Герменевтика історична

Герменевтика історична (від грец. hermeneutikus - роз'яснюю, витлумачую) - досвід, мистецтво та наука про тлумачення історичних текстів, пам'яток, подій, вчинків, розуміння яких має принциповий характер для ціннісних та пізнавальних регуляцій людської життєдіяльності, відтворення реальної спадкоємності історичної самосвідомості індивідів, спільнот і суспільства в цілому. Герменевтика історична як певний реальний досвід історичного самоусвідомлення людей починається з появою первісних історичних уявлень і монополізується в ідеологічній діяльності жерців, оракулів, проповідників, пророків, а отже, набуває сакраментального забарвлення. Попередня історія, як її витлумачують і розуміють пророки, стає, напр. в давньому Ізраїлі, складовою реального процесу соціальних інтеграцій у суспільстві, коли в історії вбачається певний сенс, доцільність для жителів Ізраїлю, їхніх учинків. Подібного роду сакраментальна традиція герменевтики історичної була поширеною і, зокрема, знайшла своє місце у християнстві.

В межах мінімально сакралізованого, описового досвіду давньогрецької історіографії історична герменевтика сприймається як мистецтво тлумачення смислу текстів чи подій. Панівний у середньовічній Європі християнськийсвітогляд трансформує історичну герменевтику в «релігійну екзегетику» - на перший план виходять розуміння та витлумачення вкладеної у священний текст, у сакраментальні вчинки Христа єдиної доктрини, єдиного канону. Істина одна, вона осягнута загальними зусиллями вчителів людства і закріплена в канонічній формі. Творче відношення до істини полягає не в намаганні відкрити нову істину, а в правдивому житті для істини, правильному тлумаченні священого слова. Тут історична герменевтика поєднується з літературною герменевтикою. Давній принцип витлумачення, відповідно до якого частина розуміється залежно від цілого, був виведений для застосовування до всеосяжної історичної дійсності, в цілісність якої входить окремий історичний документ.

Герменевтика як мистецтво правильного тлумачення письмових джерел не обмежується пропедевтичною функцією історичного пізнання, однак перекриває все поле діяльності історичного мислення. Всесвітня історія нагадує велику темну книгу, написану мовами минулого, яка є результатом сукупного витвору людського духу і текст якої потрібно зрозуміти. Секуляризація світогляду Нової доби змінює настанови - предметом стає не первозданність слова, його сакральний зміст, а неявно трансльований у ньому дух епохи, мотивації реальних людей, переживання ними історичних подій. Розуміння думок, мотивів, почуттів учасників реальних історичних подій, творців історичних пам'яток стає предметом історичної герменевтики. Суб'єкти історичної діяльності, неусвідомлювані ними переживання, які вони акумулюють у діях, творах, вчинках, і суб'єкт-інтерпретатор, який спонукає в ході тлумачення ці горизонти йому розкриватися - царина нової герменевтики, історичної герменевтики, що склалася в романтизмі кінця XVIII - поч. XIX ст. Шлейєрмахер припускає, наприклад, що інтерпретатор може краще зрозуміти переживання, які зумовили історичну появу твору, пам'ятки тощо, ніж їхній автор, ініціатор. Так історична герменевтика розширює обрій історичного розуміння. Нова хвиля посиленої уваги до історичної герменевтики наприк. XIX - на поч. XX ст. спричинена намаганням обгрунтувати її як фундаментальну складову методології гуманітарних наук. Ця тенденція відбилася у творчості Л. Ранке, В. Дільтея, І. Г. Драйзена, графа Йорка. В контексті цієї парадигми історичної герменевтики ключовим поняттям виступало «розуміння», яке характеризує попередню («апріорну») належність суб'єкта історичного пізнання до історії, до світу як чогось уже заздалегідь зрозумілого. Суб'єкт-інтерпретатор завжди опиняється в герменевтичному колі, де, перш ніж зрозуміти частину історичної реальності, потрібно вже розуміти ціле, а пізнання цілого передбачає, відповідно, осягнення частин. Суб'єкт історичного пізнання не може вийти з кола, він приречений у ньому бути, а тому суть історичного пізнання полягає не у виході з герменевтичного кола, а в умінні здійснювати розуміння в межах цього кола.

Методологія історичної герменевтики передбачає, що суб'єкт історичного пізнання ніколи не може досягти розуміння іншої епохи шляхом «вживання» в неї, як і методом максимально днстанційованого описування її. Історичне розуміння реалізується щоразу внаслідок виявлення невиразного контексту, стосовно якого припускається вихід за смисловий горизонт історичного об'єкта розуміння і водночас за межі вихідної позиції суб'єкта пізнання, зміщення його горизонту. Адже увійти в горизонт, смисловий контекст історичного об'єкта можна лише завдяки виходу за його межі. Однак подібний крок є виходом за межі певного фрагмента історичної реальності, що стала об'єктом, і новим входженням та виявленням історії як «цілого» в умовах пізнавальної діяльності. Подібне бачення історичної герменевтики знаходить філософське обґрунтування (у працях Г. Г. Гадамера, Е. Бетті та ін.).