Суверенітет

Суверенітет (від франц. souverainete— найвища влада) — верховенство, повнота і зовнішня незалежність державної влади, які виявляються у відповідних формах будови та внутрішньої і зовнішньополітичної діяльності держави.

Вперше поняття «суверенітет» у державно-правовому значенні було введено французьким теоретиком держави Ж. Боденом (1530—1596 pp.). За часів абсолютизму воно означало верховенство і незалежність монарха як єдиного носія верховної державної влади і основного джерела усіх видів права.

За доби Просвітництва ряд мислителів (Дж. Локк, Ш. Монтеск'є, Ж. Ж. Руссо та ін.), піддавши критиці ідею божественного походження влади монарха, на противагу суверенітету монарха висунули і обгрунтували вчення про народний суверенітет як єдине легітимне джерело всіх видів державної влади і права, один із засадових принципів демократії. Відповідно до їхнього розуміння принципу народного суверенітету лише сам народ (а не його окремі правитель чи правителі) є верховним носієм державної влади, лише він може обрати форму державного правління та найвищих державних посадовців. У його інтересах повинні прийматися закони та здійснюватися державна влада. Цей принцип реалізується через загальнонародні вибори представницькозаконодавчого органу влади — парламенту, члени якого, отримавши свої повноваження від усього народу, можуть приймати закони, створювати інші органи державної влади, втілювати в державній політиці волю та інтереси народу.

Принцип суверенітету означає право народу на політичне самовизначення, створення й захист своєї держави, а отже, поряд із внутрішньою, передбачає і зовнішню незалежність держави, тобто недоторканність і цілісність її території, невтручання інших держав у її внутрішні справи. Принцип державного суверенітету — один з основних принципів міжнародного права. Він дістав юридичне закріплення в Статуті ООН та інших міжнародноправових документах.