Українська преса в Канаді

Водночас з розвитком релігійного, політичного та інших органі­заційних форм життя й інституцій у демократичній країні, якою Ка­нада була, з'явилася також й українська преса. Першим часописом українською мовою в Канаді був тижневик "Канадійський Фармер", що його заснував у 1903 р. Франк Оливер, міністер внутрішніх справ ліберального уряду на чолі з Вілфридом Лор'є. Видання газети фі­нансувала канадська Ліберальна партія, як свій орган для українсь­ких поселенців. Очевидно, головним завданням цього тижневика були канадські справи, а зокрема діяльнісь Ліберальної партії, щоб укра­їнці підтримували цю партію в наступних виборах. Першим редак­тором "Канадійського Фармера" був учитель Іван Негрич.

У 1904 р. Консервативна партія, готуючись до нових виборів, також стала видавати часопис для українців під назвою "Слово", якого з'явилося заледве кільканадцять чисел.

Іван Бодруг, учитель і пастор Української Євангелицької Церкви, та священики Незалежної Грецької Церкви у 1905 р. започаткували часопис "Ранок". Українці лівих радикальних переконань 1907 р. стали видавати власний часопис під назвою "Червоний Прапор", під редакцією Павла Крата, в 1908 р. переназваний на "Робочий На­род", який редагували Мирослав Стечишин, Павло Крат та інші.

Група вчителів народної школи на чолі з Тарасом Ферлеєм з соціалістичними переконаннями 1910 р. заснували у Вінніпегу "Ук­раїнську Видавничу Спілку" на чолі з Ярославом Арсеничем. Та­рас Ферлей став її секретарем. Спілка почала видавати часопис "Український Голос", першим редактором якого був Василь Кудрик. Це були ті часи, коли ще рідко можна було почути слово "українець", "український". З уваги на те на перших порах газета вжива­ла обидві назви "українець" і "русин", як синоніми, щоб люди звикли до нового терміну і знали, що "русин" це українець. Через деякий час, коли читачі до нової назви звикли, газета вживала лише назви "Україна", "українець" та прикметники "українська", "український".

"Український Голос" став трибуною української прогресивної інтелігенції і пропагував програму самостійності України. Це був часопис — піонер у процесі перетворювання "австріяків", "рутенців", "галичан" і "буковинців" на українців.

У 1911 р. почав виходити тижневик "Канадійський русин", пер­шим редактором якого був Микола Сироїдів. З приїздом єп. Н. Буд­ки "Канадійський русин" став його офіційним органом. Часопис, як вже сама назва вказувала, був консервативного напрямку, тому відбувалася постійна полеміка поміж прогресивним "Українським Голосом" та "Канадійським русином", який у 1919 р. також змі­нив назву на "Канадійський українець". Серед української грома­ди тривала полемічна війна, головно в питаннях релігії, і не так в її духовному аспекті, як у матеріальному, тобто за інкорпорацію храмів і всього церковного майна на Руську греко-католицьку Цер­кву в Канаді, яку підпорядковано безпосередньо папі римському. Непохитна постава єпископа Будки викликала завзятий опір укра­їнської соціалістично настроєної інтелігенції, яка гуртувалася до­вкола часопису "Український Голос".

Хоча українські поселенці в Канаді в жодному випадку не пред­ставляли собою одноцілої й ідейно згуртованої громади, вони все ж таки могли похвалитися не тільки культурними й релігійними здо­бутками, але також і політичними, оскільки вже мали своїх пред­ставників в кількох міських радах, а в 1915 р. здобули два місця у провінційних парламентах — Андрій Шандро був обраний в Алберті, а Тарас Ферлей у Манітобі. Іншими словами, українська етнічна група дала про себе знати, що вона є і з нею треба числитися.

З вибухом першої світової війни на 26 липня австрійський консул в Оттаві видав заклик про загальну мобілізацію австрійських грома­дян-резервістів, які повинні голоситися до австрійської армії. Згідно з інструкціями консула, єпископ Будка видав 27 липня пастирський лист до "вірних Канадської Руси-України". Цей лист був друкова­ний у "Канадійському русині" і деякі чоловіки зголосилися на виїзд. Але в міжчасі Великобританія, а з нею і Канада, вступили в війну на боці Росії, а це вже зовсім зміняло ситуацію і тоді єп. Будка видав другий пастирський лист, "До... вірних канадійських русинів-українців", з датою 6 серпня 1914 р., в якому говорив: "Руси­ни, горожани Канади! Се наш великий обов'язок стати в обороні Канади, бо ж се край, що пригорнув нас, дав захист під стягом свободи Бритійської імперії, де ми найшли не лише хліб, але і мож­ність духового розвою.

Се наша дорога вітчина, бо тут наша сім’я, наші діти, тут май­но наше, тут і серце наше ціле, наша ціла будучність. Тому в отсій переважній хвилі пам'ятаймо, що як вірні сини Канади, вірні при­сязі зложеній Вітчині і нашому королеві і ми маємо гуртуватися під прапор бритійської держави".

Перший пастирський лист виявляв турботу про українців в Єв­ропі, а другий був продиктований життєвими інтересами тих укра­їнців, що для них Канада стала вже обраною батьківщиною, в якій вони почувалися краще ніж в Австро-Угорщині. На жаль, канадійський уряд не звернув уваги на цей пастирський лист й інтер­нував всіх тих, які зголосилися на поворот до Галичини чи Буко­вини, а також і тих, кого підозрівали в симпатіях до Австрії. Всі вони опинилися в таборах інтернованих. В одному тільки Онтаріо в таборі Капускейсінг було понад 1300 українців, а такі табори бу­ли в Манітобі, Алберті та Британській Колюмбії. Так тисячі чоло­віків, яких єдиною провиною було те, що вони колись були ав­стрійськими громадянами, замкнено в таборах, а на решту наки­нено строгий контроль, обмежено свободу слова, сходин і т. п.

Це все використали також опоненти єпископа Будки, які, по-кликаючись на перший пастирський лист, доказували, що греко-католицька ієрархія не здібна безпечно вести своїх вірних через за­грозливі роки війни.