Утопізм

Утопізм (від грец. u — не і topos — місце, букв, місце, якого немає) — термін для позначення будьякої системи політичних ідей, що змальовує або захищає ідеал суспільства, в якому будуть досягнуті загальні мир і щастя, а його члени житимуть у довершених умовах.

Слово «утопія» вигадав і назвав ним свою книгу у 1516 р. англієць Т. Мор. У його творі змальовується картина острівної держави, де немає приватної власності, праця є обов'язком для всіх і кожного, а розподіл продуктів відбувається за принципом цілковитої рівності.

Утопічні ідеї з'явилися задовго до появи праці Т. Мора. Вони сягають корінням у Біблію. На них можна натрапити у Платона, який обстоював жорсткі соціальні відмінності: кожна людина посідає те місце, для якого вона найкраще пристосована від природи, а контроль за управлінням має здійснювати наймудріша особа. У своїх творах «Тімей» та «Крітій» Платон змалював ідеальне легендарне суспільство острова Атлантида.

Після книги Т. Мора з'явилося ще чимало утопій: «Нова Атлантида» Ф. Бекона (до 1617 р.) зображала ідеальне суспільство, де щастя досягається регулюванням життя наукою; «Місто Сонця» Т. Кампанелли (1623 р.) характеризувало соціалістичну державу, громадяни якої спільно мешкали у громадських будинках, працювали кілька годин на день і засуджували неробство. Крім зазначених, можна ще назвати «Мандрівку до Ікарії» Е. Кабе (1840 p.), «Вісті з Нідеї, або Епоху щастя» У. Морріса (1891 p.), «Нову Утопію» Г. Уеллса (1905 р.) та ін. Слід зазначити, що існує напрям антиутопій, які піддають цей об'єкт сатиричному висміюванню і гострій критиці. Найвідоміші з них: «Мандри Гуллівера» Дж. Свіфта (1726 p.), «Едін» С. Батлера (1872 p.), «Чудовий Новий Світ» О. Хакслі (1932 р.) і «1984» Дж. Оруелла (1949 p.).

Системи побудови ідеальних суспільств пропонувало чимало політичних теоретиків. Найвпливовішим з них вважається К. Маркс — засновник «наукового комунізму». Він пропагував знищення капіталізму і створення суспільства, де розподіл мав здійснюватися за принципом «від кожного — за здібностями, кожному — за потребами». У своїх розробках К. Маркс спирався на спадщину т. зв. соціалістів-утопістів Ш. Фур'є, Р. Оуена, К. А. СенСімона. Утопічна література проповідувала загальний аскетизм і зрівняльність, що заперечувала особистість людини. Джерело соціальної не рівності вбачалося у приватній власності, її знищення мало привести до зникнення нерівності. Економічні стимули діяльності й ініціативи придушувалися і замінювалися на позаекономічні — «свідоме прагнення усіх громадян до творчої праці на користь суспільства». До цього додавався примус. Усуспільнення власності потребує, щоб держава взяла на себе розподіл у всіх галузях, відповідно й її втручання в усі без винятку сфери життя громадян. Таке всеосяжне управління формує новий тип особистості — менш заповзятливої та ініціативної, більш слухняної, з середніми здібностями й потребами. її існування, позбавлене ускладнень, пов'язаних із свободою вибору та особистою відповідальністю, водночас позбавлене й самої свободи.

Існує певний зв'язок між «багатовіковою мрією людства», що втілено у класичних утопіях, і соціалістичною реальністю СРСР, КНР, деяких країн «соціалістичного табору», де було здійснено грандіозну спробу втілити утопічні задуми в життя.

У сучасному розумінні «утопія» — ідеальне суспільство з досконалими умовами життя людей. Це слово може бути використано також для позначення надуманого соціального плану, який ігнорує реалістичні положення стосовно людської природи, насправді існуючих умов та обставин і таким чином залишається тільки в уяві, хоч би яким бажаним і привабливим здавався.