Мазепа и мазепинцы

Последним гетманом, избранным по казацкому обычаю (правда, после царской грамоты от 7 июля об аресте Самойловича и такой же грамоты от 31 июля о разрешении избирать на казацкой раде Войска Запорожского в присутствии казацких полков волей тех или иных политических сил, которые преобладали в то время, был Иван Мазепа.

Нельзя не согласиться с тезисом, что «старшинская верхушка ... летом 1687 поступила государственный переворот »[1267, 56]. Ни у кого из серьезных исследователей этого периода не вызывает сомнений, что приход к гетманства И. Мазепы значительно улучшал правовую основу украинськоросийських взаимоотношений в пользу царской власти, а конец его гетманства знаменовал собой уничтожение сути гетманского института власти. В дальнейшем гетманские декорации время от времени существовали, но все больше как элемент внутренней имперской истории России, а не внутриукраинское явление.

Рассмотрим причины прихода к власти И. Мазепы, эволюцию тех внутриполитических казацких кругов и группировок, которые его к этой власти привели. Под этим углом следует внимательно рассмотреть события 1676-1687 гг

После погрома Ладыжина и Умани населения, убегая, отходило на левую сторону Днепра, где на реке Орели, в Полтавском полку, основывали новые поселения (Китайгород, Царичанка, Нехвороща, Келеберда). Всего благоприятной является мысль А. Оглоблина о том, что в создании левобережной гетманского государства активное участие принимают видные представители правобережной казацкой старшины, «которые разуверились в политике Дорошенко и массой двинулись за Днепр в 1670х годах. Лизогубы, Кандыбы, Гамалеи, Ханенко, Кочубеи, Скоропадские, наконец, Дорошенки и многие другие правобережных фамилий медленно добывают себе руководящие места в экономической и политической жизни Левобережной Украине »[1267, 17].

Полковник каневский Давид Пушкаренко получил царскую грамоту и «милостивое слово» за то, что привел свой полк под Чигирин во время турецкой осады его. В дальнейшем Пушкаренко перешли на Стародубщину, где и осели. К их родовой фамилии эта ветвь добавила имя сына Давида Евсея, и род стал именоваться ПушкаренкиОвсиенкы. Сын полковника черкасского Жадько Степановича стал значковым товарищем в полку Гадячском. Емельян Жадченко имел четырех сыновей: значкового товарища Андрея, сечевика Лаврина Жолудя, сотника Зеньковского Даниила, священника Василия и продолжал владеть родительскими землями на Черкасщине. Вместе с Вольским с Правобережья перешел и осел в Борисполе его родственник Тимофей Игнатьевич Туманский, старшинськокозацька семья Петрановських из Чигирина (Иван был сотником Чигиринским в 1637 г., Ярема в 1669 г. П. Дорошенко был есаулом военным) и получили 1676 универсал Самойловича на плотину на р Ингульце, пасеку, распашные и синокосни земли [625, 10]. Канцелярист ГВК Дорошенко Василий РомановичБобоха с братом Дмитрием перешли на сторону Самойловича и получил назначение сначала в батуринской ГВК, а потом стал писарем полковым стародубским (был им 24 года). Брат же его назначен писарем Сердюцкого полка.

С Правобережья перешел Иван Коптевич, значительный военный товарищ, и поселился в Переяславе (за ним на том берегу Днепра еще остаются почвы в с. Гуляникы) с женой, сыном Самийлом, пасынком Лаврином Фомичем [1240, 54].

Бывший многолетний писарь (1669-1676) в Дорошенко Михаил Вуяхевич в 1683 г. стал судьей генеральным, военный товарищ Иван Мазепа в 1682 г. получило правительство есаула генерального [1268, 210]. Выходцы из полка Уманского военный канцелярист Василий Кочубей стал реент Генеральной Военной Канцелярии (1681-1687), а Иван Скоропадский - старшим военным канцеляристом.

1687 в выборах нового гетмана приняли участие только четыре полка (Лубенский, Гадячский, Стародубский, Киевский) (800 конных и 1200 пеших казаков в окружении кругом «в шесть человек» московских воинов). При этом обращает внимание тот факт, что все сотники и полковая старшина Киевского полка были не полными, а лишь наказными (это может указывать на полное изменение всего командного состава полка). Из других полков видим лишь единичных представителей, подписавшихся под избранием (есаул полковой переяславский Харко Романенко, товарищи сотен Кролевецкой и Глуховской полка Нежинского).

Особое организаторская роль в перевороте была отведена существенного военного обществу и «гетманским дворянам», которые представлены были Андреем Ребриковським, Дмитрием Чечелем, Андреем Павловским, Андреем Михайловским, Иваном Цеханская, Иваном Билевич, Гаврилой Жеребецкий, Самийлом Савицким. Они своими связями и авторитетом, безусловно, могли повлиять на старшину охотницких конных полков Новицкого и Пашковского, пехотных Яворского, Герасимова, Кожуховский, Иванеева, большинство которого, как и сами командиры, составляли выходцы из Правобережья.

Желающие полки и были главной ударной силой переворота. Центральной же фигурой среди охотницких полковников Илия Новицкий. По Самойловича на словах его ценили, но имениями обходили. Наемникам же выдавали ежегодную плату, а не ежемесячно, вызывало постоянное напряжение в их среде. С приходом к власти Мазепы компанейские и сердюцких полковники получили имения, а их полчане - плату ежемесячно.

Результате переворота бывшие дорошенкивци завладели должностями гетьма (И. Мазепа), генерального писаря (В. Кочубей), второго есаула генерального (А. Гамалея), генерального судьи (М. Вуяхевич). Из семи правительств на двух оставшихся активные участники заговора - черниговцы Василий Борковский и Савва Прокопович. Опальная старшина получила правительства первого есаула (Войцях Сербии) и генерального хорунжего (Василий Забила). В ГВК руководящую позицию занял военный канцелярист Григорий Болдаковський.

Таким образом, есть все основания считать бывших дорошенкивцив (шляхетское крыло) главным антисамойловичивським группировкой, и взяло власть в Гетманщине в свои руки. Иван Самойлович, который умел добывать тактические победы, вследствие стратегической кампании был побежден. Переворот на Коломаке - результат сложных внутренних процессов, среди которых ведущее место занимают противоречия политики Самойловича и правобережной казацкой старшины, которая вынуждена была служить под его региментом. 1687 - это отправная точка качественно нового этапа украинской истории, который еще ждет своих исследователей.

По гетманства Мазепы постепенно приобретает вес институт «бунчуковых товарищей». В будущем бунчукове общество стало самодержавным тараном уничтожения казацкой государственности. Нельзя не согласиться с тезисом: «Рассеянные по казацких полках, они, с одной стороны, были потенциальными претендентами на полковую власть, а с другой - подтачивали гетманат, поскольку были свободными от выполнения обязательных государственных повинностей» [1283, 33].

Значительную роль при Мазепе стали играть «дворяне гетманские» (их роль и влияние можно проследить на примере Дмитрия Чечеля) [1071, 25-31; 1074, 10-12]. Такие дворяне были не только при гетмане, но и при полковников [390, 131].

Захватив политическую, а соответственно, и экономическую власть, покозачених шляхта, казалось бы, имела все возможности самореализации как национальная элита, чьи интересы были учитывать не только личные интересы, но и нации, которую они представляли. Но, к сожалению, так не произошло. Главная причина этого коренится в низком уровне духовности покозачених шляхты, в том, что доходы и власть она ставила превыше всего. Через такую самовлюбленность и эгоцентризм социальная элита потеряла Украину свою казацкой государственности.

Рассмотрим родословную Мазепы - человека, который стал во главе шляхетськостаршинського группировки и возглавила государство. В середине XVI века одном из Мазеп воевода киевский Фридрих Глебович Пронский (1544-1555), который строил белоцерковский замок и насыщал его замковыми боярами, дал лист на пустое поселок на р Роси, подтвержденный в 1578 г. Стефаном Баторием. МазепаКолядинський осадил и хутор на р Каменице, утвержденный за Михаилом (самим осадникам или его сыном) СтаниславомАвгустом (1572). В начале же века (? - 1616-1622 -?) Этим хутором на дидичного праве владел Николай Мазепа.

Своего отца И. Мазепа называл Степаном Михайловичем, таким образом дедом его был Михаил. Мазепа принадлежали села Пасечное и Моковичи на Волыни. Отец гетмана 14 мая 1638 за убийство Яна Зеленского был приговорен Люблинским трибуналом на инфамии и смерть, и впоследствии ему каким образом удалось дело уладить [722, 372].

В 1654 г. СтепанАдам Мазепа был атаманом городовым белоцерковским. Если не допущена ошибка в имени, то есть весть о еще одном Мазепу с тех времен. В январе 1654 г. Белоцерковский священника Ивана Степановича прислал к митрополиту Сильвестру наместник белоцерковский и судья земский Ян Мазепа. Упомянутый 1659 Адам Мазепа на стороне Выговского уже как «давно и хорошо ... в разных оказиях заслужоный шляхтич и Жолнер, во многих военных экспедиция испытанный », был наместником (1658), пожалуй, гетманским в Белой Церкви. Со своим патроном Выговским переходит на сторону поляков, стал подчаший черниговским (1662-1665). Возможно, был замешан в попытке антипольского выступления Выговского 1664 г., за что и поплатился маетностю. Вероятно, что в 1665 г. и умер, так в 1666 г. подчаший черниговским видим его сына Яна (Ивана). Последний же, находился при дворе. Лишь впоследствии, завоевав доверие, выполняя нелегкие поручение короля, был послан для обучения в Европу.

АдамСтепан Михайлович Мазепа имел жену Марину Мокиевская (? 1621-1707). Ее первенец Иван родился 20 марта 1639, то есть брак, соответственно, произошел не позже 1638 Имели супругов и дочь Александру. Известно, что Марина вступила в брак с Адамом Мазепой впервые, а это, в свою очередь, свидетельствует, что ей было лет 16-20, следовательно родилась 1617/1621 года.

Сравнение поминальных рядов позволяет сделать вывод, что основоположником этой ветви Мокиевских Иоанн. Исследуя родословную Мокиевских, А. Оглоблин предлагал такую версию: «Видимо, отец Марины, дед будущего полковника Киевского Константина Мокиевского,« положил голову »под Чертковым (очевидно, 1655 года), а брат ее, отец полковника,« в Дрижопольському боя под Охматовом »(1655 г.)» [1267, 12]. В остальном же городе своего труда он под вопросом называет отца Константина Михаилом [1267, 63]. В 1654 г. в Белой Церкви присягу принес шляхтич Михаил Яковлевич Мокиевский. Вместе с ним клялись его братья Иван, Антон, Степан. В таком случае возможна гипотеза, согласно которой Константин был двоюродным братом матери гетмана (лив. табл. 5.1).

После смерти Степана Мазепы его вдова Марина стала монахиней Марией, затем приняла схимну как Магдалена. В 1686 г. уже была игуменьей Киево-Печерского монастыря. Еще в 1668/1669 г. ее сын Иван Мазепа женился в Корсуне с Анной Семеновной Половец (? - 1702), вдовой полковника белоцерковского Самийла Фридрикевича, она была дочерью полковника белоцерковского [1130, 43-45]. Профессор А. Оглоблин отмечал: «Оба - и тесть, и зять - были близкими товарищами Петра Дорошенко, и брак Мазепы с Фридрикевичкою открывал ему непосредственный путь к Дорошенковский Чигирина» [1267, 15]. Добавим, что этот брак укреплял и без того прочные позиции Мазепы на Билоцеркивщини, его связи и возможности претензий на местный полковой жезл. Мазепа стал шурином гетмана Петра Дорошенко.

Усыновил Иван Мазепа двух деток Анны от предыдущего брака: Криштофа и Марию. Мария стала женой сына белоцерковского полковника Михаила Громыки. Среди родственников и свойственников появились Зеленская, Трощинский. А. Оглоблин считал Анну Мазепу тетей по матери прилуцкого полковника Дмитрия Горленко [1267, 22].

Родственные связи с Мазепы имели Трощинский, вероятно, из казака Харитона Трощинского [1279, 88]. В одном из документов середины XVII века они названы Трущинськимы (не Труша?) Трущинський Василий Степанович был среди белоцерковской шляхты 1654 г., что заприсягнула царю (вместе с девятью Мокиевский). Степан Трощинский - племянник (считается двоюродным) Ивана Мазепы первоначально использовался как гонец гетманский (в феврале 1688 ездил в Москву), впоследствии назначается «хозяином» Гадячского замка (? 1690.05 - 1697.01 -?) Это был логичный шаг для укрепления позиций мазепинцев в одном из южных полков, близких к Запорожской Сечи. Очевидно, род Трощинских издавна имел связи с Сечью. Об этом свидетельствует и тот факт, что одним из отряда атаманов был Матвей Трощинский, близкий родственник Мазепы и, несомненно, Степана. Первым известным нам шагом на гадяцкому «хозяйствовании» последнего была миссия от гетмана на Запорожье с иконостасом для сечевой церкви в 1692 году.

Укреплению позиций мазепинцев отвечал и брак Степана в 1690 году с дочерью всадников полковника Ильи Новицкого Марией. Теперь уже к Трощинских искали подходов старшины. Учитывая, что одна из дочерей Степана Трощинского уже 25 мая 1701 в Гадяче обвенчалась со Степаном Степановичем Забилой, следует думать, что Мария Новицкая была не первой его женой.

Став гетманом, Мазепа пошел по пути увеличения предоставлений имений своем старшинском окружению. Так, в конце 1688 г., т.е. после полуторагодичного его гетманства, в Москву были направлены 11 гетманских универсалов, которыми он утвердил имения за соратниками. Среди них были предоставления генеральной старшине: бунчужного Ефиму Лизогубу, судьям Михаилу Вуяхевич и Саве Прокоповичу, писарю Василию Кочубею, черниговчанина Карпу Мокриевича, киевским полчанами Якову Солонина, Ильи Жилые, Григорий Карпович, нежинцы Якову Жураковского, глухивскому сотнику Василию Ялоцькому, военному товарищу Василию Федорову .

Однако многие представители казацкой элиты не смогли найти общего языка с гетманом. В течение его правления ощущается оппозиционность южных полков. Гетман вел за них и среди них постоянную и жестокую кадровую борьбу, которая заслуживает отдельного исследования. Отметим, что причины антимазепинськои позиции полков Юга были разными. Если Полтавский полк глубинные социально-ориентированные причины, то Миргородский, кроме этих причин в смягченной форме, имел еще и значительные амбиции своего полковника по гетманской булавы. «Господин полковник Миргородской, угощая многократно в себя запорожцов, дарует оных куимы, жемчугом, шапками, и тем, сняв из себя кошолю, а не знать то для чего: или для самолюбия реементарского (?), Чили же для похвалы своей (?) , вымовляючы оным тое: братекы мои, голубчики мои, мы с вашей милости маемо. А не тилко Запорозцов так дарует, но и Своих Некоторых полчан, что у него перед тем не бывало, так ся стал показоваты »[751, 22; 1278, 1-245].

Полковником прилуцким на место ушиба Лазаря Горленко был поставлен сотник Ичнянский Иван Стороженко (из бывших старшин Каневского полка). Свояк Мазепы Дмитрий Лазаревич Горленко (ок. 1660-1731) после обучения в КМА «долго ... держался канцелярии », подразумевается ГВК. Все же какое-то правительство до 1689 г. он занимал, ибо видим его уже как значительного военного товарища. Будучи любимцем Мазепы, возглавил Прилуцкий полк (1692-1709).

Его отец, полковник прилуцкий, погиб 5 лет назад, на Коломаке. В Киевском полку к руководству приводится родственник Мазепы Константин Мокиевский (1691-1708).

После Коломаке в Гадячском полку только через 15 лет пребывания на различных офицерских правительствах полковником стал «еврейского рода» Михаил Борохович. Активными сторонниками Мазепы в этом полку были Илья и Яков Воронченко. Как видим, Мазепа имел многочисленную, но достаточно известную и влиятельную в обществе родню и свойственников. Без сомнения, еще брак его родителей - МокиевськиМазепы, - уже был достаточным условием претензий на белоцерковское полковничество, присоединение касается родового окружения Половцев, Громека, Фридрикевича объединяло под одной началом четыре местных полковничьи семьи и их родных. Еще одна особенность семейного окружения Мазепы - все выходцы с Правобережья.

Представителем польского правительства при Мазепе стал племянник Павла Тюри Василий Михайлович Искрицкий. Сначала стал полковником запорожским ЙКМ Дымерский, стражником полесским, затем резидентом при Мазепе. Успехам его миссии помогало не только происхождение, но и браки (сначала с Татьяной, второй раз с Екатериной Вольской, а затем (1690) N Павловной Герцик [1146, 448]). Его дочь от второго брака Ульяна (Юлиана) стала женой (1690) будущего гетмана Даниила Апостола [939, 338].

Постепенно значительным влиянием начал пользоваться выходец из волынской шляхты, зять генерального писаря Карпа Мокриевича Иван Ломиковский (1654-1714). Он был писарем генеральным у Ханенко, после перехода на Левобережье - дворянин гетмана Самойловича, военный товарищ. По Самойловича не получил ни одного правительства. После Коломакского переворота стал членом ГИС, затем получил от Мазепы должность генерального хорунжего (1689-1691), а от царя - чин стольника (1689). Генеральный есаул (? - 1692.02 - 1707), генеральный обозный (1707-1709). Один из сторонников Мазепы 1708-1709 гг

Савва Прокопович на второй день после Коломакского переворота 26 июля 1687 получил от Мазепы универсал на «село Кудровку, в уезде Сосницкий лежачее, с дворцемъ, млинамы, зъ гутой, над рекою Лютой стоячей, и зъ боромъ, к тоей гуты належнимъ, такъже съ полями пахотнимы, съ сеножатмы и всякими угодия, издавна в то село принадлежа, да на дворикъ, в Воронеже, против бревна, стоячей, именуючийся Бражинъ »[1243, 433]. Мабуть, під час коломацьких подій відзначився його син — осавул полковий комонний. Сава Прокопович був генеральним суддею 14 років (1687.07. — 1701.01.). Його син Семен Савич (? — 1670–1725. Петербург) — підписав акт про обрання гетьманом Івана Мазепу, що засвідчує його антисамойловичеву позицію. Шлюб з Тетяною Полуботок (бл. 1689) продовжував зміцнювати позиції Савичів у чернігівському козацькостаршинському угрупованні вже за Мазепи. Після смерті батька Мазепа здійснював через нього цей вплив, призначивши на високу посаду писаря ГВС (1701–1706).

Андрій [1185, 46–50] Кочубей [1049, 100] — за сімейною легендою представник татарського бейського роду, який перейшов до України. Очевидно, родовою маєтністю стало с. Кочубіївка на Уманщині. Його син Леонтій Андрійович був одруженим, мабуть, з Чуйкевич. Син останнього Василь (бл.1640–1708 [1147, 438, 455]) вперше згадується як військовий канцелярист у гетьманаБрюховецького. Уманський полковий писар [717, 238].

У 1675 р. був посланцем Дорошенка до турецького султана в Андріанопіль. 23 липня 1675 р. його було відпущено з листом візира, а у вересні в Умані його челядник вкрав листа, що стало приводом його поспішної втечі на Лівобережжя. Разом з уманчанами оселився на Полтавщині. Можливо, на Лівобережжя потрапив через Запорозьку Січ. Одружився з донькою полтавського полковника Федора Жученка.

Не знав латини, отже, відповідно, не навчався у КМА. 12 років був генеральним писарем, генеральним суддею (1699–1700.04. [1273, 184]). 7 січня 1689 р. Мазепа надав писареві і ГВК містечко Городище Лубенського полку і с. Головеньку Ніжинського полку.

Згодом взаємини Мазепи і Кочубея загострилися під час виступу Петрика: в 1693 р., «будучи в Глухове на обеде у полковника Стародубского у Михайла Миклашевского бил Кочубея и говорил ему бутто он писал листі с Петриком ево Гетманским имянем» [1272, 179]. Кошовий отаман Гусак рекомендував гетьманові Мазепі задля зміцнення його влади позбутися Полуботка, гадяцького полковника Михайла і третього, який завжди знаходився з ним [1379, 496]. Є. Крамар вважав, що цим третім був Василь Кочубей [1049, 91]. Згодом породичався з родиною Забіл, коли наприкінці століття син ніжинського полковника, значний військовий товариш Василь Забіла після смерті першої дружини висватав доньку Кочубея Марію [1059, 82].

За донос на гетьмана Мазепу страчений. 27 вересня 1709 р. гетьман Мазепа видав універсал з наказом повернути Густинському монастирю подвір'я в Києві, продане колишнім ігуменом цього монастиря без згоди братії покійному генеральному судді Василю Кочубею і правом на володіння прикупленими ним землі, на помин його душі.

На генеральних урядах за весь період мазепинського гетьманування перебували представники 13 родин (Вуяхевичів, Гамаліїв, Дуніних–Борковських, Кочубеїв, Лизогубів, Ломиковських, Максимовичів, Миклашевських, Орликів, Прокоповичів, Сербинів, Скоропадських, Чуйкевичів). Полкове керівництво тримали представники 28 родин (Апостолів, Бороховичів, ВольськихКоровок, Гамаліїв, Герциків, Головченків, Горленків, ДумитрашківРайчів, Жоравок, Журахівських, Жученків, Забіл, Зеленських, Іскр, Левенців, Лизогубів, Лисенків, Миклашевських, Мировичів, Мокієвських, Обидовських, Полуботків, Свічок, Скоропадських, Солонин, Стороженків, Трощинських, Черняків).

Перші п'ять — сім років гетьманування Івана Мазепи пройшли під знаком загрози перед можливим переворотом. До смерті Самойловича у Тобольську в 1690 р. над Мазепою нависала можливість повернення попередника.

24 липня 1687 р. перед обранням гетьмана старшинською радою були прийняті рішення стосовно полковників. Маємо цікаве свідчення Патріка Гордона щодо цієї ради про те, що були розподілені полковницькі та інші знатні посади поміж собою і ухвалено з усіх їх усунути креатури попереднього гетьмана. Рада затвердила чернігівським полковником Лизогуба, лубенським Гамалію, переяславським Думитрашку, стародубським Олексія Тимішовича.

Протягом 1689 р. Мазепа надавав універсали ніжинському полковнику Степану Забілі, генеральному судді Михайлу Вуяхевичу, трьом охотницьким полковникам — Герасиму Васильовичу, Степану Яворському та Іллі Новицькому.

Царські жалувані грамоти отримали близькі до гетьмана полтавці: військовий канцелярист Василь Чуйкевич (20.08.) і Леонтій Черняк, полковники: полтавський Федір Жученко (3.08, на Жуки), лубенський Леонтій Свічка (3.08.) [1127, 253], чернігівський Яків Лизогуб (на Слабин), Андрій Гамалія (на с. Середню Буду), Дмитро Зеленський (на м. Костянтинівку), Павло Герцик (на Стасівське) [1146, 448]. У вересні були підписані жалувані грамоти двом обозним — лубенському Дмитру Глухівцю (на с. Луку) і чернігівському Величковському (на с. Івановець), трьом суддям — ніжинському Василю Ігуменському (на с. Дівиця), полтавському Петру Буцькому (на с. Мартинівку), чернігівському Карпу Мокрієвичу, двом писарям — чернігівському Івану Скоропадському (на с. Вихвостове) і ніжинському Йосипу Завадському (на с. Крупичполе). Грамоту отримали лише три сотники — конотопський Федір Кандиба, глухівський Василь Яловицький і Самійло Мокрієвич, 13 військових товаришів: з Київського полку Трохим Підтереб, Костянтин Солонина, Яків Солонина (на с. Заворичі і Мокриці), Гадяцького — Степан Гречаний; Миргородського — Данило Лісницький; Ніжинського — Іван Забіла, Захар Шийкевич (на с. Шабалинівку з млинами); Чернігівського — Андрій Дорошенко та Іван Лисенко; Лубенському — Максим Ілляшенко; Прилуцького — Іван Мирович та Іван Сулима, а також охотницькі полковники — Григорій Пашковський (на с. Ромашки і млин), Юхим Андріїв (на с. Порохню), Кожуховський (на с. Загорівку), Степан Яворський (на с. Юдино з млином).

Разом з цією старшиною 21 вересня отримав грамоту київський полковник Григорій Вольський і лише 22 вересня — останнім — переяславський полковник Полуботок.

У поїздці 1689 р. до Москви Мазепу супроводжували 26 значних військових товаришів. За полками вони розподілялися так: 7 — Ніжинський полк: Яків Жураковський, Іван Забіла, Василь Забіла, Семен Савич, Юрій Кожуховський, Костянтин Ширкевич, Федір Григорович, 4 — Переяславський полк: Дмитрашка Райча, Павло Полуботок, Іван Мирович, Іван Сулима, 4 — Лубенський полк: Григорій Гамалія, Михайло Гамалія, Дмитро Зеленський, Василь Свічка, 3 Чернігівський — Андрій Дорошенко, Іван Лисенко, Кіндрат Тараненко, 2 — Київський полк: Костянтин Солонина, Трохим Підтереб, 2 — Полтавський полк: Павло Герцик, Іван Іваненко, 1 — Прилуцький полк: Дмитро Горленко, 1 — Миргородський полк: Данило Лісницький, 1 — Гадяцький полк: Степан Гречаний. Такий розподіл засвідчував нову розкладку сил, коли першочергове значення для старшини стали відігравати три полки — Ніжинський, Переяславський, Лубенський.

Старий 107річний Петро Забіла був ще живий [605, 11] і, незважаючи на минулорічний похорон своєї дружини, брав участь у поході 1687 р. Так, 2 липня цього ж року в таборі під Мартинівкою біля Пустої греблі він написав сину Тарасу листа, в якому повідомив, що віддає йому млин, окрім того, що останній отримає за тестаментом.

Своєю позицією під час перевороту він забезпечив пристойне місце у мазепинській ієрархії своєму сину (полковника столичного полку), а також можливість самому спокійно доживати віку і продовжувати збагачуватися. Так, ще 27 березня 1688 р. він викупив другу частину кунашівського млина (один камінь мучний з ступами) у мельничихи Марії Кунахової Пархомихи за «полпята сто золотих».

Заміна на полковництві ніжинському Яреми Непрака на представника відомої у Гетьманщині родини Забіл засвідчила лише активну участь останніх в антисамойловичевській опозиції в останній час його гетьманування. За сім років у Ніжинському полку за полковника Степана Забіли було три наказних полковники (Микита Довгалевський, Матвій Шендюх, Федір Кандиба). Протягом цих перших семи років гетьманування Мазепи у Ніжинському полку не бачимо будьяких коливань чи антимазепинських настроїв. Полк був вірною опорою гетьманові.

Згодом Забілу на полковникуванні змінив племінник гетьмана Іван Обидовський і шість років очолював полк. На початку лютого 1701 р. він помер у Прибалтиці, де як наказний гетьман очолював козацький корпус у складі Ніжинського, Чернігівського, Стародубського, Київського і чотирьох охочих полків [103, 111]. З початком нового століття пірнач перейшов до Лук'яна Журахівського.

У той період в полку знані три полкові обозні (Ярема Яхневич, Матвій Шендюх, Федір Кандиба, чотири судді: покозачений шляхтич гербу «Доленга» [1162, 16] Марко Борсук, Дмитро Максимович (зі своїх володінь Мазепа передав йому с. Дорогинку [730, 4]), Василь Ігуменський (осадив і володів до смерті сл. Данину [730, 5]), Лука Жураковський (за листом Обидовського володів батьківським селом Липов Рог, за ним залишилось і батьківське с. Безуглівка [730, 5]), чотири полкові писарі: Федір Завадський (володів с. Євлашівкою [730, 1]), Дмитро Максимович, Іван Пироцький, Федір Ярошевицький, дев'ять полкових осавулів: Давид Воленко, Корній Якимович, Березницький, Лука Жураковський, Михайло Забіла, Григорій Федченко, Аввакум Ненада (Бакум) [1472, 153–163], Йосип Тарасевич, Гаврило Толочко. Хорунжому Тимофію Борсуку Мазепа надав по Григорію Назаренку с. Бакаївку [730, 3].

На чолі полкових сотень були Василь Ігуменський, Лук'ян Журахівський, Іван Павельченко (отримав після полковника Якова Журахівського с. Березанку [730, 5]), Іван Пироцький, Григорій Романовський. Мринськими сотниками були Григорій Федорович, Семен Великий, Хоминський, Федір Тарасевич, івангородським Дмитро Лучченко, воронізькими — Опанас Харитонович, Павло Гудович, Роман Лазаревич, коропськими — Іван Кияшко, Тихін Довгеля, Дем'ян Кононович, Федір Соломка, Кіндрат Безносий. Новомлинську сотню очолював Григорій Самойлович, Батуринську — Дмитро Нестеренко. В Бахмачі сотникували Степан Романович, Самійло Савицький, Степан Гелега. Олишівську сотню очолював Леонтій Шрамченко, Шаповалівську — Андрій Небаба, Конотопську — Ярема Боровка, Андрій Кандиба [649, 11], Іван Бистрицький. У Кролевці є згадки про наказних сотників Федора Короля і Федора Стожка. Глухівськими сотниками були Кіндрат Грудяка, Василь Яловицький, Олексій Туранський. У Янишполі сотню очолювали Василь Дорошенко, Григорій Яковлевич, Василь Жураківський. Дівицькими сотниками були Осип Шендюх і Василь Селецький.

Чернігівський і Стародубський полки за Самойловича очолювали його сини. Мазепа ж віддав Чернігівський у правління Лизогубів, а у Стародубі знайшов опору в особі Тимофія Олексійовича.

У Чернігові полковницький уряд перших 11 років тримав колишній канівський полковник, генеральний осавул і наказний гетьман у Дорошенка Яків Лизогуб (наказними за нього були Ничипір ВеличковськийКаленикович, Дмитро Донець, Микола Грембецький — усі троє з місцевої чернігівської старшини [663, 1]), а потім п'ять років Юхим Лизогуб (наказними за нього відомі Дмитро Донець і Юрій Затиркевич). З 1705 р. полковником став Павло Полуботок [1140, 137].

Обозну службу очолювали почергово три старшини: Ничипір Каленикович, Філон Ращенко, Микола Грембецький [663, 1]. Судом керували досвідчені Пантелеймон Радич, Карпо Мокрієвич, Костянтин Стрієвський, Юрій Затиркевич, Іван Мокрієвич.

У 1698 р. полкового писаря Івана Скоропадського змінив син колишнього місцевого полкового писаря Михайла Булавки, зять генерального судді Сави Прокоповича, військовий канцелярист Петро. У 1699 р. його рідний брат Тиміш Булавка як військовий канцелярист ГВК був гінцем Мазепи до Москви. Знані шість полкових осавулів: Василь Устимович, Дмитро Донець, Василь Маркович, Федір Зеленський, Микола Грембецький, Степан Бучинський, три полкові хорунжі: Іван Терпицький, Іван Чечель, Прокіп Якубович.

Серед полкових сотників джерела згадують Самійла Мокрієвича, Юрія Затиркевича, Івана Гломозду, Яська Крутеня, Івана Уляновича. Киселівськими сотниками були Григорій ДаценкоБобонок, Василь Стаховський, Василь Яценко, Іван Якименко, Михайло Окупчинський, Гнат Сахновський, Назар Пікуль, Михайло Окупчинський. У Березні сотню очолювали Самійло Мокрієвич, Прокіп Мандрика, Тарас Забіла, Василь Скоропадський [1151, 727]. У Волинці сотникували Стефан Милорадович, Петро Демиденко, Василь Дорошенко, а у Городні вже склалася спадкова сотницька родина Стаховичів: батька Андрія змінив син Василь.

Роїських козаків очолювали Микола Грембецький, Іван Рашевський (Малик) [1252, 63], Гламозда, Петро Шихуцький, седнівських — Рафаель Давидович, Андрій Стахович, Степан Бутович, Криштоф Фридрикевич, Федір Домонтович.

У Любечі сотникували Юрій Олександрович, Іван Мокрієвич, Павло Ворошило, Василь Устимович, Тиміш Юрійович, Йосип Пиріг, Фрол Шепеленко, Василь Полонецький (ще у 1693 р. Мазепа використовував його як гінця до Москви), Василь Силич. У Виблях сотниками були Василь Устимович і Василь Томара, у Білоусі — Іван Ярошевицький, Юрій Затиркевич, Андрій Товстоліс, Клим ДонецьСтефанович, Михайло Красовський, у Мені — Гнат Сахновський, у Понорниці — Андрій Нестеренко і Ничипір Савич (Савицький). У Синяві згадується про шістьох сотників: Якова Стефановича, Івана Княгницького, Івана Прокоповича, Василя Грищенка, Василя Міщенка, Федора Стефановича, про шістьох у Стольному — Григорія Басличенка, Саву Романовича, Пилипа Марченка, Юсухна Гавриловича, Юхима Семеновича, Романа Бобиря, п'ятьох у Сосниці — Андрія, Івана, Василя Дорошенків, Семена Омеляненка.

Крім полковника Тимофія Олексійовича у Стародубському полку Мазепа намагався привернути на свій бік шляхтича і війта стародубського Ісака Дерев'янка, який очолював обозну службу полку. 3 листопада 1688 р. гетьман Мазепа залишив за ним рангові війтовські маєтності: слободку Антонів Лубок і три млини на р. Ревні: під с. Дем'янками і в с. Понорниці [839, 143]. Його змінив Дмитро Журман (Турченко) і залишався на цьому уряді принаймі не менше 14 років, коли обозним став Прокіп Силенко.

Після двох років спокійного полковникування Тимофія Олексійовича пірнач перейшов до Михайла Миклашевського, який походив зі смоленської шляхти, тісно пов'язаної з КиєвоМогилянською академією [1206, 361]. Син шляхтича смоленського і Марії Станіславівни Кохановської, доньки сотника і отамана чернігівського, мав чотирьох братів, «которые служили великим государям, «лет з тридцать и более на которых службах и живот свой кончили» [650, 2], тобто приблизно 1655–1685 рр. За спогадами його сина «больше 50 лет служил» [614, 407], тобто 1656–1706 рр. Ще за гетьмана Ігнатовича він став військовим товаришем, гетьманським дворянином і радником, був поставлений Самойловичем отаманом городовим глухівським (1675). Служба за цього гетьмана йшла нерівно, хоча і по висхідній. Мабуть, як свояка Петра Рославця його було усунено від урядів. У 1677 р. він знову був лише військовим товаришем, проте 1679 р. бачимо його осавулом полковим ніжинським, з цієї посади 1682 р. призначений генеральним хорунжим. Через рік же Самойлович поряд з Мазепою надав йому уряд генерального осавула. Беручи участь у різних військових експедиціях «изранен тяжелыми ранами» [614, 407]. Внаслідок невідомих нам причин 27 серпня 1686 р. був звільнений з посади.

Після приходу до влади Мазепа призначив Миклашевського знову на посаду осавула генерального. З подачі гетьмана царю він отримав чин стольника, а 1689 р. затвердження полковником стародубським [503, 10]. Знову полковник стародубський (1705– 1706.19.03.). Отримав гетьманські універсали на млини і хутори Березовщина та Десятуха 2–ї полкової сотні (10.08.1704, 15.09.1706).

Значних втрат козацькостаршинський корпус зазнав внаслідок бойових дії у ході російськошведської війни, особливо під час битви 1706 р. під Несвіжем. Майже повністю була знищена бойова старшина двох полків — Стародубського і Переяславського. Загинули полковники Михайло Миклашевський [1124, 243], Іван Мирович, зять Миклашевського Андрій Гамалія, сотник погарський Тарас Григорович (Гаврилович), лише з стародубців потрапили до полону старшини Романовський, Чорнолузький [629, 17], Турчевський, Тимошенко, Бурляка та інші.

Після несвізького погрому полк очолив Іван Скоропадськой. 25 серпня 1687 р. гетьман Мазепа надав йому як полковому писареві універсал: «сел два називаючиеся Вихвостов и Баровица в ключу Седневском лежачие з слободкою на старом селищи, прозиваемом Дроздовище от сего ж ново осаженой при млине власном купленом на реци Смячи» [839, 75]. З 1707 р. тримав у своєму оточені молодого полковниченка Андрія Миклашевського [614, 407].

Полковими суддями були Давид Пушкаренко, Яків Завадовський, Іван Ракушка–Романовський. Крім Скоропадського, полковими писарями зафіксовані Іван Давидович, Григорій Дорошенко, Опанас Покорський (у 1703 р. його у ранзі писаря Мазепа направив до царя гінцем), Гордій Савич НосикевичПригара, Остафій Панкевич.

Полковими осавулами були Яків Трушенко, Гнат КоровкаВольський, Яків Завадський, який у 1679 р. вийшов із Луцького повіту, став дворянином гетьмана Самойловича, потім служив «при боку» Якова Самойловича. Значний військовий товариш (1686–1688). У 1686 р. Яків отримав с. Дохновичі. Осавул полковий (? — 1693–1703), суддя полковий (1703–1705). Щонайпізніше з 1693 р. по 1703 р. осавулом був Григорій Старосельський, який попередньо відомий як ярославський курінний отаман Глухівської сотні, посланець гетьмана Мазепи (1689) [768, 359]. Владел с. Усколковим, мабуть, як ранговим, бо перед ним воно належало Гнату Коровченку, а після — Павлу Яворському, які теж були полковими осавулами. Є згадка і про осавула Артема Протиченка.

Полкову сотню тримали брати Чорнолузькі, власники с. Фоєвичі, які отримали цю маєтність у 1680 р. від Самойловича [1013, 237; 839, 839, 502]. Микола Маркович (? — ран. 1707) за Самойловича прибув по р. Сож від поляків до Стародубського полку, став сотником полковим. 19 лютого 1689 р. полковник Тиміш Олексійович надав йому с. Меленськ [839, 554]. 6 лютого 1693 р. за 200 золотих купив частину млина померлого Оникія Москаля у вдови Марфи Семенівни та її синів Данила і Опанаса [703, 12]. Помер бездітним. Його рідний брат Іван (? — 1725) згадується як осавул полковий стародубський (1704). 26 лютого 1704 р. отримав гетьманський універсал на Зарудню і Коровщину, а також на побудову на р. Зародинці на купленому займищі між грунтами Найпутовським і Коровщиною млина і хутора [839, 422]. Під Несвіжем потрапив у полон до шведів, через рік звільнився. Сотник полковий стародубський (1707–1723). 9 січня 1707 р. отримав гетьманський універсал на с. Фоєвичі, яке після смерті брата перейшло до двору полковника стародубського Миклашевського [839, 502]. 7 листопада 1707 р. за роботу на Печерській фортеці в Києві отримав гетьманський універсал на побудову в своєму с. Фоєвичі греблі з трьома млинами [839, 518]. В проміжку між сотникуваннями братів сотником був Прокіп Силенко.

Топальським сотником (? — 1687.07. — 1691.10. [818, 144] — ?) був Федір Опанасович Кольчевський — покозачений шляхтич. Можливо, його батьком був Опанас Зенченко, якому як військовому товаришу і мешканцю стародубському Мазепа надав універсал 5 вересня 1787 р. на послушенство людей на ним поселених грунтах [839, 77]. Якщо це припущення вірне, то найстаршим відомим представником Кольчевських, батьком Опанаса був Зінець. Федір Кольчевський отримав універсал Мазепи на с. Нове 7 жовтня 1687 р. [839, 96]. На сотникуванні його змінив Григорій Кожуховський — син полковника сердюцького. Він з батьком і братом вийшов з Правобережжя, був значним військовим товаришем, а пізніше очолив сотню. Надалі цю сотню очолювали Станіслав Полубенський, Федір Модзалевський, Федір КоровкаВольський.

Новгородськими сотниками були Давид Пушкаренко, Іван Стягайло, Лук'ян Жоравка. У Мглині сотникували Григорій Парфененко, Іван Романовський, Михайло Турковський. Останній розпочав службу «при боку гетьмана Мазепи», потрапив в шведський полон. Пізніше «дозорця почепський», сотник мглинський. 30 травня 1707 р. купив млин в с. Вормин на р. Вормин у значного військового товариша Степана Сейновича. У Шептаках сотником був Тиміш Андрійович, син кролевецького сотника МаньківськогоВладики, який заклав основи роду КуриленківТимошенків. Вихідці з Правобережжя (очевидно, Уманського полку) МаньківськіВладики утримували міцні позиції на Кролевеччині, де Іван Манковський став сотником кролевецьким, його син Карпо очолив сотню Шептаківську.

Почепськими сотниками згадані Адам Байдак, Григорій Кроткевич, Осип Мартинович, Гнат КоровкаВольський, Лук'ян Рославець, Кузьма Алфьоров. Після коломацького перевороту Наум Ноздря позбувся уряду, але вже 4 жовтня 1687 р. як колишній сотник отримав підтвердження на три власні млини: на р. Деревейні під с. Старосіллям, під с. Чорнобабинцями, на р. Костиці в с. Васьковичі [839, 90], а 11 січня 1688 р. він як значний військовий товариш отримав гетьманський універсал на с. Жукове «до ласки войсковой» [839, 117].

У Баклані сотником був Павло Гудович (? — 1700) — покозачений шляхтич з Правобережжя. За сімейною легендою перейшов на Лівобережжя у 1680 р. В 1686 р. купив двір в Стародубі у Степана Олексійовича Зарудного. 28 червня 1691 р. отримав універсал Мазепи з дозволом придбати хутір. У 1696 р. мінявся грунтами з Олексієм Тарайковським. Значний товариш Стародубського полку (1686–1697), сотник бакланський. Загинув під Нарвою. Його змінив Іван Мовчан.

У Погарі сотникував Григорій Прожика, а городовим отаманом впродовж тривалого часу був колишній сотник сердюцького полку Ребриковського (1679) Артем Подоляка.

Прилуцький полк очолювали Іван Стороженко і Дмитро Горленко [1241, 191]. Наказними полковниками знані Григорій Чернявський, Семен Ракович, Іван Ніс. Після перевороту полковим обозним залишився Григорій Чернявський. У 1697 р. він передав частину своїх володінь Густинському монастирю [1133, 57]. У 1699 р. уступив уряд Івану Носу. Відомі чотири полкові писарі — Семен Ракович (чотири роки), Петро Патока (один рік), Іван Себастьянович (тринадцять років), Гнат Лисеневич (три роки), полковий суд очолювали Тарас Кіндратович (два роки), Кіндрат Тарасович (чотири роки), Іван Ніс (13 років), Трохим Троцина (два роки).

Осавулами були Семен РаковичПортянка, Василь Самойлович, третій представник старшинської династії Стефан Чернявських (? — 1677–1709–ран. 1714). Після звільнення з уряду став значковим товаришем. Владел с. Сорочинці, яке 19 вересня 1709 р. за ним підтвердив гетьман Скоропадський. Був одружений з Марією Самойловою, яка після його смерті вийшла за значкового товариша Романа Березина.

Полкову сотню 20 років очолював Яків Кіндратович ЗолотаренкоХмельницький. При цьому Мазепа підтримував його попередника. Так, 19 листопада 1696 р. він надав села Дідівці і Манжівку колишньому сотнику полковому Івану Маценку [839, 12].

Варвинську сотню очолював Федір ЛяшкоТарновський, Журавську — Іван Кисіль, Іваницьку — Семенович, Павло Миницький (дев'ять років), Ічнянську — Олександр, Яків Миронович, Андрій Стороженко, Красноколядинську — Павло Загурський, Тиміш Андрійович, Корній Салогуб, Срібнянські — Василь Громика, Андрій Троцина.

Київський полк очолювали Костянтин Солонина (два роки), Григорій КоровкаВольський (два роки), Костянтин Мокiєвський (18 років). Професор Л. Мельник стосовно 1701 р. пише: «Наказним гетьманом став київський полковник К. Мокієвський, який ще не мав належного авторитету. Між ним і старшиною почалися чвари…» [1182, 111].

Серед наказних полковників були Роман Жила, Сава Безпалий, Федiр КоровкаВольський, Петро Борсук, полкових обозних — Павло Андрiйович, Павло Лясковський, Iван Яновський, Трохим Пiдтереб, покозачений шляхтич гербу «Ястржебець» [1162, 6] Якiв Барановський, полкових суддів — Iлля Жила. Павло Лясковський пробув рік на цій посаді, ставши обозним, три роки суд очолював Iван Дворецький. Серед полкових писарів джерела згадують Данила Солонину, Сазона Грабського, Володимира Єнкевича. Полковими осавулами були Iван Гутор, Якiв Барановський, Несмiян, Гнат Юрійович. Серед полкових хорунжих — Борис Жила, Сергiй Солонина. Прапорщиком був Петро Крозецький.

Козельцькими сотниками були Матвiй Стефанович, Петро Борсук, Лука Іванович, Микола Голод, Федiр Ханенко, Грабовський. У Києві сотниками були Іван Бутрименко, Андрiй Шидловський, Олександр Сакович, Федір Третяк, Процик Голицький. З сотників моровських відомі два наказних: Василь Iлiсiковський і Федiр Третяк, а також один повний — Яким Федорович Третяк. В Острі уряд тримали Т. Пiдтереб (два роки), I. Дворецький (два роки), Федiр Єлець (один рік), покозачений шляхтич гербу «Ястржебець» [1162, 10] Василь Бобруйко (два роки), Петро Кисіль, Василь Губа, Якiв Шафран (один рік), Василь Губа (один рік), Яків Шафран (шість років).

Носівськими сотниками були Лаврiн Лихолiтко, Мисько Федоренко, Роман Турик, Семен Шаула. У Бобровиці сотникували покозачений шляхтич [1162, 25] Григорій Виридарський, Павло Бичко, Семен Наливайко, Прокіп Бичок, Михайло Хенцинський [185, 1], Петро Солонина.

Серед гоголівських сотників маємо згадки про Садiвничого, Василя Потулинського. Романа Рожанського змінив Григорій Рожанський. У Кобижчі сотникували Семен Парфен, Василь і Матвій Мандрики, Денис Древинський, Данило Гнилокожа.

Полковника лубенського Ілляшенка змінив у Коломаку Григорій Гамалія. Колишній полковник у 1689 р. отримав універсал на с. Коровинці Роменської сотні і залишався значним військовим товаришем. Через рік Гамалію змінив його давній соратник Леонтій Свічка [630, 5], який тримав пірнач до рубежа нового століття, коли полковником став Зеленський Дмитро.

Полковими обозними були Дмитро Глуховець і Іван ТимченкоЗаборовський, полковими суддями — Андрій Якубович, Савченко, Леонтій Кичкаровський, Мартин Мартос, полковими писарями — Леонтій Кичкаровський, Яків Теодорович, Максим Троцький.

Осавул полковий лубенський [736, 164] Григорій Додока (? — 1663–1722–?) походив з Пирятинщини, лише «при старості лет» у 1722 р. на с. Шкуратів, яким він володів, Скоропадський, будучи в Ромнах, видав універсал бунчуковому товаришу Мойсею Худолію за умови, що той доглядатиме Додоку. Його змінили Григорій Таволга, Яків Христич, Василь Савич, Андрій Петровський. Полковими хорунжими були пирятинець Влас Семашко, Григорій Варениця, Федір і Григорій Ярмоленки.

Полкову сотню очолювали Леонтій Піковець, Андрій Якович, Захар Салогуб, Сава Кирилович, Василь Савич, Леонтій Скорик, Андрій Островський, Іван Прийма, Іван Корнєєв (КорнієвичОгранович). Пирятинськими сотниками були Леонтій Кичкаровський, Ангелієвський, Андрій Гладкий, Семен Вакуленко, чигриндубравськими — Семен Пашкевич, Чуйко, Ярема Ілляшенко (Шолудько), Іван Булюбаш, роменськими — Василь Лахненко, Максим Максименко, Максим Бакай, Іван Заборовський, Хома Манджос, смілянськими — Василь Громека, Григорій Близнюк, Роман Грибовод, снітинським — Сава Сокольський, глинськими — Михайло Жуковський, Лаврін Ігнатович, городиськими — Степан Петровський, Стахович Андрій, Петровський Андрій, лукомським — Михайло Постомський, сенчанськими — Лесько Слюз і Осип Величковський, лохвицькими — Михайло Гамалія, Степан Пештич, Мартин і Павло Мартоси, чорнуськими — Лаврін Замниборщ і Яків Христич.

О. Оглоблин стверджує: «Впливова група опозиційної старшини, що тоді зайняла вороже становище супроти Мазепи і московської орієнтації. Тут об'єдналися родичі колишнього гетьмана Самойловича, й серед них небіж гетьмана Михайло Самойлович, колишній полковник гадяцький, і зять гетьмана стольник кн. Юрій СвятополкЧетвертинський із дядьком своїм мітрополитом Київським

Гедеоном, родичі і друзі М. Самойловича — Полуботки, батько Леонтій Артемович, полковник переяславський, і син Павло Леонтієвич, колишні дорошенківці — генеральний писар Кочубей (та його полтавська парентела — Жученки та Іскри й головний серед них полтавський полковник Жученко) й, можливо, генеральний суддя Вуяхевич, кол. полковник переяславський ДмитрашкоРайча, приятель М. Самойловича. Серед невдоволених з Мазепи були ще генеральний обозний Борковський, кол. київський полковник Солонина, миргородський полковник Д. Апостол і, можливо, стародубівський полковник Миклашевський. Нарешті, за ними були їхні численні родичі, отож мало не вся аристократія старої Гетьманщини» [1269, 91]. За логікою Оглоблина, антимазепинці мали міцні позиції у п'яти з десяти козацьких полках (при чому у трьох тримали полкові пірначі), їх очолювали два генеральні старшини. Петро Іваненко, як вважає В. Борисенко, представляв ту групу козацької старшини, яка перебувала у опозиції до Мазепи: «До неї входили колишні полковники Переяславського полку Дмитрашко Райча, Київського — Кость Солонина, Полтавського — Федір Жученко, генеральний писар Василь Кочубей, небіж попереднього гетьмана Михайло Самойлович, батько і син Полуботки та ін.» [896, 251]. Цей же автор відносить цю групу до прибічників українськокримського зближення [896, 251]. Все ж така точка зору, з нашого погляду, дещо перебільшує антимазепинські сили, як чисельно, так і щодо їх зв'язку і згуртованості.

Батька Петрика, дружину, родичів (і, очевидно, дітей), мабуть, з Нових Санжар було ув'язнено. Були взяті «в замок за караул» Кочубей, сотник чернігівський Микола Грембецький, полковник київський Григорій Вольський, гетьманський дворецький Висоцький (О. Оглоблин вважав, що це Роман Висоцький, гетьманський дворянин, відомий дипломат, а згодом священик у Ромнах) [1267, 193].

У Полтавському полку Мазепа однозначно робив ставку на Герцика, пасинка колишнього генерального обозного Забіли, і Левенців. Але вони навіть разом взяті зі своїми рідними і свояками, не могли тягатися з впливом і можливостями Жученків. Починаючи від нього, 550 дворів у Решетилівці належало на уряд полковника. Він осадив с. Ташлик (28 дворів). Царською грамотою 20 вересня 1690 р. за ним були затверджені 122 двори в с. Жуки. У м. Біликах при своєму млинку купив грунти і заснував слободку Федорівку, яку віддав онуку Івану Залеському. Звільнений від полковництва, у серпні 1691 р. Жученко був притягнений до слідства з приводу втрати коней під час останнього кримського походу.

Основою багатства Павла Герцика, який знову у 11 липня 1691 р. отримав полковницький пірнач, були 124 двори у с. Стасовцях, а також села Вакулинці, Явончиці, надані гетьманом Мазепою. На куплених грунтах у Решетилівській сотні осадив с. Демидівку, тримав с. Васильківку «с приметными грунтами, мельницами и рыбными ловлями». Він видав заміж доньок Христину за сина охочекомонного полковника Іллі Новицького Григорія, Марію — за військового товариша Володимира Максимовича, одну з доньок за Іскрицького, Ганну — за Пилипа Орлика, одружив старшого сина Григорія з донькою смілянського сотника Лубенського полку Василя Громеки Настасією, молодшого Івана — з донькою Івана Левенця Горпиною [1240, 271].

У 1696 р. полтавським полковником став нащадок гетьмана Остряниці Іван Іскра [1475, 71–77]. Мазепа надав йому с. Івашки (101 двір), Грабинівку (22 двори), Івончинці (5 дворів), викупив у Герциків с. Демидівку. Восени 1701 р. 1,5 тисячі козаків полку на чолі з Іваном Іскрою входили до команди Шереметьєва в боях у Прибалтиці [1182, 112]. Рік полком керував Михайло Гамалія (1702–1703), а потім — Іван Левенець (1703–1709) [256, 1]. 21 листопада 1704 р. Мазепа надав йому с. Нижні Млини. Наказним у нього став Григорій Герцик. Він спочатку був військовим канцеляристом і разом і своїм патроном — гетьманом Мазепою і чоловіком сестри Орликом в свої приїжджі двори у гетьманській пристоличній маєтності с. Митчинках Батуринської сотні [1012, 370]. 21 травня 1708 р. він продав Тагамлицьку луку осавулу полкової артилерії Михайлу Руденку.

Полковим обозним став Прокіп Левенець. Ще на Коломаці 27 липня 1687 р. він отримив гетьманський універсал на с. Мильці, на уряд обозного тримав с. Комарівку Білицької сотні (56 дворів).

Після якоїсь опали протягом 1684–1687 рр. Кость Кублицький повернувся до активного життя і змінив на посаді полкового обозного Левенця. Навіть після його відставки Мазепа турбувався про одного з синів Костянтина, який потрапив у татарський полон і був викуплений донськими козаками у 1694 р.

Левенець отримав у 1689 р. царську грамоту на с. Мильці і, мабуть, у 1690 р. змушений знову посісти уряд обозного. Проте, роки брали своє і вже наступного року полчани поховали Левенця. Прокіп помер, і 20 червня 1691 р. гетьман підтвердив с. Мильці за його сином — полковим сотником Іваном. Через два роки він отримав і царську грамоту на це володіння.

На короткий час обозним став Василь Сірко, якого змінив Михайло Нащинський, а потім Адам Ненаденко. Наступний обозний — Дорош Дмитрієвич тримав другу частину с. Рибці (26 дворів). Він очолював дуже потужну полкову артилерію. Відомо, що під час оборони Полтави від шведів місцевий російський гарнізон використовував 21 мідну полкову пушку, поверення їх пізніше вимагали полчани.

Тринадцять років полковим суддею був Петро Буцький. У 1689 р. Мазепа підтвердив за ним 70 дворів на с. Мартинівку. Водночас з ним, другим, а пізніше першим суддею був Іван Красноперич. Другим суддею був Іван Несвіт.

Відомо п'ять осавулів: Микита Михайленко, Степан Фіринченко, Іван Левенець, Дорош Дмитрович, Василь Петрович.

У реєстрі полкових писарів зазначені Федір Мураховський, Петро Буцький, Іван Черняк [927, 11], на якого у 1693 р. Мазепа звернув увагу і йому була затверджена половина (32 двори) с. Рибців. Надалі писарем був Олександр Чуйкевич, якому Мазепа надав с. Пушкарівку (16 дворів).

Серед полкових хорунжих відомі Кузьма Воскобойник, Осип Прокопенко, Роман Яковенко, Гаврило Руденко, Романча, Левко Дорошевич, Дорош Нащинський.

Полкові сотні очолювали Петро Яковенко, Михайло Петрашенко, Іван Левенець, Андрій Нащинський, який з 1691 р. тримав с. Брусьє. Надалі ці сотні тримали Матвій Цесарський, Микита Плечник, Іван та Григорій Черняки, Петро Кованька, Гнат Юрченко.

У Великих Будищах сотницький уряд утримували спочатку Михайло, а потім Максим Левченки, а наказним сотником там згаданий Максим Носач. У Решетилівці сотникували Ясько Завадовський і Буженко, у Старих Санжарах — Самійло Манджар, Степан Дорошевич, Іван Іванович, у Нових Санжарах — Матвій Семененко, Екглер, Максим Плічник, Осип Бич, Роман Якович, у Біликах — Іван Сакун, Андрій Знанченко, Федір Шепель, Степан Гавришенко, у Кобиляках — Федір Захарченко, Андрій Хилецький, Михайло Опанасович Надтока. Орлянськими сотниками були Петро Вербицький і Данило Войцехович.

Серед царичанських сотників відомі Федір Щербиненко, Василь Шибайленко, Григорій Лук'янович, а також наказний Тиміш Кунашенко. У Кишеньці сотникував Василь Харсек, у 1693 р. його на кілька місяців змінив Степан МоскальРаєцький. У цьому ж році знову уряд повернув Харсек.

Переволочанськими сотниками були Семен Щербина і Іван Ковальчук, у Келеберді — Яків Донець і Федір Забуга, у Нехворощі відомі три сотники: Іван Бузовський, Федір Сухомлин, Василь Ганджа, у Маячці, Китайгороді і Сокільці — по одному: Федір Вублич, Семен Ревенко, Григорій Штепа відповідно.

У Миргородському полку після короткочасної (1688) втрати пірнача [1161, 22] Апостол отримав царські грамоти 1689 і 1691 рр. на села Хомутинці (360 дворів), Бакумовку (158 дворів), Вергуни (209 дворів), тримав він і с. Поповку (475 дворів) [725, 7, 10]. У червні 1701 р. він був поставлений на чолі 17тисячного козацького корпусу (Переяславський, Полтавський, компанійський, гетьманський, полки Пашковського, Федька — 3800 козаків), який гетьман направив за наказом царя до Прибалтики, де вів бої з шведами в Естляндії і Ліфляндії [1182, 112, 114, 115]. Після битви під Ерестфером Д. Апостол писав Мазепі, що Шереметьєв наказав віднімати у козаків трофеї, заявляючи, що «від нас не було діла і служби» [1379, 635].

Мазепа підтримував у полку Лісницьких і Зарудних, які мали да вніші козацькі коріння, ніж Апостол. Як противагу Апостолу у полку вважали Романа Лісницького, який єдиний із місцевих старшин отримав царську грамоту 1689 р. з підтвердженням володінь у Шишаках (197 дворів) [725, 17].

Полковими обозними були Андрій Іванович, Костянтин і Андрій Кандиби, Матвій Щербак, Василь Базилевський, суддею — Григорій Зарудний, писарем — Іван Ялинський, осавулами: спочатку Григорій Зарудний, йому 27 лютого 1689 р. Мазепа підтвердив, а у 1689 р. він отримав царську грамоту на 50 дворів с. Слобода [725, 9, 47]. Десять років осавулом був Василь Лагода (1691–1701), полковник Апостол надав йому с. Аврамівку (10 дворів, там же ще 160 дворів) [725, 11, 12].

На чолі полкової сотні стояли Петро Короленко, Трохим Антонович (Медведенко?), Сандул Маневич, Григорій Лісницький, Мусій Зарудний. Власівських козаків очолювали сотники Лаврін Радченко, Устим Сахненко, білоцерківських — Василь Гнидченко, Василь і Лаврін Базилевські, Гнат Левченко, богацьких — Демид Андрійович, Стефан Москаленко, хорольських — Денис Харченко, Клим Лагода, Василь Родзянко. Останньому з них 5 травня 1704 р. Апостол с. Хвощовку в Сорончинцях надав [725, 49].

З уставицьких сотників відомий Григорій Стефанович, голтв'янських — Матвій Остроградський, якому полковник Апостол у Сорочинцях 15 травня 1688 р. надав с. Броварки (93 двори) [725, 14, 46], кременчуцьких — Максим Євстратієвич, сорочинських — Іван Мартиненко (Мартинович), шишацьких — Пилип Борисенко.

Гадяцькими полковниками за Мазепи були Михайло Борохович [1128, 547] і Степан Трощинський, наказними — Юхим Вечірка і Роман Корицький. Обозну службу очолювали Яків Корицький, Максим Борохович, Степан Трощинський, полковий суд — Юхим Вечірка і Василь Велецький (у 1695 р., будучи військовим канцеляристом, від Мазепи як гонець їздив до Москви) [653, 1], полковим писарем був Яків Воронченко, осавулами — Андрій Ісаєнко, Прокіп Моренко, Мойсей Клименко, Яків Воронченко, Андрій Катрич, Федір Вечірка, Василь Кирилович, полковими хорунжими — Ілля Воронченко, Гаврило Матвієнко, Федір Вечірка, Кирило ПоганаМати.

Полкові сотні очолювали Іван Озерянський, Кирило Мартинович ПоганаМати, Корній Беленченко, Лук'ян Лобода, Cидір Цуцмай, Котельвську — Онисим Гнєдич, Білецький, Лютенську — Мисиченко Федір (Мисщенко), Куземинську — Тимко Пашченко і Онисим Гніденко, Рашівську — Петро Зеленський, Ковалівські — Онисим Якович, Юхим Ісаєнко, Іван і Тарас Перехрести, Зіньківські — Іван Зеленський, Ілько Павлович, Пилип Перехрест, Матвій Романович, Ілля Ботка, Грунські — Пилип Іванович, Михайло Богуцький, Іван Кисіль, Федір Шамрай. У Комишні згаданий лише один сотник — Юсько Крупський, у Опішні — Василь Кирилович, Петро Яковенко, Роман Корицький, Сидір Магденко, Філон Лихопой.

Мазепа підтримував Степана Гречаного. Останній брав участь у чигиринських і обох кримських походах [641, 43 зв] як значний військовий товариш. Отримав універсал Мазепи на села Римарівку і Бурки з млином на р. Груні в два кола (1688.27.08.) [839, 137], царське підтвердження на ці села та на с. Оксютинці у Роменській сотні Лубенського полку (1689.20.09.). Його син Федір як військовий канцелярист ГВК використовувався Мазепою як гонець до Москви (1693), але після смерті батька гетьман відібрав у нього с. Оксютинці.

Після коломацьких подій 1687 р. до влади у Переяславському полку прийшов ДумитрашкоРайча, якого змінив у 1688 р. Яким Головченко, після смерті останнього менше року полковникував Леонтій Полуботок. Майже два роки на чолі полку був Іван Лисенко, а з 1692 р. пірнач перейшов до Івана Мировича [929, 48].

Скинення Самойловича, очевидно, було жаданим для Романенків. Це зміцнювало надію на успішне зведення рахунків з Сулимами та Полуботком. Після коломацького перевороту якийсь з молодших Романенків Харко ввійшов до складу полкової старшини, ставши осавулом переяславським [1061, 58–60], і підписав Коломацькі статті. В 1688 р. він брав участь у погромі Полуботка, вирубавши 5 дубів в його Шелеховському лісі [795, 133].

У серпні 1687 р. під час бунтів Петро Романенко захопив у Івана Сулими у Воронкові худобу, в Скопцях «з возов складали много добр Ивана Сулими, привезенних з Воронкова» [836, 26].

Івану Сулимі вдалося стабілізувати ситуацію і заручитися підтримкою нового гетьмана. 9 листопада 1688 р. Мазепа підтвердив за ним Сулимінці і Лебедин, а наступного дня віддав розпорядження полковому писарю Михайлу Мокієвському віддати с. Кучаків. Нам невідомо, які кроки протягом 1687–1688 рр. робив Сулима, але те, що він був затятим ворогом ворога Мазепи — переяславського полковника Думитрашки, стало основою зближення Мазепи і Сулим. А рід Романенків, так і не зреалізувавши можливість помсти Сулимам, потрапив під новий удар.

Виходець з Переяславського полку, генеральний осавул Сербин підтримував тісний зв'язок з ДумитрашкоюРайчою. Коли останнього затримували в Москві і він листом викликав домонтівського сотника Стефана Томару, то останній у супроводі трьох козаків спочатку заїхав у Батурин до Сербина. Генеральний писар Кочубей подорожнього листа їм не підписав. Тоді Сербин видав лист за своїм підписом: «За ним Дмитрашком вношу мою покорную просьбу, жебы предстательством вашое княжое вельможности волен был от дальное з ссылки и по времени отпущен в дом свой... жебы не было на мене от войска и народу о том поречения, понеже прежде моего уряду тое не бывало» [751, 28], — і лише після цього вони поїхали до Москви [1273, 201]. Мазепа намагався привернути Сербина на свій бік, надавши йому с. Підлипне Конотопської сотні, яке було відібрано від Самойловичів [730, 54].

Марко Думитрашко наказав спустошити пасіки Полуботка в Іванкові, Трипіллі, Шелеховці, Ходоркові (разом з Федором Дараганом). Усе це Марко робив за наказом свого дядька, використовуючи березанських козаків і відвозячи діжки меду Райчі. Він же пограбував Харлановський, Бубнівський, Домонтівський та Іркліївський стани, забравши собі рибу. З млинів Полуботка взяв більше ста осмачок борошна і не віддавав. До Басані послав свою челядь і забрав зі стада полковника 67 коней. У Шелеховському лісі Полуботка Марко Дмитрашко порубав дуби і 70 возів відвіз до себе. У Шелеховському фільварку 10 коп сіна потравив, а 36 скирд та ще зпід Бикова 3 скирти сіна забрав собі. В Переяславі 2 і в Золотоноші 1 яму вівса викрав. Забрав у Полуботка турецького коня вартістю 120 червонців і, відвівши в Москву, комусь подарував. З двору Полуботка забрав 100 колод липового різаного дерева [1142, 402].

Мазепа вважав, що Думитрашко «своими взятками и яростию зело всех изобидил» [768, 177] і «все старшие и меньшие те полчане зело желают чтоб Дмитрашко не был у них полковник» [768, 177].

У лютому 1688 р. Мазепа сповіщав Василя Голіцина, що отримав від коронного гетьмана Станіслава Яблуновського звістку про те, що Леонтій Полуботок «з ханом вступал советы» [751, 17]. Про це гетьмана сповіщали через Якова Глуховця та Іскрицького. Мазепа, доносячи у Москву, все ж застерігав «абы Полуботок таковых, страшных и на главу свою огненосных речей важился» [751, 18].

Переяславський воєвода Василь Мяснов в Переяславі «о измене чинили извет» [751, 62]. Московський уряд вимагав від Мазепи, щоб той «без указу …и без розыску ничего над ним не чинил» [1267, 169]. Колишній переяславський полковник Леонтій Полуботко був викликаний з Чернігова до Батурина, де відбулись очні ставки з переяславцями і засідання генерального суду. Його вина не була доведена і сам він відпущений додому в Чернігів, а його обвинувачувачі — у Переяслав.

Мазепа наказав «любо для ведомостей о неприятелском приходе проносячихся велелем быть полковнику переяславскому в дому через дне праздничные Рождества Господня задержатися, а в Батурин на обыклый заезд не приездити» [850, 219].

Крім Полуботка, під караул бралися «за преступления» Войца Сербин, Данило Апостол, Гамалія. До Москви був посланий Райча. 6 травня 1688 р. Мазепа «чрез Дмитрашка Райчу послал …инструкцию, в которой о делах наших войсковых написаны желания потребныи» [751, 27].

У травні 1688 р. «переяславского полку людям, от Дмитрашки зобыженым, велел до Батурина з супликами и скаргами приездити». Мазепа направив до Переяслава генерального суддю Михайла Вуяхевича, який нещодавно повернувся з Москви, з товаришами «и там всех скарг тамошных полчан о обидах, Дмитрашком поделаных, выслухати, и о всех его Дмитрашковых поступках ученити розыск» [751, 60]. Заарештований Думитрашко наприкінці вересня під караулом був переведений з Севська до Батурина. Задля кращого слідства і суду з Батурина додому був відпущений Думитрашко.

5 листопада 1688 р. Мазепа писав царям Івану та Петру і цариці Софії про необхідність указу «о его Дмитрашковых разных поступках и о починенных через него многих людям обидах учинен был перед судом войсковым розыск» [751, 59]. А до суду Думитрашко мав перебувати під караулом. Крім того, мали надійти монарші укази про неможливість Райчею посідати уряд переяславського полковника, а також і полковника будьякого іншого полку.

18 грудня 1688 р. до Переяслава прибули генеральний суддя Михайло Вуяхевич, Іван Ломиковський і писар судовий Андрій Васильович, з місцевих старшин були запрошені полковник Головченко, обозний Гулак і городовий отаман Максим Хоменко. Вони розглянули скаргу колишнього полковника Полуботка на Думитрашку.

Увійшов у конфлікт з верхівкою переяславського козацтва і генеральний осавул Сербин. Приводом для цього стало наступне. Випущений ним татарин «чату татарскую в полк Переяславский приводил» [768, 285]. Козаки знову захопили його в полон і «посажен в тюрьму в Батурине, где Войца крепким неотступным прошением домогся ево у меня, и позволил ему я взять ево на свои руки, а обещался он Войца додержать ево до воли моей, но не устоял в том слове» [768, 232]. Сербин разом з Думитрашкою знову його відпустили, «дав ему лошадь и платье» [768, 232]. «Переясловские казаки знатные будучи с полковником своим в Батурине великий на него Войцу чинили вопль» [768, 285].

Мазепа універсалом надав йому села і млини (серед них с. Підлипне Ніжинського полку), у травні 1688 р. підтримував його чолобитну на отримання царської грамоти, яка б підтвердила ці маєтності [768, 163].

У травні 1688 р. гетьман видав універсал про підготовку до військового походу. Тоді «пришли ко мне полчане переяславские, старшина, и ис черни, многие, чрез словесное, Максима атамана переяславского донесение, чтобы им поволил обобрати полковника совершенного, без которого в поход итти неохотно им» [768, 117]. Гетьман вирішив так: «Думаю им дати ныне на воле, чтоб кого хотят выбрали» [768, 117]. До гетьмана доходили чутки, що полчани бажали бачити полковником Головченка, і Мазепа з цього приводу радився з князем Голіциним. Пізніше гетьман сповіщав до Москви: «Я, призывавши к себе в Батурин полчан Переяславских и обявивши им тот ваш царский пресветлого величества указ, утвердилем им полковником совершенный Якима Головченка старожитного Переяславского казака, який сего минувшего лета был по моем повелению Наказным Полковником; который и перед сим мел на себе, Переяславского, и Черкаского, полковничества, а также и асаульства енерального уряды» [751, 59]. Полковник Яким Головченко володів на уряд селами Помоклями, Пологами, Циблями, Леляками [796, 18] 2–ї полкової сотні, Старим і Кальним Воронківської сотні.

20 січня 1689 р. гетьман сповіщав, що Сербин «болен будучи и чрез весь пост предрожественный у меня не быв, так же и на празник Рожества Господня мало явился кому, как и сюда в Глухов слабости ради своей ко мне не приехал, сам з доброй своей воли, прислав ко мне, при старшине воздаяние свое чинил, за чин генерального есаульства где и то говорил что для слабо своей в том трудовитом чину служить великим государем и великой государыне не сможет» [768, 284]. Мазепа сповіщав, що «ево отговорку я принял и от трудов ясаульских ево увольнил» [768, 284].

14 лютого 1689 р. гетьман Іван Мазепа писав до князя Голіцина, що архімандрит Ісайя «при седел неотступно Войце Сербину тяшко ныне болезнующему которому есть давной знакомец, яко он же архимандрит, ему Войце спасенные предлагающе пожитки в той болезни, в чернеческую его облек одежду, назвав его Виктором» [768, 296].

У Батуринському монастирі Сербин написав заповіт, в якому своїй хрещениці Ганні, по другому чоловіку Василисі Перехрест, яка походила з єврейського роду, залишив хутір Дем'янчицький з кутом Островським, полем, греблею і грунтами.

Думитрашко ж «повсякчасно лає його поза очі та ганьбить при старшині й полковниках» [1379, 1104]. Мазепа у відповідь поставив стосовно нього питання на старшинську раду на Різдво 1689 р.

На Великдень 1689 р. Головченко занеміг і, згодом «поклонился за уряд полковничества» [768, 346]. Та й Мазепа не збирався його залишати, про що писав князю Голіцину: «Я ево при том уряде не оставливая как вже и полагатца на него в том побережном краю нельзя» [768, 346]. «Перяславской бывшей полковник Яким Головченко окоторого несправных поступках я вашей княжой вельможности доносил пришед в Батурин как сам в себе поосмотрил неправость так и здоровье свое к такому уряду имея неспособное» [768, 346]. Його двір у Переяславі надалі перейшов козаку І полкової сотні Василю Баришівському [309, 81].

16 липня 1689 р. Мазепа відпустив з Батурина до Переяслава новопризначеного вдруге полковника Полуботка, наказавши «дабы належащую хранил бодрость и осторожность к сохранению целости того края» [768, 346]. Наступного дня гетьман писав до Голіцина, що поставив повним полковником до Переяслава Леонтія Полуботка, «а то учинил я по имянному вашей княжной вельможности предложению, памятуя что ваша княжая вельможность усмотрев ево к их царскому пресветлому величеству верность многократно ходотайственное свое за него о таковом ево на уряд воздвижении изволил мне говорить слово» [768, 346].

Полуботок доньку Марію видав заміж за Івана Федоровича Сулиму, Варвару — за сина переяславського спаського священика Павла Самойловича Добронизького, який служив у Генеральній військовій канцелярії, ще одну доньку — за онука Філона Джеджалії Федора Івановича Мировича. Таким чином він породичався з трьома впливовими родинами Переяславщини — Сулимами, Добронизькими і Мировичами.

Але вже 10 січня 1690 р. згідно з монаршим указом Мазепа вислав до Переяслава комісію у складі генерального осавула Андрія Гамалію, київського полковника Григорія КоровкуВольського, значного військового товариша Захара Шийкевича. Комісія розглядала заяву козака Івана Смольського [850, 219]. Полуботка ж Мазепа до повернення комісії затримав у Батурині. До розслідування приєднався переяславський воєвода Семен Толачанов [1273, 199]. Мазепа заарештував полковника переяславського Леонтія Полуботка і його сина Павла. Проте швидко звільнив їх, але Леонтію не надав жодного уряду і той рахувався лише серед значного товариства Чернігівського полку. Так були ізольовані родичі Самойловичів.

Полковником переяславським вдруге став Іван Лисенко (1690.25.06 –1692.02.). Як бачимо, звільнений Самойловичем, він повернувся на полковничу посаду після 12–річної перерви за Мазепи в умовах протистояння проти переяславського угруповання ДумитрашкиРайча і як противага до позицій Полуботка. Л. Окіншевич звернув увагу, що це призначення відбулося гетьманом не «через раду старшини, а призначив його від себе» [1274, 86]. У Переяславському полку у володінні Лисенка були: села Студеники, Помоклі, Лецьки, Пологи, Циблі, Ячники, Козинці, Городище, В'юнище, Старе, Кальне, Капустинці, Дениси, Сосонова, Ташань [1242, 128]. Його другою дружиною була Гафія Трохимівна Підтереб (? — 1665–1725 — ?), донька обозного київського.

Полуботку і Данилу Апостолу у 1692 р. в Сорочинцях робили очну ставку, коли останній доніс про те, що Полуботок знав про антигетьманські наміри гадяцького полковника Михайла [1273, 199].

Гетьман Іван Мазепа вважав, що в Переяславському полку, як прикордонному, завжди «крепкая нужда употребляет великие бодрости и внешней осторожности», «разсуждаю что им полковники присыланные зело докучны» [768, 177].

Зрештою, полковником став онук (по жіночій лінії) Філона Джеджалії Іван Мирович, який у квітні 1696 р. отримав жаловану грамоту на с. Циблі. Про його близьке оточення дізнаємося з того, що у 1698 р. від нього були заслані розглядати справи Василь Барановський і Костянтин Следзинський [778, 107]. Мирович надав значковому товаришу Дмитру Пирогу с. Велику Карартуль в ІІ полковій сотні [796, 25]. 19 січня 1703 р. він продав двір у Переяславі Івану Сулимі [309, 70].

У 1706 р. разом з ним у шведський полон потрапила полкова старшина, сотники, багато козаків. «Запроваженый за море до места Готтебургу, зо всем полком, и тма в великой нужде многие скорби терпичи скончался, в день святой великомучиницы Варвары, и похоронен там же под зборищем лютерским, со своих полчан и пленников», — записано у синодику Київського Михайлівського Золотоверхого монастиря.

На уряді полкового обозного Лук'яна Дейнеку змінив Леонтій ГригоровичПотапович (? — 1644–1709 — ?) — колишній старшина Черкаського полку [1047, 240], спадковий власник с. Жердева, хутора Каневського при с. Канівцях Іркліївської сотні. Полковим обозним переяславським був близько 10 років (1696–1704). Пізніше на цьому уряді був Стефан Томара.

Серед полкових суддів згадуються Іван Сусло, Олефір Максименко. Колишній уманський полковник Стефан Яворський став суддею полковим переяславським, потім очолив сердюцький полк. Перед обозництвом суддею був Леонтій Потапович. У 1690 р. полковим суддею став Леонтій Матвійович Панкевич, син кропивненського полковника, потім лубенського і переяславського полкового судді, який 17 серпня 1690 р. отримав гетьманський універсал на підтвердження володіння с. Леляки [838, 203–204]. Пізніше його вдова Настасія передала землі годунівські в Яготинській сотні під хутір Переяславському монастирю, які разом з передачею Петра Гриневича були стверджені гетьманом Скоропадським в 1715 р. і монаршою грамотою в 1718 р. [1032, 210]. Після несвізького погрому суддею став Матвій Берло.

Полковим писарем відразу ж після перевороту став Михайло Мокієвський, його змінив, прийшовши з ГВК, Сава Шабельник, потім Данило Осиповський і Лука Петровський. Полковими осавулами були Федір Дараган, Агафон Попонченко, Данило Галатенко, Семен Харченко, Леонтій Пясецький, Стефан Томара. З хорунжих відомий Клим Іскра [1147, 300].

На чолі І полкової сотні були Григорій Волинченко, Леонтій Сезонович, Василь Томара, Рустанович, Іван (Юнко, Юсько) Гулак, Данило Левченко, ІІ — Лаврін Барабаш, Данило Левченко.

У Березані сотникували Михайло Пилипенко і Михайло Турчин, у Басані — Карпо Яцькович. На нього Мазепа робив особливу ставку в полку, надавши універсал на села Щаснівку і Озеряни. Причому універсал йому був підписаний поряд з такими визначними полководцями, як Данило Апостол і Федір Жученко [1143, 406].

Ще під час подій 1687 р. в липні Карпо Тимошович писав до окольничого Неплюєва про назріваючу різанину в полку і клопотав поспішити з допомогою [925, 43]. Переяславський полк тоді знаходився у команді Г. Самойловича, а басанський сотник разом з миргородським полковником Апостолом підтримував Мазепу, допомагаючи заарештувати Л. Полуботка і Ф. Сулиму. У 1689 р. він супроводжував Мазепу до Москви і отримав царські підтверження на маєтки [1046, 408], які були надані гетьманом раніше [551, 2]. Роль Карпа визначалася в сотні як тим, що він був сотником 20 років, так і тим, що він — сват ніжинського полковника Степана Забіли, віддавши свою доньку за його сина Василя [1059, 80–85]. Крім доньки, мав сина Данила, який в 1694 р. був гінцем Мазепи до Москви.

Мабуть, тільки вік Яцьковича не дозволив Мазепі спротегувати його на переяславське полковництво. Після Яцьковича сотниками у Басані були Григорій і Клим Шаповаленки, Іван Васькович.

У Баришівці відомі сотники Матвій Голубенко, Лук'ян Степаненко, Денис Мироненко, Василь Лавренченко. У Воронкові сотниками були Іван Сулима, Іван Берло, Василь Берло, у Гельмязові — Марко (Тарас) Погребевич, Федір Тоцький, у Терехтемирові — Федір Дараган і Клим Іскра [1147, 300]. У Лепляві сотникували Іван Черкаський, Матвій Лавренко, Іван Нерада, Іван Семенович, у Бубнові — Іван Канівець, Денис та Іван Деркачі, у Піщанській сотні козаків очолювали Андрій Костенко, Павло Притиско, Степан Томара, у Домонтові — Кіндрат Великоіваненко і Сергій Колибоженко.

Золотоніськими сотниками були Іван Мирович, Тарас Третяк, Лук'ян Шульга, кропивненськими — Василь Талда, Григорій Ісаєвич, іркліївськими — Ярема Петренко, Василь Завойко, Дем'ян Тулуб [1085, 40], яготинськими — Григорій Момот, Логвин Рокитний, Йосип Павленко, бориспільськими — Михайло Розлач, Грицько Гордієнко, Іван Шорсткий, Федір Магіровський, Іван Перехрест, Василь Лавренченко, Семен Новакович. За свідченнями джерел, з Мазепою пішли до шведів близько 1200 (1000 комонників і сердюків і 200 козаків). О. Оглоблин вважає, що «можна прийняти цифру близько 3000, як найбільш імовірну» [1267, 363].

Перелік козацькостаршинських родин, представники яких пішли з Мазепою, має бути таким: Апостоли, Бистрицькі, Болботи, Волковицькі, Галагани, Гамалії, Герцики, Горбаненки, Горленки, Довгополи, Зеленські, Кандиби, Карпеки, Кожуховські, Красноперичі, Лизогуби, Ломиковські, Максимовичі, Малами, Мировичі, Мокієвські, Нахімовські, Новицькі, Орлики, Покотили, Рузановичі, Сулими, Сергієнки, Третяки, Харевичі, Чечелі, Чуйкевичі, Янковські, Яснопольські. 9 сотників Прилуцького полку, писар полковий лубенський. З Мазепою пішли канцеляристи ГВК. Так, Стефан Тарновський згадував, що у січні 1709 р. його з Київського полку забрано до Канцелярії «ради скудости писцов, понеже Мазепа в изменничую с собою всю канцелярию увел сторону». Можливо, ГВК очолював значний військовий канцелярист (? — 1707.01. — 1708 — ?) Данило Болбот. Болботи відомі наприкінці ХVІІІ ст. як дрібностаршинський шляхетський рід Чернігівського полку.

695 старшин зафіксовані в реєстрі за гетьмана Мазепи. Вони представляли 562 родини (6 Забіл і Борсуків, по п'ять Дорошенків, Зеленських, Донців, Романовичів, по четверо Тарасевичів, Солонин, Мокрієвичів, Кандиб, Гамаліїв, по троє Черняків, Третяків, Завадських, Жураковських, Жил, Петровських, Нащинських, Перехрестів, Парфененків, Мандрик, Максимовичів, КоровокВольських). По двоє старшин за часів Мазепи представлено з родин Барабашів, Безпалих, Берло, Бичків, Бороховичів, Бутків, Величковських, Вербицьких, Вечорок, Воронченків, Герциків, Гулаків, Даценків, Дорошевичів, ДумитрашокРайчів, Зарудних, Затиркевичів, Звенигородських–Левченків, Іскр, Киселів, Кожуховських, Колосів, Киселів, Корицьких, Лавренків, Лагод, Левенців, Левченків, Лизогубів, Максименків, Малюг, Мартосів, Мировичів, Мокієвських, Павельченків, Пилипенків, Плічок, Полуботків, Ревенків, Рожанських, Романовських, Савицьких, Салогубів, Сідок, Скоропадських, Стаховичів, Стороженків, Сулим, Тарасенків, Товстолісів, Томар, Тоцьких, Троцин, Ханенків, Чернявських, Чорнолуцьких, Чуйкевичів, Шабельників, Шаповаленків, Шаул, Шендюхів, Шепеленків, Шульгів, Юркевичів, Яковенків, Якубовичів, Яремієнків, Ярмоленків — разом 68 родин.

За прізвищами фіксується 461 рід. За Самойловича з них не мали влади 258 (56%), серед цих родин — 24 (9,3%) правобережні. 44% (203) родин зберегли свій вплив у старшинському середовищі (серед них були Шаули, Шендюхи, Шираї, Чуйкевичі, Черняки, Чернявські, Туранські, Трощинські, Троцини, Томари, Товстоліси, Силичі, Сербини, Семашки, Себастяновичі, Свічки, Сахновські, Сангурські, Салогуби, Рубани), з них iз правого берега слід віднести щонайменше 18 (8,9%) (серед них Стороженки, Гамалії, Солонини, Скоропадські, Ханенки, Улезьки, Тарасенки, Якубовичі, Сулими, Радченки, Костенецькі, Корицькі, Кандиби, Звенигородські, Дорошенки, Гулаки, Вуяхевичі, Безпалі).

Із 399 відомих родин за гетьмана Самойловича у мазепинський період у джерелах не зафіксовано 201 (50,4%) — з них лише 6 правобережних.