Літописи

Літописи — категорія нарративних (розповідних) джерел, характерною особливістю яких є виклад історичних подій у хронологічній послідовності за роками. Відповідником вітчизняних літописів в історіографії країн Центральної та Західної Європи є аннали, хроніки, хронографи тощо. літописи, особливо літописні зводи (зведення), створювалися на базі різноманітних джерел, писаних у різні часи, вони мають у своєму складі й документи, житія, витяги з попередніх історичних творів. Методика їхнього аналізу є винятково складною, адже літописці нерідко виступали як творці історіографічних легенд.

Літописний жанр є характерним насамперед для середньовіччя, проте на землях України він був тривалішим за часом, літописні пам'ятки створювалися тут і на поч. XIX ст. Водночас літописи еволюціонували, змінювалися їхня форма, спосіб викладу. В перехідний період від літописання до історичної науки в сучасному розумінні (XVI—XVIII ст.) низку пам'яток можна назвати літописами тільки умовно (напр., твір Є. Величка). Найважливішими центрами українського літописання були Київ, Галич, Володимир-Волинський, Львів, Острог, Чернігів, Переяслав та інші міста, а також монастирі (КиєвоПечерська лавра, СвятоМихайлівський Золотоверхий та Межигірський св. Спаса у Києві, Густинський, Добромильський та ін.). Початок українського літописання відносять до періоду Київської Русі. Найважливішою пам'яткою є український звід кінця XIII ст. (Іпатіївський, Хлєбниківський), до складу якого увійшов найдавніший літопис «Повість минулих літ», Київський та Галицько-Волинський літописи, які є зводами з кількох перероблених літописів. Другий етап українського літописання представлений т. зв. літописи Великого князівства Литовського, створеними у XIV—XVI ст.

У пізніші часи (XVI—XVIII ст.) відбувається перехід до історичної науки в сучасному розумінні цього слова. Автори дедалі частіше відходять від суто хронологічного викладу подій, залучають ширше коло джерел, ставляться до них критичніше, доповнюють матеріали нотатками щодо вірогідності використаних джерел, відходять від провіденціалізму тощо. Якщо раніше літописи створювалися переважно при князівських та митрополичих дворах, то тепер значно розширюється коло авторів, серед яких дедалі частіше бачимо шляхтичів, навіть козаків та міщан. Відповідно змінюється й коло зацікавлень літописців, їхні концепції, хоча і надалі в центрі уваги залишається військовополітична й церковна, меншою мірою культурна й соціальна історія. Характерно, що в цей час, особливо в узагальнювальних творах, автори звертаються до широкої маси читачів, прагнуть піднести їхню історичну й національну свідомість, створюючи своєрідні підручники з історії України (Густинський літопис, «Кройніка» Ф. Софоновича, «Синопсис» та ін.).

Перехідний період в українській історіографії збігся в часі з бурхливим піднесенням національно-визвольної боротьби українського народу і тому не випадково в центрі уваги літописів, особливо козацьких, були національно-визвольні повстання кінця XVI — першої пол. XVII ст., Національно-визвольна війна українського народу 1648—1658 pp. Слід зазначити, що офіційне літописання на українських землях, починаючи з XIV ст., було розвинене дуже слабко. Це, зокрема, забезпечило демократизм історичної творчості, надзвичайно широкий спектр поглядів на історичне минуле батьківщини. Українські літописи, особливо за епохи Київської Русі — багатюща скарбниця оригінальних свідчень. Вони стали надзвичайно важливою пам'яткою історичної, суспільнополітичної, літературної думки і становлять підмурівок української історіографії та літератури, справивши потужний вплив на красне письменство подальших часів (твори Т. Шевченка, П. Куліша, М. Костомарова, I. Франка та ін.). Українські літописи завжди привертали до себе посилену увагу науковців, в т. ч. визначних українських істориків (О. Апанович, Я. Дзири, М. Єршова, М. Максимовича, О. Левицького, М. Грушевського, М. Возняка, I. Крип'якевича, Є. Перфецького, М. Петровського, М. Марченка, Л. Махновця, Ф. Сушицького та ін.).

загрузка...