Створення української держави, її особливості та функції

Не спадала хвиля соціальної та національно-визвольної боротьби. Добре розуміючи дедалі більшу загрозу втягнення України у вир міжусобної колотнечі, Б. Хмельницький прагнув не допустити такого розвитку подій, будь-яким чином уникнути в цей невигідний ДЛЯ У країни час зіткнення з підрозділами польського війська. В лисії до короля від 25 лютого він, не приховуючи свого занепокоєння, підкреслював провокаційний характер дій польського командування: «Тут кварцяне військо іцось замишляє, не тільки селянам, а й реєстровим козакам по-старому досаждає, знову даючи привід для бунтів...». Аналізуючи розвиток подій, гетьман намагався переконати Яна Казимира докласти всіх зусиль, гцоб запобігти новому загостренню конфлікту. Однак тривога Хмельницького залишилася непоміченою. Засліплені соціальним і національним егоїзмом, правлячі кола Речі Посполитої продемонстрували свою дивовижну політичну короткозорість у способах розв'язання «української проблеми». Покладаючись лише на «аргумент меча», вони таким чином унеможливлювали її вирішення політичним шляхом і втягували обидва народи в жорстоку і кровопролитну боротьбу, історичні наслідки якої були для них трагічними.

Формування незалежного державного організму в Україні розпочалося в умовах відсутності власних управлінських структур (лише у козацькому регіоні з'явилися їх зародки) та неоформленості націоналіної державної ідеї. Фундатором та творцем Української держави виступила не традиційна для тогочасного європейського суспільства політична еліта (князі, магнати й шляхта), а невизнана де-юре у Речі Посполитій спільнота дрібних лицарів-землеробів — козацтво. її утвердження відбувалося шляхом революційного зламу, а не пристосування до політичного розвитку України річпосполитських державних інститутів. Темпи державотворення випереджали інтенсивність процесів становлення власне українського суспільства й формування державної ідеї. Держава постала не на всьому ареалі етнічних українських земель, а лише на його частині. Винятково деструктивну ролі) У її функціонуванні відігравав геополітичний фактор.

Конституювання національного державного організму відбувається на теренах козацької України на середину 1650 р. її територія (бл. 180— 200 тис. кв. км) охоплювала Брацлавське, Київське й Чернігівське воєводства, в яких у середині 40-х рр. XVII ст. проживало, вочевидь, близько 1,6—2 мли осіб. Державні кордони проходили на заході (з Молдавією й Польщею) - по річках Дністер, Мурафа, Мурашка та на схід від р. Случ; на півночі (з Великим князівством Литовським) — уздовж р. Словечна (на Правобережжі) та вздовж р. Іпуть і далі по кордону Чернігівського воєводства (на Лівобережжі); на сході (з Росією) — по лінії давнього польсько-російського кордону; на півдні (з Османською імперією й Кримськимханством) — по нижній течії Дніпра та Дикому Полю. У 1654—1657 рр. межі держави розширилися: на заході — до річок Немія й Горинь, на півночі й південному сході — за рахунок Пінського, Стародубського, частин Бихївського, Могилівського й Кричевського повітів. Таким чином, кордони, позбавлені природних бар'єрів, залишалися вразливими для агресії з боку сусідніх держав.

На цей час визначаються функції держави, утверджується її своєрідний адміністративно-територіальний устрій — полково-сотенний, що органічно поєднувався з військово-територіальним. Кожний полк становив собою водночас військову одиницю й адміністративний округ. У межах держави функціонувало 16 полків (9 правобережних і 7 лівобережних), більшість з яких збереглася і в наступні десятиріччя. Своєю чергою кожен із полків поділявся на менші військові й адміністративні одиниці — сотні, а останні — на курені. Як уже зазначалося, весною 1650 р. Б. Хмельницький реформував устрій Запорожжя.

Виникла власна судова система: діяли генеральний, полкові й сотенні суди, які замінили собою гродські, земські, підкоморські й панські, що припинили існувати. Козацьким судам підлягали не лише козаки, а й міщани та селяни, особливо у справах розбою і вбивств. У містах і містечках суд здійснювали колегії лавників і ратуші, у селах — війти й отамани (у північних районах Лівобережжя діяли копні суди — суди сільської громади). Негативною стороною організації судової справи було поєднання судової й адміністративної влади. Важливу роль у функціонуванні держави відігравала армія, що мала власний військовий статут. Було започатковано діяльність розвідки й контррозвідки.

Новоутворена держава повною мірою використовувала своє право на монопольне застосування примусу. Б. Хмельницький та його наступники вдавалися до нього (залучаючи в разі необхідності й військо) з метою збереження структурованості суспільства й існуючої системи соціально-економічних відносин, реалізації прийнятих генеральною радою чи гетьманами ухвал, розв'язання соціально-політичних конфліктів, придушення деструктивних виступів тощо. Примус було покладено також в основу вироблення загальноприйнятих правил поведінки (їх виконання було обов'язковим або для всього населення, або його окремих груп та індивидів, або для посадових осіб), що регулювалися відповідними нормативними актами.

Нагадаємо, що оскільки процес розбудови держави базувався на традиціях Війська Запорозького, то на певному етапі ця дефініція почала поширюватися на назву козацької держави. З 1654 р. в офіційному листуванні вживалася дефініція «Мала Русь», дещо пізніше, як зазначалося, утверджується назва «Україна». Політичною столицею держави став Чигирин. Київ продовжував зберігати за собою статус традиційного духовно-культурного і релігійного центру. Відбувалося становлення державної символіки. Функції герба виконував герб Війська Запорозького — козак із шаблею при боці й рушницею на лівому плечі. Спеціального прапора як символу держави не існувало. Частково його роль виконували гетьманські знамена, яких було кілька й різних кольорів. Першим із них був прапор власне український (не дарований котримось із володарів сусідніх держав) — полотнище білого кольору з колом, посередені якого розміщувався хрест (за формою вельми подібний до хрестів на саркофазі Ярослава Мудрого) в обрамленні восьми (по чотири з кожного боку) золотих та двох червоних зірок. Під хрестом було зображено півмісяць, обернений рогами догори. У полках і сотнях існували військові корогви з різними емблемами та багатим поєднанням барв (білої, червоної, жовтої, синьої, малинової та ін.).

Українська держава відзначалася специфічною соціальною моделлю, що сформувалася у роки революції на демократичних засадах суспільного устрою Запорожжя і не мала аналогів в Європі. Незавершеність становлення політичної еліти спричинила слабкість її консолідації й жорстоку міжусобну боротьбу. В силу об'єктивних обставин винятково важливу роль у політичному житті держави відігравав мілітарний чинник. Відмінною рисою політичного процесу (починаючи з 1663 р.) став поліцентризм політичної влади, обумовлений наявністю трьох державних утворень, які часто різнилися за своїми зовнішньополітичними орієнтаціями, проте становили не окремішні, незалежні одна від одної одиниці, а складові єдиної політичної системи козацької України.

Усе це, без сумніву, впливало на ефективність виконання державою своїх функцій, які поділялися на внутрішні та зовнішні. До перших належали політична, правова, соціальна, економічна й духовно - культурна. Зміст політичної функції полягав у визначенні стратегічних Цілей і завдань, забезпеченні діяльності політичної системи й збереженні політичної стабільності. Зрозуміло, що за доби раннього нового часу політичні еліти не розробляли і не приймали стратегічних планів розвитку суспільства. І все ж є всі підстави стверджувати про наявність У старшини стрижневих програмних ідей (що, залежно від обставин, зазнавали змін), для реалізації яких вони докладали максимум зусиль. Насамперед ідеться про державну ідею у формі то незалежної соборної Держави у межах етнічних українських земель (за гетьманування Б. Хмельницького), то Великого князівства Руського як третьої складової Речі Посполитої (за гетьманування І. Виговського), то прийняття номінальної протекції царя (за гетьманування Ю. Хмельницького) чи султана (за гетьманування П. Дорошенка). Наступне програмне положення — це постійне обстоювання у відносинах із Річчю Посполитою й Портою «прав і свобод» руського народу та православноїцеркви. Інше питання, іцо попри всі зусилля, внаслідок поразки революції у 1676 р., з усіх програмних положень державі вдалося реалізувати тільки мінімум - зберегти власну політичну самобутність у формі автономії у складі Росії лише на теренах Лівобережжя.

Уже зазначалося, іцо новостворена держава відіграла вирішальну роль як у процесі становлення української політичної системи, так і в забезпеченні функціонування її основних підсистем. Унаслідок дії багатьох чинників, у тому числі зовнішніх, після смерті Б. Хмельницького на чільне місце висуваються проблеми політичної стабільності й територіальної цілісності. Політична еліта, усвідомлюючи згубність тих деструктивних процесів, що започаткувалися в політичному житті України з кінця 5()-х рр., все ж виявилася неспроможною змобілізувати ресурси держави і запобігти спалахам жорстокого соціально-політичного протистояння та розпаду Гетьманщини на кілька утворень. Основна причина українського феномена боротьби за єдність держави (всі без винятку гетьмани й претенденти на булаву, а також старшинські угруповання незмінно підкреслювали свою безумовну вірність і відданість цій ідеї), що оберталася лише подальшим її спустошенням і поглибленням розколу, полягала в яскраво вираженому політичному егоїзмі представників еліти, у їх ненаситному устрелллінні до влади. Параліч і руйнація державних структур, що мали місце у 1674—1676 рр. у Правобережній Гетьманщині, призвели до ліквідації тут витворених політичних інститутів.

Держава здійснювала також, висловлюючись сучасною термінологією, правотворчу й правоохоронну функцію, намагаючись урегулювати суспільні відносини й забезпечити «елементарний порядок у суспільстві». Реалізовувалася вона не лише через судову систему, а й центральні та місцеві органи виконавчої влади, що мали пильїгува - ти за дотриманням норм звичаєвого і писаного права, ухвал генеральних і старшинських рад, розпоряджень гетьманів, генеральної' канцелярії, генеральних старшин, полковників, сотників тощо. Найефективніші заходи щодо дотримання правопорядку здійснювали уряди Б. Хмельницького й П. Дорошенка. Необхідно мати на увазі також той факт, що оскільки Українська держава перебувала у відносинах протекторату, то, відповідно до змісту укладених договорів із сюзеренами, вона змушена була вносити корективи до власної правової системи.

В умовах формування нового соціуму важко переоцінити значущість соціальної функції. Непересічні здібності Б. Хмельницького як державного діяча виявилися в тому, що, по-перше, йому вдалося запобігти спалаху громадянської війни у суспільстві (за його визнанням, «війни Русі з Руссю»), а, по-друге, зрозумівши згубність політики поновлення дореволюційної моделі соціально-економічних відносин, гетьман пішов на визнання соціально-економічних завоювань поспільства у роки Селянської війни. Вважаючи козацтво привілейованим станом, а селянство — потенційно «підданським», він разом із тим не допустив їхнього правового розмежування і не «закрив» привілейований стан від інших станів і груп, протидіяв відродженню і розвитку середньовічних форм землеволодіння (за винятком монастирського), зокрема, збільшенню земельної власності козацької старшини.

Подібна політика проводилася і за гетьманувань ІО. Хмельницького, П. Дорошенка й частково Д. Многогрішного. Попри наявні суперечності з міщанами (особливо у поселеннях, які користувалися магдебурзьким правом), гетьманські уряди (за винятком І. Брюховецького) в роки революції в цілому підтримували останніх (звільняли від військових обов'язків, розширяли привілеї, захищали від свавільників), сприяли розвитку ремесел, промислів, торгівлі. Шляхта, котра взяла участь у революції й стала важливим соціальним джерелом формування старшини, незважаючи на визнання її «прав і вольностей» урядом, що було зафіксовано умовами договору 1654 р. з Росією, так і не спромоглася консолідуватися у впливову соціальну групу, не кажучи вже про стан. Інакше склалася доля духовенства, котре, користуючись усебічною підтримкою політичної еліти, домоглося помітного зміцнення свого економічного й суспільного становища та посилення духовного впливу на украпіський соціум.

Започатковується виконання державою своєї економічної функції. По-перше, до Військового скарбу, яким розпоряджалися гетьман і полковники, відійшов земельний фонд вигнаних великих землевласників, королівгцин і католицької церкви. Водночас встановлювався контроль із боку держави над процесом займанщини, що мало сприяти козацтву й поспільству в господарському освоєнні земель. По-друге, держава відігравала помітну роль у регулюванні поземельних відносин. По-третє, проводила досить виважену податкову політику (починаючи з 1648 р., зароджується така функція, як встановлення і стягнення з населення податків до скарбу, яка інтенсивно запрацювала з наступного року). По-четверте, займалася організацією фінансів (маємо скупі свідчення джерел про карбування Б. Хмельницьким і П. Дорошенком власної монети).

Вживалися заходи й щодо врегулювання культурно-духовного життя. Вперше за декілька останніх сторіч української історії держава сприяла розбудові православних церков і монастирів, що послужило поштовхом для розвитку архітектури, іконописання, малярства. Б. Хмельницький, І. Виговський, Ю. Хмельницький, П. Тетеря й П. Дорошенко послідовно обстоювали «права і вольності» православної церкви в Речі Посполитій, а також православного населення (українців і білорусів), що мешкало в її межах. Дуже скупі свідчення джерел промовляють про сприяння владних структур розвитку освіти. Кількісне збільшення освічених людей у роки гетьманування Б. Хмельницького відзначив у своїх записках син антіохійського патріарха Макарія П. Алеппський, котрий із батьком проїхав у 1654 р. всю Гетьманщину із заходу на схід. Значення освіти добре розумів і П. Дорошенко. Він був твердо переконаний, що «Русь вчитися повинна», тому в переговорах із Річчю Посполитою домагався відкриття академії у Києві (з правами, які мав Краківський університет), розширення мережі шкіл і друкарень; послідовно обстоював використання української мови у функціонуванні державних та судових установ Речі Посполитої, офіційному листуванні з Військом Запорозьким тощо.

У роки революції сформувалися й відзначалися помітною ефективністю зовнішньополітичні функції держави (особливо за гетьманування Богдана Хмельницького). З-поміж них слід насамперед виокремити оборонну функцію, оскільки становлення й існування Української держави відбувалися не лише в умовах постійної загрози ззовні, а й перманентних воєнних дій, зокрема, наприкінці 40-х — у 50-х рр. XVII ст. Супротивниками виступали Річ Посполита, Російська держава й Кримськеханство. Створена Б. Хмельницьким армія (100—110 тис. вояків) стала однією з кращих у Центральній і Східній Європі. За роки його гетьманування вона зазнала лише однієї поразки під Берестечком (літо 1651 р.). Усвідомлюючи слабкі сторони її формування на основі козацького ополчення, гетьман виношував наміри утворити 50-тисячне регулярне (професійне) військо, яке б утримувалося коштами скарбниці. Не випадково саме він ініціює появу у складі української армії підрозділів найманців (німців, сербів, волохів). Дещо пізніше П. Дорошенко формує сердюцькі, а з 1669 р. у Лівобережній Гетьманщині виникають «охотницькі» («компанійські») полки. З розпадом козацької України оборонна функція зазнає істотних змін. У той час, коли Лівобережна Гетьманщина втрачає право як на проведення зовнішньої політики, так і на власну самостійну оборону, Правобережна продовжує захищати себе від агресії Речі Посполитої та Криму.

Важливу роль в утвердженні зовнішнього суверенітету відігравала дипломатична функція. Завдяки її ефективності козацька Україна в середині XVII ст. спромоглася успішно обстоювати національні інтереси на міжнародній арені. Зокрема, відбулося утвердження новоутвореної держави як впливового суб'єкта міжнародних відносин у Центрально-Східній Європі, вдалося встановити дипломатичні відносини з низкою країн, нейтралізувати заходи польської дипломатії, спрямовані на ізоляцію України, впродовж 1648 — 1653 р. підтримувати союзницькі відносини з Кримом і приязні взаємини з Османською імперією. Хоча договір із Росією 1654 р. деіцо обмежував зовнішній суверенітет Гетьманщини (заборонялися самостійні контакти з Річчю Посполитою й Портою), Б. Хмельницький де-факто проводив незалежну від Москви політику. Лише після його смерті дипломатична активність помітно знижується. Істотними прорахунками української дипломатії виявилося укладення Переяславського договору 1659 р. з Росією та Чуднівського договору 1660 р. з Польщею. З розпадом козацької України на дві Гетьманщини зовнішньополітична діяльність кожної із них набуває відмінних рис.

На засадах співробітництва починає формуватися політика у сфері зовнішньої торгівлі. Попри воєнні дії, які велися з Річчю Посполитою, Б. Хмельницький обстоював інтереси українського купецтва. Наприклад, у грудні 1648 р. гетьман звернувся з проханням до віленського підкоморія звільнити ув'язнених київських купців «з їх товарами і грішми», 1650 р. добився звільнення заарештованих у Польщі І. Тетерівки та П. Котовича. Значною мірою він та владні структури прикордонних полків уможливили створення сприятливих умов для ведення торгових операцій із Росією. Вочевидь, 1650 р. укладається договір із Портою, що надавав українським купцям право вільної торгівлі на теренах всієї Османської імперії і звільняв їх від сплати мита, «оплат і податків». У травні 1654 р. гетьман видав універсал, яким урегульовувалися розміри мита на товари, що ввозилися іноземцями до козацької України. Принципів сприяння проведенню зовнішньої торгівлі дотримувалися й наступні гетьмани.

Вельми складні процеси відбувалися у становленні й еволюції форм державного правління. Як відомо, на 1648 р. козацьке самоврядування формувалося на основі республіканських засад. «Колективна воля» Війська Запорозького завжди реалізовувалася через загальну (генеральну) військову раду — форму прямого волевиявлення усіх її повноправних членів, котрі у будь-який час могли утворити радне коло. її ухвали були обов'язковими (під загрозою смертної кари) до виконання гетьманом, старшинами, козаками. Утвердилася практика виборності всіх старшинських посад. Виконуючи рішення рад, старшини завжди діяли від імені Війська Запорозького, й за них несла колективну відповідальність козацька спільнота. Остання жорстко контролювала дії гетьмана, часто караючи смертю винних у допущених прорахунках.

У лютому 1648 р. генеральна (загальна) козацька рада обрала гетьманом Війська Запорозького Б. Хмельницького й водночас, вочевидь, генеральних старшин і полковників. Упродовж першої половини року саме вона приймала ухвали з найважливіших питань і контролювала дії гетьмана. Влітку—восени на звільненій території обиралися полкові й сотенні органи влади та міського самоврядування. З іншого боку, окреслюється тенденція до обмеження ролі загальної ради (її функції починає перебирати на себе старшинська рада) й розширення з початку 1649 р., після ймовірного «вінчання» Б. Хмельницького на гетьманську владу, гетьманських повноважень.

Процес еволюції влади виборного й підлеглого «колективній волі» Війська Запорозького гетьмана в освячену Богом владу володаря, волі якого тепер мала підлягати «колективна воля» козацької спільноти (зокрема, в офіційному листуванні гетьман починає використовувати титул, що засвідчував божественне походження його влади: «Богдан Хмельницький, Божию милостью гетман з Войском Запорозьким»), суперечив виробленим козацтвом засадничим принципам політичного життя. Тим самим було покладено початок переростанню республіканської форми державного правління у монархічну. 22 лютого Б. Хмельницький заявив під час переговорів із польськими послами: «...мі то Бог дав, жем єсть єдиновладцем і самодержцем руським». Наступного дня, ведучи мову про українські землі, він назвав їх «своїм князівством». У свідомості населення формується погляд на Б. Хмельницького як на незалежного від польського короля володаря їхньої країни. У цьому сенсі показовим є звернення 21 серпня 1649 р. козаків до обложених у Збаражі поляків: «...ляхи не стріляйте, бо вже мир [настав]; наш гетьман з вашим королем їдуть в одній кареті». Водночас припиняється функціонування загальної військової ради, що заміняється старшинською; втрачає чинність принцип виборності генеральних старшин і полковників, їх відтепер призначав гетьман.

Джерела засвідчують, що з цього часу в руках гетьмана, котрому «належало розв'язання важливих справ» і який виступав «справжнім володарем», зосереджувалася вся повнота влади.

Після виборення козацькою Україною у червні 1652 р. незалежності пришвидшується формування підвалин монархічної форми правління. У статтях договору 1654 р. із Росією було зафіксовано право гетьмана на пожиттєве володіння булавою (до часу, коли «судом Божим смерть трапиться гетьманові»). Таким чином, юридично визнавалася легітимність влади Б. Хмельницького як єдиного й повновладного володаря козацької України. Цей факт однозначно засвідчують представники української церковної і політичної еліти: «їх країни начальник і володар» (митрополит С. Косов); «Всі супроти гетьмана говорити не сміли; а хто 6 де і промовив і той живим не був» (наказний гетьман А. Жданович); «володів усім один, гцо накаже, то всім військом і роблять» (переяславський полковник ГІ Тетеря). У квітні 1657 р. гетьман добився прийняття представницькою генеральною радою ухвали про спадкову передачу влади сину Юрію. Тим самим відбулася легітимація встановленої монархічної форми правління у вигляді спадкового гетьманату династії Хмельницьких. У цьому був певний позитив, оскільки п утвердження сприяло б консолідації еліти й нації навколо овіяного харизмою роду як символу законності верховної влади її носіїв і цілісності України.

Із часом відбулися істотні зміни й у формі державного устрою козацької України. Держава формувалася й функціонувала за гетьманату Б. Хмельницького як унітарна. Проте в умовах громадянської війни 1658 —1663 рр. де-факто стався її розпад на дві Гетьманщини (Правобережну й Лівобережну) й квазідержавне утворення — Запорозьку Січ (Запорожжя). Враховуючи той факт, що кожна з них вважала себе складовою козацької України, припускаємо, що остання перетворилася на поліцентричне об'єднання, яке нагадувало конфедерацію. Зазначимо — лише нагадувало, бо такою за своїми ознаками не було. З другої половини 60-х — у першій половині 70-х рр. XVII ст. подолання політично-територіальної роздробленості перетворилося на одну з найголовніших проблем політичного життя України. Двічі, у 1668 і 1674 рр., вона возз'єднувалася, проте закріпити цей успіх (переважно через втручання сусідніх держав) не вдалося. У 1676 р. Правобережна Гетьманщина взагалі припинила своє існування.

Запорожжя мало курінно-кошовий устрій. Термін «курінь» означав одночасно і назву приміщення, де запорожці меншали, і назву певної військово-політичної одиниці. За межами Січі (з 1652 р. вона знаходилася на Чортомлицькому мисі біля впадіння р. Чортомлик у Дніпро) У розпорядженні козацького товариства перебували землі — Вольності Війська Запорозького, що в адміністративно-територіальному відношенні поділялися на округи (паланки). Відособлюючись від Гетьманщини, Запорожжя прийняло назву «Військо Запорозьке Низове».

Українська держава мала низку особливостей. По-перше, провідну Роль у її функціонуванні відігравав не шляхетський стан, а козацтво (дрібні землевласники-вояки), яке не визискувало інших прошарків, а жило за рахунок власної праці. По-друге, відкритість козацтва для вступу до його лав представників інших станів і груп, користування селян правами особистої свободи й розділеної з державою власності на землю істотно відрізняли соціальну структуру козацької України від інших європейських держав. По-третє, незавершеність становлення політичної еліти спричинила слабкість її консолідації, наявність гострих суперечностей між різними угрупованнями та жорстоку боротьбу за владу. По-четверте, винятково важливою була роль мілітарного фактора. Військові (старшини) обіймали всі керівні посади, гцо не могло не вплинути негативно на розвиток держави.

Чи існували перспективи для розвитку Української держави після 1654 р.? Юридичні реалії середини XVII ст. засвідчували, гцо Україна, прийнявши протекцію російського ціря, зберігла за собою широку політичну автономію. «Березневими статтями», укладеними між представниками української козацької старшини й царським урядом, обидві сторони урочисто декларували необхідність виконання взятих на себе зобов'язань. Такими були буква та дух усіх договірних статей.

Однак юридична реальність не завжди буває адекватною реальності історичній, що виразно підтверджують події суспільного життя України другої половини XVII—XVIII ст. І справа тут не в особистих якостях російських монархів чи українських гетьманів, а в об'єктивній дійсності того часу. Симбіоз республіканських і монархічних структур був протиприродний, і відносний паритет, який виник на гребені екстремальної ситуації середини XVII ст., незабаром було порушено, причому, природно, в бік сильнішого. Державні інститути Гетьманщини рано чи пізно повинні були розчинитися в загальноімперських органах управління. Так воно й сталося. Наступні (після 1654 р.) десятиріччя працювали проти Української держави. Йшов поступовий, але невблаганний процес втрати нею своїх етнічних рис, ліквідації окремих, а згодом усіх суспільних інститутів. Царизм не міг запозичити нічого з арсеналу політичної надбудови Української держави. У своїх відносинах із гетьманом він став на шлях більш простий і дієвий. Поступово загальноімперська стихія почала заповнювати весь суспільно-політичний організм козацької України.

Конфронтаційні настрої з обох боків з'явилися одразу ж після січня 1654 р. та були пов'язані зі спробами Москви втручатися у внутрішні справи України, зміною зовнішньополітичних планів тощо. Однак поки у фокусі цих подій перебувала сильна особистість Б. Хмельницького, царський уряд змушений був рахуватися як із настроями самого гетьмана, так і з політичними реаліями того часу. Ситуація змінилася після смерті Б. Хмельницького. По суті, це був рубіж, після якого почався відлік часу іншого порядку, тобто поступового, але неухильного обмеження автономних прав України й заміни її політичних структур із самобутніми етнічними рисами на загальнодержавні, загальноімперські. Це був далеко не прямолінійний процес. Тут прослідковуються певні відступи, відбувалися відлиги, робилися поступки. Проте тенденція визначилася досить чітко й виразно. Як відомо, при виборах кожного нового гетьмана укладалися особливі договірні статті. їх аналіз дає можливість зробити низку цікавих висновків. По-перше, в управлінні Гетьманщиною збільшується питома вага царських воєвод. По-друге, поступово обмежуються економічні прерогативи гетьманської влади. По-третє, незабаром було остаточно втрачено право зовнішніх зносин гетьманів з іноземними державами. І все ж це був далеко не однозначний процес. Залежно від політичної кон'юнктури російські царі часом відступали від загальнодержавної лінії та йшли назустріч українській старшині.

Укладений у 1654 р. договір із Росією та вступ у 1655 р. Швеції у війну проти Речі Посполитої дали шанси на реалізацію програми возз'єднання всіх українських земель у межах держави, що відкривало перспективу виборення повної незалежності. Ці фактори в поєднанні з централізаторською політикою Б. Хмельницького та курсом на встановлення спадкового гетьманату дещо послабили негативні тенденції попереднього часу. Як ніколи раніше, протягом другої половини 1655 ~ першої половини 1657 рр. через політичні акції уряду неухильно проводилася ідея необхідності домогтися соборності Української держави.

І все ж не варто перебільшувати названих позитивних змін, оскільки вони не набули незворотного характеру. їм протидіяли деструктивні фактори величезної руйнівної сили. По-перше, еліта розпадалася на кілька угруповань, які посідали діаметрально протилежні позиції у підході до створюваної моделі соціально-економічних відносин, політичної форми правління, що приховувало небезпеку спалаху громадянської війни. По-друге, значна частина старшини, мріючи про владу, протистояла династичним планам гетьмана й очікувала на його смерть, щоб розпочати боротьбу за булаву. По-третє, позбавлена контролю з боку державного апарату, генеральна та полкова старшина, зосередивши в руках виконавчу й судову (військову й цивільну) владу, дбала не стільки про національно-державні інтереси, скільки про особисті. При послабленні гетьманської влади цей процес розвитку старшинського самовладдя міг вийти з-під контролю й призвести до паралічу центральної влади.

Непомірне збагачення старшин (чимало з них через голову Б. Хмельницького спромоглися одержати від російського уряду царські грамоти на маєтки), посилення їх соціального егоїзму, ігнорування на місцях соціально-економічних інтересів не лише селян, а й козаків (особливо виразно це стало виявлятися в період хвороби гетьмана) вели до загострення соціальних суперечностей в українському суспільстві. Маси знедолених, скривджених і невдоволених людей стікалися на Запорожжя, що ставало в соціально-політичну опозицію до горо - дової України.

Великий гетьман помер 6 серпня 1657 р. Український народ втратив справді видатного державного діяча, полководця й дипломата. Залишена ним держава була цілком життєздатним організмом із великими потенційними можливостями для самостійного розвитку, які, однак, через об'єктивні та суб'єктивні причини реалізовані не були. Поряд із централізаторською політикою царизму, вже з кінця 50-х рр. XVII ст. в Україні почалася жорстока міжусобна боротьба між окремими гетьманами та претендентами на гетьманську булаву. Наростання соціально-політичних суперечностей у суспільстві, прорахунки у внутрішній політиці уряду та втручання в українські справи Москви призвели до розв'язання в березні 1658 р. громадянської війни, гцо тривала до літа 1663 р. й стала для козацької України великою трагедією.

Прагнення російського уряду скористатися політичною дестабілізацією в державі для позбавлення її внутрішнього суверенітету й перетворення на складову Росії викликало спротив із боку гетьмана й старшини, частина якої почала схилятися до думки про можливість повернення козацької України до складу Речі Посполитої як її третього члена (нарівні з Польщею й Литвою). Розгромивши в червні 1658 р. під Полтавою основні сили опозиції, яку підтримувала Москва, І. Виговський активізує переговори з Польщею й укладає Гадяцький договір. Він передбачав перетворення козацької України на Руське князівство, що входило до складу «єдиної і неподільної Речі Посполитої», відновлення дореволюційних органів влади, адміністративно-територіального устрою, суду, соціально-економічних відносин і скасування права на проведення зовнішньої політики. В умовах воєнних дій проти царських військ навесні наступного року українська еліта зробила невдалу спробу домогтися від Варшави включення до складу Руського князівства решти українських земель і встановлення спадкового гетьманату. В травні 1659 р. сейм затвердив Гадяцький договір у несприятливому для української сторони варіанті (унія залишалася, чисельність козацького реєстру скорочувалася з 60 до 30 тис. тощо).

Більшість старшини, не кажучи вже про рядове козацтво, виступала проти умов вихолощеного змісту договору й політики І. Виговського. Тому навіть перемога над росіянами в липні 1659 р. під Конотопом не зміцнила його становища, й у вересні він зрікся булави на користь Ю. Хмельницького. Останній спробував порозумітися з Москвою на основі укладення нового договору, виведення російських військ і воєвод, виборення права на проведення самостійної зовнішньої політики тощо. Однак, удавшись до шантажу, російські воєводи у Переяславі нав'язали гетьману й старшині такі умови договору, що позбавляли козацьку Україну внутрішнього суверенітету й перетворювали її на автономну одиницю Росії.

Такий розвиток подій не лише не викликав співчуття в козацьких масах, а й, навпаки, до краю загострив соціальні, політичні та релігійні суперечності. Події 1663 р. лише підтвердили історичну реальність — територіальна єдність України була порушена. Лівобережжя перебувало в складі Росії. Правобережжя знову відійшло до Польщі. Але це був лише один із епізодів перманентної зміни гетьманів на обох берегах Дніпра та їхньої боротьби за цю найвищу державну посаду. Громадянська війна, що коштувала життя сотням тисяч українців і призвела до спустошення та обезлюднення цілих регіонів, також украй негативно позначилася на політичній свідомості еліти, серед якої зміцнилася тенденція відмови від програми створення незалежної соборної держави. Серед старшини, козацтва, духовенства й міської верхівки Лівобережжя зароджуються ідеологія та психологія «малоросійства», прикметними ознаками чого стали національне самозречення, прислужництво, крайній егоїзм, постійна готовність пожертвувати духовними чи суспільними цінностями в ім'я кар'єри тощо. Невипадково, виражаючи інтереси цього кола осіб, анонімний автор трактату «Пересторога Україні» (1669) дорікав борцям за національну незалежність, посилаючись на нездатність українців жити в незалежній державі. Далека від політичної стабільності ситуація ускладнювалася постійним втручанням зовнішніх сил у внутрішні справи України. Гетьманська булава за Допомогою цих сил легко здобувалася, але з такою ж легкістю і втрачалася.

Політичне становище ще більше ускладнилось у 1667 р., коли після багаторічної війни між Росією й Польщею обидві сторони Підписали Андрусівський договір про перемир'я. Українські землі накрила нова хвиля політичних негараздів. Із 1665 р. розвиток політичних подій значною мірою був пов'язаний із діяльністю Петра Дорошенка. Це була наймогутніша постать з-поміж усіх гетьманів України після Б. Хмельницького. Взявши курс на об'єднання всіх українських земель у складі єдиної держави, П, Дорошенко спромігся віднайти оптимальний варіант поєднання сильної гетьманської влади з функціонуванням генеральних і старшинських рад. Як основу для замирення з російським урядом він висунув вимоги про ліквідацію Московських статей 1665 р., Андрусівського перемир'я 1667 р. й визнання його гетьманом усієї України. На жаль, спроба П. Дорошенка за допомогою Порти домогтися витворення соборної держави зазнала невдачі. Відречення його від влади (вересень 1676 р.) збіглося з ліквідацією Правобережної Гетьманщини, що фактично означало поразку Національної революції. Центр державного життя перемістився на Лівобережжя.