Західно-українська Народна Республіка

Із завершенням Першої світової війни західноу­країнськими землями прокотилася хвиля повстання, що швидко переросла в оборонну війну проти військ новопосталих дер­жав (у першу чергу Польщі) і тих, котрі існували раніше (пере­дусім Румунії). Осо­бливої гостроти набула збройна боротьба у Прикар­патті. Це зумовлювалося стратегічним, політичним і культурним значенням Східної Галичини та її цен­тру – Львова.

18 жовтня 1918 р. парламентарі, єпископи, лідери політичних партій Галичини та Буковини, які зібра­лися у Львові, проголосили створення Української Національної Ради – вищого органу західноукраїнських зе­мель. Однак австрійський уряд, відмовившись від обіцяного виділення української частини Га­личини, підтримав поль­ську Ліквідаційну комісію, що претендувала на весь регіон. Польське командування готувалося пе­ребрати владу від австро-уго­рського намісника. Та в ніч на 1 листопада у Львові встановилася українська вла­да. Справу організував Військовий комітет, створений офіцерами-укра­їн­цями австрійської армії та представ­никами січових стрільців. Зміна влади проходило без­кровно й в інших міс­цево­стях Східної Галичини. Того самого дня Українська Національна Рада проголосила створення націо­нальної держа­ви. Її назву й територіальні межі уточнив закон, ухвалений 13 листопада: Західноукраїнська Народна Рес­публіка.

Ліквідаційна комісія звернулася по допомогу до урядів Антанти і США. При цьо­му польська влада намагалася всіляко очорнити український визвольний рух та його державницькі цілі. Досить було назвати борців проти польської агресії більшовиками.

Почалися запеклі бої. Польсь­ка сторона при підтримці угорських частин здобувала чимдалі відчутнішу перевагу.