Дипломатика

Дипломатика (від грец. diploma -лист, документ)-допоміжна історична дисципліна, що вивчає походження, форму та зміст актових джерел (офіційних і приватних). Деякі науковці вважають за необхідне до предмета дослідження дипломатики віднести взагалі документальні джерела. Існує також думка, що дипломатика - наука формального аналізу, який застосовується щодо всіх письмових джерел. Практична дипломатика виникла за середньовіччя і вже у працях гуманістів XV-XVI ст., особливо Лоренцо Валли (1407-1457 pp.), починає формуватися як наукова дисципліна. Цей процес закінчився у другій пол. XVII - на поч. XVIII ст., коли з'явилися дослідження Г. Конрінга, Д. ван Папенброка і особливо Ж. Мабільйона (1633- 1707 pp.). Подальший розвиток дипломатики у зарубіжній історіографії пов'язаний з іменами Т. Зіккеля та Ф. Фіккера (Австрія). Значний внесок в дипломатику (на українському матеріалі) зробили українські вчені І. Крип'якевич, Я. Дашкевич, М. Ковальський та ін.

Традиційно дипломатика вивчала формуляр (комплекс клаузул) документів, у якому виокремлюють три частини, кожна з яких складається з кількох компонентів: 1) початковий протокол - інвокація (богослів'я), інтитуляція (вказування особи, від якої походить документ), інскрипція (позначення адресата), салютація (вітання); 2) основна частина - аренга (преамбула), промульгація (публічне оголошення), нарація (переказ обставин справи), диспозиція (наказ), санкція (заборона порушувати волю видавця документа), короборація (інформація про знаки, що засвідчують документ); 3) заключний протокол -датум (вказівка на місце й час видачі документа), апрекація (закінчення). Визначення загальних та особливих клаузул, послідовності їх поєднання дає змогу встановити типи формулярів, кожен з яких був пов'язаний з конкретним місцем, часом, видавцем. Велике значення має також аналіз походження різних типів формулярів, їхньої еволюції. Отже, дипломатика встановлює справжні та підроблені конкретні документи, сприяє розв'язанню багатьох важливих питань вірогідності їхнього змісту.