Переростання Соціального протесту в Селянську війну, її перебіг та наслідки

На початок революції усі без винятку групи селян і переважна більшість населення міст і містечок України мали вагомі підстави для невдоволення своїм становигцем. Зрозуміло, що в кожному регіоні, повіті чи навіть поселенні склалася своя шкала стрижневих і другорядних причин формування ненависті до існуючого режиму. Проте всі вони тією чи іншою мірою зароджувалися на основі посилення соціально-економічного визиску, національно-релігійного протистояння, придушення базових інстинктів особистості. Особливої гостроти соціальне протистояння набуло у козацькому регіоні. Тому невипадково відомості про захоплення на початку лютого козаками Б. Хмельницького Січі, поширювані його агентами, а також їхні заклики готуватися до повстання уже у березні викликали тут масовий рух поспільства, який започаткував перший етап Селянської війни (березень—липень 1648 р.). Він проявлявся у демонстраціях непокори розпорядженням шляхти и урядників, численних скаргах, погрозах, закупівлі зброї, втечах на Запорожжя. Масштабність цього руху можна уявити з листа до короля великого коронного гетьмана Миколая Потоцького, якого було написано наприкінці березня. Шляхтичі, зазначав він, «пристрасними проханнями вмовляли, аби я своєю присутністю і підкріпленням рятував Україну і поспішав погасити згубне полум'я, яке так розгорілося, що не було жодного села, жодного міста, в якому б не лунали заклики до свавілля і де б не замишляли на життя і майно своїх панів й орендарів, ^вавільно нагадуючи про свої заслуги й часто скаржачись на образи и утиски». Побоюючись поширення повстання на все нові місцевості, магнати й шляхта розпочали масову конфіскацію зброї у підданих і лише у маєтках князя Ієремії Вишневецького вилучили близько 60 тис. самопалів. Однак придушити рух не вдалося, він тривав і в квітні, створюючи «необхідні умови для перших воєнних успіхів народної армії Хмельницького...».

Жовтоводська перемога українського війська та його похід під Корсунь відіграли вирішальну роль у переростанні пасивних форм протесту в масове збройне повстання поспільства Чигириніцини, Черкащини, Корсуньщини. Поразка 26 травня поляків під Корсунем, просування українців до Білої Церкви й розіслання Б. Хмельницьким козацьких підрозділів для організації боротьби забезпечили її потужний розвиток у козацькому регіоні та швидке поширення на прилеглі терени Київського воєводства й південно-схїдної Брацлавщини. Прикметними рисами участі у соціальному протесті селян і міщан, що дедалі наростав, стали його масовість і поголовне покозачення. Проголошуючи себе козаками, жителі міст і сіл поривали зі своїм соціальним середовищем і вливалися до війська Б. Хмельницького, нападали на шляхту, урядників, орендарів і католицьке духовенство, громили шляхетські садиби тощо. На початок червня шляхтич Пеславський повідомляв з Полонного «про нечувані тривоги, що їх ніби блискавки по всій Україні чинять люди, особливо селянство, котре вже постає проти панів, гірше ворога Корони, а Хмельницького називає батьком Батьківщини і спасите - лем...». Брацлавський воєвода, який уже в кінці травня побачив, що «чернь» «піддає вогню й мечу одний лише шляхетський стан», охарактеризував українські події «жахливою селянською війною».

Провідну роль в організації боротьби в козацькому регіоні України, особливо на його правобережних теренах, відіграли козаки. Оскільки тут уже під час козацького повстання 1637—1638 рр. його керівники обстоювали права селян на «вільне життя», то, враховуючи цю традицію, нові органи влади не чинили жодних перешкод «покозаченшо». Не менш інтенсивно (як уже згадувалося) розгорталася боротьба селян і міщан у лівобережній частині козацького регіону. На середину липня всю територію Лівобережної України було звільнено від польської влади. Особливою активністю у боротьбі відзначалися найбідніші прошарки сільського населення: броварники, винники, могильники, будники, наймити, пастухи тощо. Покозачуючись, селяни і міщани долучалися до розбудови полково-сотенних органів влади козацької держави (наприклад, С. Марцинкевич звертав увагу на той факт, що піддані «перебувають у тій надії, що козаки будуть їхніми панами»).

Подібним чином розгорталася боротьба селян і міщан Правобережжя й західноукраїнських земель, хоча тут спостерігалися й її певні відмінності, обумовлені деякою специфікою розвитку цих регіонів. Значно масштабнішою, організованішою і затятішою була боротьба селян і міщан у Брацлавському воєводстві — Східному Поділлі. Цьому сприяли такі чинники, як значна питома вага серед населення козаків і слобожанців (хоча вона й була меншою порівняно з козацьким регіоном) й традиції збройної боротьби з татарами. Джерела засвідчують суцільне покозачення місцевих селян і міщан, котрі масово вступали до козацьких лав. Як констатував ротмістр С. Калинський, «хлопське свавілля, почавши від Умані, таку гору бере, начебто друге військо Хмельницького».

Вістря цього потужного селянського руху спрямовувалося проти шляхти (незалежно від етнічної належності й віросповідання останньої), урядників, орендарів, католицького духовенства. При цьому домінували насильницькі (переважно збройні) форми боротьби, що супроводжув;ілися масовими жорстокими розправами, погромами шляхетських садиб, костелів, кляшторів, захопленням майна, руйнацією поселень, в яких жовніри і шляхта чинили спротив.

Здобута М. Кривоносом 26—28 липня перемога над військом магнатів на чолі з І. Вишневецьким біля Старокостянтинова відіграла надзвичайно важливу роль у розгортанні соціальної і визвольної боротьби у Волинському, Подільському та Руському воєводствах, що фактично ознаменувало завершення процесу переростання повстання поспільства у потужну Селянську війну — складову Національної революції, її типологічну сутність засвідчували охоплення виступами більшої частини території тогочасної України — Брацлавського, Київського, Чернігівського, Подільського, півдня Волинського воєводств — з одночасною динамічною тенденцією до їхнього поширення на решту українських земель; поголовна участь селян і міщан (сотні тисяч) у боротьбі проти соціальних утисків, існуючої моделі поземельних відносин; надзвичайна різноманітність форм соціального протесту — від пасивних до найактивніших (погроми маєтків, захоплення землі й майна, відкриті бої з противником); формування власних військових підрозділів (сотні, полки) і з'єднань (військо М. Кривоноса); виразне прагнення ліквідувати фільваркову систему господарства й панування шляхти, звільнитися від підданства, здобути особисту свободу, право власності на землю й сільськогосподарські угіддя; тісне поєднання соціальної боротьби з національно-визвольною і релігійною, що робило їі складовою революційного руху; антиурядова й антидержавна спрямованість дій повсталого поспільства, котре намагалося знищити існуючі владні структури, замінивши їх власними, часто створюваними за козацьким зразком.

Із серпня 1648 р. розпочався другий період Селянської війни — її кульмінації (він тривав до кінця листопада). Протягом серпня і вересня наростала масовість і сила виступів селян і міщан у Волині, особливо у п південній і центральній частинах. Запеклого характеру боротьба селян і міщан набрала на теренах Подільського воєводства. Вона спалахнула в його східній частині ще в останній декаді червня, коли повстанські загони, створені за козацьким зразком, оволоділи Шаргородом. Наприкінці липня повстанський рух охоплює Летичівський й східну частину Кам'янець-Подільського повіту, де найбільші загони формувалися за козацьким зразком у полки. Характерним для цієї частини українських земель стає розвиток селянської боротьби у формі опри - шківського руху, традиційними осередками якого з кінця XVI ст. були невисокі гори-товтри Медибори (Недобори), що пасмом завширшки від 3 до 25 км простягалися у Поділлі від Бакоти на Дністрі до Са - танова й Скалата, а також у Подністров'ї від Бакоти до Жвану. Саме опришки (левенці) стали організаційним ядром формування тут повстанського руху.

Відомості про поразки польських військ та виступи населення Волині й Поділля, дії агентури Б. Хмельницького, поява втікачів — шляхти, урядників, євреїв, католицького духовенства — уже в червні створили напружену атмосферу на теренах Руського і Белзького воєводств. Активізувалися дії опришків у Перемишльській та Сяноцькій землях. Сеймики шляхти 15 та 17 червня у Белзі й Галичі відзначали, що свавільні купи «хочуть самовільно жити» й нападають на шляхетські двори; підкреслювали наявність страху перед власними підданими, котрих козаки бунтують через «шпигунів». Тому посполите рушення шляхти Київського воєводства прийняло ухвалу вести боротьбу не лише проти козаків, а й «бунтів власних селян».

Перемога української армії під Пилявцями 21—23 вересня, її похід до Львова й Замостя, розіслання гетьманом козацьких сотень у різні куточки західноукраїнських земель відіграли вирішальну роль у масовому залученні до національно-визвольної боротьби селянства Волині. Особливо активно діяли селяни Ляховецької волості, котрі розорили всі фільварки й привласнили майно їхніх господарів (подеколи подібне траплялося і з монастирськими маєтностями). Значно посилилася боротьба селян у Луцькому повіті, в організації якої помітну роль відігравали міщани Луцька, Звягеля, Клевані, Чорторийська, Четвертні, Гощі, Рівного, Колкова, Олександрії й ін. Окрім уже згадуваних нами полків під проводом І. Куковського, Ф. Липки, М. Тиші, стоянівського війта С. Гирича, Сави, успішно діяли великі загони «старшого сотника» селянина Федора з Клекотова, селянина Калюха Кайченяти, шляхтичів Єнича й Гаврила Гуляницького тощо. Масового характеру набрала боротьба селян і міщан у Володимирському повіті. На всій території воєводства було припинено чинність польських органів влади. Селяни ліквідували кріпацтво, вибороли волю, перестали виплачувати податки й виконувати повинності.

На західних теренах Галицького Поділля провід селянським рухом перебрали до своїх рук міщани, саме вони становили організаційний осередок найбільших загонів, гцо утворювалися за козацьким зразком й ділилися на сотні. Особливою активністю відзначалися селяни Білої, Зеленої, Деренівки, Довгого, Кобиловолок, Новосілки, Грицівки, Підгайчиків, Косова, Косівки, Варваринець, Дарахова, Вікна, Гримайлова тощо, які започатковували формування нових органів самоврядування.

Великого розмаху набула боротьба селян і міщан у Покутті, масовий селянський рух розгорнувся у Долинському і Калуському староствах Галицької землі, де обраний полковником священик Іван з Грабівки створив З-4-тисячний Калуський полк із жителів понад 80 сіл. Сформували свої загони й селяни Нижньої Липиці й Славутина, У'їздців, Куничків, Верхніх Сернків, Явчі, Васічина й інших сіл. Міщани Дрогобича стали ініціаторами формування 2-тисячного полку із селян навколишніх сіл.

Повстання охопило також західні, північні й південно-західні райони Руського воєводства й все Белзьке воєводство. Особливо активно діяли загони з селян Опарова й Ріпчичів, Мошкова, Савчина, Завишні, Тартакова, Тартаковець, Рогалина, Спаса, Перв'ятичів, Колпитова та інших сіл. На кінець листопада за сприяння козацьких підрозділів повстання селян і міщан охопило величезну територію від м. Береста й р. Нурець (ліва притока Бугу) на півночі до Перемишля — Жешува на півдні: Берестейщину, Підляшшя, Холмщину й Надсяння. Отже, другий період Селянської війни характеризувався масовою участю у національно-визвольній боротьбі селян і міщан Волині, Західного Поділля та західноукраїнських земель. Покозачуючись, вони, як і в інших регіонах України, формували загони, громили шляхетські замки й двори, розправлялися зі шляхтою, католицьким духовенством (а інколи й просто з католицькою паствою), євреями та урядниками, захоплювали майно. Для порівняння: якщо з 1600 по 1638 р. на теренах Руського і Белзького воєводств повстанцями було вбито 83 й поранено 953 шляхтича, то в 1648 р. вбито майже 2 тис. шляхтичів й урядників, зруйновано приблизно 400 шляхетських дворів, 50 замків і фортець, їхні дії відзначалися жорстокістю, руйнацією, грабіжництвом, що У сукупності зі свавіллям і здирством татар та підрозділів українського війська призвело до великого спустошення й обезлюднення західноукраїнських земель. І все ж ці яскраво виявлені деструктивні аспекти повстанського руху не повинні затінювати основного — його мети, що полягала в ліквідації польського панування, фільваркової системи господарства, кріпацтва, особистої залежності від шляхти, а також у поверненні свободи православного віросповідання.

Небачено активна участь селян і міщан у Селянській війні 1648 р. відіграла вирішальну роль у переможному поступі революції по всіх етнічних українських землях, зумовила крах (за винятком Кам'янця-Поділь - ського, Львова і ще кількох міст) польської політичної моделі, ліквідацію існуючої системи поземельних відносин, внаслідок чого на середину листопада виникли надзвичайно сприятливі умови для виокремлення цих земель зі складу Речі Посполитої у самостійне державне утворення.

Після відступу із західного регіону армії Б. Хмельницького 12 грудня король звернувся до «підданих» із наказом припини™ бунта й виконувати «звикле послушенство», погрожуючи непокірним покаранням. 19 грудня регіментар (воєначальник) Анджей Фірлей віддав наказ війську виступити «для знесення і викоренення куп свавільних, які іце є у різних місцях...». Вступаючи на терени повсталої України, військові підрозділи, приватні корогви магнатів і шляхта, переповнені жадобою помсти, часто наштовхуючись на спротив селян і мііцан, «вогнем і мечем» поновлювали дореволюційні порядки. Наприклад, наприкінці грудня підрозділи шляхтича Данила Маковського залили кров'ю Калуське староство: було страчено понад 200 селян із 10 сіл. Близько сотні людей жовніри вирізали у Заболотові. У Подільському воєводстві корогви С. Лянцкоронського повністю зруйнували Дунаївці. На Волині масовим репресіям піддавали місцевих жителів загони князів В. Заславського та С. Корецького. У Берестейщині, на півдні Білорусії та Сіверщині над повстанцями розправлялися підрозділи литовського війська.

Розпочався третій період Селянської війни, що тривав до укладення у серпні 1649 р. Зборівського договору. Селяни і міщани намагалися захистити свої завоювання, проте, позбавлені підтримки українських підрозділів, зазнавали невдач. Гіокозачені селяни й міщани Волинського й Подільського воєводств, в яких інтенсивними темпами відбувалося становлення козацьких органів управління, навідріз відмовлялися визнавати владу короля й виконувати «звикле послушенство» на користь шляхти. Як констатував 21 січня А. Кисіль, котрий на чолі польської комісії їхав на переговори з гетьманом, «почавши від Случі й до Чигирина розташоване військо Хмельницького і увесь плебс аж до цього часу залишається озброєним у козацькому титулі і вважає за краще підлягати самому Хмельницькому, ніж своїм панам (котрим і до домівок не має як приїжджати)».

За умов спротиву селян і міщан становище шляхти й поновлюваних польських органів влади на більшій частині території Волині залишалося непевним. Шляхта Волинського воєводства в інструкції послам на сейм зазначала, що «свавільне хлопство» здійснює вбивства і «невиносимі грабунки», й ухвалила скликати посполите рушення для боротьби з повстанцями. Подібна ситуація складалася й у Галичині, де відбувалися окремі виступи селян і міщан (Юнашків, Городниця, Говсте й ін.). На сеймику в Галичі 14 березня шляхта прийняла рішення створити військовий. Підрозділ з 900 осіб «для забезпечення границь від постороннього ворога, внутрішнього спокою від домових, досі не вгамованих, бунтівників і для вложеня підданських сердець у давній послух».

Незрівняно гострішого характеру набрало протистояння польських підрозділів та поспільства у Летичівському повіті Подільського воєводства. Тут за допомогою опришків, котрі діяли «під виглядом козаків», усебічну підтримку селянам і міщанам у боротьбі зі шляхтою надавали козацькі підрозділи подільського полковника І. Федоренка (Федоровича).

Щоб запобігти прориву ворога у Брацлавщину, Б. Хмельницький направив туди брацлавського полковника Д. Нечая. У боях, що розгорілися у районі Бара, з обох сторін взяло участь приблизно ЗО тис. осіб. Велику допомогу козакам полків Д. Нечая, І. Федоренка, Степка й, очевидно, І. Александренка надали жителі міста й селяни навколишніх сіл. Зазнавши відчутних втрат, польські підрозділи відступили.

Якщо на теренах Белзького, Руського, Волинського (за винятком південно-східної частини), Подільського (окрім східного району Летичівського повіту) воєводств селяни і міщани боролися проти поновлення національно-конфесійних утисків, функціонування польських органів влади й дореволюційної моделі відносин у соціально - економічній сфері, то в межах Української держави (Брацлавське, південно-східна частина Волинського, східна частина Летичівського повіту Подільського, Київське й Чернігівське воєводства) вони рішуче обстоювали свої соціально-економічні завоювання (особисту свободу, права вступу до козацького стану й власності на землю й сільськогосподарські угіддя, скасування шляхетського землеволодіння, кріпацтва й всієї системи середньовічних соціальних відносин), а відтак відразу ж дали зрозуміти новоствореній козацькій адміністрації, що не допустять шляхту до маєтків. У листі від 11 лютого до короля брацлавський воєвода повідомляв: «...нікому не вільно до своєї маєтності. І ми, котрі маємо тут маєтки, лише здалека на них дивимося». Львівський підкоморій В. Московський констатував, що «рушило з нами було немало київської шляхти зі своїм каштеляном, але жодного з них власні хлопи до їхніх домівок або, швидше, до попелищ не пустили, не дають навіть самому пану воєводі ані хліба, соломи і навіть дров». Джерела засвідчують, іцо ці настрої селянства тісно перепліталися з радикалізмом його позицій щодо замирення з Річчю Посполитою. В одному з листів членів польської комісії, створеної для переговорів із гетьманом, зазначалося, що «бунтівні селяни, яких манить надія на здобич, не бажають м^ру, а швидше постаралися б убити Хмельницького». М. Голінський занотував: «Хлопи почали бушувати й збиратися до купи. Не хочуть згоди і їхні священики не дозволяють на неї, бо хлопи не хочуть бути підданими панів, а хочуть бути собі вільними».

Навесні посилилася боротьба й в окупованих Польщею районах Волині. Зокрема, загони повстанців обложили на деякий час корогви С. Корецького у Корці. Селяни Чорнижа відмовлялися виконувати повинності, а селяни Верби побили слуг власниці маєтку. Враховуючи розмах спротиву поспільства, воєводський сеймик шляхти у середині травня прийняв ухвалу створити підрозділ у 1,5 тис. осіб для захисту володінь від бунтівників. Як повідомляв наприкінці місяця мозир - ський підкоморій Теодор Обухович, «звідусіль сигіляться роі збунтованого поспільства і ним заповнений тракт між Горинню і Случчю». Чинилися протидії поновленню старих порядків і в Галичині, зокрема, селяни Кам'янки Струмилівського староства відмовлялися виплачувати чинш, податки й виконувати повинності. Відбувався інтенсивний процес покозачення селян і міщан Овруцького повіту, північних районів Чернігівського воєводства та Пінського й Мозирського повітів Великого князівства Литовського. Повстанці Чернігівщини висловлювали певність, що «є такий універсал Хмельницького аби всі, хто в Бога вірує, збиралися до громади як чернь, так і козаки, запевняючи, що вже потім панів не буде і ми є на тому, щоб жодного шляхтича не було і на мир дозволити не хочуть».

Підписання угоди під Зборовом фактично завершило третій період Селянської війни, впродовж якого, по-перше, розпочався процес реставрації дореволюційної моделі соціально-економічних відносин й, по-друге, на теренах Гетьманщини покозаченому поспільству вдалося обстояти свої завоювання. Укладений договір прирікав на остаточну поразку зусилля селян і міщан західноукраїнських земель домогтися якісного поліпшення свого становища й перетворював сферу їх взаємовідносин з владою у козацькій Україні на основний чинник соціальної напруги. Розпочинався заключний, четвертий період Селянської війни.

Зрозуміло, що зміст договору не міг не викликати гострого невдоволення з боку поспільства, особливо покозаченого. Важливою причиною цього слугував уже сам факт замирення з Річчю Посполитою, що зводив нанівець сподівання на перемогу. Окрім цього, за приблизними підрахунками, влітку 1649 р. у складі українського війська перебувало щонайменше 140—160 тис. осіб, а тепер у ньому мусило залишитися всього 40 тис., решта ж втрачала козацький статус і мала виконувати «звикле послушенство».

На настрої поспільства Волинського, Руського, Подільського воєводств в оцінці кримсько-польського договору суттєво вплинула та обставина, що його шоста (таємна) стаття дозволяла татарам брати ясир в українських землях. Понад 70 міст і сотні сіл вони «захопили і висікли і випалили все без залишку». Оскільки траплялися випадки, що татари брали ясир у присутності козаків, котрі їх супроводжували, то у свідомості значної частини населення утверджувалося переконання, що винуватцем трагедії є Б. Хмельницький.

За таких обставин уже у вересні спалахують перші виступи проти повернення шляхти до своїх володінь. За свідченням А. Кисіля, «плебс не припиняє своїх дій і в цілому тепер ще гірший, ніж був у минулому році. Не звертає уваги на жодні листи і хоч ми їхали з козаками, але у кількох місцях затримувалися і перебували у великій небезпеці». В'їхавши у межі Київського воєводства, він 20 жовтня поскаржився Б. Хмельницькому, що «кругом застав ще хлопство невгамовним, хоча воно до Коростишева не належить до козацького титулу». Певне світло на причини несприйняття поспільством укладеного договору проливає М. Голінський: «хлопи не хочуть дозволити на згоду, лише [хочуть] аби були собі вільними й не були б нікому підданими і щоб не мали над собою дідичних панів. Не хочуть до домівок своїх повертатися, [чому] — називають хлопи такі причини: перша, що бояться своїх панів аби їх не карали за ці бунти й повстання; друга, не має пощо до домівок йти, бо все спустошене, не має жодної худобини в оборі, нічого у стодолі і в полі засіяного; третя, у них татари забрали жінок і дітей, челядь вигинула, худоба, не має чим робити».

Мужній спротив відновленню польської влади й дореволюційних соціально-економічних відносин чинило покозачене населення Кам'янецького й Летичівського повітів, що, вочевидь, входили до складу Барського полку. Воно, попри домагання шляхти, утримувало за собою терени, розташовані східніше лінії м. Сатанів — р. Студениця. Сам король змушений був звернутися з універсалом до полковника, старшини й «молодців» полку, що зосередився у Барському старостві, наказуючи звільнити його. Лише на вимогу Б. Хмельницького козаки відійшли за р. Мурашку й частково потрапили до реєстрів Шар - городської, Мурафської та Чернівецької сотень Брацлавського полку. Продовжувалися спорадичні виступи селян Волині, Овруцького повіту й Руського воєводства.

Аналіз форм боротьби селян і міщан Брацлавщини й інших регіонів козацької України весною 1650 р. промовляє, що найпоширенішими серед них були: покозачення, відмова впускати шляхту до маєтків, ігнорування розпоряджень шляхти, її слуг та органів влади визнати своє «підданство» й виконувати повинності, наймання на службу до козаків, переселення в інші райони та у Слобожанщину (терени Російської держави), розправи над шляхтою, створення загонів із кількох поселень тощо.

Не припинявся спротив відродженню у Гетьманщині дореволюційних порядків і влітку. В червні спалахували всюди «бунти» у Київському воєводстві. Особливо сильний виступ відбувся в околицях Киселева, де повстанці розташовувалися обозом. У північних районах Брацлавщини з покозачених селян і міщан сформувався полк під проводом Волошина. Значного розмаху набрав опришківський рух у Кам'янецькому повіті. Не припинялися окремі виступи у Волині. Джерел про спротив селян поновленню типових для польської соціально-економічної системи порядків у Галичині нам виявити не вдалося.

Новий потужний спалах боротьби селян у Лівобережжі та правобережній частині Київського повіту, внаслідок якого, за визнанням А. Кисіля, «все Задніпров'я облилося невинною шляхетською кров'ю», стався в останній декаді серпня — у вересні. Приводом до нього послугували мобілізаційні заходи Б. Хмельницького. Розвитку повстання сприяли дії полковників М. Небаби, П. Шумейки, новопризначеного чернігівського полковника Івана Богуна й інших старшин. Є дані джерел, що саме І. Богун зорганізував 16 тис. покозачених осіб, з якими вирушив до Києва. Вони захопили переправи через Дніпро й упродовж тижня контролювали місто та його околиці, розправляючись із шляхтою.

Дізнавшись про повстання, Б. Хмельницький діяв рішуче — він відправив Київський полк для його придушення, універсалом від 30 вересня дозволив шляхті разом із полковниюіми карати бунтівників смертю. У цілому ж до кінця вересня його основні вогнища вдалося загасити.

Нового поштовху активізації селянського руху надала поява 20 лютого 1651 р. польського війська у Брацлавіцині. Попри розгром Брацлавського полку та смерть Д. Нечая у Красному, селяни разом із козаками, міщанами й опришками спромоглися затримати просування противника на місяць, що дало змогу Б. Хмельницькому завершити мобілізацію війська й перейти у контрнаступ. До складу козаків поголовно приймалися селяни й міщани не лише козацької України, але й Житомирського, Овруцького й Летичівського повітів, серед населення яких поширювалися відозви гетьмана підніматися на боротьбу.

Джерела промовляють, що помітну роль у виступах селян Галичини у травні—червні відіграли пропагандистська й організаційна діяльність розісланих гетьманом агентів та його універсали-звернення «до хлопства». Зокрема, в останніх Б. Хмельницький закликав селян до боротьби, обіцяючи кожному з них «усілякі вольності під час володарювання свого...». Є дані, що «цими універсалами Хмельницький дуже бунтує хлопів і Русь збунтував, обіцяючи їм всілякі вольності від роботизни (панщини й інших трудомістських повинностей. — Авт), аби тільки виплачували чинш щороку. Хлопам дуже засмакувала ця вольність і так, що живе з хлопів пішло до домового повстання». Особливої сили воно набрало у Покутті. Активізувалися дії селян у Волині.

Особливо масового й запеклого характеру набрала боротьба в центральній й східній частинах Подільського воєводства та західній — Брацлавського (між ріками Дністер й Південний Буг). Шляхта Брацлавського воєводства послала по допомогу до М. Потоцького, бо «хлопи не хочуть впускати їх до маєтків.., все спалили біля Вінниці й Брацлава». У його східній частині з козаків і покозачених селян і міщан формували полки І. Богун та Йосип Глух. Розгорталася боротьба і в Київщині. «Почавши від Фастова, — читаємо в одному з листів, — всі хлопи стоять таборами разом з козаками з усім своїм майном і живністю».

Із середини серпня визвольна й соціальна боротьба помітно посилюється. 18 серпня А. Московський повідомляв брату короля: «Ворог не хоче впускати нас за Білу Церкву... тепер ми оточені ворогом звідусіль — попереду, з боків і позаду. Селяни руйнують за нами мости й переправи, погрожуючи нам: "Якщо б ви і хотіли втекти, то не втечете"». Розгорталося полум'я повстання на Чернігівщині, внаслідок чого литовське військо, що зайняло Київ, було відрізане від баз у Білорусії. Активізувалися дії загонів покозачених селян та опришків у Подільському воєводстві, які, за свідченням сучасника, «по усьому Поділлю лютують й беруться за Кам'янець...».

У грудні 1651 р. у Лівобережжі спалахнули перші виступи «випи - щиків» і поспільства, спрямовані власне проти володаря булави. Вони, зауважував С. Освенцім, «іншого собі гетьмана, якогось Удовиченка, обрали...». Хоча Б. Хмельницькому вдалося швидко придушити цей виступ, проте невдовзі частина бунтівних селян і козаків звернулася до нього із застереженням: оскільки «ти від нас відступив і побратався з ляхами, то ми оберелю собі іншого гетьмана й будемо воювати, а працювати до панів своїх не підемо...». Масового характеру взимку 1652 р. набрали у Подільському воєводстві переселення селян і міщан на терени Молдавії та опришківський рух. Поява наприкінці лютого 1652 р. польських підрозділів у Чернігівщині спровокувала тут нову хвилю виступів поспільства, яке залишало міста й села. Виникають великі слободи на Миргородщині, Полтавщині й Гадяччині. Помітно зростає переселення селян, козаків і міщан на російську територію. Якщо вірити даним шляхтича Грабовського, лише весною туди перебралося 20 тис. українців.

Батозька перемога ознаменувала завершення четвертого періоду Селянської війни. Українська влада фактично визнала основні соціально-економічні завоювання селянства на теренах Брацлавського, Київського и Чернігівського воєводств. На решті українських земель селянський рух зазнав поразки. Особливостями Селянської війни стали її всеукраїнський характер; тісна взаємогюв'язаність із національно-визвольною та конфесійною боротьбою; спрямованість не лише на злам дореволюційної системи соціальних відносин, а й проти соціально-економічної політики українського уряду, коли остання скеровувалася на її реставрацію; взаємопов'язаність і взаємої іереїілетіння між собою пасивних та активних форм боротьби.

Селянська війна відіграла вирішальну роль у докорінній зміні форм земельної власності, становленні нової моделі соціально-економічних відносин, якій були властиві такі риси, як відсутність (за окремими винятками) великого й середнього шляхетського землеволодіння, фільваркової системи господарства; перехід у власність державного скарбу більшості земельного фонду шляхти, королівщин і католицької церкви; зростання землеволодіння православної церкви; започаткування гетьманського і козацького землеволодіння; утвердження селянського землеволодіння як окремішньої від державної форми власності на землю.

Відбулися істотні зміни в соціальній структурі суспільства: було ліквідовано стан великих і середніх землевласників; різко скоротилася чисельність дрібної шляхти, водночас зросла її політична вага в державі; керівна роль у політичному житті держави перейшла до козацької старшини; поліпшилося становище селянства, котре здобуло особисту свободу, право власності на землю і право вступу до козацького стану; зміцнився статус православного духовенства; провідну роль у житті міст почали відігравати етнічні українці; пришвидшився процес формування нової еліти.

Водночас деструктивні складові перебігу Селянської війни, поряд з іншими чинниками (безкінечні воєнні дії, свавілля військових підрозділів, кримський фактор, епідемії, голод тощо), стали однією з важливих причин руйнування поселень, їх обезлюднення, особливо за межами козацької України).

загрузка...