Методологія історії

Методологія історії (від грец. metodos — шлях дослідження, спосіб пізнання і logos — слово, поняття, вчення) — система принципів, прийомів та процедур формування й використання методів історичного пізнання, а також вчення про цю систему. Сучасна методологія історії— складне за змістом і формами вияву утворення, що характеризується різноманітними, подекуди протилежними підходами до вивчення історичного процесу, розбіжності між якими зумовлені відмінностями у світогляді істориків і осягненні та розумінні ними світу історії, умовами їх соціального та індивідуального буття. В історичному розвитку М. і. можна виокремити три етапи — класичний, некласичний і постнекласичний.

Характерними рисами класичної методології історії, панівної в європейській духовній культурі до середини XIX ст., а у вітчизняній — до кінця 60х pp. XX ст., є: чітке протиставлення суб'єкта й об'єкта історичного пізнання і дії, розуміння історичної реальності як цілком «прозорої» для суб'єкта пізнання, автентично і повністю осяжної суто раціональними засобами людського розуму. Внаслідок цього формується переконання у всемогутності науки й ідеалізація наукового відображення історичної дійсності, віра в історичний прогрес, у можливість раціонального, цілеспрямованого, а то й планомірного перетворення історичної реальності і встановлення «розумного порядку речей» на підставі раціонального ж, тобто наукового, осмислення цієї реальності (Гегель, І. Кант, Б. Спенсер, К. Маркс).

У процесі переходу до некласичноїметодології історії, який розпочався в європейській історичній свідомості з другої пол. XIX ст., у вітчизняній — з другої пол. 80х pp. XX ст., орієнтація на розум і науку як на універсальні і безвідмовні засоби адекватного й вичерпного пізнання історичного процесу та перебудови цього процесу з «нерозумного» в «розумний» з досягненням зрештою стану «царства розуму, щастя і свободи» для всіх людей, втрачає свою одностайність. Однією з визначальних для некласичної методології історії є дедалі чіткіша опозиція сцієнтистських, наукоцентристськи орієнтованих досліджень історії та антисцієнтистських, наукобіжних спроб осмислення історичного процесу. На цьому етапі історичного розвитку все розмаїття концепцій і напрямів з певною умовністю поділяється на два основні напрями: наукоцентричний (позитивістська та радянська марксистська) і наукобіжний (заснована на засадах філософії життя, персоналістська, феноменологічна, герменевтична, екзистенціалістська, релігійна). Постаючи спочатку (в процесі конституювання й утвердження) як протилежні, взаємовиключні, ці напрями у своєму подальшому розвитку поступово дедалі більше позбуваються претензій на винятковість, монопольно автентичне осягнення історії. Водночас відбувається зміна основоположних парадигм історичної свідомості; моністично й глобалістськи орієнтоване історичне мислення на етапі некласичної методології історіїзазнає істотної трансформації.

Усе це призводить до формування сучасної, постнекласичної методології історії як чітко вираженої синергійної, поліваріантної, сценарної, плюралістичної, нелінійної методології. Специфіку методології історії визначають такі питання: предмет, можливості і межі осягнення історичного буття, особливості співвідношення та інтервал застосовності наукових, раціональних, дискурсивних і позанаукових, інтуїтивних засобів, методів і форм осмислення історичного процесу; місце й роль розуміння й пояснення наукового дослідження історичної дійсності та її безпосереднього цілісного співпереживання, онтологічного та гносеологічного, фактуального й концептуального, індивідуального й соціального в автентичній реконструкції та творчій деконструкції історичного буття. Принципове значення має й те, що на етапі постнекласичної методології історії дуже різним є й розуміння самої історичної реальності — від традиційного тлумачення її як єдиного й об'єктивного, незалежного від волі та свідомості суб'єкта глобального природноісторичного процесу (класичний марксизм) до тлумачення індивідуального існування людини як єдиної справді автентичної форми історичного буття. Адже характер розуміння об'єкта зумовлює як структуру методології історії, так і спосіб її залучення до процесу осягнення історії. Так, для представників наукоцентричної методології історії остання постає як ієрархізована багаторівнева мережа різних за ступенем узагальнення систем істинного й достовірного історичного знання, де кожна система вищого (філософський, загальноісторичний, спеціальноісторичний тощо) узагальнення постає як М. і. щодо всіх систем нижчого ступеня; для адептів наукобіжної М. і. — як форма й засіб не багаторівневого, опосередкованого, а безпосереднього й цілісного осягнення історичного буття шляхом власної самоідентифікації й самореалізацїї.