Німецький окупаційний режим

Гітлер характеризував війну з СРСР як війну за Україну. Щодо майбутнього останньої фашисти довгий час не мали одностайної думки. Як джерело продуктів, сировини і робочої сили Україна не мала рівних серед республік Радянського Союзу. Разом із тим у неї були сильні традиції державності і прагнення до самостійності. Тому міністр східних територій А. Розенберг пропонував надати Україні самостійності, аж до створення своєї держави, яка б, однак, перебувала під німецьким протекторатом і гарантувала постачання рейху продовольства та сировини.

Однак симпатії Гітлера належали тим силам, що хотіли ліквідувати будь-які ознаки самобутності України. Лідер цього угруповання Г. Геринг вважав за доцільне поступово германізувати терени СРСР, максимально експлуатуючи їхні природні багатства та людські ресурси. Комуністи, радянські керівники, євреї підлягали винищенню. Решта населення зобов’язувалася працювати на завойовників. Згідно з расовою теорією фашистів українці мали стати рабами німців і використовуватися на некваліфікованих роботах. Всю Україну нацисти розглядали як життєвий простір для свого народу. За планом «Ост» Німеччина мала намір депортувати з України десятки мільйонів людей, а на родючі тутешні землі планувалося переселити німецьких колоністів, а також певну кількість «арійського» населення Данії, Голландії та Норвегії.

Знехтувавши інтересами корінного народу, Гітлер поділив окуповану Україну на окремі адміністративні одиниці. Закарпаття ще в 1939 р. окупувала Угорщина. Рейхскомісаріат Україна, створений 20 серпня 1941 р., включив більшу частину Лівобережжя і Правобережжя. Галичина увійшла до генерального губернаторства Польщі під назвою «дистрикт Галіція». Буковина разом із частиною Південно-Східної України (з Одесою включно) дісталася Румунії, котрою правив союзник Гітлера Антонеску, і стала складовою частиною провінції Трансністрії. У східних прифронтових областях уся повнота влади належала німецькій військовій адміністрації.

Рейхскомісаріат Україна (з центром у м. Рівне) очолив фанатичний расист Е. Кох, якого німці називали за виняткову жорстокість «другим Сталіним». Кох ненавидів і зневажав українців як неповноцінних істот «нижчої раси». Управлінням краєм – організацією «нового порядку» – займалася розгалужена бюрократична система, в якій місцеве населення допускалося лише на найнижчі щаблі: поліцаїв чи сільських старост.

З перших днів були налагоджені поставки до Німеччини продовольства і матеріальних цінностей. Вивозилося устаткування заводів і фабрик, яке не вдалося своєчасно евакуювати, рухомий склад залізниць, сировина і матеріали, зерно і худоба. Ешелонами відправлявся український чорнозем. Німці викопали й вивезли понад мільйон фруктових дерев. Спеціальний оперативний штаб відібрав і вилучив з музеїв понад 40 тис. найцінніших творів мистецтва, історичних реліквій, колекцій тощо. Серед них – низку нумізматичних колекцій світового значення, стародавні рукописи, колекції зброї часів Запорозької Січі. Окупанти не гребували бронзовими ручками від дверей київських палаців, мармуровим обличкуванням стін.

Населення України підлягало трудовій повинності. 2,4 млн. молодих людей («остарбайтери») були насильно вивезені на примусові роботи до Німеччини. На селі зберігалася колгоспна система («лігеншафти»): люди мусили працювати від світанку до смерку, порушення каралися смертю або позбавленням їжі.

Мешканців міст чекала ще гірша доля. Україна мала стати цілком аграрною територією, міста – вимерти. Тому Е. Кох заборонив медичне обслуговування і різко обмежив постачання продуктів харчування у міста. За роки окупації Київ утратив 60% мешканців, Харків – понад 30% і т. д.

За наполяганням Гітлера, наука і культура ізолювалися від українців. Фюрер стверджував: «Освіта дасть більш розвиненим з них можливість вивчати історію, оволодіти історичним досвідом, а звідси – розвивати політичні ідеї, які не можуть не бути згубними для наших інтересів». У тон йому генерал Йодль вважав, що навіть написи «Стережися поїзда!» зайві в Україні, бо вони дорожчі за життя 1–2 слов’ян, які можуть потрапити під потяг.

У Рейхскомісаріаті активно діяли зондеркоманди, котрі мали завдання винищувати комуністів, євреїв і всіх, здатних до опору владі. Так було спалено сотні «партизанських» сіл, часто разом з усіма їх мешканцями. Жорстоке ставлення до євреїв та військовополонених зумовило заснування 50 гетто та 180 великих концтаборів. «Фабрики смерті» діяли у Києві, Львові, Дніпропетровську, Кіровограді. Люди в них вимирали від голоду, холоду та хвороб. За перші 3–4 місяці окупації були розстріляні 850 тис. євреїв, червоноармійців, комуністів (безумовно, злочинні дії фашистів не набули б таких масштабів, якби не сприяння окупантам частини населення, котре розчарувалося в радянському ладі, ототожнюючи його зі сталінськими злодіяннями).

Жорстокий фашистський терор зумовив стрімке зменшення населення України. Швидко впроваджувався у життя план її обезлюднення.

Дещо м’якшим був режим у інших зонах окупації. Так, попри всі жорстокості, у Західній Україні фашисти дозволили збереження системи початкової, середньої і професійної освіти, діяльність окремих культурницьких осередків. Майже не існувало поліцейського терору в Трансністрії, де румунські власті, хоч і заборонили прояви національного руху, до жорстоких каральних акцій не вдавалися.

Ситуація в прифронтових районах зумовлювалась перебігом бойових подій і відзначалася так само жорстоким ставленням німців до українців, як і в рейхскомісаріаті.