Криза соціальна

Криза соціальна (від грец. krisis - рішення, переломний момент, вихід) - найгостріша форма вияву соціальної суперечності, пов'язана з порушенням соціальної стабільності. Суперечність є об'єктивною основою соціальної кризи, її суб'єктивною складовою, усвідомленням соціальної ситуації як критичної, відчуттям межі, безвиході, неможливості подальшого руху.

У марксизмі докладно розроблено ідею загальної соціальної кризи та її критичного моменту - революційної ситуації, коли «верхи не можуть, а низи не хочуть жити постарому» (В. Ленін), причому криза охоплює економічні, соціально-класові й політичні структури і є симптомом несвоєчасності переходу від однієї суспільно-економічної формації до іншої, наступної. При цьому в межах комуністичної ідеології вважалося, що соціальна криза не притаманна соціалістичному суспільству, оскільки вона є першою фазою останньої формації. О. Шпенглер, як і більшість західних учених, пов'язував поняття соціальна криза не з формаційним процесом, а з агонією всього західного суспільства та його культури: культура, що вмирає, перероджується на цивілізацію (мертву «протяжність», бездушний «інтелект») як свою протилежність. На думку П. Сорокіна, який теж розглядав поняття соціальної кризи в широкому значенні, криза сучасного західного суспільства полягає в розпаді основоположних форм західної культури і суспільства останніх чотирьох століть: це криза форм соціальної, політичної та економічної організацій, майже всього життя, способу мислення й поведінки, зокрема й форм шлюбу та сім'ї. За П. Сорокіним, соціальна криза - такий поворотний пункт у розвитку людства, коли послідовно змінюються ідеаціональна, ідеалістична і почуттєва форми культури та суспільства. Криза сучасної «почуттєвої» культури пов'язана передусім із розвитком матеріалізму та науки; вихід із неї - у перемозі релігійної «ідеалістичної» культури.

Поміркованішою є позиція Е. Дюркгейма, який вважав, що в будь-якому суспільстві нормальні соціальні явища співіснують з аномальними й патологічними, такими як злочини, самогубства тощо. Криза назріває, коли останні явища частішають, посилюється аномалія - стан незбігу мотивації індивідуальної поведінки з традиційними нормами та цінностями.

Слід розрізняти загальну й локальну кризи. Остання стосується певних сторін життя суспільства, певних соціальних груп. Так, молодіжні «бунти» 60х pp. XX ст. у деяких країнах Заходу були формою вияву проблем молоді, але практично не торкалися інших соціальних груп, відбувалися на тлі відносно нормального стану економіки, не супроводжувалися політичними переворотами.