Старшина гетманата Ивана Самойловича

Священник городка Ходорков на Сквирщине Самойло перешел на приход в город Красный Колядин Прилуцкого полка на Левобережье [1243, 477]. Вместе с ним был и сын Иван, ставший сотенным писарем в местной сотни. Брак с Марией Голуб состоялся до перехода на Левобережье. Достоверных данных о том, когда ее отец Иван Григорьевич Голуб (Богатый) перешел в Красный Колядин с Правобережья, был местным жителем, не имеем. Однако, уже в 1654 г. он был в Красный Колядин, а несколько позже переселился в Кролевца [1240, 296]. Один из его сыновей был женат на N Ивановной Забилой, внучкой генерального обозного. Посвоячення Самойлович с Забила, безусловно, имело первостепенное значение в карьере Ивана Самойловича. Родственным связям с Забила и генеральному писарю Степану Гречаному (есть какие-то намеки на родство Гречаный и влиятельных в Прилуцком полку Горленко) следует благодарить в получении сотничьих правления в Веприке, принадлежавший к столичному левобережного полка - Гадячского. Взаимоотношения генерального писаря Степана Гречаного и Самойловича требуют дополнительного исследования. Считается, что карьеру Самойловича спротежировал Гречаный.

За гетмана Брюховецкого Самойлович вернулся в Прилуцкий полк, став наказным полковником, а, соответственно, тогда уже должен был быть сотником красноколядинським. Полковникував тогда Федор Терещенко или уже Дмитрий Чернявский. Нам невидовий ни один из полковых старшин прилуцких того времени. В. Модзалевский приводит архивные свидетельства, что Самойлович был посланником Брюховецкого в Москву к дьяка приказа Тайных дел Дементия Башмакова с «языками», за что получил награду - пару соболей стоимостью пять рублей [1243, 477].

В 1665 г. он возглавил желающий казацкий полк, который был послан под Смоленск [1243, 477]. После этой операции вернулся в Украину, однако не в родной Прилуцкий полк, а переходит в Черниговский на должность уже не сотника, а полкового старшины: сначала есаула, а затем судьи. На этих правительствах иногда выполнял функцию наказного полковника. Три года работал под началом полковника Демьяна Игнатовича. Пожалуй, проявил себя верным ему человеком, потому что когда последний в январе 1668 г. стал генеральным есаулом, то полковничий пернач перешел в руки Самойловича. В полку сотрудничал с обозным Саввой Посудевським, судьей Марком Артемовичем, писарем Леонтием Полуботком, вместе с которыми поднялся на борьбу против русских воевод.

После гибели Брюховецкого и отступления войск Дорошенко со сторонниками наказного гетмана Игнатовича получил царское прощение. Однако полк возглавлял недолго, и уже через год стал генеральным судьей, а его место занял Иван Лысенко.

Кроме Ивана Самойловича, документы донесли нам имена еще трех его братьев: Василия, Мартина, Тимоша. Все три были священниками: Василий в Лебедине, Тимофей (? Ран.1687) и Мартин (? - 1687 -?) - В Ромнах, причем двое последних были и протопопами. Мартину братгетьман предоставил с. Оксютинци Роменской сотни [1243, 477].

У супругов Ивана и Марии Самойлович был трое сыновей и две дочери [1243, 477]. Старший Семен родился примерно 1660 В таком случае и брак следует отнести около 1659 Второго сына назвали Григорием, а третьего - Иаковом, дочерей - Прасковьей и Анастасией. Позже брата жены Константина Голуба, своего шурина, Самойлович спротежировал на правительство генерального бунчужного.

После переворота 1672 для уверенности забрал царь к своему двору сыновей гетмана Семена и Григория. С 1675 г. в Москве держали по очереди уже по одному сыну. В марте 1677 из Сибири в Москву вернулся брат гетмана Петра Дорошенко Григорий, получил царский разрешение «ходить за караулом» и переселился ближе к «двора» Семена Самойловича. Яков Самойлович был в Москве безотлучно два года (1676-1678.11), в декабре 1678 отпущен был и Григорий Самойлович. 1681 Семен и Григорий находились уже в Батурине, а в Москве оставался Яков [1243, 478]. В 1680 г. 20ричний Семен Самойлович женится на пятнадцатилетней дочери Федора Сулимы Марией [1243, 478].

1672 претендентами на избрание гетманом были Иван Самойлович, Константин Солонина, Карп Мокриевич, Родион Думитрашка. Не совсем понятно, почему группу Самойловича поддерживал родственник Игнатович Иван Домонтович, который после переворота не потерял правительства судьи генерального. Он требовал подождать совета по избранию гетмана к царскому указу. На этой почве у него возник конфликт с писарем Мокриевич. Последний начал «бранитца, что Он не приговариваетъ Гетмана выбирать Указу великого Государя. И судия Иван Домонтовъ Карпу писарю говорил: тебя где напрасно Карпъ в гетманы хотеть, полно где и того что мы и за то Свои дела ... - с головой недостоин где ты и в писарехъ быть по Свои дела. И писарь где Карп за то слова судье Ивану Домонтовой выдрал половину бороды; и обозной где хотел на писаря дело дать, да поступили по писарися Дмитрашко да Солонина и то где дело так покинули »[1273, 49].

Все время гетманства Самойловича правительство обозництва держал дед его жены Петр Забела, на судейства Домонтовича сменил Михаил Вуяхевич, который вернулся из сибирской ссылки. Правительство генерального писаря занял и держал десять лет писарь Генерального Военного Суда Савва Прокопович (? - 1650 - ок. 1701.01). Есть упоминание о его предыдущее сотникування в Воронеже (1669) в Нежинском полку, затем - писарство полковой переяславское (1671). Род Савичи держал правительство генерального писаря 31 год (1672-1687), (1709-1725).

За 15 лет генеральными есаулами были шесть старшин: Иван Лысенко, Леско Черняк, Леонтий Полуботок, Павел Грибович, Иван Мазепа, Михаил Миклашевский [650, 7], хорунжими - трое: Григорий КоровкаВольський, Степан Забила [552, 1], Михаил Миклашевский [ 1124, 243] и двое бунчужных - Леонтий Полуботок и Константин Голуб. Генеральные учреждения возглавляли Василий Кочубей (писарь ГВС и реент ГВК [730, 19]), Андрей Васильевич (писарь ГИС), Степан Соломаха (есаул ГВА), Андрей Криницкий (хорунжий ГВА) Думитрашко получил на откуп индуктивный сбор в Гетманщине [179, 1]. Как видим, генеральные правительства за Самойловича занимала 13 старшин из 11 семей (Забелы и Миклашевские имели по два представителя). При этом учитывалось, что «выбирая гетмана в радо ... приговор имели ... дабы начальных людей не Перехрестова и ляхов, вот которых нам разоренье чинитца», - вспоминал несколько позже один из полковников.

Бросается в глаза тесная связь Самойловича с Лысенко. Последний сменил предшественника сначала на полковничество, а затем на правительстве генерального старшины. Активно поддерживал Самойловича Леонтий Полуботок, который еще при его полковничества писцом полковым черниговским, во время самого переворота сыграл не последнюю роль, возглавляя полковую сотню Черниговскую. В награду после переворота получил должность генерального бунчужного. Дальнейшем как испытана и верный человек был послан возглавить оппозиционное Переяславский полк.

Л. Окиншевич систематизировал факты деятельности Леонтия Полуботка в должности генерального бунчужного, а именно: в ноябре 1673 г. занимался урегулированием взаимоотношений архимандрита Михаила Лежайского и жителей сел Дехтяривкы, Кудлаевка, Игнативки [1273, 223]. В этом же месяце в гетманскую столицу въехать из Сечи бывший генеральный есаул Павел Грибович, бежавший из сибирской ссылки на Запорожье, но потому, что на Сечи был мор, его держали под Батурином в карантине, и гетман направил к нему Полуботка расспросить, как ему удалось сбежать из Сибири [1273, 225; 711, 335-336]. В феврале следующего года был делегирован гетманом принять присягу у генерального есаула Дорошенковский армии Якова Лизогуба, который перешел на сторону Самойловича [1273, 225; 711, 374]. Приезд в Москву 26 февраля 1676 большой украинской делегации, возглавляемой Полуботком [1273, 222; 717, 490], в августе этого же года он был посланником к князю Ромодановскому с информацией от гетмана о готовности к походу [1273, 222; 717, 720]. В октября 1676 г. гетман приказал ему взять на допрос и под арест в Переяслав, где он находился, стародубского полковника Петра Рославця [1273, 224; 717, 728]. В январе 1677 на духовном суде нежинского протопопа Семена Адамовича выступал как представитель от гетмана, обвиняя протопопа, и за отказа последнего принять постриг, «повелением господина бунчучний посажен в тесной узилище» [1273, 224; 715, 62]. Через 4 месяца делегирован в Курск для переговоров с Ромодановским [1273, 222; 708, 141]. Во время чигиринского похода 1678 организовывал переправу полков через Днепр, гетман «послал генерального есаула Леонтия Полуботка ... выслать в Чигирин пехотного полковника Дмитрия с серденят и Гадячского с полком его» [1273, 196; 708, 549]. Позже Полуботок стал генеральным есаулом.

Сын соратника Кривоноса [1357, 155], очевидно, казака или сотника Лисянского Якова Иван (Ивашко) Лисняченко (Лысенко) (? - 1629-1696 - ран. 1699.10) службу начал казаком сотни Лисянской Корсунского полка (1649). Женился на дочери сотника Ясногородской сотни Киевского полка Агафью Трофимовна Пидтереб (? - 1665-1725 -?) Попал в Запорожье. Поддержал Брюховецкого и от последнего стал полковником (очевидно, запорожским). Возглавив Черниговский полк (1669.05 - 1671.02 - ран. 1671.08), 3 февраля 1671 получил универсал Демьяна Игнатовича в села Осьмаки и Дягова. Переворот встретил значительным военным товарищем. 17 июня 1672 был избран есаулом генеральным, а уже 3 июля 1672 гетман Самойлович утвердил за ним мельница на р Сперва в с. Даниловке, купленный у казака Исаия Афанасьевича [1357, 133]. Был наказным гетманом (1674.02).

Местную черниговскую покозачених шляхту, возглавляли ДуниниБорковськи, Домонтович, Кохановский. Самым известным представителем семейства Домонтовича в казацкой среде был Иван Михайлович (? 1630-1683). Он начал службу казаком Слабинского сотни Черниговского полка, получил от Богдана Хмельницкого села Смолин и Максим. Уже как сотник Слабинский в октября 1659 г. сопровождал в Москву пленных Юрия и Илью Выговских. Был судьей полковым черниговским за Брюховецкого, атаманом городовым черниговским за Игнатовича. Тогда же избран судьей генеральным. Сразу после переворота 1672 получил от Самойловича с. Кудровку. Хранил правительство судьи за Самойловича почти до смерти (1669-1681). Его сын, подписок ГВК Петр (? 1648-1676 -?) После переворота 1672 послан в Киевский полк писарем полковым (1672-1676). Возможно, этому способствовал тот факт, что в Гоголю ранее известный сотник Леонтий Домонтович [1062, 38].

10 лет в Чернигове возглавлял полк Василий ДунинБорковський, в 1675 г. наказным у него был старый Станислав Коханенко. В 1683 г. Самойлович направил в полк полковником своего сына Григория. Обозными полковыми были Константин Угровецький, Игнат Байдак, Никифор Каленикович ВеличковськийСавич, Александр Яхимович.

Судьями были Василий Болдаковський, Яцыныч, Константин Стриевський, писарями - Михаил Слободецький, Иван Скоропадский [974, 12], есаулами - Никифор Каленикович ВеличковськийСавич, Василий Мокриевич, Павел Грибович, Филон Рашко. Хорунжими полковыми были Степан Силыч и Корней Савенко. Полковыми сотниками были Дмитрий Донец и Антон Евтихиевич, киселиськимы - Кондрат Бутожалов, Герман Михайлов, Андрей Тищенко, Игнат Сахновский, Тимофей Лазовский, Березнянский - Василий Антонович, волынскими - Василий Коляда, покозачених шляхтич герба «Лада» [1162, 11] Иван Богданович, который, освободившись от сотничества, стал священником Михайловской церкви в Волынца и был им еще в 1713 г. [1078, 70-71]. После него сотню возглавляли Федор Лобина, Василий Олещенко, Василий Борисенко. Городницкий сотниками были Григорий Романович, Василий Пивень, Иван Войцехович, какой Герасим, роиськимы - Иван Рашевский [1252, 63], Степан Шихуцький, седневскими Ярема Петличенко, который был среди «борзненцив» еще в 1649 г. [823, 215] и Михаил петличный. Их сменили Кирилл Давидович, политка (ок. 1674), Григорий Пекур, Иван Полетика, Казимир Паришковський, Богдан Войцехович, какой Афанасий.

Среди Любецкий сотников известные Григорий Иванович, Иван Решутько, Василий Устинович (Устименко), в Выбли сотникувалы Яков Близниченко и Ефим Лобко, в Белоусе - Павел Товстолис, во Мне - Федор Онищенко (Ониськив), Габриель, Евсей Крупинский, Павел Павловский, Иван Курская (Курица, Курочка), в Понорнице - Федор Ковтуненко, Василий Свириденко, Андрей кости, в Синяве - Василий Маркович (Марченко), в Стольном - Филипп Марченко, в слабину - Иван Утвенко, Агей Иванов, в Соснице - Степан Зорченко, Андрей Дорошенко , Павел Крачевський.

Столичный Нежинский полк три года (1674-1677) возглавлял Марк Борсук, восемь лет Яков Журахивський (1678-1685), два года Ярема Непрак (? - 1687.07). Гавриил продажный был во главе обоза до 1674 г., когда его сменил Матвей Матвеев. Следующим обозным стал бывший сотник Бахмачский Иван Городинский, которого в 1684/1685 гг изменил сотник Конотопа Матвей Шендюх.

Федор Завадский был полковым судьей еще в 1678 г., а в промежутке между 1678 и 1682 гг его сменил хорунжий Иван Стефанович. Писарями в полку служили Самусь, Иван Дорошкевич, Дмитрий Максимович, Осип Завадский, Иван курганы.

Полковыми есаулами были Батуринец Фома Михайлович Гнилозуб, он погиб под Чигирином и Григорий Шпаковский, который принадлежал к старинной местной казацкой семьи, которая дала полка Марка Шпаковского - одного из первых казаков полка в Нежине [823, 463]. Их сменили Михаил Миклашевский [650, 10] и Аввакум Ненада. Хорунжими полковыми известны Василий игуменский, Григорий Костенецкий, Тимофей Борсук, Иван Зеленко.

Нежинские сотни возглавляли Илько Пилипенко, который начал службу в нежинской сотни Кобылецкая за Богдана Хмельницкого [823, 468], Сергей Мелентиевич, Касьян Вакуленко, Тимофей и Марк Барсуки, Григорий Трушенко, происходивший из разветвленной местной казацкой семьи (с начала Освободительной войны в сотни Феська Мринського казачили Мисько и Сахно Трушенко, а Федор Трушенко - в сотни Григория Красножона - шляхтича герба «Кита» [1162, 84]) [823, 464, 465].

Во главе Новоместски сотни были Аввакум Ненада и Гавриил Толочко, Веркиивськои - Григорий Чекановский (в 1649 г. Филипп Чеканенко, Федор Чекановский, Васька казачили в Дивицький сотни) [823, 466], Ивангородская - Демьян Иванович, Федор Малюга, Борзнянскую - Степан, Тарас, Василий Забелы, Прохоровской - Григорий Хоменко, Григорий Глущенко, Мринськои - Кузьма Акимович, Иван Урсул (Грек), Григорий Глуховский, Константин Завадский, Фома Якимович, Юсько Завадский, Иван Васильевич, Коропской - Матвей Мартынович, Нестор Михайлович, Семен Иванович, Федор Химич, Тихон Довгеля, Новомлинськои - Степан Федорович, Кондрат Степанович, Юрко Матвиенко, Антон Круглик, Степан Саливонович, Алексей Семенович, Дмитрий Семияненко, Батуринской - Иван Бутович, Василий Болдаковський, Ярема Андреевич, Бахмача - Яков Пащенко, Михаил Белоцерковец, Федор Беляк, Рождественской - Юрий Никифорович, Олишевское - Иван Пригара, Семен Кривой, Семен БиховецьСупруненко, Леонтий Шрамченко, Ярема Яхневич, Антон Яхневич. В Воронеже Иван Беспалый был наказным сотником.

Конотопа сотниками были Иван Ждан (Жданенко), Федор Кандыба, Андрей. В Шаповаловке сотню возглавляли Небаба, Василий Сидоренко, в Кролевце - Иван Маковский, Кондрат Огиенко, Иван Маковский, в Глухове - Ясько Жураковский, Василий Яловицький, в Янишполи - Василий Жураковский, в Девицы - Петр Иванов, Матвей Шендюх.

Четыре года в Стародубе полковником был Петр Рославец. 1676 его сменил Тимофей Алексеевич. Позже полк возглавил бывший генеральный хорунжий и полковник чигиринский КоровкаВольський. Он владел с. Шкрябинив в полковой сотни, с. Кривец в Топальской сотни, перешедшее к нему от Михаила Рубца (возможно, за браком). Когда же его перевели в Киевский полк, то полковником стал сын гетмана Семен, после смерти которого жезл получил другой гетманский сын - Яков.

Обозным был Григорий Тимишович, судьями - Андрей Авраамович, Яков Улезько, Самойло Колничий, писарями - Иван Воробей, Николай Подгурский, Василий Романович, Григорий Кроткевич, есаулами - Алексей Нужный, Иван Остапович, хорунжими - Никифор Квех, Иван Юркевич.

Полковую сотню возглавляли Кузьма Дашкович, Михаил Мархаленко, Дмитрий Журман, Павел Гудович, Давид Пушкаренко, Топальской - Михаил Рубец, Павел Хромченко, Новгородскую - Михаил Чарнацький, Василий Черняеве, Захар Стефанович, Константин Карнаух, Давид Пушкаренко, Иван Стягайло [348, 1] , Мглинську - Иван Есимонтовський, Павел Лось, Иван Красный, Иван Станенко, Иван Романовский, Шептакивську - Юрий Бунак, Василий Исаенко, покозачених шляхтич [1162, 89] Тимофей Куриленко, Ларко Тимишович.

Игнат Окуленко был сотником Почепский и наказным полковником стародубским (1675). Позже, в 1679 г., за ним утвержден мельница на реке Голишивци. Его сменил Авдий Рославец, который в 1676 г. сдал руководство сотней покозачених шляхтичу Науму ноздри. Атаманом городовым у него был шляхтич герба «Лук» Кирилл Великосович [356, 1], который еще 2 апреля 1664 получил от полковника Ивана плотного разрешение построить мельницу на р Косци в с. Бахаричах. Ноздря на сотничества сменил Яков Кошарское, потом это правительство вновь получил Авдий Рославец, а с 1679 г. до Коломакского переворота сотником был Наум ноздри.

У Погарі перші чотири роки після перевороту уряд сотника тримав покозачений шляхтич [1162, 90] Лазар Тимішович, а наказним у нього був Вакула Купецький, потім керівництво сотнею перейшло до родини Яремієнків, спочатку Гаврила, а з 1681 р. до його сина Тараса Гавриловича. Наказним сотником був Гнат ЧериковерВолодкевич (? — 1640–1690 — ?), який «от молодих лет до шедавого волоса у Войску Запорожском роненніе услуги» [839, 97], а з гетьмануванням Самойловича тримав уряд отамана городового погарського. У 1675 р. полковник стародубський здійснив йому надання, які 8 жовтня 1687 р. Мазепа підтвердив за ним (с. Слободку і млин власним коштом побудований на р. Липинці) [839, 97].

Бакланського сотника Михайла Морського після 1672 р. змінив Андрій Богданович, а після чигиринського походу 1678 р. сотником став Терентій (Терех) Ширай.

У деяких полках на вищих урядах йшла звичайна ротація кадрів, в інших — «чистка». У Миргородському полку помер Григорій Гладкий, який «удостоил на своё место полковником Павла Апостола, которое произвождение учинено было тогда по их вольным обыкновеям». «Чистка» 1682 р. захопила полковника переяславського Войцу Сербина, звільненого за «немощию и слабостию» (якої він, безумовно, не відчував) і полковника київського Костянтина Солонину.

Задля знищення сербськопереяславського старшинського угруповання у січні 1683 р. був влаштований суд над колишнім полковником переяславським Думитрашкою Райчею за участь у змові проти гетьмана. До судової процедури залучалися Вуяхевич, ряд правників (Андрій Васильович — писар суду генерального; Василь Ігуменський — суддя полковий ніжинський; Семен Кулага — суддя полковий переяславський), місцева переяславська козацька еліта: полковник Леонтій Полуботок, обозний Іван Гулак, сотник полковий Давид Пушкаренко, значні військові товариші Іван Гурський, Матюша Тичина, Пилип Ринд (з колишньої Межиріцької сотні Канівського полку), Іван Момот (колишній полковник переяславський), осавул сердюцького полку Герасима Васильовича Прохір Кулага [795, 123].

Прилуцький полк Лазар Горленко очолював п'ять років [1140, 248], його змінив Іван Маценко, а у 1678 р. на короткий час до своєї загибелі під Чигирином полковником був Федір Мовчан.

У 1675 р. повернувся на Лівобережжя наказний дорошенківський гетьман і генеральний суддя Дмитро Чернявський. Раніше до 1663 р. він очолював Прилуцький полк, а потім, після семи років сибірського заслання, повернувся в Україну і служив на Правобережжі у гетьманаДорошенка. Деякий час після повернення на Прилуччину був без уряду, а у 1679 р. знадобився Самойловичу і очолив Прилуцький полк. У цьому ж році отримав від гетьмана с. Ряски.

Дмитро Чернявський зміг управитися з колишніми прилуцькими полковниками Яковом Воронченком і Лазарем Горленком (полковий суддя), які були у нього наказними. Проте, старість брала своє, тому уряд Чернявський тримав лише рік, і, ймовірно, помер.

Полковником став активний учасник Переяславської ради 1674 р. [879, 543] Лазар Горленко. Разом з полком брав участь у кримському поході. 1678 р. звістка про арешт гетьмана Самойловича викликала хвилювання в полках. Прилуцький полк теж збунтувався, через бунт і загинув Горленко: його живого полчани кинули в полум'я [1140, 248]. Поховали тут же: між Кодаком і Самарою, «где и могилу знатную высыпано над ним, в которой лет десять лежал; а когда Господь Бог напрaвил сердце его мил. п. Дмитрию Горленку, за ведомостью гетманскою, будучи с полком своим на том же местцу, откопал тело милого п. родича своего и почесне допровадил до монастыря Густыне, иде положися в склепе р. 1697, сент. 15» [979, 2].

У гору пішов Василь Себастьянович, який перші чотири роки гетьманування Самойловича був полковим обозним, а постарівши, як один із найдосвідченіших у полку старшин обійняв уряд полкового судді. У 1674 р. в нагороду від гетьмана отримав села Гурбинці та Ігнатівку Варвинської сотні. Полковими обозними були Іван Ніс, Михайло Низкогляд, який після цього уряду став отаманом городовим прилуцьким. Його змінив у 1680 р. Григорій Чернявський, син полковника Дмитра, який тримав уряд щонайменше 19 років. Гетьман Самойлович надав йому с. Сорочинці (1685) [797, 12].

Протягом гетьманування Самойловича у Прилуцькому полку змінилося чотири судді: Іван Маценко, Василь Себастьянович, Лазар Горленко [1140, 248], Ян Христофорович (Іван Грек). При чому Маценко був на цьому уряді двічі.

Григорій Чернявський, перебувши десь період 1663–1672 рр. (мабуть, з батьком на Правобережжі), став осавулом полковим прилуцьким (з 1672). Надалі на цьому уряді згадані Зінець Корнієнко, Михайло Носач, Федір Мовчан, Іван Ніс, а також підосавули Іван Федорович Золотаренко і Мартин Рижій. Корогву охороняли Андрій Семенів і Семен Даценко.

Полковими сотниками були Григорій Пилипович, Юхим Куриленко, Євстафій Маценко, який, мабуть, був сином полковника Івана. Варвинську сотню очолювали Михайло Ракович і покозачений шляхтич гербу «Огоньчик» [1162, 14] Ярема Моренець, Журавську — Матвій Биченко і Степан Левченко, Іваницьку — Сава Миценко, Ічнянську — представник місцевої розгалуженої козацької родини Іван Вовченко (лише в реєстрі 1649 р. зафіксовані Артюх Вовченки і Степан — у Горлюнській сотні, Малош і Стецько — в Прилуцькій сотні Омеляна Проценка, Мартин — у сотні Шкуратова, Мисько — у Ічнянській сотні) і після переходу з Канівщин Іван Стороженко. На чолі Корибутівської сотні стояв Яцько Драник, Красноколядинської — Павло Загурський і Тиміш Андрійович, Монастирищанської — представник місцевої козацької родини Левко Петрович Карасенко (ще у реєстрі 1649 р. зафіксований Васько Карась) та Іван Михайлович, Срібнянської — Іван Вовчанський, Петро Савенко, Іван Іванович БілецькийНосенко, Трохим Троцина.

Семена Остренка на полковництві гадяцькому змінив Федір Михайлович Криницький (1672.06. — 1678.08. — ?). Покозачений шляхтич, «колишній писар пана Брюховецького» [772, 191], у 1670 р. проживав у Лохвиці. Мав тісні зв'язки із Запорозькою Січчю. На уряд полковника тримав містечко Рашівку, місто Камишин, села Гримячку, Остапівку, Березову Луку [641, 3]. Загинув під час оборони Чигирина. На початку його полковникування наказним був Федір Донець. Мисько і Влас Криниченко були козаками Богацької сотні [823, 420, 419].

Гетьман Самойлович спротегував свого племінника Михайла Васильовича на гадяцьке полковництво. Покозачений шляхтич гербу «Шелга змінений» [1162, 15] сотник лютенський Михайло Борохович [1146, 314] став обозним полковим і вони займали почергово цей уряд з Юхимом Вечіркою.

Полковим суддею був Михайло Приступка, який ще у 1649 р. як Мисько Приступенко козакував разом з Андрієм Приступенком [823, 430, 431] у Гадячі. Його змінив Юхим Вечірка (? — 1640 — бл. 1693), який спочатку був товаришем полку Гадяцького (1669), потім отаманом городовим гадяцьким. Після суддівства полкового став обозним і наказним полковником. За Самойловича тримав села Русанівку, Липову Долину [641, 2, 7].

Коли Вечірка став полковим обозним, Криницький задіяв свого старого шефа у ГВК за Брюховецького, колишнього генерального писаря Степана Прокоповича Гречаного (? — 1630–1689 — ?) на посаду полкового судді гадяцького. Самойлович надав йому с. Римарівку [641, 6]. Він був одружений з N Григорівною ДонецьЗахаржевською, донькою полковника харківського. Цей шлюб посвоячив Гречаних з російським воєводою С. Дурново, родиною Ф. В. Шидловського. Але це йому не допомогло, коли невідомо з яких причин Самойлович звільнив Гречаного з уряду полкового судді і на його місце призначив Павла Федоровича.

Полковими писарями були Степан Мокрієвич, Сидір Раєвський, Степан Залеський, Федір Трощинський, Стефан Гречаний, Василь Луб'яновський.

Увесь період гетьманування Самойловича уряд полкового осавула (1672–1687) зберігав Андрій Ісайович Мітла. Рід Мітли згадується серед козаків Лютенської сотні [823, 436]. Осавула Тихона Стефановича, який загинув під Чигирином, замінив відомий полковник попередніх часів Михайло Кияшко. Полковими хорунжими були Андрій Заєць і Кирило Мартинович.

Полкову сотню очолювали Ясько Донець, Матвій (Мелентій) Кончицький (Костючицький), Пишко (Тишко) Підлісний — походив із старовинної місцевої козацької родини, представник якої Іван Підлісний був серед засновників Гадяцької сотні, а надалі проживав у с. Крутьки [823, 431; 573, 4]. Останнім сотником полковим за гетьманування Самойловича став Леонтій Должецький. У Котельві відомо 7 сотників: Ярема Гнилосиренко, Федір Кирилович, Матюша, Кирило, Михайло Іванович, Павло Григорович, Василь Білецький. З Білецьких у 1649 р. відомий Матвій — козак сотні Гадяцької [823, 429]. У Лютенці сотником був Іван Скаженоженський (Сканожеженко), а у Куземині — Кіндрат Клименкуц.

Короткий проміжок часу до призначення полковим осавулом сотником борківським був Андрій Мітла. Серед Веприцьких сотників згадані Богдан Савченко і Василь Михайлович, рашівським сотником був Федір Вербицький.

П'ять сотників відомо у Зінькові: Левко Гаврилович, Григорій Федорович, Ілля Павлович Бутко, Данило Чупринський, Хома Григорович, Іван Цирло. Колишній полковник Микита Безпалий був отаманом городовим зіньківським.

У Груні сотню очолювали Михайло Михайлович, Пасько Григорович, Роман Бувайло. Наказним сотником був Леонтій Блажецький (Блажченки Жадан і Стецько був серед перших козаків Зіньківської сотні у 1649 р. [823, 413]). У Комишні документи згадують сотника Гната Супруненка, у Ковалівці — Степана Гриценка. В Опішні сотницький уряд перейшов до родини Корицьких і першим сотником з цієї династії став Яків.

Лубенського полковника Михайла Степановича у травні 1672 р. змінив Іван Сербин. Сотник роменський Максим Ілляшенко став полковником лубенським у 1676 р. Під його керівництвом полк брав участь у чигиринських походах.

Після Сави Кириловича Стеблювця (козак полкового товариства Миргородського полку ще у 1649) [823, 373] у 1676 р. полковим обозним лубенським став його син, колишній полковник піхотний (1671.12.) [772, 154] Іван Стеблювець. Коли ж у наступному році його змінив Павло Якович Цюпченко, Стеблювець замість батька очолив полковий суд лубенський. Але вже у 1678 р. він знову на чолі обозної служби. Покозачені шляхтичі Андрій Якович Якубович (з сотників лукомських) і Іван Сохацький очолювали цей напрям роботи у 1681–1687 рр.

Полковими суддями були Леонтій Свічка [630, 12], Сава Стеблювець, Іван Стеблювець, Андрій Якубович, Матяш Папкевич. Останній як полковник іркліївський у 1663 р. був засланий до Сибіру.

Після повернення в 1670 р. став полковим суддею лубенським. Його рідна сестра вийшла заміж за козака лубенського Матвія Піковця. Подружжя мало синів Федора — козака Лукомської сотні (1649) і Василя — сотника лукомського (1709–1718) [1070, Ч. ІІ, 187–188].

Полковими писарями були Хома Тризна, Леонтій Верхувський, Яків Теодорович, Федір Билим, осавулами Микита Бурий, Яків Лещенко, Григорій Севрюк, Леонтій Свічка [630, 9], Дмитро Зарудненко.

Полковими сотниками були Пасько Цюпченко (Павло Якович), Лесько Гладкий, Леонтій Піковець, Роман Радченко, Захар Салогуб, Андрій Якович, яблунівськими — Федір Линський, Лунський, Петро Ворона, Петро Сухоніс. Можливо, його батько Хома Сухоніс був козаком Пирятинської сотні ще на початку Визвольної війни [823, 362]. У Пирятині відомі три сотники: Остап Додока, Микита Бурий і Влас Семашко, причому останній був двічі. Костянтинівськими сотниками були Іван Лубенець і Юхим Березанець, чигриндубравським — Андрій Отрошко, смілянським — Іван Берченко, глинським — Гришко Жуковський, городиськими — Трохим Ничипоренко і якийсь Сахно, лукомськими — Олексій Бутенко і Андрій Якубович. Бутенко був вже серед перших козаків сотні, поруч з Яцьком і Василем Бутами [823, 425, 424].

У Сенчі сотникували Михайло Дубовик, Павло Заліський, Сергій Криштопенко. Родина Заліських фундувала сотню, коли до неї увійшов Федір [823, 400]. Ще раніше Михайло Заліський був сотником (1638) Переяславського полку, а хтось з його нащадків у 1677 р. отримав універсал Ігнатовича на частину млинового розміру у Чернігівському полку [632, 1]. Харко Дубовиченко розпочав службу у Миргородській сотні Гладченка (1649), а Фесько Дубовик — у Роменській (1649). Іван Дубовик був у сотні Богданенковій Канівського полку (1649) [823, 110], а ще раніше сотню Межиріцьку очолював Лукаш Криштофович (1638).

Лохвицьку сотню очолювали Юсько Котляренко, Сава Геращенко, Іван Куцкевич, Андрій Гамалія, Федір Кратченко. Чорнуськими сотниками були Лаврін Замниборщ і Лук'ян Шевейченко.

Миргородський полковий пірнач почергово тримали Іван Дуб'яга, Григорій Гладкий, Павло Апостол, і з 1683 р. його син Данило. Гетьман констатував: «въ Миргороде после отца сынъ полковникомъ» [747, 169].

Полковим обозним був Яків Федорович, суддею — Андрій Іванович, писарем — Макар Морокевський (Мрокевський), осавулами — Юхим Федорович, Грицько Яцькович, хорунжими — Іван Іванович.

Полкову сотню очолювали Фесько Сахненко і Гаврило Корсун. Сотником яресківським згаданий Михайло Череватенко (у Краснопольській сотні 1649 р. був Фесько Череватий). Після нього сотню очолювали Лесько Хвостик і Данило Леонтійович. Серед уставицьких сотників згадані Іван Майдан і Іван Лук'яненко, білоцерківських — Іван Вергун, Іван Грошенко, Марко Дяченко, Василь Базилевський. Представники родини Вергунів відомі у козацькому середовищі ще в середині ХVІІ ст. (Сергій Вергуненко в Уставицькій сотні, Лазар у сотні Миргородскій Андросовій, Іван у сотні Хорольській [823, 385, 378, 388]).

У Сорочинцях сотниками були Іван Борисенко, Іван Мартиненко, Іван Романенко, в Остап'ї — Яків Махнів, син місцевого сотника Івана (1649), який разом з батьком козакував у сотні ще у 1649 р. [823, 59].

Омельницькими сотниками були Дмитро Пащенко, Максим Федорович, Дмитро Авраменко, хорольськими — Грицько Міщенко, Микола Турукало, гербований шляхтич Василь Лагода. Останній від полковника Апостола отримав с. Аврамівку Хорольської сотні [725, 12]. У Шишаках сотником був Григорій Оробець, Яцько Павлович, Григорій Зарудний.

Знову повернув собі полковницький пірнач після втрати його за Брюховецького у Полтавському полку Дем'ян Гуджол. Очевидно, Самойлович підшукував антизапорозьку опору у Полтаві і розраховував спертися на нього як противагу Жученку. Гуджол очолював полк два роки. До влади в полку повернулися Горбаненки. Дмитро, який за Сомка був осавулом полковим полтавським, став отаманом городовим, а його син Дорош Дмитрович — хорунжим полковим.

Після Жученка полковниками були Прокіп Левенець, Павло Герцик [1146, 448], знову Прокіп Левенець. Надалі полковниками були Федір Жученко, Леонтій Черняк, Павло Герцик, обрання якого Самойлович охарактеризував так: «Въ Полтаве новый и молодой полковникъ своимъ техъ полчанъ поставленъ есть обычаемъ, потому что тамъ и прежде сего переменивалися полковники» [747, 169]. Потім знову до влади прийшов Федір Жученко.

Обозним був Артюх Донець. Рід Донців здавна осів у Полтаві. Коли розпочалася Визвольна війна, п'ять представників цієї родини вступили до лав козацького війська: Милаш, Михайло, Нестор і Василь — козаки сотні полкової Полтавської (1649), Іван — козак ІІ полкової сотні Полтавської (1649) [823, 408, 410]. Син Василя Артюх став обозним полковим полтавським за Гуджола. Його почергово змінювали Гаврило Барабаш, Андрій Лученко, Іван Браілко.

Кость Кублицький за Самойловича тричі стояв на чолі суду полкового (1673, 1675–1676, 1680–1684), отримав гетьманський універсал Самойловича на третину Соколового байраку [875, 13]. Крім нього суддями були Федір Куриленко, Федір Конашевич, Петро Мисенко, Стефан Мойцевий, Тиміш Гаєвський. Дем'ян Гуджол після звільнення з полковничого уряду деякий час був без посади, а потім два роки (1676–1677) тримав отаманство городове полтавське, і, мабуть, на кінець життя три роки суддівство полкове (1678–1680), на якому його змінив той самий багаторічний, але небеззмінний, Кость Кублицький.

Осавулами полковими були Стецько (Дорошенко), Степан Петрашенко, Іван Несвіт, Адам Ненаденко, Іван Іскра, Тиміш Гаєвський, Дорош Горбаненко. З них Несвіт був одружений з донькою Степанця (? — ран. 1677), який ще за Лукомського перед 1648 р. мав своїх вівчарів.

На уряді полкового писаря Богдана Войцеховича, якого перевели до ГВК, змінив Павло Герцик [1146, 448]. Надалі писарями були Ілляш Туранський, Кузьма Наумович, Олександр Чуйкевич, Даніель Войцехович.

За сотництво у першій полковій сотні конкурували представники найвідоміших родин полку. Спочатку сотником став Петро Жученко, потім Михайло Нащинський, а вже після нього — Іван Красноперич. Другу ж полкову сотню продовжували очолювати представники однієї родини — ГорбаненківЯковенків, спочатку Степан, а потім його син Петро.

У Великих Будищах за період гетьманування Самойловича відомі три сотники: Дмитро Харченко, Леонтій, Педан Хоменко. У Решетилівці лише два наказні, і ті з одного року (1684): Гаврило Мираховський і Семен Дерев'янко.

Павло Тарасович очолював Старосанжарську сотню, а Санжарську — Іван Труш, Федір Горячий, Кіндрат Федянович. Білицьким сотником був Андрій Білоконь, кобиляцькими — Грицько Бражний, Іван Сухин, Іван Шило, Андрій Хилецький і наказним — Павло Чечуга.

Сокологорськими сотниками в той час були Карпо (Сокологорський?) і Павло Олексієнко, в Орелі — Підстрішний, Царичанці — Гаврило Саленко, Нехворощі — Федір Сухомлин. Збереглися дані про кишенських сотників Михайла, Леська Нещенка, Луцика Шаленого. В Келеберді знані три сотники: Яцько, Павло Коба, Степан Дорошевич, а у Переволочній чотири — Мартин, Степан Білий, Андрій Олексієнко, Федір Мойсейович.

У той час, коли у Переяславі полковником був ДумитрашкоРайча 1673 р. у Київ до воєводи князя Юрія Трубецького з'явився колишній полковник і син гетьмана [1469, 142] Сулима. У серпні цього ж року на двох підводах у супроводі ротмістра Олексія Ободовського виїхав до царя. 3 жовтня 1673 р. отримав подорожній лист від царя на себе, сина Івана, племінника Олексія і 5 челядників на проїзд на 8 підводах до Глухова. Став значним військовим товаришем, прибув у Переяслав — і старе протиріччя між Сулимами і Романенками розгорілося знову. За гетьмана Самойловича перші йшли вгору, а Романенки зникли з керівних посад.

Федір Сулима зробив усе, щоб поріднитися з гетьманом [890, 12]. Йому вдалося доньку Марію видати заміж за сина гетьмана Семена Івановича. Це забезпечило Сулимі міцність і стабільність позицій не лише на Переяславщині, але і у Гетьманщині.

Поступово у полку відбулося піднесеня вихідця із Сербії Войці — Василя (Вовка) Сербина (? — 1650–1687 — ?). Можливо, вінщо прибув до Переяславського полку з корогвами Райчі Думитрашки чи полку Мигалевського. Сотник золотоніський, обирав гетьманом Самойловича на раді 1672 р., їздив у складі козацької делегації до Москви. Наказний полковник (1674), посланий Думитрашкою на допомогу полковнику Мурашці на р. Буг, потрапив в оточення в Ладижині. Йому вдалося прорватися з оточення до головних сил Переяславського полку.

Полковником переяславським Сербин був у 1675–1676 рр. Вперше обраний після розходжень гетьмана Самойловича з полковником Думитрашкою і усунення останнього. У лютому 1675 р. завдав удару загонам дорошенківців, які підходили під Бубнів, і виступив на Домонтів. Влітку цього ж року ходив за «язиком» під Мошни, де розгромив значний загін сердюків і компанійців. Зміцнюючи свій авторитет серед полчан, надав с. Малу Каратуль полковому сотнику Мойсею Саченку, с. Шабельники — сотнику бубнівському Івану Канівцю [797, 19], гай Добролежівський — Шабельнику [839, 84].

У той період житель КиєвоПечерський Максим Васильківський купив двір у жительки переяславської Феодори Якової Лагоди, до якого належали гай і три сіножаті під Переяславом. Тримали цей двір Максимовичі до 1736 р., коли у них він був викуплений значковим товаришем Григорієм Ризою [309, 282]. Залишаються не з'ясованими родинні зв'язки Максима Васильківського і полковника овруцького Петра Васильківського.

Добру згадку про себе у полчан залишив Лисенко, ставши полковником переяславським. «За його першого полковництва в 1677–1679 рр., місто Переяслав зросло і збагатіло». Після того, як залишив уряд значним військовим товаришем (1678–1690), мабуть, проживав і надалі у Переяславі.

На тлі усунення від влади Думитрашки [559, 1] зміцнювалось економічне становище Сулими. 20 липня 1677 р. полковий уряд на чолі з полковником Іваном Лисенком підтвердив за ним Сулимінці, Лебедин і Кучаків. 18 березня 1678 р. разом з племінником Іваном у жительки старицької Гафії Романихи Бочечихи купили надвоє греблю на річці Стариці, а через два роки Федір викупив у племінника його половину. 21 липня 1681 р. отримав універсал гетьмана Самойловича на с. Сошники.

Сербин знову був обраний полковником переяславським (1679–1682). На полковницький уряд тримав села Стовпяги, Ячники, Кодинці, Городище, Ув'юнище Терехтемирівської сотні [796, 21], Ядлівка, Гостролуччя Баришівської сотні, Помоклі, Пологи і Циблі, Хоцьки, села Старе і Кальне Воронківської сотні, Драбовець, Сенківці і Ковтуни Золотоніської сотні.

На Різдво 1682 р. Самойлович відсторонив Сербина від керівництва полком, який «отговариваяся немощию и слабостию» [1272, 85]. У 1683 р. заарештував його через невідомі нам причини. Можливо, підставою було пізніше звинувачення його в тому, що тримав «татарина в руках своих, отпустил его на волю при гетманстве Самойловичеве» [768, 232]. Під арештом був у 1683–1684 рр.

Генеральний бунчужний Леонтій Полуботко видав свою доньку Марію за Івана Федоровича Сулиму, тим самим забезпечуючи свій керівний стан у Переяславському полку, полковником якого він став у 1683 р. Олександр Сулима у 1684 р. став полковим хорунжим. Таким чином, в 1683–1687 рр. влада в Переяславському полку повністю контролювалася родинним кланом СулимПолуботків. До цього слід додати, що в зону їх впливу потрапили Максимовичі, з яких Дмитро став чоловіком Тетяни Федорівни Сулими.

«Нашему радетельному человеку» Полуботку Самойлович доручив Переяславський полк, «по уступке отъ того уряду бывшаго полковника Войцы, того места тогда иному кому поверить было нельзя» [747, 169]. Будучи полковником, купив на р. Трубіж у Дем'яна і Гапона Корнієнків «на гребле низшой меской чтири ставидле» [839, 177]. Потім докупив «то ж чтири ставидле» у Андрія Богданенка і «также чтире ставидле» у Олексія Бібличенка та Гната Михеєвича. Крім купівлі у Переяславі, полковницький погляд привернув і Яготин. Там «на речце Супой под Яготином у Федора Тикаленка пят ставидл, з хуторами до них прилеглими и дванатцет кол млыва з млынами свойм коштом постройл» [839, 177].

Тим часом Сербин повернувся у Переяслав, де проживав як військовий товариш. 17 жовтня 1684 р. подарував дворове місце з будинком «близ церкви Воскресенія Христова через улицу противко домов панов Сулимов Іоана Стефановича сотника Гельмязовского, Александра Стефановича хоружого полкового Переяславского стоячий» Київському Микольському монастирю. Він чекав реваншу і про це засвідчує його активна участь коломацького перевороту 1687 р. проти Самойловича, коли він був обраний першим генеральним осавулом.

Полковими обозними були Григорій Рубаник, Іван Гулак, Олефір Максименко, полковими суддями — Юрій Мокрієвич (раніше Юрій Миколайович — козак Канівського полку, який в делегації полку до Москви був найосвіченішим і підписався за усіх її представників), Семен Кульженко, Олефір Максименко, писарями — Кирило Бувайло, Андрій Кореневський, Леонтій Папкевич, Михайло Мокієвський, Петро Максимович, осавулами — Роман Романовський, Іван Мироненко.

На чолі Переяславських сотень стояли Максим Хоменко, Яків Попович, Іван Хрипуненко, Мойсей Скаченко, Мирон Гавришенко, Давид Пушкаренко, Семен Кульженко. Березанськими сотниками були Федір Бузинарський, Кирило Брайко, Дем'ян Безбородченко.

У 1682 р. Григорiй Карпович Коровка–Вольський був переведений до Київського полку на місце Костянтина Солонини з Стародуба і його резиденцією став Остер [1272, 85].

Обозними полковими були Опанас Савенко, Степан Звенецький, Іван Фальківський, Павло Лясковський. Полковими суддями були Юрій Незамай і Роман Жила, писарями — Петро Долинський і Даніель Кiпрiянович, осавулами — Яків Олександрович, Семен Кобилинський, Iлля і Роман Жили.

Козелецьку сотню очолювали Василь Каплонський, покозачений шляхтич [1162, 16] Петро Борсук, Федір Терміновець, Гаврило Жила, а Остерську — Гнат Кизимовський (Проскуренко), Iван Дворецький, Iван Лук'янович, Прохiр, Павло Дворецький.

У Києві сотниками були Федiр Ляшко, Михайло Степанський, Сава Туптало. Моровськими сотниками — Iван Шумейко і Лукаш Суховiй, носівськими — Артем Мартинович, Семен і Федiр Шаули, бобровицькими — Гнат Кальницький і Хома Биченко, гоголівськими — Iван Яковенко і Федiр Олексiйович, кобизькими — Федiр Мандрика, Федір Ханенко, Василь Небiда, Василь Мандрика, Iван Кохановський.

619 урядників 1672–1687 рр. з 538 старшинських родин стояли у керма козацьких підрозділів Гетьманщини. 6 родин мали по 4 старшини, це гетьманський рід Самойловичів, а також Мокрієвичі, Донці, Гладкі миргородські, Жили і Савенки. 8 родин мали по три старшини: Забіли, Домонтовичі, Романовські, Жученки, Борсуки, Завадські, Войцеховичі, Куриленки. По двоє старшин репрезентували у козацьке військо Яцьковичі, Яремієнки, Щербини, Шаули, Бути, Бувайли, Чернявські, Туранські, Трушенки, Барабаші, Чарнацькі, Сулими, Гулаки, Горячки, Білецькі, Стеблювці, Себастяновичі, ГорбаненкиЯковенки, Гнилозубенки, Саченки, Рославці, Борисенки, Романовичі, Раковичі, Гавриленки, Петрашенки, Пащенки, Панкевичі, Павловські, Олексієнки, Ненади, Міщенки, Маценки, Мандрики, Литовченки, Лесенки, Дворецькі, Дащенки, Кульженки, Коханенки, Кичкаровські, Ісаєнки, Ігуменські, Зарудні, Залеські, Жураковські, Жуковські — всього 47 родин.

399 родин чітко визначаються за прізвищами. Повернули владу 46 (11,5%) (а саме: репресованого угруповання Сомка — Кульженки, Барабаші, Бувайли, Бурманки, Горячки, Желєзки, Шуми, групи Золотаренка — Ковтуненки, Угровецькі, відсторонені прибічники Брюховецького — Вечірки, Гречані, Животовські, Незамаї).

Зберегли свій вплив і статус 114 (28,6%) родин, тобто з відомих родин заміна щодо старшини Ігнатовича становила абсолютну більшість. Новими у старшинському середовищі були 216 (54,1%) родин. З впевненістю можна сказати, що до влади за Самойловича прийшли щонайменше 23 (5,8% від загальної кількості старшини і 10,6% від нових родин) родини (Вуяхевичі, Гулаки, Кандиби, Каплонські, Корицькі, Костенецькі, Криштопенки, Курки, Курощупи, Лясковські, Сазепи, Низькогляди, Огієнки, Скоропадські, Улезькі та інші).

Гетьман Самойлович, з одного боку, укріплював свій монопольний адміністративний і майновий стан (за підрахунками П. Пирога, лише протягом 1681–1682 рр. скупив вісім млинів [1302, 26]), з іншого — ставав на шлях обмеження в адміністративному зростанні інших родин, а також у їх збагаченні. Такі дії гетьмана викликали у старшини непевність у своєму становищі і бажання позбутися перешкоди, яка стала наперекір їх інтересам. Особливо болісно це відчувала правобережна старшина, яка перейшла під регімент Самойловича. Відповідно, заклалалося підгрунття подіям 1687 р., коли лівобережна старшина не змогла захистити свого гетьмана. Самойлович відійшов від старшини — старшина відійшла від Самойловича.

Таким чином, наприкінці 70х років XVII ст. з гетьманством Самойловича настав період відносної стабільності в Лівобережній Україні. Правобережну ж лихоманило і далі, що робило протилежний берег Дніпра ще привабливішим для місцевих старшинських родин. Значна їх частина вже до цього часу перейшла (сама чи з окремими частинами сотень і полків) на Лівобережжя і тільки вичікувала слушного моменту, який дозволив би зайняти ключові уряди в Гетьманщині. Такий момент настав у 1687 р.