Розвиток промисловості в Україні. Становище робітників

Посилено розвивався капіталізм в Україні й у промисловості. Особливо швидко зростали нові великі індустріальні центри. Важливе значення для України мав великий центр металургійної та кам'яновугільної промисловості, що зростав у Катеринославській губернії, у Донецько-Криворізькому басейні та в самому місті Катеринославі. Новий економічний район вугіллям забезпечував Донбас, а рудою - Кривий Ріг. На базі цієї сировини виникли великі підприємства - металургійні та машинобудівні - перш за все, Дніпровський завод у Кам'янському (Дніпродзержинськ), Олександрівський у Катеринославі, завод англійського капіталіста Х'юза у Бахмутському повіті (нині місто Донецьк), що випускали метал, а також паровозобудівні заводи у Луганську та Харкові. Завдяки новій техніці й капіталістичній організації праці, українська південна металургійна база дуже швидко обігнала Урал за виробництвом продукції. У цих районах зосереджувалися десятки найпередовіших за технологією і найпродуктивніших для того часу металургійних підприємств.

За 40 пореформених років видобуток кам'яного вугілля в Донбасі зріс із 60 до 690 млн. пудів на рік: Україна давала 70% видобутку вугілля Росії. Видобуток залізної руди з 1870 по 1900 р. зріс з 1,3 млн. до 210 млн. пудів, тобто у 158 разів, і Україна давала 57% видобутку руди Росії. Виплавка чавуну в 1866-1897 pp. на Олександрівському (Катеринослав), Дніпровському (Кам'янське), Гданцівському (Кривий Ріг) та Дружківському (Донбас) заводах зросла з 3 млн. до 46,3 млн. пудів.

Для доставки сировини й готової продукції необхідні були шляхи. Ця потреба викликала прискорене будівництво в Україні залізниць. У 1865 р. стала до ладу перша залізниця Одеса-Балта. А вже до 1900 р. протяжність залізничних шляхів в Україні зросла до 8 420 км. Спочатку будівництвом залізниць займався сам уряд, а потім цю справу було передано до рук приватних акціонерів.

У1884 р. розпочала діяти відома Катерининська залізниця, щоз'єдналавугільнийДонбасіззалізоруднимКриворіжжям.Зкінця XIX ст. стали постачати залізницям паровози Харківський та Луганський паровозобудівні заводи. Значну частину перевезень взяли на себе й пароплави. На Чорному та Азовському морях і ріках, що у них впадають, на 1900 р. працювало близько 500 суден.

Базуючись на багатій аграрній продукції України, розвивалися легка і харчова промисловість. Україна стала основним виробником цукру в царській Росії й давала 71% усієї продукції країни. У 1885 р. в імперії було 245 заводів, з них 173 - в Україні. Вони давали всього 21 млн. пудів цукру, а на українські з них припадало 15 млн. пудів. Головними центрами цукровиробництва були Київська, Подільська і Харківська губернії.

Прискорено розвивалися млинарство, винокуріння, кустарні промисли (килимарство, гончарство).

На західноукраїнських землях промисловість розвивалася дуже слабо і в основному базувалася на кустарному виробництві. Головною галуззю тут було нафтовидобування, центрами якого стали міста Борислав і Тустановичі. Нафтові промисли фінансували австрійські та англійські промисловці, і давали вони 5% світового видобутку нафти. Розвиток інших галузей гальмувався браком капіталу, сировини та умов розвитку. Навіть дрібні галузі - шкірообробні, склодувні, текстильні - розорилися,колиуГаличиніпроклализалізниці(перша - Львів-Перемишль у 1861 p.) i сюди напливли дешеві товари з Заходу. З великих підприємств залишилися тільки лісообробні та спиртогорілчані.

У зв'язку з господарськими реформами в Росії та Австрії, докорінно змінилися й українські міста - надзвичайно розрослися одні, занепали інші, виникли нові, а старі стали звичайними великими селами. У підросійській Україні швидкими темпами розвивалися і росли Одеса (400 тисяч населення) - четверте місто за величиною в імперії, Київ (250 тисяч), Харків (175 тисяч) та Катеринослав (115 тисяч). Швидко розвивалася нещодавно заснована Юзівка, чорноморські порти Херсон і Миколаїв, вугільно-металургійні Луганськ і Кривий Ріг. На Лівобережжі багатіли Суми, Полтава, Ромни, на Правобережжі - Біла Церква, Житомир. Але, незважаючи на ріст міст, основна маса населення України жила у селі, а міські жителі складали всього 13% усіх мешканців Наддніпрянщини. Окрім того, українців у містах було дуже мало, й основна маса жителів міст складалася з росіян та євреїв.

Міськими мешканцями були крамарі, ремісники, промислові робітники, лікарі, освітяни, чиновники, а також колишні дворяни, військові та нова буржуазія - банкіри, підприємці, капіталісти.

Аналогічна картина була й у західноукраїнських містах, де основним їхнім населенням були поляки та євреї. У великих містах, таких як Львів, Станіславів, Чернівці, Броди, проживало всього 10% населення Галичини, а українців серед міських жителів було лише 14%. На початку XX ст. українці на всіх територіях свого проживання були витіснені у глухе й упосліджене село.

Швидкий розвиток виробництва вимагав значних вкладів капіталу, що великою мірою приходив з закордону. Тому значна частина великих, передових тоді підприємств належала іноземним капіталістам. Так, за кошти англійця Джона Х'юза було побудовано великий металургійний завод і селище Юзівка (тепер м. Донецьк) у самому центрі Донбасу. У селищі Кам'янське (тепер Дніпродзержинськ) Дніпровський металургійний завод побудували бельгійські капіталісти. Металообробний завод на околиці Кривого Рога побудували французькі капіталісти. Іноземним капіталістам належали й численні підприємства сільськогосподарського машинобудування, що розміщувались у містах усієї України й давали близько 70% виробництва сільськогосподарських машин і знарядь праці в усій Росії. Іноземні буржуа займали значне місце у складі нового панівного класу українського суспільства.

Багато підприємств було побудовано і на кошти російських капіталістів. Зокрема, їм належали Брянський завод біля Катеринослава, Дружківський та Донецько-Юзівський у Донбасі та багато інших. Таким чином, російським промисловцям також належало значне місце у формуванні буржуазії в Україні.

На Правобережній Україні «цукровими баронами» стали росіяни Бобринські, поляки Потоцькі та Браницькі, які походили з магнатів-землевласників середньовіччя, а також нова генерація - євреї Бродські та Гальперіни, українці, колишні селяни - Терещенки, Симиренки та Яхненки. Власниками мільйонних капіталів стали також лівобережні українські підприємці - Харитоненко, Алчевський, Войтенко.

Вихідці з Київщини, розбагатілі купці Яхненки і Симиренки, капітал яких досягав 1 млн. крб., володіли у другій половині XIX ст. 4 заводами. He менш заможний Терещенко (з Глухова) побудував великий цукровий завод у Хуторі Михайлівському. Казково багатий Харитоненко із Сум також володів кількома підприємствами. Капітал колишнього таращанського чумака Ониська Тупчина обчислювався у сотнях тисяч карбованців. Заможним був і Пошивайло з Полтави.

Українські підприємці, поряд із заняттям економічними проблемами, вели широку громадську і благодійницьку діяльність. Значні кошти на розвиток української культури й освіти давали Симиренки, колекціонуванням картин займалися Терещенки, широке будівництво «богоугодних» закладів вели Харитоненки.

За даними перепису 1897 p., 30 тисяч українців жили з прибутків від капіталу, тобто складали національну буржуазію. Але ця буржуазія тільки за прізвищем була українська. За винятком кількох підприємців, яких можна порахувати на пальцях, це були зрусифіковані, далекі від проблем рідного народу люди. До того ж, сама буржуазія була настільки незначною і нечисленною, що аж до 10-х pp. XX ст. взагалі не мала ніякого впливу в державі.

Розвиток великої промисловості України спонукав розширення армії найманих робітників. За 40 останніх років XIX ст. кількість промислових робітників зросла в 4 рази. Якщо у 1860 р. їх було 86 тисяч чоловік, то в 1900 р. стало 360 тисяч. Робітники України поступово стали вагомою частиною пролетаріату всієї Росії. Формування українського пролетаріату пройшло складний шлях. Справа у тому, що в українському селі у післяреформений час швидко зростала кількість збіднілих, a to й зовсім обезземелених селян, які склали майже 60% всього сільського населення. У кінці XIX ст. в Україні налічувалося до 1,8 млн. чоловік сільськогосподарських робітників. Але вони, будучи віками прив'язаними до землі, у більшості йшли працювати до сільських економій та куркульських господарств і, звичайно, пролетаріатом не були. V промисловість йшла лише найбільш знедолена в селі частина найманих робітників. Ось чому серед промислових робітників України переважали росіяни та євреї.

Особливо швидко й у великій кількості зростало робітництво у Донецько-Криворізькому басейні, яке зосереджувалося, насамперед, у таких містах, як Катеринослав, Юзівка, Маріуполь, Кривий Ріг, Харків, Луганськ. Воно скупчувалося на великих підприємствах, що сприяло їхньому згуртуванню й організованості.

Процес формування робітничого класу йшов і в Західній Україні, хоча значно повільніше. Всього на кінець XIX ст. там було понад 20 тисяч робітників, теж головним чином поляків та євреїв. Таке явище пояснюється споконвічним слабким розвитком промисловості на цих землях, що віками залишалися аграрно-сировинним придатком Польщі та Австро-Угорщини, а також значною еміграцією українців за кордон у пошуках землі.

Умови життя і праці пролетаріату 80-90-х pp. XIX ст. продовжували залишатися тяжкими, нестерпними. На виробництві робітник цілком залежав від заводської адміністрації: заробітну плату нараховували мізерну, за найменшу провину, неточності в роботі накладали різноманітні штрафи, робочий час тривав 12-14 годин. Так, шахтарі-вибійники отримували 12-15 крб. на харчах власника, саночники - 8-10 крб., вагонники 10-12 крб. Тільки висококваліфіковані робітники отримували найвищий заробіток - 30 крб.

Техніка безпеки на підприємствах була відсутня. Буденним явищем стали травматизм і смертність робітників. Протягом 1864-1899 pp., за даними урядової статистики, в Україні загинули на виробництві 3,3 тисячі та отримали травми 16 тисяч чоловік.

Житлові умови теж були тяжкі. Бараки, землянки і брудні перенаселені казарми - ось що чекало трудівника по роботі. He одержували пролетарі й медичної допомоги, не було страхування. Освіта у робітничі селища не доходила, зате часто там можна було зустріти шинок, церкву, поліцейський околоток.

Широко використовувалася жіноча та дитяча праця, що оплачувалась значно нижче. Політично робітник був безправним, його могли Ha­ni гі. піддати тілесним покаранням.