Передумови переселення українців

Протягом останніх десятиліть XVIII та всього XIX ст. укра­їнський народ, економічно визискуваний і політично переслідуваний в Україні, відчував щораз то більший голод на землю. Водночас оку­паційні імперські уряди спроваджували на українські землі чужинців (головно росіян і німців), яким не тільки давали земельні наділи, але ще й матеріальну допомогу, щоб вони могли загосподаритися.

Створювалася парадоксальна ситуація — українські землі коло­нізували чужинці, а український селянин, не маючи вдосталь зем­лі для утримання власної родини, мусів шукати вільних земель поза межами своєї батьківщини.

У пошуках "вільної землі", нових теренів поселення, український селянин забрів на Поволжя, дійшов до Центральної Азії і далі вздовж південних окраїн Сибіру, понад рікою Амур, добрався ген аж до Тихого Океану, організовуючи поселення, надаючи їм відо­мі в Україні топографічні українські назви. Одночасно із західних земель України селяни заходили у найдальші закутини амери­канського континенту, починаючи від холодної Канади, зокрема степових провінцій Манітоби, Саскачевану й Альберти, аж до най­дальше висунсних окраїн Південної Америки, таких як провінції Ріо Неґро і Чубут в Аргентині. В кожній країні вони мусіли при­стосовуватися до локальних відносин, відмінних природних і куль­турних умов.

У XVIII ст. українці почали емігрувати на територію Нижнього Поволжя і в 1782 р. становили там уже 4,4% населення району. З часом українці поселилися в Самарській, Саратівській, а також в Оренбурзькій та Уфімській губерніях. Внаслідок того на Поволжі й Уралі створилися українські осередки серед російського населен­ня. На початку XX ст. українські поселення на Поволжі були по­середнім кільцем між суцільною українською територією в Європі й українськими поселеннями в Азії.

Зросло число українців й у північній Слобожанщині у межах Воронезької губернії, куди ввійшов інтенсивно заселюваний ук­раїнським селянством Острогозький полк. Під кінець XIX ст. у Воронезькій губернії було близько мільйона осіб української національності. У 1897 р. в Острогозькому повіті вони становили 93,5%, в Богучарському — 82,2%, а в Валуйському — 52,9% усьо­го населення. Так само більшість українців проживало в Грайворонському, Путивльському та Ново-Оскільському повітах Курської губернії.

У першій половині XIX ст. надвишка української людності йшла головно в південну Україну, а коли вільної землі там не стало, від половини XIX ст., — на Передкавказзя. Завдяки тому кількість українських переселенців на Північному Кавказі зросла від 2,4% у 1792 р. до 18,6% у 1858 р. Росія у 1829 р. захопила, на підставі Андріанопольського миру з Туреччиною, все чорноморське узбережжя від Анапи до Гагри, і тоді розпочалася його колоніза­ція українцями, в основному азовськими козаками, що поверну­лися з Туреччини, а також козаками з колишньої Гетьманщини та Слобожанщини, колишніх запорожців і селян-утікачів від крі­паччини, яких приписували до козаків. Завдяки тому в першій половині XIX ст. саме на Північному Кавказі найпомітніше зрос­ла частка українського населення. З 1861 р. на Закубання стали переселятися козаки-чорноморці, азовські та українські селяни — загалом 85 тис. осіб. Особливо інтенсивно почало населення зро­стати, коли в 1868 р. було дозволено брати землю також і невій­ськовим. Тоді впродовж 15 років на всю Кубань переселилося майже 250 тис. селян, переважно українців.

У 1897 р. відбувся перепис населення в цілій Російській імпе­рії, під час якого етнічну приналежність встановлювали за мовною ознакою, а це значно статистично знизило число українців, бо де­які з них уже не говорили українською мовою, але вважали себе українцями. Незважаючи на те, українці на Кубані становили від 50,7% у Новогригорівському — до 75,2% населення у Темрюцькому повітах. На початку XIX століття Кубанщина перетворилася в справжню українську етнографічну територію.

Після Кримської війни в 1854—1856 pp. збільшилася також міг­рація українського населення і в Крим, де після виселених татар залишилися вільні землі. У 1897 р. на 545 тис. населення Криму татари становили 194 тис, або заледве 35,5% населення. З розвит­ком курортів Криму приплив українців-хліборобів постійно зростав у степовій частині, а росіян у південній, переважно в містах. Ос­кільки Крим був об'єктом колонізації, то тут поселилося також ба­гато німців, жидів і греків. Однак жодна з цих національностей не становила абсолютної більшості. У тому часі чимало українців пе­реселилося і до Басарабії, де під кінець XIX ст. їх проживало май­же 380 тис, що становило 19,6% всього населення.