Процес виникнення політичних партій в Україні на початку 90-х років та їх нинішній стан

В кінці 1989 – на початку 1990 року на базі "неформальних" організацій і Руху почали утворюватися політичні партії, опозиційні до КПРС. З березня 1990 р. стаття в Конституції СРСР про "керівну і спрямовуючу " роль КПРС перестала діяти.

29–30 квітня 1990 р. в Києві відбувся установчий з'їзд Української республіканської партії, яка виникла на базі Української гельсінської спілки. Головна мета програми УРП – створення Української незалежної держави. Головою партії обрано Л. Лук'яненка.

Справа від УРП в 1989–1993 р. були утворені: Українська національна партія, Українська християнсько-демократична партія, Всеукраїнське політичне об'єднання "Державна самостійність України", Українська консервативна республіканська партія та інші, програми яких характеризувалися непримиренним антикомунізмом і радикальним націоналізмом.

У червні 1990 року відбувся установчий з'їзд Української селянсько-демократичної партії, лідером якої став письменник С. Плачинда.

У березні 1990 року створено ініціативний комітет зі створення Демократичної партії України, перший з'їзд якої відбувся у грудні 1990 року. Головною метою партії проголошувалося: "досягнення державної незалежності України та побудова в ній демократичного й гуманного суспільства". Головою партії обрано Ю. Бaдзя.

У вересні 1990 року відбувся установчий з'їзд Партії зелених України. Її метою проголошувалося: "відродження та захист природного довкілля і людини від згубних техногенних та інших руйнівних факторів, побудова вільної, суверенної, демократичної держави – Республіки Україна".

Головою партії став письменник, народний депутат СРСР Ю. Щербак.

Крім названих, протягом першої половини 90-х років було утворено: ПДВУ, ППУ, СПУ, Селянську ПУ, ПДПУ, УНКП, УПС, ПЕВ Криму, КУН, КДПУ, ТКУ, КПУ, ОУН в Україні, СДПУ, СНПУ, ХЛС, НРУ та багато інших політичних партій.

Так, якщо до проголошення незалежності в Україні було зареєстровано 4 партії, то в грудні 1993 року - 27, в березні 1997 року близько 40; в березні 1998 року понад 50, в 1999 році — понад 70; в 2000 – понад 100.

Процес розвитку багатопартійності відкрив простір для партій досить різнобарвного політичного спектру, але всі вони фактично належать до трьох класичних політичних напрямків: лівого, правого та центристського.

Загальна картина спектру політичних партій та обєднань України на кінець 90-х років наступна (за результатами парламентських виборів 1998 року):

1. Комуністи - 27,8%.

2. Народно-демократична партія - 17,3%.

3. Рух - 11,3%.

4. Всеукраїнське об'єднання "Громада" - 10%.

5. Соціалісти і селяни - 8,7%.

6. Зелені - 5,1%.

7. Соціал-демократи (об'єднані) - 4,2%.

8. Прогресивні соціалісти - 3,9%.

8. Інші партії - 11,8%.

За результатами парламентських виборів 2002 року:

1.Блок “Наша Україна” – 23,6 %

2.Комуністи – 21,8 %

3.Блок “За єдину Україну” – 11,8%

4.Соціалістична партія України – 7,3 %

5Блок Юлії Тимошенко – 7,3 %

6.Соціал-демократи /обєднані/ - 6,3 %

Характерними рисами розвитку багатопартійності на сучасному етапі є:

1. Велика кількість політичних партій, які часто утворюються внаслідок розколу, суперечок, боротьби за лідерство.

2. Малочисельність їх рядів. Навіть найбільша Комуністична партія налічує до 150 тис. осіб, найвпливовіша права – Народний рух України – 55 тис. Більша половина партій налічують у своїх рядах від тисячі до кількох тисяч членів, тобто члени деяких партій складають 1-2% усіх виборців України.

3. Невизначеність соціальної бази, незрозуміло, виразниками інтересів яких груп населення вони є, їхні програми апелюють до всього народу, але жодна політична сила не має абсолютного впливу на більшість населення.

4. Локальність партійного впливу, недостатня поширеність партійних структур у провінції.

5. Географічна зорієнтованість партій: націонал-демократи у Західній Україні, партії лівої орієнтації – у Східній.

6. Партії, блоки, об'єднання створюються під чергові парламентські або президентські вибори.

Найсуттєвіше, що сьогодні жодна із політичних партій чи об'єднань не може і не хоче взяти на себе відповідальність за кризову ситуацію в державі, за вирішення всіх проблем не на словах, а на ділі.