Еволюція соціальна

Еволюція соціальна (від лат. evolutio — розгортання)—одне з найпоширеніших у другій пол. XIX ст. вчень про закономірний розвиток суспільства. Елементи теорії соціальної еволюцію в широкому значенні цього поняття розвивали Арістотель, Лукрецій, Дж. Віко, О. Конт. Вивчення у межах дарвінізму теорії природного добору, походження людини мало значний вплив на теорії суспільного розвитку. Продуктом цієї взаємодії стали соціологічні теорії соціальної еволюції у вузькому значенні. їх принципи базуються на твердженні, що минуле людства можна відновити, вивчаючи примітивні суспільства, а історичний родовід сучасного суспільства простежити, вивчаючи первіснообщинні ідеї та звичаї, запозичені з антропології, етнології. Неоеволюціонізм намагається застосовувати дарвіністські принципи до еволюції людського суспільства. Внаслідок їх застосування суспільство розглядається як безструктурна сукупність властивостей чи елементів, які змінюються з часом завдяки випадковим варіаціям і природному добору. Через конкуренцію в певному середовищі деякі типи соціальних явищ починають кількісно переважати в силу кращих адаптивних властивостей.

Таке трактування соціальної еволюцію зазнало активного опору з боку не тільки багатьох релігійнихідеологів і філософів антипозитивістської орієнтації, а й прихильників позитивістської еволюційної соціології (Г. Спенсер та ін.). Позитивістська теорія соціальної еволюції переконана в тотожності законів природи як у фізичному, так і в людському світі, в тому, що існують універсальні принципи розвитку для всіх наук. Е. с, за Г. Спенсером, є внутрішньо спрямований процес появи дедалі складніших соціальних форм завдяки безперервній взаємодії основних підпроцесів: диференціації (наростаючої неоднорідності й різноманітності структур усередині будьяких систем) та інтеграції (об'єднання частин у нові цілості). Добір випадкових змін відіграє другорядну роль у теорії Спенсера, а еволюція суспільства нагадує адаптивні реакції структурованого цілого на тиск конкуренції. Спенсер відкинув погляд на суспільство як на безпосередню сукупність характеристик, але перебільшив його організматичні властивості. На його концепції, що поєднувала органіцизм з індивідуалізмом, грунтувалися теорії Е. Дюркгейма, російського соціолога М. Ковалевського, А. РадкліффаБрауна і теорія структурнофункціональної школи. Якщо майже всі теоретики соціальної еволюцію погоджувалися з тим, що інтелектуальний і технічний прогрес людства справді існує, то «моральну еволюцію» більшість, починаючи з Р. Уоллеса, вважали недоведеною.

У межах теорії еволюції соціальної теоретикометодологічні дискусії точилися між 1) напрямами, що вбачали причини розвитку суспільств у внутрішніх властивостях, і тими, які виокремлювали передусім зовнішні чинники; 2) структуралізмом, що спирався на властивості цілостей, які не зводяться і не пояснюються властивостями частин, та атомізмом (методологічним індивідуалізмом); 3) «ідеалізмом», який вбачав рушія розвитку в «моральних стереотипах» і «матеріалізмом», який приписував економічному базису суспільства, способу виробництва та відтворення провідну роль стосовно інших частин суспільства; 4) детермінізмом і теоріями еволюції, що надають вирішальної ролі випадку.

Реакцією на соціологічний редукціонізм у галузі історичного знання стала критика його з позицій «філософії життя», що й сприяло відродженнюконцепції соціальної еволюції. Наприк. XX ст. у власне філософії історії, філософському ірраціоналізмі в концепціях В. Дільтея, О. Шпенглера протистояли концепції єдності світової історії, що спиралася на християнськийпровіденціалізм, і стверджували, що біологічна модель розвитку світу — фікція. Фактично ми маємо справу з різноманітністю специфічних типів культур, які нагадують багатство форм органічного світу. Найпослідовніше самодостатність замкнутих дискретних культурних організмів, що фаталістично підкоряються біологічній необхідності народження, розквіту, старіння і смерті, захищав О. Шпенглер, теоретичні тези якого в багатьох аспектах були закладені М. Я. Данилевським. Принципову однобічність шпенглерівської «морфології культури» визначив А. Тойнбі. назвавши її «культурноісторичною монадологією», і висунув на передній план інтегративноеволюційну функцію великих світових релігій. Представники сучасних теорій еволюції соціальної покладають в основу розвитку суспільства розвиток техніки і накопичення капіталу (теорії «індустріального суспільства») (Р. Арон, Р. Енджел та ін.), «постіндустріального суспільства», «стадій економічного зростання» (У. Ростоу), конвергенції (Дж. Гелбрейт. П. Сорокін, П. Уайл).