до їх питомої ваги у складі всього населення.

Літературу та мистецтво партія розглядала як одну з ділянок «культурно­го фронту», тому й до­бивалася припливу митців робітничо-селянського поход­ження. У вересні 1930 р. профспілки проголосили всесоюзний при­зов робітників-ударників у літературу. За допомогою створених у середині 1930-х рр. підконтрольних партії спілок письменників, худож­ників, композиторів придушувалися в зародку відхилення від регламентованої лінії поведінки, так званої «лінії партії».

Водночас здійснювався масовий «відстріл» старої інтелігенції. Ще у вересні 1929 р. відбулися арешти багатьох визначних діячів науки, культури, релігії – як членів вигаданої «Спілки визволення України». У 1930 р. відбувся процес над 45 «керівниками» СВУ. Серед них – академік С. Єфремов, професори Й. Гермайзе, М. Слабченко, письменники М. Івченко, Л. Старицька-Черняхівська та ін. В 1931 р. відбувся ще один процес – так званого «Українського національного центру», за яким були репресовані 50 представників вітчизняної інтелігенції, в тому числі академік Михайло Грушевський, відомий історик-марксист М. Яворський та ін. У сталінських лабетах загинули академіки – геолог Н. Світальський, генетик І. Аголь, філософ С. Семківський.

Наступ на національну культуру особливо посилився з приходом у 1932 р. на посаду секретаря ЦК КП(б)У П. Постишева. Саме тоді була остаточно припинена українізація. Розпочалася неприхована русифікація всіх сфер життя. На знак протесту наклав на себе руки Микола Хвильовий. За фальшивими звинуваченнями були засуджені та розстріляні Г. Косинка, К. Буревій, Д. Фаль­ків­сь­кий, О. Близько, А. Крушельницький та багато інших українських поетів та письменників. Репресії не обминули й театр. У 1933 р. було заарештовано видатного режисера Л. Курбаса, а організований ним театр «Березіль» закрито. У грудні 1934 р. у справі так званого «Українського центру білогвардійців-терористів» було засуджено до розстрілу 28 представників української інтелігенції. Черговими жертвами репресій стали М. Куліш, М. Зеров, Є. Плужник та багато ін. У цілому за ці роки Україна втратила близько 500 талановитих письменників. Влада стояла на заваді творчості таких видатних кінорежисерів, як О. Дов­женко, І. Кавалерідзе, І. Савченко, І. Пир’єв, Л. Луков та ін. У 30-х рр. Олександр Дов­женконе з власної волі вимушений був залишити Україну і переїхати до Москви.

Протягом 1933 р. від наукової роботи за політичними звинуваченнями було усунуто 1649 науковців, тобто 16% їхнього загального складу. Однак навіть за цих умов вітчизняні вчені встигли зробити чимало корисного. Визнання набули праці О. Палладіна, М. Стражеска, О. Динника, М. Луговцева, Ю. Кондратюка та ін.

Партія поставила собі за мету контролювати релігійні установи. З 1929 р. були заборонені всі види їхньої діяльності, крім бого­служіння. У приміщен­нях храмів влаштовувалися школи, клуби, гаражі, склади. В 1930 р. була поставлена по­за законом Українська автокефальна православна церква.