Українсько-московський договір. Березневі статті 1654 року – історико-юридична та історична оцінка

Козацька делегація привезла до Москви грамоту Б. Хмельницького до царя і проект договору /статей/, який містив 23 пункти. На думку українського історика і юриста А. Яковліва, в проекті “гарантувалася повнота внутрішньої автономії держави й усувалось будь-яке втручання влади московського царя у внутрішні справи України”. 21 березня було ратифіковано нову редакцію статей, в документі уже залишалось тільки 11 статей. Ці статті були підтверджені жалуваною грамотою царя від 27 березня 1654 р.

Отже, договір /чи, як вважає Я. Дашкевич просто статті погоджені московським царем / 1654 р. між Україною і Московською державою укладався не за звичною для наших часів дипломатичною моделлю міждержавних договорів, тобто як єдиний акт за підписом обох сторін. Умови договору 1654 р. містяться в двох різних за формою актах: 11-ти статтях від 21 березня і узагальнюючої царської жалуваної грамоти гетьманові і війську Запорозькому від 27 березня. З боку України договір було викладено у формі “чолобитної”, а з боку Росії – у формі “жаловання”, тобто царських указів. Така форма документів була певною мірою даниною часу, а за своєю суттю договір був угодою двох держав.

За цим договором:

Верховною владою і головою Української держави був гетьман, який обирався “за вибором Війська Запорозького одживотно” на козацькій раді; царя мали лише сповіщати про вибори, а гетьман повинен був скласти присягу цареві перед царським посланником в Україні.

Судочинство. “Підтверджено права і вольності військові, як з віків бувало у Війську Запорозькому, які своїми правами судилися і вольності свої мали в добрах і судах”. Таким чином, підтверджувалась теза про цілковиту незалежність від царського уряду війська Запорозького у сфері судочинства.

Фіскальна система. Податки. Ця проблема викликала найбільші суперечки. Москва наполягала, щоб податки з України збирали царські чиновники для царської казни. Б. Хмельницький (відповідно і козацька делегація) наполягав платити Москві разову грошову данину за військову допомогу. В результаті дискусій прийшли до компромісу – вирішено було одноразову грошову данину замінити збиранням податків українською стороною з передачею їх особам, призначеним царем. Таким чином, фіскальні права України зберігались, залишався військовий скарб. Москві не було дозволено збирати податки, вона лише приймала частину зібраного військовим скарбом. Разом з тим, царський уряд мав платити “жаловання” війську Запорозькому, якщо використовував його за межами України.

Царські військові залоги в Україні. Згідно з договором царський воєвода з військом (3 тис.) мали розташовуватися в Києві, не втручатись у внутрішні справи України і утримуватись власним коштом. Не знаючи, коли Москва розпочне бойові дії проти Польщі, Б. Хмельницький розглядав появу військової залоги як демонстрацію перед іншими державами і насамперед перед Річчю Посполитою явного союзника у війні.

Міжнародні відносини. Б. Хмельницький відстоював вимогу повної дипломатичної самостійності України, права дипломатичних зносин з усіма державами. Москва наклала деякі обмеження на ці вимоги української сторони. Україна не повинна була мати активні дипломатичні відносини з Туреччиною і Польщею, а також повідомляти про дипломатичні зносини з іншими державами.

Воєнні і військові питання. Більшість статей договору були присвячені саме військовим проблемам (засоби утримання генеральної та полкової старшини, військової гармати, армії в 60 тис. козаків).

Слід додати, що український оригінал договору 1654 року досі не знайдено, /у час Руїни весь гетьманський архів було знищено/ є лише списки-перекази російською мовою, копія одного із них передана російським презедентом Б. Єльциним Л. Кравчуку в 1990 році, і опублікована в журналі «Памятки України, № 2, 1991 рік.

Серед істориків донині не вщухають дискусії з приводу історико-юридичної оцінки суті українсько-московського договору 1654 р. Спектр тлумачень цієї угоди надзвичайно широкий, але найбільш поширеними є п’ять із них:

− “персональна унія” (незалежні держави, що мають власні уряди, але визнають владу одного монарха);

− васальна залежність України від Росії;

− автономія України у складі Росії;

− військовий союз між Україною і Росією;

− возз’єднання українського і російського народів.

Цікавий підхід до трактування суті договору висловили сучасні дослідники В. Смолій та В. Степанков, стверджуючи, що він “найімовірніше, передбачав створення під верховною владою корони Романових конфедерації двох держав, спрямованої проти зовнішнього ворога”.

Можна погодитись з оцінкою відомої дослідниці цієї проблеми О. Апанович, що він не був для України ні трагедією, ні ганьбою. Цілком очевидно, що кожна із сторін вбачала в договорі засіб для реалізації власних цілей.

Значення договору полягає в наступному:

1. В міжнародному плані він засвідчив юридичну форму відокремлення й незалежність Козацької України від Речі Посполитої.

2. Договір служив правовим визнанням Росією внутрішнь-ополітичної суверенності Української держави. Формально договір проіснував до 1658 р., коли І. Виговський, уклавши Гадяцьку угоду з Польщею, намагався розірвати відносини з Москвою. З боку Росії в результаті укладення Андрусівської угоди (1667р.) було віроломно порушено українсько-московський договір 1654 р.