Значення української козацької державності — гетьманщини

Народження із Запорізької Січі Гетьманської держави було логічним продовженням формування нації І державності. Виняткову роль у цьому відіграв гетьман Богдан Хмельницький. При ньому держава набула всіх ознак республіканського демократичного устрою.

У цей час в Україні сформувалась нова верства населення — шляхта. В межах Гетьманщини саме шляхта і забезпечувала тяглість в існуванні українського політичного етносу з XIV по XIX ст. Шляхта, а не якийсь інший стан, пережила і сприйняла все краще від попередніх поколінь. Шляхта стала соціальним ідеалом нової української еліти Гетьманщини, яка досягла зрештою російського дворянського звання.

Ця концепція грунтовно досліджена в монографії Н. Яко венко «Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна)».— К., 1994.

Гетьманська держава проіснувала півтора століття. Цього було досить, щоб вона не щезла зі шпальт історії, з пам'яті народної. Цього було досить для виникнення ментальності народу, який має свою державу. За. цей час виникла своя національна політична еліта. Згуртованість народу навколо своїх керівників гідна поваги й сьогодні. Національне самоусвідомлення українського народу в XVII ст. загострило цікавість суспільства до основ європейської цивілізації — до античності, християнства та просвітництва. Це стало ознакою появи в Україні своєї інтелектуальної еліти. Вона дала можливість шляхом еволюції вдосконалювати українську державність.

Прикладом цього була перша в світі Конституція гетьмана Пилипа Орлика. Прийнята вона була в 1710 р. в Бендерах. У ній найголовнішою була проблема взаємовідносин гетьмана з народом. Влада гетьмана обмежувалась постійною участю в управлінні генеральної старшини і генеральної ради. Обмеження стосувались адміністрації, суду, виборів старшини, фінансів. Багато уваги приділялось обмеженню соціальної есплуатації, У Конституції стверджувалось, «щоб людям військовим і посполитим зайві не чинились утяження, наклади, пригнічення та здирства, через які вони, покинувши житла свої, звикли пріч іти і в закордонних державах шукати спокійнішого, легшого й кориснішого собі мешкання».

Основним пунктом Конституції було проголошення України незалежною від Польщі і Москви. Найменш демократичною була стаття 1-а Конституції, в якій говорилося, що «новообраний гетьман... повинен... дбати та міцно поставити, аби жодне іншовір'я до Малої Росії, Вітчизни нашої, не було запроваджено, ...іншовірцям співжиття на Україні... не давати дозволу». Як писав про Бендерську конституцію О. Оглоблин, вона була «віковічним пам'ятником української державно-політичної думки».

Однак шлях еволюції і вдосконалення національної держави був перерваний, що трагічно позначилось яе тільки на долі українського народу, а й негативно вплинуло на політичну стабільність європейського континенту.